хочу сюди!
 

Наталія

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 40-45 років

Замітки з міткою «українська мова»

Закликаємо Віктора Януковича припинити процес закриття шкіл!

Пане Президенте!

Процес закриття україномовних шкіл в Україні набув загрозливих розмахів. Жодна попередня влада, навіть, окупаційна, не знищувала українську дитячу освіту з таким розмахом. З кожним днем цей процес набуває більших розмахів і особливо там, де влада представлена Партією регіонів, яка підтримувала Вас на виборах Президента України.

Остання новина у Торезі Донецької області не може не шокувати порядних українців (http://news.dt.ua/articles/82217). Незважаючи на прокурорський протест і не чекаючи на закінчення навчального року, міська влада закриває загальноосвітню школу N 27 і вивозить із неї меблі та інвентар.

Багаторазові звернення до Міністра міністра освіти і науки, молоді та спорту України Дмитра Табачника не дають результатів. На наше тверде переконання політика цього Міністра не тільки працює на знищення української освіти, а й підриває авторитет усієї влади в Україні і Вашої, зокрема.

Тож, закликаємо Вас, Вікторе Федоровичу, особистим втручанням припинити процес закриття україномовних шкіл в Україні та відправити Д.Табачника у відставку! Сподіваємося на розуміння і позитивну реакцію на наше звернення.

5 червня 2011 р.

Збір підписів проходить тут.

Язиків багато, а мова- одна!


Повторюю свою публікацію від листопада 2011.

Тарас Шевченко знався в мовознавстві!


«Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом»
«Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом»
Київ – Навесні 1847 року Тарас Шевченко готував друге видання «Кобзаря», куди повинні були ввійти нові твори останніх років, зокрема й частина поезій, які мали шанс пройти цензуру, зі збірки під назвою «Три літа». Це був один із переломних періодів у житті молодого поета. Йшов процес кардинального переоцінювання власного життя і становлення його поглядів на Україну як державу своєї мови і літератури, як унікальний і неповторний край. 

Власне, передмова до майбутнього видання майже 33-річного Шевченка стала не лише своєрідним мовно-літературним маніфестом, але й, до певної міри, програмою становлення майбутньої самостійної України. Ні другий «Кобзар», ні передмова, написана в березні 1847 року в маєтку Лизогубів у Седневі на Чернігівщині, не побачили світу.

Не минуло й місяця, як поета, який їхав до Києва на весілля свого приятеля, історика Миколи Костомарова, заарештували під час переправи через Дніпро посередині ріки. Передмова-маніфест відома здебільшого літературознавцям, бо ні в радянські часи, ні чомусь за незалежної України в масових перевиданнях «Кобзарів» її не друкували.

«Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм»

Епіграфом до цієї маловідомої передмови Тарас Шевченко невипадково взяв рядки з твору Олександра Грибоєдова «Лихо з розуму»:

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.

Цитуючи цей уривок, Шевченко трактував, очевидно, по-іншому «чужевластье мод»: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!»

В одному абзаці – цілий спектр думок. З одного боку, він приміряє українське суспільство, український народ до інших слов’янських народів, є прихильником своєрідного слов’янського братства – «Щоб усі слав’яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…», як сказано в його поемі «Єретик». З іншого боку, він протиставляє українське (і слов’янське) море московському. «Словами цими як немож краще, – пише український письменник Богдан Лепкий у книжці «Про життя і твори Тараса Шевченка», – Шевченко відмежовував наше українське слов’янофільство від російського і давав різку відповідь на клич Пушкіна, щоб усі слов’янські ріки зливалися в російському морі! Правдиве демократичне слов’янофільство, без укритого російського імперіалізму…»

Під «нашествієм іноплеменних журналістів» проглядається образ тогочасних великодержавних російських писак, переконаних у безперспективності української мови й літератури. А однією фразою про «індивідуалізми», від яких «терпне язик», Шевченко тонко спостеріг, як «творці російської мови», часом напівграмотні або неграмотні, запозичували різні іншомовні слова і назви, часто спотворюючи їхнє оригінальне звучання. До речі, багато таких спотворених назв міцно засіли у «вєлікам і маґучєм». Наприклад, острів Ібіца, справжня назва якого «Івіса» іспанською, «Ейвіса» – каталонською мовами. І це невігластво, як зазначають київські журналісти Дмитро Лиховій і Леся Шовкун, «впровадили в масовий вжиток» російські мандрівники.

У своїй передмові Тарас Шевченко показує невігластво і підступність російської критики: «Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше».

Не жаліє поет і своїх земляків: «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, – то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт… Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним».

У цій передмові Шевченко сформулював свої погляди як на літературу, так і на мовне домінування. Тому дісталося і Гоголеві, і Квітці-Основ’яненку, і Гулаку-Артемовському, і Сковороді, і, навіть, Вальтерові Скоту. Зате добре відгукнувся він про Роберта Бернса: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались… А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся… Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги – їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір – на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали».

У цьому «въ» з твердим знаком – квінтесенція політики русифікації, яку ґвалтовно впроваджувала царська влада за життя Шевченка щодо українців та інших нацменів. Попри це, він не допускав нетерпимості до панівної мови і літератури: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Ці слова, написані 165 років тому, і сьогодні, в нових обставинах, залишаються актуальними.

На закінчення

До гострих питань, пов’язаних із мовою, Тарас Шевченко звертався і раніше, як-от у листі до свого знайомого Якова Кухаренка 1842 року: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом».

