Я знаю, що моє місто лише одне з таких самих міст, яке  постійно обстрілюють з артилерії. Я просто розказую, як це - жити в такому місті.

Знаєте, як це жити в місті під постійними обстрілами? Я вам розповім.

Усе почалося так раптово, як і усі війни. Наше місто з початку війни спокійно прожило п'ять місяців. Це від початку повномасштабного вторгнення і до першого обстрілу. Обстрілювати моє місто почали через два дні після мого дня народження. (Аж не віриться, що колись я свій день народження вважала мирним днем.)

У ніч з 12 на 13 липня, коли ми вже вклалися у ліжка, почалося страшне. Один за одним чули постріли. Ми швидко схопилися і побігли у коридор. Я тримала свою донечку, яка спала, і тремтіла усім тілом, кожним м'язом, кожною клітинкою. Лише коли усе скінчилося, ми повернулися до ліжка. І заснули. С тих пір стелилися у коридорі.

Вони не кожної ночі стріляли. Якось була перерва у день чи два. Проте, коли ми лягали спати, я не могла заснути. Добре, що доня спала і не чула. А я лежала в коридорі між чоловіком і дитиною, обіймаючи її, і чекала. Чекала, коли почнеться жахіття під назвою "Гради". І от починалося. І кожною клітинкою завмирала, а кожним нервом здригалася, чекаючи, куди воно прилетить. Але здебільшого чекала, коли воно замовкне. І лише потім, як стихали постріли - засинала. Та ми не довго жили під обстрілами. Свекруха наполягла поїхати з міста. Ми так і зробили. Залишився вдома лише чоловік. Ми розраховували повернутися через місяць, але затрималися на довгих дев'ять місяці. І через дев'ять місяців ми повернулися. Повернулися додому, у рідне місто, до рідних людей. Хоча місто все одно обстрілювали, проте, це вже не були "Гради". Хоча і артилерія теж страшна.

Я не пам'ятаю, скільки часу мені знадобилося, щоб адаптуватися і навчитися жити в місті, яке цілодобово під обстрілами. Довго не могла пересуватися по місту сама, лише з чоловіком. Проте, якось та й адаптувалася. Ні, не звикла. Хоча, зі сторони може здатися, що звикла до такого життя, проте... ні, це не так. Кожного разу, коли чула виходи, у мене всередині завмирало, здається, геть усе. Мабуть і серце завмирало. І я слухала. Чула свист, а опісля прильот. І знову здригалася. І так кожного разу. Коли десь далеко прилітало, трохи розслаблялася. Та було таке, що прилітало поруч.

До кінця днів пам'ятатиму ті звуки. Вихід, свист і прильот, такий сильний і гучний, що навіть стіни дрижать. Потім другий вихід, свист, прильот і дзвін скла, яке сиплеться знадвору додолу. В момент прильоту в голові страшна думка "Це у наш будинок". А потім усе стихає. А я сиджу і чекаю, що буде ще один вихід, свист і прильот. Та минають хвилини, а й досі тиша. І через якийсь час чую голоси на дворі, стук дверей у під'їзді. Все, закінчилося. Принаймні на найближчий час. І усі виходять з дому, щоб оглянути свої вікна, стіни будинку. Потім починається метушня по прибиранню уламків скла, фотографування усього, що було пошкоджено. Та найприємніша новина в тому, що під час цього обстрілу ніхто не постраждав і не загинув. Принаймні у сусідньому і нашому будинку.

І так кожного дня в усіх районах мого міста. Так ми живемо. А ще, над нами часто-густо кружляють в небі нові "птахи". Вони як стерв'ятники - літають над містом і видивляють собі найзручнішу і найкращу здобич. Ці "птахи" мають певний звук і назва їм fpv. Страшні вони, бо не від природи.

Повірте, до такого неможливо звикнути. Бо звук дрона чи вихід снаряду вмить повертає тебе з країни мрій до реального життя.

І це лише невеличка частина, про яку я розповіла...

Легенда про Сірка-спалимоскаля

Кажуть, у самісінькому серці Високих Гір жив собі древній дракон на ім'я Сірко-спалимоскаля.
Не був він ні злим, ні добрим — він був справедливим. Сторожив скелі, що приховували давні потаємні шляхи й криниці чистої води, оберігав ліси від знищення й допомагав тим, хто приходив із чистим серцем.

Та якщо якийсь нечестивець намагався заволодіти скарбами гір або руйнувати природу, Сірко здіймався у повітря, розгортав свої могутні крила і видихав полум’я таке гаряче, що каміння плавилось, а вітер ніс жар аж до далекого озера.

І досі старі мандрівники розповідають: якщо над горами здіймається палаючий вихор і чутно ревіння, від якого тремтять дерева, — значить, Сірко-спалимоскаля прокинувся і захищає свої землі.

Тож кожен, хто проходить тими шляхами, шепоче:
"Йду з миром, великий Сірко. Не каміння шукаю — шукаю дорогу до світла."

цілком й повністю створено моїм новим другом ШІ

навіяно https://photo.i.ua/user/677370/557115/16378265

та нічними атаками...

«Сакура-дзен»

У Києві був Великдень. Незвично теплий, майже літній у своїй простоті, день із сонцем, що грало на полірованих куполах і в дитячих очах. Парк Кіото розцвів, як відкритий сувій японської акварелі — алея сакур тяглася мов рожева ріка, де кожне пелюсткове кружляння було схоже на мить дзену.

Це був один із тих моментів, коли люди намагались повірити в "перемир’я". Офіційно — тридцять годин тиші. Реально — майже три тисячі порушень за цей час. Залишки "перемир’я" можна було зібрати хіба що по уламках ракет та уламках новин, розкиданих по телеграм-каналах.

Але тут, серед сакур, мовчали телефони. Люди приходили сюди, ніби в обряд — торкнутися поглядом квітки, що жила лише кілька днів, ніби нагадуючи: життя коротке, та водночас повне сенсу. Діти бігали по гравію в саду-дзен, малюючи палицями спіралі. 

Хтось розстелив плед і їв паску з домашнім сиром. Хтось читав у голос вірші. Під однією з сакур сиділа стара жінка. Вона мовчки тримала в руках свічку, ще трохи пахучу воском, — принесену з нічної служби. Вона час від часу дивилася в небо — не з надією, а з пильністю. У неї було загострене чуття: вона вже знала, що після святкової неділі, коли всі торкались до світла, у понеділок перед світанком знову буде темрява. І вона справді прийшла — сотня "шахедів" і ракет рвали небо над Україною, мов навіжені кажани. Але зранку — знову сонце. Як завжди після темряви. Як завжди.

— Чуєш, — сказала дівчинка поруч до свого тата, — а сакура ж не боїться нічого, правда?

— Сакура не встигає, — відповів той тихо. — Вона розцвітає й одразу тане. Їй нема коли боятися.

У тиші між розмовами, між пелюстками, що падали на землю, парк жив, як дзенський монастир без ченців. Тут не було новин. Не було ракет. Не було війни. Але всі знали, що вона є — за межами дерев, за межами горизонту, за межами "перемир’я".

І тому сакура тут була не просто квіткою. Вона була пам’яттю про мить. Відлунням чогось вищого за страх. Вона була дзеном посеред хаосу.

Усі знали, що це — ілюзія. Але навіть ілюзії мають право на своє Великоднє сонце.