Уже другий день іде дощ. Небо похмуре і плаче, плаче... Сумно. Мені катастрофічно не вистачає сонця, хоча зовсім недавно потерпала від спеки. На душі - осінньо-жовтий смуток… З багряним, коричневим і навіть помаранчевим відтінком. З прохолодним подихом вітру, блідувато-сірим кольором неба і мокрим дотиком дощу…
Я новий день будую на руїнах,
Мого колишньго життя,
З завалів вилізла душа,
Порепана,глуха,німа,
Безлика,змучена,слабка.
Її в погоди шати зодягла:
Від Сонця стала золота,
Квітуча усмішка-весна,
З листочків ніжне покривало,
Царівна осінь віддала,
Лише зима сумна була,
Й серце крижане дала.
Присвята київському туману 16 листопада
Розбили
Склянку з молоком,
Напевне, янголята,
Розлили
Щедро черпаком
Дорослим і малятам.
На місто
- в око стрель – упав
Густий туман суцільний,
Геть чисто
Все навкруг всотав
Кисіль молочний щільний.
17.11.2010
© Stepans’ka Marina (SMG)Перебирає тихо струни осінь,
Вплітає павутинки в жовті коси.
Гітари звуки чисті та сумні.Палають ягоди калини, як вогні.
Танцює листя неповторні вальси,Дерева голі - гілки, наче пальці.
І плаче дощ, закоханий у осінь,Своє кохання загубивши в її косах. (с)