Такого Шевченка за радянських часів намагалися приховувати в Україні. Але не забували поза нею. Польський письменник Єжи Єнджеєвич у романі про Шевченка «Українські ночі, або родовід генія» (Варшава, 1966 р.) навів цитату з листа до Кухаренка. Дивно, та в українському перекладі Віктора Іванисенка, який вийшов у світ в незалежній Україні (Львів, 1997 р.), саме це місце пропущено.

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image
    Тарас Марусик

    Заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України

День української писемності та мови!


"Як парость виноградної лози, 
Плекайте мову. Пильно й ненастанно 
Політь бурян. Чистіша від сльози 
Вона хай буде. Вірно і слухняно 
Нехай вона щоразу служить вам, 
Хоч і живе своїм живим життям. 
Прислухайтесь, як океан співає — 
Народ говорить. І любов, і гнів 
У тому гомоні морськім. 
Немає Мудріших, ніж народ, учителів; 
У нього кожне слово — це перлина, 
Це праця, це натхнення, це людина. 
Не бійтесь заглядати у словник: 
Це пишний яр, а не сумне провалля; 
Збирайте, як розумний садівник, 
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад 
І не лінуйтесь доглядать свій сад".
(Максим Рильський, 1956 рік)

Умовність мови




Відразу однозначно заявляю, що я є і буду проти будь-якої примусової українізації в нашому суспільстві – це аксіома! Я давно визначився, що українізувати потрібно суто державний апарат і то з чисто технічної причини: виключно задля правильної комунікації. У кожному підручнику з мови вказується головна функція мови: комунікативна, тобто зрозуміла усім учасникам процесу форма обміну інформації. Все, що там далі дочіпляють до функцій мови – то є вторинне, хоча і вартісне також. Але функціонально інформаційна складова в кожній мові – найважливіша. Саме тому державна мова має бути одна в унітарній державі, щоб не виникало різночитання і різнорозуміння в законодавстві, як і в цілому керуванні державою. Єдина мова для єдиного державного апарату є константою без винятків.
Простіше це виглядає так, що хто отримує зарплату з державного бюджету України – той на роботі має послуговуватись виключно українською мовою. Питання з перекладачами, запрошеними іноземними фахівцями, митцями та етнічними діячами залишимо у спокої, бо це специфіка роботи іномовлення, а суто службове діловодство все одно українською має бути. І то є та крайня межа, яку я проти, щоб переходили в питаннях українізації.
Вся інша соціальна українізація має проходити природньо і непомітно. Абсолютно непомітно для пересічного громадянина України, який не користується наразі українською мовою. У мене колись виникла подібна розмова з мешканкою Харкова в період поміж двома українськими революціями, коли проблему українізації я визначив так: у людей зараз і без того життя сповнене проблем і я б не хотів додавати до цієї купи ще одну проблему з нагальною українізацією. Також я пригадую мовні дискусії ще до Незалежності України під час прийняття Закону про українську мову у ВРУ, коли інша жіночка у Києві привселюдно заявила наступне: я народилася в українській родині і розмовляла українською, але тепер я розмовляю постійно російською скрізь і вдома також, але я не вважаю, щоб мене насильно русифікували. По-суті вона висловила мою позицію щодо українізації, тільки у протилежному напрямку, бо я хочу, щоб головна маса людей з так званого «російськомовного населення України» навіть не помітила, як вона перейшла спілкуватись постійно українською мовою! В тому я особисто вбачаю правильну українізацію України!
Висловивши свої раціональні погляди щодо українізації, я ще хочу висловити свої суб’єктивні емоції, а саме: я категорично не хочу, щоб хтось вивчав, розмовляв  або інакше користувався українською мовою і при цьому люто її ненавидів. В тому я вбачаю найгірший варіант українізації! Такого я не сприймаю і буду проти всіма силами. Як не можна людину силою примусити покохати іншу людину, а скоріше призвести тим до зненависті щодо неї, так само буде, коли нетактовним мовним насиллям ми будемо породжувати внутрішніх  ворогів-українофобів. Перепрошую але ворогів в України і без того вистачає.
Наголошую ще і ще раз на своєму суто суб’єктивному постулаті, що хочу, аби українською мовою користувались виключно з любов’ю і пошаною до неї. Тема сповна ірраціональна і важка для зовнішнього керування та коригування, але бажана. За тим повернемось до раціональних реалій, хоча і далі суто особистих, бо я пропоную запровадження українізації не просто як своєрідне вичікування, а як динамічний процес, який залежить від кожного з нас. Пригадуєте оте дивне гасло: «Услышьте Донбас!», – поширене на Сході України після Революції Гідності.  Так от його в Києві почути – почули, але зрозуміли його тільки в Москві, причому досить специфічно та зараз не про те йдеться. Зараз важить наступне: якщо хочеш бути почутим там, де власне хочеш, то потурбуйтесь спершу вивчити потрібну мову і звертатись на ній, щоб вас насправді могли зрозуміти. І такою є ще одна мовна аксіома: хочеш бути почутим – навчись говорити на відповідному комунікативному рівні передачі інформації, тобто вивчи потрібну для цього мову. Іншого не дано. Точніше це «інше» дано виключно агресорам, загарбникам і окупантам, отже вибирай ким маєш виглядати...
