Історія - невід'ємна частина життя кожної людини. Особливо, якщо йдеться про події, що істотно вплинули на її народ, його культуру, шлях розвитку. Однією з важливих історичних постатей України був митрополит Андрей Шептицький. Для свого краю він, попри всі небезпеки, зробив багато...

«Як це зробити? Як воскресити цю людину та її час, минуле, що кануло у вічність, поховане під тягарем прожитих років, воскресити по сторінках пожовклих записів, листів, документів, по свідоцтву очевидців, котрих лишились одиниці, по уривках розмов та споминів, спогадів живих і мертвих. Воскресити, щоб побачивши самому, дати змогу побачити іншим...»

Частина дев'ята. "Превентивний удар, план Шліффена та трошки про карму"

Після закінчення Першої світової війни країни – переможниці зібралися на Паризьку мирну конференцію, щоб звинуватити Австро – Угорщину та Німеччину в агресії та розшматувати ці імперії. Пікантність ситуації в тому, що практику приниження, звинувачення в усіх гріхах і розшматування супротивника започаткував…австрієць Клемент Меттерніх, який зізвав Віденський конгрес після Наполеонівських війн задля того, щоб зробити з Францією та Наполеоном те саме, що на Паризькій конференції зроблять з Австро – Угорщиною. Певно кожна держава, як і людина має свою карму і за все доводиться платити…

            Клемент Меттерніх, міністр закордонних справ часів Наполеонівських війн

За підсумками війни були зруйновані три імперії, народи Росії та угорці відчують на собі «переваги» комунізму, німці руїну та анархію веймарської демократії, в той час як США вийде на світову арену у якості найпершого гравця, Британія позбудиться усіх конкурентів, а найбільше дарунків отримає Сербія, котра інкорпорує до себе всіх балканських слов’ян і створить Короліство сербів, хорватів та словенців, що надалі буде перейменована в Югославію і стане однією з найбільших держав Європи.

По прошестю багатьох років  в 1998 році, західні «союзники і друзі» Сербії, ті самі які її обдарували в 1919 році, почнуть цинічно розпинати Югославію, розривати її на шматки, А в кінці кінців НАТО буде бомбити Белград. І знову нам може бути шкода братів слов’ян, шкода Слободана Мілошевича та Радко Младіча, котрі винні лише в тому, що захищали свою Батьківщину. Проте тут ми знову можемо говорити про карму. Белград заплатив за те, що він зробив на початку ХХ століття. За все доводиться платити…

            Белград, після бомбардування силами НАТО

Багато зараз з’явилося тих, хто намагається увести імператора Миколая ІІ у ранг героїв. Навіть кажуть, що «він зійшов на Голгофу за народи Російської імперії». Проте все насправді навпаки. Саме народи Російської імперії «взійшли на голгофу» через слабкодухість, піддатливість і повний брак хисту до управління в останнього російського імператора.

Говорячи про винних в Першій світовій, слід сказати наступне. Багато хто тоді й зараз керується тезою «напав – значить агресор». Проте всі забувають (а декотрі роблять вигляд, що забувають) прописні істини військового мистецтва, котрі ще знав Сунь Цзи. А саме те, що «найкращий захист – то превентивний удар». Тому що по-перше він дозволяє застати супротивника зненацька, по-друге виключає варіант нападіння супротивника в момент, коли ти не готовий, по-третє дозволяє вести війну на ворожій території, що дає плюс в ресурсах та зменшує ризик руйнації власної країни. Це все нівелювалося для очей мас в міжнародній політиці з часів Віденського конгресу, а потім цей цинізм буде не раз застосований і на Нюрберзькому судилищі, і на судилищі югославський злочинців і т.п. Подумайте над тим, що я сказав.

            Альфред фон Шліффен, керівник німецького військового штабу у 1891 - 1905 роках.

 Одним з основних доказів агресивних намірів Німеччини був так званий «план Шліффена». Його розробив начальник військового штабу ІІ Рейху Альфред фон Шліффен і він складався з варіанту війни на два фронти проти Франції та Росії (без участі Англії, що важливо і про що говорили в попередній частині). Але виставляти військовий план як доказ агресії було верхом цинізму. Адже військовий штаб покликаний розробляти стратегії і тактики на ВСІ можливі випадки. Німецький штаб мав багато військових планів і на випадок війни проти однієї Франції, і проти суто Росії, і навіть проти Австро – Угорщини, адже якщо він не буде розробляти плани на випадок війни, то навіщо він взагалі потрібен. Ось така вона справедливість переможців. Все списали на переможених, ограбували їх і залишилися білими та пухнастими.

