Нема думок, то хай не буде й болі,
Хай сліз не буде якщо мертві почуття,
Та лиш тоді в життєвім видноколі
Не буде світлих горизонтів майбуття.

Як добре йти – нехай і по камінню,
Нехай терновими стежками, плачучи,
Та із незаплямованим сумлінням
І з серцем, що ридати вміє сміючись.

Яка приємна біль, котра доводить,
Що я іще жива, що є ще в мене шанс
Всміхнутись і, хоч може й не виходить,
Та заспівати не останній свій романс.

Хай невпопад, та від душі писати
Про почуття, якими марю наяву
І ще на цілий Всесвіт прокричати,
Що плачу я й сміюсь тому, що Я ЖИВУ!

Задихалося  поле  грозою,
Спрагло  кожну  краплину  п’ючи.
Ліс  в  полон  віддавався  без  бою
Тій  весні,  що  у  грозах  звучить.

Небо  наскрізь  немов  розривалось,
Спалах  блискавок  землю  сліпив.
І  у  цілому  світі,  здавалось,
Не  лишилось  нічого  крім  злив.

Вітер  подихом  віти  крислаті
Гнув  додолу,  то  кликав  в  політ…
Я  стояла  в  промоклому  платті
І  дивилась  в  нікуди,  крізь  світ.

Я  стояла  із  серцем  промоклим,
Із  сльозою  на  мокрих  губах
Й  задихалась  грозою,  що  поки
Шаленіла  в  весняних  руках.

А небо падає на голови ізнову.

Сміється в очі невмируще зло.

Чи то у глузду відібрало мову,

Чи то його ніколи й не було.

Заклякла правда. Рве достойність коси.

Сивіє сум скривавлених знамен,

бо діти шлунка, вічні малороси,

стирають тіні зраджених імен.

малюнок Юрія Журавля

Ще тільки жовтень, а вже сніг жбурляє

холодний вітер болісно в лице.

Я ще не вмію, я іще не знаю

у серці як топити сніг оцей.

 

А в ньому так тривожно і так щемно…

Не думайте, я сніг люблю давно,

я просто не навчилась в жовтні, певно,

втішатися зимовими панно.

 

Міцніше очі хочеться закрити

й побачити, коли розплющиш їх,

як усміхаються осінні квіти,

а не тремтять в обіймах снігових.

 

Той сніг розтане. Знаю, що розтане.

І хоч не повернеш осінніх шат,

та раптом я навчусь любити саме

такий жовтневий листо-снігопад.

Може, це любов?

Може, це весна?

Хто із пут-оков

щастя виплітає?

Може, все це сон

келихом вина,

Що з весною в тон,

так думки спиває?

Чи торкаюсь хмар,

чи тону в морях?

Мов в полоні чар –

я не розумію…

То як ніч дощу,

то як день мій шлях…

Та не відпущу

ні на крок надію!

Буду з срібних рос

пити той нектар,

Що від сонця й гроз

налились бажанням…

Наяву чи в сні –

Але вище хмар!

Яскравіше зір!

Може, це кохання?

Побудую замок із весни,
Де безкрайньої любові море.
Замість стін у ньому будуть сни,
Замість даху – зоряні простори.

Побудую замок із дощу
На п’янкому острові бажання,
Позову тебе й не відпущу
Із його полону без вагання.

Сонячним мереживом думок
Від лихих очей його сховаю,
Напою нектаром тих зірок,
Що від щастя й пристрасті згоряють.

Місячним сіянням обіллю
Всі алеї, що його леліють…
Побудую замок із «люблю»
З казки про весну та нашу мрію.

Весно, запитай мене про щастя,
Про любові чи журби грозу.
Ти не бійся, я не буду красти
Ні твою усмішку, ні сльозу.

Я сміятись ні, не розучилась
І слізьми вмиватись теж, повір.
Просто ти мені щоночі снилась
І звабливо кликала до зір.

Просто так чекала я на тебе!
Тож зі мною віч-на-віч побудь.
Поговорим тишиною неба
Чи мовчанням мрій про що-небудь.

Посміємось разом і поплачем
У ранкових променях зорі…
Будем пити зустрічі удачу
Й рахувати сонні ліхтарів.

Весно, запитай мене про тишу,
Про думок чи почуттів грозу.
Я віршами все тобі опишу –
І твою усмішку, і сльозу.

Ідуть у темряву віки,

Ідуть у темряву неспішно,

Цвітуть туманом білим вишні,

Печуться хмарні пироги.

І від біди і до біди

Якесь тепло тримає душу,

І я не йду, хоч, ніби, мушу,

І ти у темряву не йди.