чому часом здається, що у цьому світі більше нічого немає, крім того самотнього ліжка, на якому я зараз лежу? навіть якщо поряд чути голосне клацання клавіш двох комп'ютерів, що стоять на столі поруч. так зазвичай буває, коли страшенно хочеться з кимось поговорити, - натомість розумію, що жоден з абонентів, чиї номери записані у телефоні, не буде радий моєму дзвінку у цю конкретну мить. тому здається, що за вікном нічого немає, нічогісінько, там біла пустота, як у фільмі, де головний герой переживає клінічну смерть, лиш вона не світиться, тому так темно. хоча зазвичай я собі можу уявити в яку сторону від мого ліжка треба було б почати рухатись, щоб дійти до того чи тієї, з ким непогано було б зараз провести час. я не знаю, про що вони думають у цей конкретний момент. я лише знаю, що від мого дзвінка вони не стануть щасливішими, ніж досі. а навіщо тоді такий дзвінок?
учора всі вітали всіх із першим снігом. було троха дивно, що він випав одночасно у різних кутках країни. хоча це зближує. мабуть, я просто пропустила, як сніг падав день перед вчорашнім. зрештою, сніг завжди падає десь. з чого тут робити свято. але свято існує, і знаєте, чому? тому що це привід сказати "вітаю з першим снігом!", ось чому.
у цьому світі нічого не існує для людини поза рештою людей. і не існує тих, хто насправді вважає, що йому більше ніхто не потрібен. ви досі так думаєте? вас не існує. вам потрібні ті, хто кожного дня глузують з вашого вигляду, ті, хто продають, знімають і потім показують вам у найнепідходящіший момент якусь рекламу, ті, хто належать до влади, яку ви так ненавидите. усі вони вам потрібні. бо без них не існує вас. без тих, для кого ви пусте місце, і без тих, хто теж вас ненавидить вас просто не-мааа...
ні, я не копіюю Дереша, в якого здається теж десь було про хлопчака, що витирав пам'ять навколишніх про себе, аби зникнути з цього життя. хоча в цьому теж є дещо цікаве, мені навіть подобається. просто це дивно, - а усі дивні речі заслуговують на те, щоб на них дивитися і про них говорити. може, вони самі цього вимагають? не знаю. ну правда ж, дивно, що вам потрібна та людина, яка вам сто літ не потрібна? що ті, що хочуть потрапити в рай, насправді не хочуть, тому що для цього треба померти? (боже мій, невже я пам'ятаю цю фразу лише з промови Стіва Джобса? я піддаюсь мейнстріму; тепер у мережі буде ще один текст із посиланням на його ім'я.) хіба ж не дивно, що ми так часто думаємо одне, робимо інше? це теж не моя думка, на жаль. цього разу ідея взята з Ніцше: задум - це одне, вчинок - інше, а образ учинку - третє. це дивно. але інакше не може бути.
усе, з чого складається життя людини - це спілкування. я знаю тих, хто похід у туалет називає "поговорити з природою", ба більше, я сама до них належу. спілкування з будь-ким і будь-чим - це наповнення всього нашого життя. було б мабуть цікаво знайти в цьому сенс, вам не здається? а він там є. я навіть скажу, який. і - чорт забирай - це теж не мої слова. сенс не в меті. він в русі.
рухайтесь, дорогі мої, рухайтесь! відірвіть м'яке місце від м'якого крісла і дозвольте йому знайти на себе пригоду. це теж цікаво - з якою швидкістю воно її знайде. і знаєте що? риса, яку я найбільше поважаю у людях, - це якщо вони ні про що не шкодують. це так чудово: знати, що усе, що ти зробив - на краще, навіть якщо одразу по дії стало погано. вірити в це. вірити в те, що усі помилки можна виправити. для того, щоб виправити помилку, найперше необхідно просто її зробити. ні про що же жаліти - і не жалітись. чому другом називають людину, якій можна поплакатись у жилетку? я б назвала другом того, хто вліз би в багно разом зі мною, тому йому не можна плакатись про те, що я, друже, в багні. разом. подати руку. разом. вибратись. і ні про що не шкодувати.
я не належу до тих людей, які мені подобаються. я вже шкодую - що я це написала.