            "План Шлиффена"

Це все писалося не просто з любові до історії чи справедливості. Розуміння механізмів, аналіз фактів з точки зору логіки допоможе всім розібратися в ситуації сьогодення, зокрема арабської «весни народів», війни в Лівії, подій в Сирії та Білорусі, подій навколо України. Дякую всім, хто осилив велику кількість тексту і послідував за автором в аналізі фактів і подій з точки зору логіки. Велике дякую Вам за увагу!

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Частина сьома. "Смерть у Белграді"

Частина восьма. "Дипломатичні гойдалки"

25 липня 1914 року закінчувався термін ультиматуму. Зібравшись 24 липня сербський уряд під керівництвом Ніколи Пашича другу добу обговорювали, що їм власне робити. Кабінет був налаштований дати відмову, проте Пашич намагався схилити до компромісного рішення – заарештувати винних у сараєвських подій власними силами і видати їх Австро – Угорщини. Безумовно це наштовхувалося на протидію уряду, особливо штабу. Але аргумент в Пашича був серйозний – відповіді з Петрограда не було чи підтримає їх Російська імперія. На час закінчення строку вже була складена позитивна відповідь на ультиматум. Проте сталася майже детективна історія.

           Прем'єр-мінстр Сербії Нікола Пашич 

 Статс секретар відомства іноземних справ Німеччини Готліб фон Ягов Уряд одразу ж більшістю голосів ультиматум відхиляє і оголошує загальну мобілізацію. 28 липня Австро – Угорщина також оголошує мобілізацію, але окрім частин, що знаходилися у російського кордону. Тобто удар планувався суто на Сербію. Але вже на слідуючий день Миколай ІІ оголошує часткову мобілізацію. В той же день рейхсканцлер Німеччини  Теобальд фон Бетман – Гольвег офіційно оголошує, що вважає дії Росії ворожими та передає через посла в Петрограді Фрідріха фон Пурталеса ноту, в якій вимагає припинити мобілізацію. В той же час Німеччина обіцяла стати посередником за участі ще одної країни на вибір Росії в перемовинах між Петроградом та Віднем. Залишалася остання надія на збереження миру. Проте в той же день Російський уряд каже британському послу в Петрограді Бьюкенену, що готова до врегулювання ситуації в разі, якщо Відень зменшить свій тиск на Белград. Відбувається зустріч між Готлібом фон Яговим та французьким і англійським послами, де вони просят його натиснути на Відень, щоб той… припинив мобілізацію. Безумовно це було не можливо, враховуючи те, що в Сербії повним ходом йшла та ж сама мобілізація. Хто в цій ситуації був зламаним телефоном невідомо - чи Бьюкенен, чи Грей, чи посли. Напевно вже ніколи і не взнаємо. А на ноту Пурталеса російський уряд так і не відповів.

Сер Джордж Вільям Бьюкенен, посол Великої Британії в Російській імперії 28 липня Відень офіційно оголосив Сербії війну. Начальник французького штабу Жозеф Жоффр надсилає до Петрограду повідомлення, де просить Росію…оголосити повну мобілізацію. І це притому, що французи поки що своєї не оголосили. Гарна діяльність по збереженню миру! Миколай ІІ спочатку був проти, але на нього почали тиснути керівник штабу Миколай Миколайович Янушкевич та посол Франції Моріс Палеолог.  Імператор здався і погодився. Була оголошена повна мобілізація. Останній рятівний круг спробував кинути Сазонов, офіційно оголосивши, що ці дії не направлені проти Берліна. Проте було вже пізно…

Керівник військового штабу Російської імперії Миколай Миколайович Янушкевич

31 липня Петроград оголосив повну мобілізацію. Через декілька годин у відповідь те саме оголосив і Відень. В той же час Німеччина надсилає в Петроград ультиматум і вимагає у строк 12 годин припинити, а в разі незгоди те саме зробить і Німеччина. В той же час Берлін надіслав депешу і Париж з запитанням чи буде Франція зберігати нейтралітет. У відповідь Жоффр пропонує своєму уряду оголосити повну мобілізацію. Уряд 1 серпня приймає це рішення, проте лицемірно оголошує його лише 2 серпня, наче б то у відповідь на німецьку мобілізацію, котра послідувала за мовчанням Петрограда. 1 серпня Німеччина оголосила віну Росії.

