Мій тихий світ

Без зайвих запитань,

Сполоханих надій,

Примарних шансів,

Мов музика із кроків

Та бажань,

З краплиною незвичних

Дисонансів,

Наповнений словами

До країв,

Із присмаком якогось

Покарання,

Прозорістю весняних

Ручаїв

Чомусь воліє зватися

Коханням.

Одиноко і прісно.

В музи – повно боргів.

Небо хмарами висне,

Серце – хоче снігів.

Пам’ять мрякою вкрита,

Що за ній – все одно,

І четвер дощовитий

Бубонить у вікно.

Праворуч – лід,

Ліворуч – лід,

На хмарі – сонечко стокриле.

О, скільки за тобою вслід

Пустив думок я світом, мила!

А ті верталися назад,

А думи й тіні не спіймали,

І проростає в небо сад

Моєї тихої печалі.

Цей сон про Вас

І наче не про Вас:

То посміхнеться, то тихенько зникне.

Вже осені розтрачено запас,

І грудень загляда у сині вікна.

Іще душа не вицвіла моя.

Іще слова не загубили змісту.

І сон цей – я.

А може і не я

Із пам’яті розірваним намистом.

Моя емпатія похована в новинах,

У тих кривавих звістках про біду,

Коли вертались хлопці в домовинах,

Спинивши ненажерливу орду.

Коли від бруду гнулись телевежі

Та охлос втіху від того ловив,

Коли отрута плавила мережі

Та пиха не підшукувала слів.

Ви Богом прикривались, у багатті

Спаливши віру в праведність життя,

То ж годі потім, нелюди, чекати

До себе хоч якогось співчуття.

А людині треба небагато,

А людині треба тільки дрібку:

Щоб зірки перелітали хату,

На столі духмяну хліба скибку.

Щоб світанок кожен був за свято,

Із рожевим покривом туману,

Щоб було кому «люблю» сказати

І почути відповідь жадану.

Її свіжу і ніжну красу

Я назавжди у серці залишу,

Крізь життя я її пронесу,

Бо не знайду таку я ще іншу.

Полум’яні барвисті світанки

Я душею поглину навіки,

І росою окроплені ранки,

І гаї, і озера, і ріки.

Таємничу розмову лісів

Я у шелесті листя відчую

Й колискової тихої спів

Вітру в полі пшеничнім почую.

Озирнувшись, побачу довкола

Дні, прибрані калиновим цвітом,

І вдихну вечори з матіоли,

І зігріюсь ночей оксамитом.

Мов цілющий нектар, увіп’ю

Кришталеві джерела прозорі,

І вінок з її квітів зів’ю,

І вплету в нього яснії зорі.

Із дощів її візьму краплини

У пелюстки піонії чисті

Й нанизаю, неначе перлини,

В діамантово-срібнім намисті.

Я на шлях у життя простелю

Зі степів її трави шовкові,

І блакитним струмком розіллю

Соковиті стежки барвінкові.

І куди лиш по ним побіжу,

І чужини які мене зваблять,

Наче дар, у душі збережу

Про красу її вічную пам’ять.

На країни ж бо щедра земля,

Та вона на землі лиш єдина,

Синьоока красуня моя

З мелодійним ім’ям – Україна.