Нема думок, то хай не буде й болі, Хай сліз не буде якщо мертві почуття, Та лиш тоді в життєвім видноколі Не буде світлих горизонтів майбуття. Як добре йти – нехай і по камінню, Нехай терновими стежками, плачучи, Та із незаплямованим сумлінням І з серцем, що ридати вміє сміючись. Яка приємна біль, котра доводить, Що я іще жива, що є ще в мене шанс Всміхнутись і, хоч може й не виходить, Та заспівати не останній свій романс. Хай невпопад, та від душі писати Про почуття, якими...

Читати далі...

Задихалося поле грозою, Спрагло кожну краплину п’ючи. Ліс в полон віддавався без бою Тій весні, що у грозах звучить. Небо наскрізь немов розривалось, Спалах блискавок землю сліпив. І у цілому світі, здавалось, Не лишилось нічого крім злив. Вітер подихом віти крислаті Гнув додолу, &nbsp...

Читати далі...

[Приєднана картинка]Выпавшие волосы, вырванные зубы,Медные, помятые, ангельские трубы.Дождь идет намеренно мимо облаков,Барабанит каплями в своды потолков.Хвоя прорастающая прямо из души,Ветками упругими разрывай, круши,Мир опять заполнится кровью и огнём,Он глотает бережно, но жует живьём.© William van Warg

А небо падає на голови ізнову. Сміється в очі невмируще зло. Чи то у глузду відібрало мову, Чи то його ніколи й не було. Заклякла правда. Рве достойність коси. Сивіє сум скривавлених знамен, бо діти шлунка, вічні малороси, стирають тіні зраджених імен.малюнок Юрія Журавля[Приєднана картинка]

Ще тільки жовтень, а вже сніг жбурляє холодний вітер болісно в лице. Я ще не вмію, я іще не знаю у серці як топити сніг оцей. А в ньому так тривожно і так щемно… Не думайте, я сніг люблю давно, я просто не навчилась в жовтні, певно, втішатися зимовими панно. Міцніше очі хочеться закрити й побачити, коли розплющиш їх, як усміхаються осінні квіти, а не тремтять в обіймах снігових. Той сніг розтане. Знаю, що розтане...

Читати далі...

Зорі дивляться в душу ласкаво,Візерунками бавляться сни.Філіжанка духмяної кави.І божественний присмак весни.За вікном сяє місто вогнями.Вітер темряву в небо жене.Як приємно літати без тями,Коли так ти кохаєш мене.Зранку знову тебе я побачу,Я цього так шалено хотів.І все поруч закрутиться начеДзига нашіх казкових світів.[Приєднана картинка]

Може, це любов? Може, це весна?Хто із пут-оков щастя виплітає?Може, все це сон келихом вина,Що з весною в тон, так думки спиває? Чи торкаюсь хмар,чи тону в морях?Мов в полоні чар – я не розумію…То як ніч дощу, то як день мій шлях…Та не відпущуні на крок надію! Буду з срібних роспити той нектар,Що від сонця й гроз налились бажанням…Наяву чи в сні –Але вище хмар!Яскравіше зір! Може, це кохання?

Побудую замок із весни, Де безкрайньої любові море. Замість стін у ньому будуть сни, Замість даху – зоряні простори. Побудую замок із дощу На п’янкому острові бажання, Позову тебе й не відпущу Із його полону без вагання. Сонячним мереживом думок Від лихих очей його сховаю, Напою нектаром тих зірок, Що від щастя й пристрасті згоряють. Місячним сіянням обіллю Всі алеї, що його леліють… Побудую замок із «люблю» З казки про весну та нашу мрію.

Весно, запитай мене про щастя, Про любові чи журби грозу. Ти не бійся, я не буду красти Ні твою усмішку, ні сльозу. Я сміятись ні, не розучилась І слізьми вмиватись теж, повір. Просто ти мені щоночі снилась І звабливо кликала до зір. Просто так чекала я на тебе! Тож зі мною віч-на-віч побудь. Поговорим тишиною неба Чи мовчанням мрій про що-небудь. Посміємось разом і поплачем У ранкових променях зорі… Будем пити зустрічі удачу Й рахувати сонні ліхтарів. Весно, запитай...

Читати далі...

Ідуть у темряву віки, Ідуть у темряву неспішно, Цвітуть туманом білим вишні, Печуться хмарні пироги. І від біди і до біди Якесь тепло тримає душу, І я не йду, хоч, ніби, мушу, І ти у темряву не йди.[Приєднана картинка]