Як на мене – все досить просто: я українець, живу в Україні, а тому якщо хтось хоче, щоб я його почув і належно зрозумів – прошу звертатись до мене українською. Крапка. Все, що лунає начебто до мене, але на іншій мові, зокрема – російській, я розумію тільки тоді, коли я сам цього захочу. Таким є мій принцип «динамічної українізації» і я пропоную поширювати його кожному, хто вболіває за розвиток вживання української мови без якогось насилля: беріть і створюйте особисто суто задля себе умови скрізь, де тільки це є можливим, для звучання виключно україномовного контенту по ЗМІ або інакше, особливо у себе вдома. Просте рішення проблеми і воно того вартує: хто захоче вашої уваги – той нехай проявить належний рівень достатньої поваги говорити зрозуміло. А коли йдуть в наглу за принципом, що: «И так сойдёт! – Поймут, куда они денутся! Стану я ещё лишний раз напрягаться» і т.д. У мене на такий випадок спрацьовує реакція типу «виключити» або «переключити» – і все добре, навіть гарно. Інакше це  виглядає як неповага і зневага, в першу чергу до самого себе. Повторюсь, що я вважаю за прояв зневаги, коли до мене звертаються на іншій мові за принципом «ти повинен мене зрозуміти»! Та нікому я нічого не повинен! Я вільна людина у вільній країні! І я роблю тільки те, що я особисто вважаю за потрібне! Добровільно за власним бажанням!
Таким чином найпродуктивнішим в українізації України я вважаю спосіб творення власного українозмістовного середовища і очищення його від усього зайвого і нікчемного, як ось принцип, що «кожен матюк робить тебе москалем» тощо. Найяскравішими представниками руху «динамічної українізації» я вважаю тих людей, що за особистим бажанням будучи російськомовними у такому ж середовищі переходять говорити виключно українською. Без примусу і якоїсь вигоди, а просто з власного потягу не стоячи на протягу обов’язкової українізації. Як виходець з Донецька і вихованець Запоріжжя, я сам пройшов подібний еволюційний шлях. У мене був вибір ставати суто російським літератором чи українським і я вибрав друге, при більш ніж значних пріоритетах першого варіанту у 70-х в Україні 20 століття, про що ніколи не шкодував і не шкодую. Українська мова стала головним проводирем моєї особистої світоглядної еволюції, але то вже інша тема і я її оповім якось іншим разом. Наразі важить наголос на значенні особистої волі, суто добровільної і зацікавленої в опануванні та користуванні українською мовою.  
Особисто у мене ніколи не було негативних емоцій до простих людей, звичайних або як про таких кажуть українською: пересічних – до таких в мене немає і краплини зневаги через те, що вони «російськомовні», як і знаю, що наша сучасна Українська Армія на 2/3 є російськомовна і це є феномен, хоча і те правда, що коли на передовій перемовляються наші вояки по радіо українською, то реакція «ответкой» з ворожого боку є частіше  невдалою. Взагалі, як це не дивно, але потрібно подякувати за мовний закон Ківалова–Колісниченка на користь поширення вживання російської мови в Україні, тому що він фактично зовсім зліквідував негативні настрої в цій сфері, отож коли з РФ почали наганяти істерію мовного насилля над «російськомовними» в Україні, то отримали у відповідь не масову підтримку, а всезагальне подивування. Ніхто з російськомовних ніякої дискримінації в Україні не зазнавав, отже і не відчував ніяких образ, тому що це стосувалось не їх, а до навпаки виключно державної української мови. Перестарались тоді регіонали, тому що мали би для підбурення проводити провокаційну «жорстоку українізацію» начебто на вимогу фракції   «свободівців» тощо. А так вийшов анекдот: українофоби Ківалов і Колісніченко зробили своїм законом вагомий внесок для національного примирення і єднання в обороні України від агресії РФ. Найяскравіший приклад тому – Одеса!
В подібній площині варто обговорити ще одну важливу тему так званих «українських російськомовних інтелектуалів», яких можна спостерігати в якості різноманітних експертів майже скрізь по всіх ЗМІ. Скажу відверто, що особисто мені важко визнати людину інтелектуалом, якщо вона тривалий час проживає в якійсь країні і не спроможна вивчити мови цієї країни. Тим більше щодо людини, яка від народження проживає і не володіє мовою рідної країни. Зрозуміло, що регіональні особливості позначаються, проте інтелектуал на те й інтелектуал, щоб бути розумнішим за інших, а не дурнішим. Еліта – це обранці за принципом «найкращі з кращих», а не – «найкращі з гірших».  Є гарна приказка: скільки людина знає мов – стільки раз вона людина. Що можна сказати про людину, яка не знає мови рідної країни? Особливо якщо ця людина ще й преться виглядати якимсь там інтелектуалом, бути експертом, щось іншим радити і вказувати тощо. У мене подібна інтелектуальна неповносправність в мові дорівнює діагнозу і щодо інших розумових здібностей подібних псевдо-інтелектуалів. Водночас я навпаки з підвищеною повагою та увагою ставлюся до людей, які вийшли з російськомовного середовища, але оволоділи українською і нехай не досконало, але спілкуються нею не ховаючись за побрехеньками типу: «Я мушу говорити мовою, якою я думаю, щоб мене краще зрозуміли» Хто насправді вміє думати – той на будь-якій мові зуміє виявити, проявити і заявити про свій інтелект. Інша справа, що володіння українською ще не обумовлює наявність в людині інтелектуальних здібностей вищого порядку, але то вже знову інша тема. А у нас, наразі, є на увазі тема мови та її умовність.
В своїй основі кожна мова є умовна, бо то сукупність знаків, що мають виключно умовне значення. Ніхто не дасть пояснення, чому, наприклад, слово «стіл» є така послідовність букв-знаків, а  слово «їсти» – інша послідовність і т.д. Все це умовність, яка створювалась і вдосконалювалась протягом тривалого часу. Кожна існуюча мова безумовно умовна, але саме існування мови творить дива становлення людського буття, культури, цивілізації і що найголовніше: кожної людської особистості! Через мову людина творить себе і творить Світ, або навпаки: спотворює і себе, і Світ. Не буду далі вдаватись ні у філософські, ні у релігійні тонкощі трактування функцій мови, а просто хочу особливо підкреслити, що умовність мови безумовно обумовлює сутність нашого реального життя: ми спільно маємо умовитись і домовитись стосовно нашої української мови і на тому порозумітися, без чого неможливе порядне і погідне співжиття людей у соціумі. Отже якщо ми хочемо жити гарно і заможно в сильній світовій державі, то вагомою умовою в тому має бути повноцінне функціонування української мови в усіх сферах держави Україна.

