– Мамо,дивись – знову сніг
Падає з неба на нас,
Стелиться тихо до ніг…
Але ж настала весна!

Мамо, сніжок навесні
Тане й водою сплива –
Ти ж так казала мені…
Що ж то тоді за дива:

Гарно співають пташки,
В травах кульбабки смішні,
Й білі сніжинки з руки
Так і сміються мені?..

Мамо, поглянь – деревце
Все у снігу виграва!
Що ж за сніжиночки це?
Що ж то за дивна весна?

– Донечко, бач – он в гіллі
Вітер пустує собі
Й білі пушинки малі
Сипле в долоньки тобі.

Той снігопад запашний –
Це від весни нам привіт,
Це не сніжок – а п’янкий,
Ніжний, вишневий то цвіт!

Я була для тебе не тою,

котру ти хотів обіймати,

котрій із кохання мелодій

хотів ти стелити шовки.

Я була для тебе чужою,

якій залишалось ридати

самотньо у ліжку холодній,

де попелом стали зірки...

Я була не тою для тебе,

цілунками спрагло котру ти

хотів би вкривати відверто

від пальчиків ніг до повік.

Навіщо ж ти дав мені небо,

наливши у нього отрути?

Убий мене! Краще померти,

ніж бути не тою повік...

І от зима… Подвір’я оніміло

(навіщо слів порожня метушня?)

Виблискують сніжинки білі-білі

У срібній гриві хмарного коня.

Якесь тепло розлито понад світом,

Хоча морозом світиться блакить,

І огортає душу оксамитом,

Та чайник розтривожений кипить.

Сьогодні вечір добрим є.

Сьогодні вечір – старомодний:

Неквапно час копитом б’є,

І світ до радості голодний.

Повільно падають зірки,

Душа мугикає колядку.

Тепло торкається щоки,

Тепло безмовності і згадки.

Просинається земля …

            дзвінкими  струмочками,

            молодими листочками,

            піснею журавля

молодіє земля.

Ніжно пахне рілля,

            жовтими первоцвітами,

            сніжно – білими квітами,

            оживає земля,

терпко пахне рілля.

Запанує весна

            останніми  морозами,

            травневими грозами,

            розцвітуть небеса,

все  розбудить вона.

Зачарує весна…

            коханням пахнуть проліски,

            жовтець, примули, крокуси…

            медовії вуста.

Задурманить весна.

08.02.2016  

Не ховайся, надіє, за хмарами,

Не тьмяній за вуаллю дощу,

Тіні сумнівів й так вже примарами

Нас доводять до крику й плачу.

Не лети, синя птахо, налякано

До гарячого сонця-вогню,

Вже і так нами стільки оплакано

І поховано мрій у броню.

Не стихай в серці, віро! Молитвою

Нас рятуй від убивчих доріг.

Тільки ти і маленькою крихтою,

Нагодуєш нужденних усіх.

Нам би дихати, та не руїнами –

Дим у грудях ковтком полину.

Не карай, милий Боже, нас війнами,

Ми вже знаємо миру ціну.