Я в небуття думки свої складаю, В полоні мрій живу усе життя . Лише один є, той, кого кохаю Та до минулого нема вже вороття!  Свої долоні, лише до нього простягаю, Свої вірші лише йому завжди дарю. Хоча в віршах усе життя моє, я знаю, Він кращій в світі з ним одним я як в раю! Душа моя і серце у полоні, Ти світ надій, бажаний чоловік! Тебе кохаю, до нестями від любові, Ти надзвичайний та єдиний на весь вік! 

Було і просто, і квітнево,

Без метушні і тісноти,

Куняли заспані дерева,

І хмари бігли хто куди.

Червоним мазалось на сході,

Домів гасилися вогні,

І так мовчалося природі,

І так мовчалося мені.

А десь весна іде за пругом,

А десь зима ховає гнів,

Моря холодні грають фугу

Неперевершених штормів.

Рука небесна сіє квіти,

І сірість спить у забутті,

Й чомусь так хочеться любити,

Неначе вперше у житті.

Твоя історія кров’ю написана.

Життя твоє-вічна війна.

Неначе пухлина, від світу відрізана,

І друзів у тебе нема.

Народ твій, як стадо, залякане й дике,

Брехливі у тебе вожді.

Обличчя своє на очах всього світу

Жахливо спотворила ти.

Ти маєш усе…Та цього тобі мало.

Ти наче безжальний упир.

Від люті і зла одержимою стала,

Як оскаженілий звір.

Немає для тебе нічого святого,

Руйнуєш ти спокій і мир.

І не боїшся ти вже навіть Бога,

Для тебе весь світ,наче тир.

Пізнаєш ти все,що сама породила.

Небесна розплата прийде.

Не знаєш,що яму для себе ж ти рила,

І скоро вже в неї впадеш.

За кров, споконвіку тобою пролиту,

Заплатиш,росіє,сповна.

Імперіє зла,вже твій келих налитий,

І вип’єш його ти сповна!

Злим загарбникам не корилась,

бо на волі й душа іскриться…

І в тобі, моя Нене, сила

гартувалась вогнем, мов криця.

Як же ворог тебе боїться -

нездоланний-бо дух у венах!

Воскресаєш, як фенікс-птиця,

наче крила твої знамена.

Рани гоять вітри свободи,

в грудях пісня дзвенить і плаче…

Вже палали колись клейноди,

руйнувалось гніздо козаче…

Недруг мову твою калічив,

щоб забулась і колискова…

Та стоять бастіони Січі,

шлють підмогу Сірко, Підкова.

Є коріння – дозріють зерна,

час відсіє пусту полову…

Закінчиться війна химерна -

солов’ї заспівають знову.

Ми є. Ми є на цій землі.

Мов ті дерева. Мов травинки.

Мов золотисті береги,

В яких ріка несе піщинки

               життів людських у небуття:

Лиш спомин тихий – та й по всьому,

І знову плин, і забуття.

Чи був, чи ні. Чи прав, чи схибив...

Мине у всіх земне життя,

Та в Небесах у нас є крила,

І книга записів Буття

Іще ніколи не горіла.

Там кожне ім’я – то рядок,

Що про життя чиєсь розкаже.

Там знає всяк, хто – він, хто – Бог,

І кожна думка вічність важить.

Там все записано. То – карб,

Що пише долі всі поволі:

Хто – цар, хто – злодій, а хто – раб,

Хто годен волі, хто – неволі.

Є й Світло, і Любов, і Бог.

І як терпіти вже несила,

Твори життя – одне за двох.

Не час іще ламати спис -

Він ще згодиться, Воїн Волі,

Чи бій той скоро?..

                               Вгору й вниз

Гойдаємось на хвилях Долі…

Не думай ні про що лихе,

Знайди в душі любов і спокій –

І сумнів скоро промине,

Бо в світі ми не одинокі.

Ми є. І будемо повік.

Своєю вірою багаті,

Ми зустрічаєм новий вік

У своїй рідній білій хаті.

Вся Україна – мов хатина.

Як ти господар – в хаті рай.

Коли ж холоп у ріднім домі,

Тоді й з палацу хоч тікай.

Ми є. Розправимо ж всі плечі,

З’єднаєм силу наших рук,

Щоб люди всі на цій планеті

Пізнали український дух –

Дзвінкий, мов пісня, і міцний, мов криця,

М’який, мов мамине тепло.

І скиглити нам, браття, не годиться,

Бо наше серце – ожило…

Ще залишки рабів сидять у нас, немов у  мушлі,

Та світло Боже омиває нам серця.

Ненависть хай покине наші душі.

І хай Любов нам зцілює життя.

Ворожить небо на погоду,

Несе ріка холодний хром,

Червоний місяць йде по воду

І тихо дзенькає відром,

Малює тіні огорожам,

Стовпам, будинкам і мені,

І відчуваю я що зможу

Почути спів у вишині.

Із дерева злітав пожовклий лист

Маленьким літачком (модель кленова),

На вулиці гудів саксофоніст,

В моєму горлі застрягала мова.

Кахикав десь невидимий мотор,

Дзвенів велосипед – собача втіха,

Мінялись звички, цілі і декор,

Ховалася пекуча літня пиха.

Новий природа бігла марафон,

Миттєвості змішавши та епохи,

А я стояв і слухав саксофон,

І бігти не збирався анітрохи.

Я знову загубив від сну відмичку,

Шукав її на ліжку, та дарма,

За вікнами дзвеніла електричка,

І місяць сіяв зорі жартома.

У голові тлумилися без крику,

Під тупотіння витончених ніг,

Кудлаті вівці, що не знали ліку

Та випасались на думках моїх.

Одна, маленька, лізла межі очі,

Компанію хотіла говірку,

І я лежав, і намагався ночі

Придумати причину хоч яку.