Богдан Гордасевич
 29.10.2016

Геніально про українську мову!

Було це давно, ще за старої Австрії, в 1916 році. В купе першої кляси швидкого потягу Львів – Відень їхали чотири пасажири: англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Косів. Розмова велася навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про мови – чия краща, котрій з них належить світове майбутнє.

Першим заговорив англієць: – Англія країна великих завойовників і мореплавців, які рознесли славу англійської мови по всьому світі. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Дікенса, Ньютона та інших великих літераторів і вчених. – Ні в якому разі, – гордовито заявив німець. – Німецька мова – це мова двох великих імперій – Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля. Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова мас світове значення. Італієць усміхнувся і тихо промовив: – Панове, ви обидва помиляєтеся. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики й кохання, а про кохання мріє кожен. На мелодійній італійській мові написані кращі твори епохи Відродження, твори Дайте, Бокаччо, Петрарки, лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійській мові належить бути провідною у світі.

Українець довго думав і нарешті промовив: – Ви ж по суті нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи могли б ви написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з тої самої літери? – Ні. ні, ні! Це ж неможливо, – відповіли англієць, німець та італієць. – На ваших мовах неможливо, а нашою – просто. Назвіть якусь літеру, – звернувся він до німця. – Нехай буде П – сказав той. – Добре. Оповідання буде називатися ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК

Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: Приїздіть, пане Павле,- писав поважний правитель повіту Полікарп Паскевич,-погостюєте, повеселитесь . Пан Павло поспішив, прибувши першим потягом. Підгорецький палац Паскевічів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під їхали поважні персони – приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла поряд панночки – премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези Понятовського, прелюд Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань, польку. Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені плецки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна попросила прогулятися по Підгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли. …Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!

В купе пролунали оплески. Всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде жити вічно поміж інших мов світу. Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. – Ну а коли б я назвав іншу літеру? – заявив він. – Ну, наприклад, літеру С ! – Я на своїй мові можу укласти не лише оповідання, але й навіть вірш, де всі слова будуть починатися на С . Якщо Ваша ласка, прошу послухати.

САМІТНИЙ САД.  Сонно сипляться сніжинки, Струмінь стомлено сичить. Стихли струни, стихли співи, Срібні співи серенад Сріблом стеляться сніжинки Спить самітній сонний сад… Сипле, стелить сад самітній Сірий смуток – срібний сніг, Сумно стогне сонний струмінь Серце слуха скорбний сміх Серед саду страх сіріє. Сад солодкий спокій снить. – Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць й італієць. Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Панас Столярчук, професор (Українська думка , Лондон)
© Все буде Україна

Повернення української мови в Україн - краще пізно чим ніколиі

Повернення української мови в українські медіа ваша заслуга – Президент привітав журналістів з професійним святом

6 червня 2017 року

Повернення української мови в українські медіа ваша заслуга – Президент привітав журналістів з професійним святом

У День журналіста Президент Петро Порошенко зустрівся з представниками ЗМІ та привітав їх із професійним святом. Глава держави наголосив, що журналістика в Україні насправді стала четвертою владою, а серед заслуг журналістів – ініціатива із повернення української мови в український медіа-простір.

Петро Порошенко наголосив, що підписав Закон щодо частки державної мови у засобах масової інформації та подякував представникам ЗМІ за пропозиції про запровадження квот і повернення української мови в українські медіа.

«Тут пальму першості готовий віддати вам. Це ваша ініціатива і ваші пропозиції, які я тільки підтримав. Народні депутати блискуче спрацювали і я мав велике задоволення та високу честь підписати (Закон – ред.)», - сказав Президент.

Президент зазначив, що цим рішенням українська мова з-поміж інших мов стала захищеною в Україні. «Ніхто не проти, щоб з екранів (телебачення – ред.) лунали інші мови, але неприпустимо, щоб частка української мови на будь-якому українському каналі складала 15, 20, 25%. Слава Богу нам вдалося це захистити», - зазначив він.

«Єдине, що можу констатувати – журналістика в Україні насправді стала четвертою владою. Ігнорувати журналістів на сьогоднішній день неможливо і небезпечно. Це дуже важливо і це теж наша спільна перемога. Дуже хотілося б, щоб наша журналістика була об’єктивною, щоб дотримувалися стандартів журналістики. Впевнений, що у вас це виходить і вірю – так буде й надалі», - звернувся Глава держави до присутніх на зустрічі.

