Безумство моє, о безумство!
Лечу я у вир бездумно!
Я падаю в прірву незнану,
Й мені наплювати на рани,
Які я собі здобуду -
Безумна я є - і буду!
Останнє мигтіння спокути...
Лише - не згубить, не забути
Дорогу оту до раю...
А там - хай мене карає,
За все те, що в серці зростила,
Велика гаряча сила.
Схопити палкі обійми -
Підступно отак, розбійно!
Свідомість затьмарити жаром,
Себе віддавати товаром...
Й натомість - ніщо не просити.
І - жити! Безумно жити...

За кермо.
Дорога - наче сповідь.
Пролітають
Спогади і дати.
Щось - забути назавжди.
А щось - згадати.
Й мозок  струмом
Хвилі щастя ловить.
Ніжно й нетерпляче,
Наче жінку -
БАжану і трохи
Недоступну -
Повести авто...
А пам'ять-ступор
Знов і знов
Закручує платівку...
Розпочати щось -
Давно забуте.
Розбудити знов
Жагу дороги.
Й відпустити
Спогади й тривоги.
Й відшукати...
Пристрасть непочуту.

Не ніжний. Не люб'язний. Не ласкавий...

Холодний і байдужий. Геть чужий...

І лиш з ковтком холодної вже кави

Натужно пригадаєш образ мій.

Якісь нитки протягнуть у свідомість

Із спогадів задавнене кліше...

Й від чогось пам'ять ніжно так судомить,

Й від когось утекти б тобі іще...

Хмільна зоря розпачливо стрибне в світанок,

Гукне роздзвонами ранкових звуків,

Заскиглить стрімко ніччю наостанок - 

І переплавиться тужаво сонцю в руки.

Закалатає росами кришталю в травах,

Перепочине мить у гніздах співів - 

І далі полетить творить октави

Із срібнопелюсткових сплесків дива...

Мій ідеал...
Мій п'ятий елемент
Очима зирить
Синіми-пресиніми...
Така напруга
Варта лиш планет,
І сипле іскрами
До болю -
Прогресивними...
І струмом в мозок:
Рухи вольові,
Свободи духу
втілена реакція...
Чуття - навиліт!
Пружні і живі.
Дзвінкої сили
Невгамовна грація.
Ти - досконалий
Елемент світил,
Вітраж із мрії,
З щастя візерунок.
В твоєму всесвіті
Я - лиш зірковий пил,
На тлі небес
Розхристаний малюнок...

Горить свіча...
І пусто у душі.
Тепла печать
Лежить на пам'яті моїй.
Рахую дні.
Рахую ночі...
Один, два...п'ять -
Ось і загорнуто в сувій
Останній місяць.
Відмічу
Скалкою я знак
На тілі днів холодних.
Печаль відмічу...
Дивно так -
Знов серце я калічу.
Я вигризу моє табу
На тлі останньої розлуки.
На тілі болю,
І на стінах муки
Поставлю знак,
Якому - і не буть.
Рабою я була -
Та більш не стану!
І не введу
Я душу у оману,
Не прокладу
Дорогу заповітну
Аж до небес -
Намріяних і вітхих.
Собою буду.
Навіть і тоді,
Коли печаль в повітрі
Схлипи студить.
Зірву перуки -
Чорні, білі і руді -
Й мовчання
Вже мої вуста остудить.

Перелицюю лінію обличчя -
І усміх перекривлю на образу,
І все разом, і все отак - відразу
Знесу під дах старезно-черепичний.
Я зберігаю там свої відрази,
Там тиша стереже мої личини,
Там час-святий повільно-сумноплинний
Хитає з павутиння довгу рясу.
Немов молитву, таємницю зронить
І щось мені шепоче, і зітхає,
І тихо на чолі моїм лишає
Із зір нічних припилену корону...

А знаєш, моя
незбагненна Фантазія,
Тобою до болю
сьогодні я вражена!
Це треба ж було
так тобі розгулятись,
Щоб щезли раптово
і горе, і радість.
Щоб зникло усе,
чим жила й дорожила,
Що бачила й чула,
Чим дихала, снила -
Усі відчуття,
й усвідомлення щастя...
Я навіть не встигла
як слід попрощатись.
Ти - Каїне мій,
Ти - облудлива думка,
Пестлива й зрадлива,
в блискучих лаштунках.
Ти - Пікова дама,
обманщиця серця,
Легка, граціозно
танцююча скерццо.
Ти - вовче жорстокий
і лисе хитрючий,
Пустеля жадлива
і лісе дрімучий.
Тобою убита -
й тобою воскрешена,
Тобою потоптана -
й знову охрещена,
Тобою до болю,
до стогону вражена,
Моя лицемірна
дикунка Фантазія!

Лиш не насмійся!
Не насмійся...
З моїх незграбних слів.
Краплинами життя просійся
В печаль забутих снів.
Пролийся паводдю у душу,
Прорвися спалахом зорі...
Я мертвий день поволі зрушу -
І підпалю! Нехай згорить
Печаль із вчора, сум із завтра,
Безглуздя рухів і думок...
Й, можливо, варто... справді - варто
Зробить тобі назустріч крок.

Ух!  Ух!...
Вже іде,
Літо краде
Легкий
осінній дух...
Ночі - німі.
В холоді тиша.
Спеку залишу
На поталу зимі.
Вже поглядає
Здибленим оком
Сум. Й ненароком
З-за слів виглядає.
...З-за слів.
Й із змочалених снів...
...Крадуться сум і дух осінній,
І вже немає квітів синіх,
А лише жовті та рябі...
Я осінь - залишу собі.