Паралелі справді існує – у всякому разі, у зовнішній політиці. Тут вам і аншлюс Австрії, та анексії Судетів, і демонстративні референдуми, і пропагандистське кіно про повернення споконвічних німецьких земель додому. Та й рядки з Ремарка, присвячені нацистській пресі, виглядають цілком сучасно: "Передові газети були жахливі – брехливі, кровожерні, зарозумілі. Весь світ за межами Німеччини зображувався дегенеративним, дурним, підступним. Виходило, що світові нічого іншого не залишається, як бути завойованим Німеччиною".

Хіба цього недостатньо, щоб справити Володимира Володимировича Гітлери наших днів? Але історичні аналогії – штука оманлива, хоч і приваблива. І перш, ніж ставити путінську Росію на одну дошку з Третім Рейхом, варто врахувати одну важливу обставину.

У 1930-х і 1940-х Адольф Гітлер був головним, але далеко не єдиним завойовником-реваншистом. Версальсько-Вашингтонська система не влаштовувала багатьох, і у кожного був свій власний "Крымнаш".

Скажімо, фашистська Італія вважала "нашим" весь Середземноморський басейн (саме так – "mare nostrum"), захоплювала Абіссінію, анексувала Албанію і вторгалася в Грецію.

Мілітаристська Японія ще до приходу Гітлера до влади посилала ввічливих людей в Маньчжурію і обстрілювала Шанхай, а пізніше взагалі пустилася у всі тяжкі. СРСР ділив з нацистами Польщі, тероризував Фінляндію, анексував Прибалтику, приєднував Бессарабію та Буковину. Гітлерівські сателіти задовольнялися крихтами з панського столу: Румунія окупувала землі між Дністром і Бугом, Угорщина – Закарпаття і Воєводини, Болгарія – північну Грецію та Македонію....

Іншими словами, Адольф Алоїзович був типовим продуктом своєї епохи – самим лютим з безлічі великих і малих хижаків, самим буйним пацієнтом у світовій палаті №6.

Навпаки, Володимир Володимирович – єдиний у своєму роді. Він перебуває в гордій самоті.

Ніхто не підтримав його українську авантюру, ніхто не збирається визнавати анексію Криму. Від зовнішньої політики РФ розсудливо дистанціювалися навіть Лукашенко з Назарбаєвим.

Передбачувані "союзники", яких російська дипломатія шукає по всьому світу, в кращому випадку тримають нейтралітет. Бо сьогодні жоден серйозний гравець, окрім Москви, не зацікавлений у руйнуванні сформованого світопорядку.

Якщо вже порівнювати Путіна з Гітлером, то перед нами фюрер, 70 років пролежав в анабіозі і після пробудження виявив, що з світом коїться щось не те.

Працювати рішуче не з ким! Поблизу не видно ні старовини Беніто, ні Сталіна з Молотовим, ні войовничих японців, ні навіть якогось завалящого Антонеску, що мріє про Великої Румунії.

Що, чорт візьми, сталося з світовою політикою?!

А сталося наступне. За 70 років, що минули з моменту закінчення Другої світової війни, людство зробило крок далеко вперед. Воно вчилися на власних помилках і еволюціонувало. Воно ставало мудрішими і гуманніше.

Цивілізовані люди переконалися, що анексувати чужу територію – небезпечно і шкідливо. Плювати на міжнародне право – безперспективно. Приєднуватися до агресора в надії поживитися його здобиччю – нерозумно. Цінувати грубу силу, а не передбачуваність і домовлятися – нераціонально.

Світ навчався і змінювався, а Росія – на жаль, ні. Вона так і застрягла в сорокових роках минулого століття, в епоху дядька Адольфа і дідів воювали. Сімдесят років пройшли для російського суспільства даремно: на відміну від інших учасників війни, наш сусід виніс із м'ясорубки 1939-1945 зовсім не ті уроки. Самий божевільний відрізок XX століття став вважатися найпрекраснішим, найдостойнішим, найблагороднішим часом.

Напіврелігійний культ Великої Перемоги побудований аж ніяк не на скорботи, а на захват минулою славою. Звідси – брязкання іржавим зброєю, готовність ігнорувати сучасну реальність і зло світовій спільноті жити за законами 1940-х.

Сьогоднішня Росія небезпечна не танками і "Градами", а своїм самобутнім архаїзмом, своїм прагненням привести навколишній світ у минуле. Вона нагадує неандертальця з дубиною, який увірвався в сучасний мегаполіс і атакуючого безтурботних хіпстерів.

Але що робити бідоласі-хипстеру, що зіткнулося з небажаною загрозою? Як перемогти прибульця з темряви століть? Можна знущатися над його відсталістю і хизуватися власною прогресом, але в боротьбі з неандертальцем айфони і айпади не допоможуть. Щоб дати відсіч непроханому гостю, доведеться відкласти тендітні девайси в бік.

Доведеться відкинути цивілізаційний лиск, взяти в руки що-небудь важке і битися з агресивним громилом. Причому в розпал бійки буде здаватися, що між борються немає ніякої різниці. Але різниця є: у разі перемоги сучасна людина зможе повернутися до улюблених айфонам і айпадам. А якщо переможе неандерталець, кругом не буде нічого, крім милого його серцю кам'яного століття.

Щось подібне відбувається і в українському суспільстві. Як ні сумно, дорогі росіяни вже змусили Україну грати за своїми правилами.

Разом з Росією ми поринули у далеке минуле.

Вони обзивають нас "фашистами" – ми порівнюємо їх президента з Гітлером.

Вони розмахують георгіївськими стрічками – ми вважаємо російсько-український конфлікт Вітчизняною війною.

Але якщо кремлівський натиск вдасться відбити, у нас є шанси все-таки повернутися в XXI століття. А якщо переможе північний сусід, то повернення вже не буде...."