Президент окремо подякував вітчизняним журналістам, які пліч-о-пліч з українськими воїнами дуже ефективно ведуть війну із захисту українського інформаційного суверенітету, територіальної цілісності і правди, та справжньої української незалежності. Також він окремо відзначив воєнних журналістів – тих, хто знаходиться на передовій, ризикуючи власним життям та робить чесні об’єктивні репортажі про ситуацію на фронті. «Правда з фронту цінується найбільше, тому при визначенні державних нагород ми вирішили в першу чергу надати перевагу тим, хто бере участь не в інформаційній війні, а тим, хто понюхав пороху на лінії зіткнення, у фронтових окопах шукає правду і ризикує життям», - зазначив Петро Порошенко.

 

Президент також вручив нагороди журналістам за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю, високу професійну майстерність та з нагоди Дня журналіста. Зокрема, орден «За заслуги» ІІІ ступеня отримала журналіст Наталія Нагорна.

У свою чергу, Наталія Нагорна зазначила, що за її нагородою стоїть значна робота всієї редакції, а ще більше велика кількість загиблих людей і сльози їхніх близьких. «Хочу вам побажати стати Президентом незалежної України, який закінчить війну. Моя мрія зняти сюжет про перемогу найближчим часом», - додала вона.

Чому багато українців розмовляє російською?





Чому багато українців розмовляє російською?

      Подаємо перелік деяких історичних подій та назв документів, які безпосередньо формували нинішню ситуацію з мовою та були спрямовані на знищення української мови, культури та нації:

      1686 р. - Ліквідація автономної української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

      1689 р. - Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.

      1690 р. - "Анафема" Московського собору на "киевские новьіе книги" - книжки П.Могили, К.Ставровецького,І.Галятовського та інших, писані тодішньою українською літературною мовою.

      1708 р., листопад - Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців - 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).

      1720 р. - Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими.

      1721 р. - Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.

      1729 р. - Указ царя Петра ІІ, який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

      1755,1766,1769,1775,1786 рр. - Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

      1764 р. - Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

      1769 р. - Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

      1784 р. - Русифікація початкової освіти в Україні.

      1786 р. - Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість російської мови в Київській академії.

      1800 р. - Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.

      1817 р. - Закриття Києво-Могилянської академії.

      1831 р. - Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

      1834 р. - Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації Південно-Західного краю.

      1847 р., 5 квітня - Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).

      1862 р. - Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.

      1863 р, 18 липня - Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії.

      1869, 1886 рр. - Укази царської адміністрації про доплати чиновникам російського походження в Україні за успіхи в русифікації.

      1876, 18 травня - Таємний Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.

      1881 р. - Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Ємського указу всім губернаторам Росії.

      1881 р. - Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

      1883 р. - Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.)

      1888 р. - Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

      1895 р. - Заборона українських книжок для дітей.

      1899, 1903 р.р. - Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві.

      1907 р. - Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

      1908 р. - Указ сенату Російської імперії про "шкідливість" культурної та освітньої діяльності в Україні.

      1910 р. - Циркуляр П.Столипіна про заборону створення неросійських асоціацій, у тому числі українських та єврейських, незалежно від їхньої мети.

      1914 р., березень - Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

      1914 р. -Указ Миколи ІІ про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства "Просвіта", зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

      1921 р., 22 листопада - Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом А.Тютюнника під м.Базар на Житомирщині.

      1921-1923 рр. - голод у степових районах України, спричинений політикою "воєнного комунізму" та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.

      1929 р. вересень - Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ - за "належність" до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).

      1929-1930 рр. - Перша фаза колективізації й "розкуркулення" в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

      1930 р., 28-29 січня - Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ - і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів.

      1930 р., 9 березня-19 квітня - Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ - за належність до так званої "Спілки Визволення України" (СВУ).

      1932 р., 23 квітня - Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

      1932-33 р.р. - Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

      1933 р. - Самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

      1933 р. - Погром українців на Кубані.

      1934-41 рр. - Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

      1934 р. 13-15 грудня - У зв'язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких - письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Влизько, І.Крушельницький та ін.

      1936 р., жовтень-1938 р., листопад - Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні(так звана "єжовщина").

      1937 р., листопад - Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).

      1938 р. - Сталінська постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

      1938 р., 24 квітня - Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.

      1939-1941 рр. - Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

      1941 р., січень - "Процес 59" членів ОУН у Львові.

      1946 р. 8-10 березня - ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

      1946 р., березень - Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й.Сліпим
(ред.: Й.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана ХХІІІ та президента Кеннеді).

      1946 р., 24 серпня - Постанова пленуму ЦК КП(б)У "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у "Нарисі історії української літератури", різка критика часописів "Вітчизна" і "Перець" (ця постанова була згодом підтверджена 16-м зїздом КП(б)У 25-26 січня 1949 р.)

      1947 р.,3 березня - Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова "чистка" серед українських культурних кадрів, звинувачених в "українському буржуазному націоналізмі".

      1949 р.- Чергова "чистка" в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).

      1949 р., 28 серпня - Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.

      1951 р., 2 липня - Погромні статті в московській газеті "Правда" проти "націоналістичних ухилів в українській літературі" (різка критика вірша В.Сосюри "Любіть Україну" та лібрето опери "Богдан Хмельницький" О.Корнійчука і В.Василевської).

