Ще недавно були ми разом,

І в душі розквітала весна,

Ще недавно була я твоєю,

а сьогодні для тебе чужа...

Ще недавно з тобою летіли

В небеса ми,як вільні птахи,

А сьогодні мені сказав ти,

Що в нас різні з тобою шляхи...

Пам"ятають ще губи твої поцілунки,

Пам"ятаю я рук твоїх ніжне тепло,

Мені без тебе холодно і сумно,

І не забуде серце того,що було.

Знов темна ніч своїми зорями чарує,

І може,з іншою сьогодні ти,

Я про одне тебе благаю:

ТИ НЕ ПРИХОДЬ ЩОНОЧІ В МОЇ СНИ!

Розлука ранить з кожним днем все більше,

А я сумую за тобою все сильніше.

Ти кажеш,що дороги наші мали розійтися,

А моє серце тихо кличе : повернися...

Не залишай мене одну,не залишай!

Прошу тебе,мене не відпускай!

Не віддавай мене холодним вітрам,

Я лиш тобі усе життя своє віддам!

                                         Чому ти йдеш?Чому мене ти покидаєш?

                                         Чому кохання наше так жорстоко ти вбиваєш?

                                          Навіщо я повірила словам,

                                          Коли ти шепотів:"Тебе нікому не віддам"?

Усе минуло...Час для мене зупинився...

Лиш тільки синій погляд у душі 

Назавжди залишився...

Лиш осінь за вікном кружляє листопадом,

І срібна ніч проллється в душу зорепадом...

Я б хотіла пташкою у небі стати,

Й полетіти в синю далечінь.

Де немає смутку і печалі,

Ні розчарувань і ні терпінь.

                                 Суджено у світ людиною родитись,

                                 Не літати вільно,а нести земні жалі,

                                 Тільки як,скажіть,з душею пташки

                                 Увесь вік прожити на землі?

І не раз поранять душу пересуди,

Нелегкий тягар земних тривог,

Та усе прийму і нарікати я не буду,

Знаю я одне-так хоче Бог.

                                     Він дає усім надії крила,

                                     Тим,хто разом з Ним свій хрест несе.

                                     І в хвилину відчаю Він серце обігріє,

                                     Бо Його любов безмежна,вища над усе

Я давно не читаю віршів - 

 
Ми хочем тиші, хочем храмів.
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
від хрунів, хряків і вождів.

Ми всі залежимо від хамів!
Від їхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
у нас немає наших доль.

Нас убиває їхній атом.
А їх все більше, їх орда.
Ми що не виборем, то втратим,
і в цьому вся наша біда.

  

* * * *

Все застигло в мовчанні.

У німому листі.

У поемі чекання.

Там слова непрості...

 

Їх нема на папері.

Їх не каже ніхто.

Там зачинені двері

і замків, мабуть, сто.

 

Там незіграні ноти

непочутих пісень.

Тихий вечір суботи

в понеділковий день.

 

Там загублені мрії

світанкових хвилин.

Безнадійні надії

спорожнілих вітрин.

 

Запізнілі зізнання...

Безпорадні думки.

Знову зустріч... Прощання.

У нікуди дзвінки...

 

Там знаходять неспокій

одинокі серця.

Там сліди наших кроків

на шляху без кінця...                                           

                                                      © Анна Гендель (Geana)

 

Я вертаюсь  знов і знову,

У ті часи, коли щасливо жив.

За своїм дитинством веселковим,

Чомусь я дуже затужив

Той час до себе горне,

У бідне, але дороге село.

Те світле почуття - не чорне,

І все що рідне серцеві було

Сниться ставок, кругом городи,

У ставку смарагдова вода

І земля, що дала мені вроду,

І де гуляла юність золота

Бачу у сні зелене літо,

Сінокіс і солов"їний спів,

І річку сонечком зігріту,

І дівчину, що там зустрів.

Краю мій,все знаєш ти про мене

Пригадай мені літа - оті,

Що пробігли так шалено,

Наче з казки коні золоті

І догнать я їх не можу,

Не зупинити ні на мить,

Лиш серце спогадом тривожу

І воно так ниє і щемить

Знаю, літо - те барвисте,

Лише там, в краю батьків.

Там над лугами жайвір висне,

Але не повернути тих років

Повернути їх не в змозі,

 І не догнати, хіба у думці.

І наче квіти на морозі

Не зберегти  їх в сумці...