хочу сюди!
 

Наталія

44 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 44-52 років

Замітки з міткою «війна»

Українська музика 1792







20%, 1 голос

0%, 0 голосів

80%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Українська музика 1791







33%, 1 голос

33%, 1 голос

33%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Дитинство, обпалене війною

Знову тривога
Лунає з повітря.
Видно з порога
Серпанка палітра.

Мама, як вкопана,
Шепоче стиха:
"Цариця Небесна,
Лишенько-лихо...

Знову атака!
Щоб воно здохло!
путін собака!
Нехай тобі б всохло!

Скрючило суку
Й не відпустило!"
Мене на руки
Бере щосили...

Сирена з неба,
Далеко ще ранок...
Скоріше треба
Нам у схованок.

Мама за свічку -
В погребі темно.
Я свою ляльку
Хапаю таємно,

Їй самій лячно.
Мерщій від хати -
Можуть до неї
Вдертись солдати,

Орки трикляті,
Російські потвори,
Горіть в багатті!
Горе нам, горе...

Злізли до льоху,
Калатає серденько.
Стихло потроху...
Горнуся до неньки.

Тремтять долоньки
Мама руки до неба:
"Не бійся, доню,
Молитися треба..."

В погребі сиро,
Стиха лине молитва:
"Дай, Боже, миру,
Хай скінчиться битва..."

Здригнулась стеля
Загойдалися стіни,
Гул, як в пустелі,
Невже ми загинем?!!

Я обіймаю
Любу матусю.
Міцно тримаю
Ляльку Катрусю.

- Мої ви дівчатка,-
Дивиться в очі,-
Тихо дитятка,
Врятуй нас, Отче!

Дай днесь у мирі
Жити із хлібом...
В неньки волосся
Покрилося сріблом...

Ховались скільки
Отак невідомо...
Стихло...навшпиньки
Зі схову до дому.

Палають хати
Через дорогу...
Живі, рідненькі...
І Слава Богу...

© Поліна Сікорська

Янголятка

© Гліб Бабіч

"Янголятка"
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.
А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
«Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»
Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю -
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?
Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано- хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.
Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»
Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.


На зображенні може бути: 3 людини та на відкритому повітрі

Українська музика 1790







0%, 0 голосів

67%, 2 голоси

33%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Війна в Україні очима кінооператора Сергія Михальчука

Сергій Євгенович Михальчук — український кінооператор. Заслужений діяч мистецтв України, володар «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю за видатний внесок у мистецтво та призер Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні – з першого дня війни не розлучається зі своєю головною зброєю – камерою, документуючи наслідки вторгнення Росії на нашу землю.

Київ 26.02.2022


Київ 4.03.2022

Темрява.

  Одного ранку в казковій країні, народ якої з нетерпінням очікував на весняні сонячні дні, сонце не з’явилось на небокраї. Темні хмари закрили небо, а смертоносні блискавки руйнували все, куди потрапляли.
  І полетіла звістка чорним птахом, що країну накрила темрява. І стиснулись серця людей від болю і відчаю. І з кожним днем то тут, то там душа невинної дитини покидала землю і янголом злітала в небо. "Я буду турбуватись про тебе, мамо" – чи то ехом чи то в уяві матері, прозвучали останні слова дитини, голос якої вона вже ніколи не почує.
  Країну накрила темрява, але весна вселяє надію, що сонце проб’ється скрізь хмари і настане той день, коли люди казкової країни відбудують зруйноване і заживуть щасливим життям.

Маленькие большие люди


Маленькие большие люди

Мартин Брест


Пулемет совершенно по-идиотски смотрится среди этих деревьев, этой травы, этого утра, этого прозрачного воздуха и неожиданного пения птиц.

Пулемет совершенно органично смотрится среди этих людей. Они ходят в военной форме с элементами флибустьерского шика, много курят, мало спят и постоянно хмыкают. Им всем хорошо за тридцать, они хитры, недоверчивы и очень толковы, они умеют и зброю почистить, и насос починить, и зае...ать всех своими жуткими, но очень смешными шутками.

Они находятся в своей стихии. В состоянии долбанного комфорта, если вообще можно употреблять это слово в нашей стране крайние восемь лет. На них ото смотришь и думаешь: “Люди на своем месте, йопт”. Олег Бондаренко ворчит, Игорь Тамплиер в пятый раз рассказывает мне, откуда и куда стрелять. Я вроде не тупой, с третьего раза понял, но Игорь в это явно не верит.

Все цокают и хмыкают на “хеклер”, лениво отстреливают по магазину и сдержанно интересуются, где такое можно намутить. На самом деле, им по...еру. Они умеют воевать любым оружием, делают это привычно, экономно, рассчетливо и обязательно – с мерзкими комментариями.

И всем давно наплевать, кто как смотрится, кто как выглядит, у кого и о ком какое мнение. Все пришли в войска, стали под команду и виконують задачі за призначенням, даже долбанный пулемет, которому восемьдесят лет, и который своим грохотом совершенно не мешает утреннему пению птиц.

Маленькие большие люди.