      1954 р. 23-24 березня - 18 з'їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

      1954 р.,7 липня - Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

      1957-61 рр. - Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монfстирів, семінарій).

      1958 р., 12 листопада - Постанова Пленуму ЦК КПРС "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти", на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а "за бажанням батьків" вивчення української мови в російських школах України).

      1959 р., 15 жовтня - Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.

      1961 р., січень - Закритий суд у Львові над членами Української
Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук'яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук'яненка до смертної кари.

      1961 р., жовтень - Прийняття нової програми КПРС її 22-м з'їздом, яка проголошувала політику "злиття націй" і подальшу русифікацію союзних республік.

      1962 р. - Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

      1963 р. - Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

      1964 р., 24 травня - Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал "З приводу процесу над Погружальським").

      1965 р., серпень-вересень - Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).

      1968 р., 26 листопада, 14 грудня - Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

      1969 р., червень - Лист українських політичних в'язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв'язнів.

      1970 р., 28 листопада - Трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.

      1972 р., січень-травень - Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.

      1972 р., травень - Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.

      1977 р., 5 лютого - Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня - 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.

      1977 р., 4 квітня - Арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича(засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

      1978 р., 11 листопада - Директива колегії Міністерства освіти УРСР "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки"(посилення русифікації).

      1979 р., березень-жовтень - Нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

      1979 р., 18 травня - Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.

      1979 р., 29 травня - Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.

      1980-81 р. - Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.

      1983 р. - Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури ("Андроповський указ") та директива колегії Міністерства освіти УРСР "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки", спрямована на посилення русифікації.

      1984 р. - Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

      1985 р., 4 вересня - У концтаборі помер поет В.Стус.

      1986 р., 26 квітня - Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

      1989 р. - Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.

      1990 р., квітень - Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.


P.S. Після всього цього Ви ще розмовляли б українською? Ми так !

P.P.S. У незалежній Україні українська мова є офіційною в усіх державних установах та школах.

      Вищенаведена інформація була приведена з дозволу доктора Григорія Півторака з його книги "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов".

      Видавництво Академія, п/с 37, Київ 04119. Наявна у продажу в книжковій торговельній мережі

Слово як зброя

 

Поки українське суспільство перебуває в стані інфантильної загальмованості , інертної пасивності та зацікавленості виключно шлунково tost - статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ?  Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!

Розпочинати треба негайно, просто зараз, в цю годину, в цю хвилину! Двадцять років уже змарновано, віз і нині там, в Українській "Совєцькій, Соціялістичній" (недарма на “гербі” міста Дніпропетровська живіший за живих червоно-синій прапорець того байстрючого держутворення). Сьогодні сумнозвісний німецький злочинець, ґяуляйтер Еріх Кох, відомий своїм висловом: “Якщо я зустріну українця, гідного зі мною разом сісти за стіл, я його негайно розстріляю!”, обідав би спокійно. Бо нема в нас гідності ні на краплину. Бо подарували нам пам’ятник ґяуляйтеру Щербицькому, а ніхто з нас не спромігся принаймні виявити своє обурення, не кажучи вже про щось інше.   Для кого я це все пишу?   Ні, не для присяжних читачів “Свойого мнєнія” , штибуканд. іст. наук” Івана Пономаря й компанії , що впадають при слові “УПА” в коматозний станhypnosis , не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачивlook ). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі? Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!
Якщо такою є “совість нації”, якою ж мусить бути “простий” загал? Кого брати за взірець?  Для людей дуже важливо, як до них звертаються. В транспорті, магазині, на ринку, будь-де переважна більшість відповідає українською на українську. Але тільки відповідає, тобто знову таки поводиться пасивно, інфантильно, і вимагати від цих людей більшого неможливо. Ця справа цілком лежить на плечах національної інтеліґенції: сьогодні спілкування українською для українського інтеліґента (причому не важливо, якого: гуманітарного, технічного, творчого, старого, молодого, жінки, чоловіка...) є принциповим питанням. Почувши українську не раз і не два, та ще з вуст освіченої і культурної людини, загал потроху переходитиме на неї. Не вірите?  Знову приклад:

Один мій знайомий, працюючи охоронцем на виробництві в нашому місті, щоранку вітався з робітниками, які йшли через прохідну:

– Доброго ранку! І йому всі відповідали: – Доброе утро! Так тягнулося тиждень, два... аж раптом один робітник, потім другий, третій, десятий почали відповідати:

Доброго ранку!

За місяць усі робітники того підприємства віталися вже саме так – доброго ранку! І тоді мій знайомий вирішив пожартувати. Одного дійсно доброго ранку він привітався:

Доброе утро  

Обуренню робітників не було меж! angry

Намітився ледве не скандал із загальною мотивацією:

Що ж ти по-нашому припинив розмовляти! ? !”...

Гадаю, коментувати цей приклад зайве. Наскільки цей охоронець робить більше для Української культури , ніж та наша “свідома богема” з вищезгаданого заходу ! Оце і є справжнє відродження  І.
Сьогодні в Україні досить патріотичних організацій – як політичних, так і громадських, до яких може прилучитися українець, особливо молодий, що відчуває, що нинішній стан речей неможливий, ганебний, згубний. Але і без організацій людина має досить можливостей працювати в царині боротьби за відродження Української культури, бо головна зброя в цій боротьбі є доступною всім. Це – УКРАЇНСЬКА МОВА.