Керівник генерального штабу Франції Жозеф Жоффр В той же час відбуваються англо – німецькі перемовини перемовини  з питанням чи вступить Англія у війну. Едвард Грей дає дипломатичну відповідь, яку можно було б розцінити як ні. Усі мемуари вищого військового рангу ІІ Рейху ( наприклад Людендорфа) кажуть про те, що Німеччина ніколи б не розпочала дій проти Франції, знаючи, що у війну вступить Лондон. Але Лондон підступно мовчав. І всі добре розуміли, що напад на Францію почнеться через Бельгію, адже нападати в лоб було б самогубством. І навіть 2 серпня, коли Німеччина вручила Брюсселю ультиматум, жодної реакції Лондону не послідувало, що остаточно переконало німців, що Лондон втручатися не буде.

Міністр закордонних справ Великої Британії Едвард Грей 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції. 4 серпня увійшла в Бельгію і тут прокинувся Лондон, надіславши в Берлін ультиматум з вимогою покинути бельгійську територію. Безумовно це було вже неможливо. 5 серпня Лондон оголосив війну Німеччині. Почалася кривава бойня, розіграна закулісними гравцями як по нотах…

Далі буде...

У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін"

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Частина сьома. "Смерть у Белграді"

Якось повз увагу історичних хронік проходить ще одна смерть, котра вплинула на розвиток подій не набагато менше ніж вбивство у Сараєво.

10.07.1914 року посол Російської імперії у Белграді Миколай Гартвіг зустрівся з послом Австро- Угорщини  у Белграді Артуром Гізлем. А повернувшись до себе після сніданку і розмови з Гізлем, несподівано помер.

Тут же Белград почав трястися в істериці і твердити, що Гартвіга отруїв Гізль. Поховання Гартвіга переросло у масову анти австрійську демонстрацію, на якій перебувало близько 80 тис. осіб. Шпальти сербських газет рясніли викривним статтями, офіційні особи робили істеричні заяви про причетність австрійського посла до вбивства. При тому всьому офіційне розслідування нічого не встановило і ніяких офіційних звинувачень не було.

Для розуміння ситуації треба процитувати слова російського історика Валерія Шамбарова: «Для того щоб зрозуміти усю абсурдність цих звинувачень, напевно досить лише уявити таку картину: в ХХ ст. респектабельний посол великої держави, боязко озираючись, сипле отруту в келих посла іншої великої держави…Вибачте, це скоріше сцена із дешевої балаганної драми або ілюстрація порядків часів Катерини Медичи…Безумовно повірити такому міг тільки темний сербський простолюд (в Петрограді звісно ж не повірили)».

Жодна держава, в тому числі Російська імперія, жодної претензії не кинула в бік Відню з приводу цих подій. Навіть після закінчення війни, коли було вилито купу абсурдного бруду на Австро – Угорщину та Німеччину, в цій події ніхто не звинуватив австріяків, адже це було б занадто абсурдно й явно пропагандистсько.

А зараз все ж таки що сталося? Щоб зрозуміти, хто це зробив шукайте кому вигідно. Аналізуючи події ми можемо сказати, що вигідно це було тим, хто намагався вбити клин між Австро – Угорщиною та Російською імперією, щоб ще дужче накалити обстановку. Тобто знову ж таки виринає все та ж Сербія та міжнародні фінансові клани.

Гартвіг був одним з найбільших спеціалістів по балканським відносинам та усього місцевого підводного каміння. Більш того в Белграді встановився такий собі союз прем’єра Сербії Пашича, посла Австро – Угорщини Гізля та й власне Гартвіга, котрі намагалися вгамувати події та відвести світову катастрофу.

Якщо допустити гіпотезу (офіційна версія то сердечний приступ), що Гартвіга було вбито, то це мало свої вигоди для світової закуліси та їхньої маріонетки Сербії. По - перше було відсторонено спеціаліста, котрий міг подати об’єктивну інформацію, причому з офіційного боку. По-друге вбити одразу двох зайців – вибити грунт з –під ніг ярого противника ескалації конфлікту та й всього сербського військового штабу Пашича у вигляді підтримки Гізля та Гартвіга. По – третє остаточно посварити Австро – Угорщину з Російською імперією, адже жодна з західних держав не вступила у війну, якби знала, що супротивник буде воювати з одного фронту. По – четверте позбавити й Російську імперію, й Австро – Угорщину компетентного висвітлення подій з Белграду.

Так це лише версія. Але наступні події, зокрема фатальна роль російського посольства у початку Першої світової війни, підтверджує цю версію. Та про це пізніше… 

Далі буде...