Головний індикатор національної ознаки українця, принаймні в наш час, є МОВА.

Їй-богу, буває смішно чути патетичні вигуки “я українець! я люблю Україну!”... російською мовоюstena . Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!


Русифікація в нашому краї, що велася й ведеться в купі з міцною ідеологічною “совєтізацієюchih ”, досягла таки своєї мети   . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною"  мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.

Але й подолання "перешкод" приносить неабияке задоволення. 60 років тому найкращі сини й дочки нашого народу брали в руки зброю й шли до лав Повстанської Армії. Вони йшли на незрівнянно більший ризик, чим той, що вимагається від нас сьогодні.

Наша зброя – слово. А життя за всі часи кожний обирає собі сам: або життя Людини, або життя хробака. Той, хто погодився з тим, що він хробак, чи може скаржитися на те, що його роздушили?


Часто доводиться чути від людей (особливо чомусь жінок), котрі ніби й не від того, щоб спілкуватися українською: “Та я б розмовляв, але не дуже добре вмію, соромлюся помилок… Так що краще вже ніяк, чим абияк”. А як же, даруйте, позбавитись помилок, якщо не розмовляти, не практикуватися? І кого ми, українці, зрештою мусимо соромитися на Українській землі?  Де ж ще навчатися – й через помилки в тому числі – українській мові, як не в Україні? Хто має нас соромити? Чи не та “інтеліґенція”, про яку я наводив вище? Так хай соромляться вони. Хай соромляться ті, хто, мешкаючи десятиліттями в Україні, не спромігся вивчити мову нашого народу. Хай соромляться ті, хто поливає брудом Україну, її історію, її Героїв (в тому числі й на шпальтах “Своего мнения”), ті, хто каже, ніби не було ніякого Голодомору, що українців не існує, що мова наша вигадана, що треба “єднатися” зі “старшими братами” та т.і. Хай соромляться ті, хто намагається зробити з нас дебілів за допомогою всіляких “русскіх шансонов” і “русскіх радіо”, хай соромляться смердючки, “кролікі” та інші “джентльмен-шоу”. А нам-то чого соромитися?
Ми – попри всі негаразди і трагедії – нація переможців. Ми століттями не мали власної держави, нашу культуру асимілювали, мову забороняли, нас виморювали голодом, нищили як гарматне м’ясо на війнах і як робочу худобу на будівництві “північних пальмір”, наші книгарні спалювали, наших митців запроторювали в психушки, наших патріотів називали зрадниками, а ми всупереч усьому вижили, існуємо, розмовляємо. І тому нашу Українську Ідею бояться наші недруги, це з великого переляку вони брешуть на Українських Героїв, називаючи їх бандитами, запроданцями, різунами. Великий страх панує в їхніх рядах. Пам’ятаймо про це.
І зараз чую, як “здіймається великий рейвах” усіх тих, кого образили мої слова. Вже чую крики: “не про мову треба сьогодні думати, а про... ковбасу!” Подивіться на Європу! На Європу!

Ну, добре, дивимось на Європу.

Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.

 ,  ,  Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.  Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).

 Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки,  якими поліціянтиstop  частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.

ЧИ БУДЕМО ДАЛІ РОЗМОВЛЯТИ ПРО ЄВРОПУ ? ? ?

Спроби загальмувати новий мовний закон України

30 Серпень 2019, Київ 21:30

Тарас Марусик: «Спроби загальмувати новий мовний закон України є історично безперспективними»



У день набуття чинності закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» Конституційний суд України ухвалив два знакові рішення – про декомунізацію і про мову освіти. Останнє рішення щодо мовної статті закону «Про освіту», довкола якої поламали чимало списів, зокрема, деякі народні депутати, громадсько-політичні діячі Закарпаття та офіційний Будапешт, пройшло повз увагу більшості, на відміну від ухвали про декомунізаційні закони.

Важливість цього рішення полягає в тому, що КСУ, підтвердивши конституційність освітнього закону, не лише вибив ґрунт з-під ніг популістів і прихованих сепаратистів, але й фактично поширив цю ухвалу на новий мовний закон, в якому стаття про мову освіти майже ідентична до відповідної статті закону «Про освіту». КСУ аргументує так: «У Законі не лише відтворюється зміст і обсяг конституційного права на освіту мовою відповідної національної меншини.., а й передбачається його реалізація у двох формах: навчання рідною мовою (дошкільна і початкова) та вивчення рідної мови (на всіх рівнях загальної середньої освіти)».

Тому не дивно, що саме в липні, а дехто у той самий день 16 липня взялися гальмувати новий мовний закон усіма «підручними засобами».

Перший «підручний засіб» – Верховна Рада. Вже 16 липня, через кілька годин чинності закону, троє товаришів-депутатів Вадим Новинський, Олександр Вілкул та Євгеній Мураєв на парламентському сайті зареєстрували законопроект, яким пропонують скасувати його. Через три дні інший їхній соратник Валерій Писаренко запропонував відтермінувати введення в дію закону.

І це не всі законопроекти ветеранів опозиції до статусу української мови як державної. Раніше, у травні, були зареєстровані ще два законопроекти – «Про мови в Україні» та «Про порядок застосування мов в Україні».

Другий «підручний засіб» – Кремль, який ініціював розгляд нового закону на засіданні Ради безпеки ООН. «Випадково» обговорення відбувалося 16 липня. Незважаючи на гнівні тиради представника Росії про «насильницьку українізацію країни» та на його обурення «тим, що представники інших країн не скористалися цим засіданням для обговорення закону про функціонування української мови», Кремль зазнав фіаско.

До речі, в травні Росія вже добилася розгляду цього закону на засіданні Радбезу ООН, і також безуспішно. Повз увагу експертів не пройшло те, що й у цьому випадку Росія синхронізувала свою вимогу зі згаданими вище двома травневими законопроектами: Василя Німченка й Нестора Шуфрича та Олександра Вілкула й Вадима Новинського.

На цьому тлі команда нового президента України не стала повноцінним третім «підручним засобом» гальмування мовного закону, бо діє гібридно, продовжує в мовному питанні і далі петляти та пробувати суспільство «на зуб», на реакцію.

Перший приклад – голова нової Верховної Ради Дмитро Разумков. Упродовж останнього місяця він неодноразово висловлювався на цю тему. Зокрема, він солідаризувався з керівником Офісу президента Андрієм Богданом, який виступив за дозвіл Донецьку і Луганську користуватися регіональною російською мовою. Разумков не вважає, що Богдан не мав рації, а також переконаний, що друковані видання українською мовою на Сході нерентабельні.

Трохи пізніше він заявив, що в парламенті використовуватиме винятково українську, бо це вимога закону, але повністю на мову не перейде. Це підтвердилося і на засіданні Підготовчої депутатської групи, яке він вів українською мовою і підтримав Ірину Геращенко, що намагалася завадити Вадимові Рабиновичу виступати російською, а також на першому засіданні нового парламенту. Коли «медведчуківець» Олег Волошин спробував виступати російською, йому вимкнули мікрофон.

Заступники Андрія Богдана теж не відмовчуються. Кирило Тимошенко своєю заявою про запуск «українського російськомовного каналу, яким ми зможемо покривати російськомовне населення у всьому світі», викликав різку реакцію в соцмережах. Навіть російськомовні виступили з критикою цих планів, а відомий російський блогер Аркадій Бабченко звернувся до «слуг народу» такими словами: «Ви знову хочете русифікувати Україну, друзі мої».

Керівник передвиборчого штабу політичної партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко підтримав пропозицію Кирила Тимошенка створити «свій інформаційний продукт російською мовою, який буде транслюватися на окупованих територіях і весь світ».

Ще один заступник Андрія Богдана Юрій Костюк також вважає, що в рамках інформаційної війни повинен бути створений «російськомовний український контент» і що треба бути готовими до зменшення мовних квот для радіостанцій і виробництва фільмів.

Всі ці приклади, як і виступ Володимира Зеленського на заходах до Дня Незалежності, де він не забув згадати про «україномовних і русскоязичних», свідчать про те, що Зеленський та його збірна повторюють мовну риторику Петра Порошенка початку його президентської каденції, наступаючи на ті самі граблі.

Казус правопису

Гібридні дії нової політичної команди проявилися, наприклад, у позові 12-річної школярки та її мами з Херсона до улюбленого суду Ігоря Коломойського про оскарження нової редакції українського правопису. Бо хіба хтось повірить, що херсонська школярка Юлія Пиргас випадково вибрала Окружний адміністративний суд міста Києва?

Але чомусь анонсоване на 15 серпня судове засідання не відбулося, а на сайті суду незмінно висить застаріла інформація і не оновлюється. Припускаю, що однією з причин стало те, що були якісь інші очікування. Адвокат Дмитро Ільченко, який виступив на стороні позивачів і який безапеляційно заявив, що ніхто «не говорить «проєкт» та не літає в Атени на индиках», також про позов забув. До речі, дописи в його фейсбуці – всуціль російськомовні. Цей виглядає, як потьомкінська українськомовна декорація.

«Правописний» позов зроблений за російськими лекалами 15-річної давності. Тоді Конституційний суд Російської Федерації заборонив суб’єктові федерації – Татарстанові – перейти з кирилиці на латиницю на підставі позову про порушення права російськомовний дітей у Татарстані, який подав батько школяра, юрист із Казані.

Про позитив

Попри такі гібридні виверти президента України та його соратників у мовній сфері маємо гарні офіційні новини. Верховний Суд визнав законним мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на Львівщині. А Кабінет міністрів, виконуючи мовний закон, затвердив персональний склад Національної комісії із стандартів державної мови.

Навіть міський голова Харкова Геннадій Кернес намагався говорити державною мовою на позачерговій сесії міськради.

Крім того, Давид Арахамія, який 29 серпня 2019 року обраний керівником парламентської фракції партії «Слуга народу», заявив, що в разі спроб перегляду нового мовного закону з боку президента Зеленського він голосуватиме проти.

А молодий дрогобичанин Василь Яворський створив ютуб-канал, щоб витіснити російськомовне наповнення на цій популярній відеоплатформі. «Я зневажаю блогерів, – сказав він, – рідна мова яких українська, але заради популярності вони переходять на російську…»

Отож спроби підважити новий мовний закон, особливо з боку «Українського вибору» та «Опоблоку», ще гальмуватимуть запровадження норм у повсякденну практику, але в перспективі «заслужені» ветерани опозиції до статусу української мови як державної опиняться там, де й повинні, – на смітнику історії. Головне, щоб лукаві «слуги народу» нас не приспали і, перефразовуючи пророка, не розбудили в огні окраденими.

Тарас Марусик – журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Тарас Марусик
Заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України