хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Нагода торкнутись античних глибин

  • 07.11.21, 17:50

Нинішнє буття не є часом мовчанки творчої спільноти. Доля розпорядилась жити в добу технічного прогресу та людської закам`янілості, і не провина вченого люду та духовної еліти, що заклопотаному пошуком шляхів виживання загалові заклики до пошани національної гідності видаються пустопорожнім дзвоном. Суспільно-політична та духовно-моральна криза, помножившись на зухвалу ходу споживацької бездуховності, виштовхує чесноту національної самопошани до краю горизонту. Вражає і водночас обурює та легкість, з якою українці власне підмінюють чужорідним. В нинішньому урбанізованому й глобалізованому світі з його шаленою внутрішньою та зовнішньою міграцією дуже складно триматися рідного коріння. Окрім того, історичну пам’ять намагаються затерти й підмінити штучною упереджено-заполітизованою міфологією. Та попри те, земна мандрівка в сучасній історичній хвилині зробила нас свідками складних і водночас доленосних пертурбацій. Час виправляє помилки. В здавалось би вже безнадійний стан втручається Вища Сила, котра лагідно, і водночас наполегливо нагадує українцям про необхідність самоповаги та пошани вилоненого розумом та працею предків. І тоді пробуджується зацікавленість в збайдужілих і непоінформованих, з глибини єства зринають найсерйозніші запитання, а свідомі отримують заохоту до праці та підбадьорення для душі і тіла.

Справжній письменник, рівно як і дослідник та митець ніколи не погодиться втішатись здобутим й скніти в межах комфорту, віруючи що осягнув найвищого рівня. Своєрідне «п’ятикнижжя» (себто наочний доказ праці котра має всі ознаки остаточного осягнення) для багатьох могло б стати доказом самодостатності й віри у здійснення суттєвого вкладу. Нині, можемо втішатись тим фактом, що для збирача й дослідника скіфського періоду української минувшини Миколи Гладкого (як і всякої непересічної та сформованої особистості) справу поступу є принциповою навіть тоді, коли чимало інших спотикалися спокусою спочинку в рамках зручного гетто. Мине небагато років, й насичені легендами та міфами проте потребуючі реальних доказів кількатисячолітньої історії українців, немов казку починатимуть наукові публікації словами:

- У не такі віддалені часи, коли загал зневірювався й втікав з України в пошуках щастя на чужину, жив поміж нами дивний чоловік, для якого прагнення віднайти і врятувати від розпаду на іржавий пил створеного предками не було пустопорожнім дзвоном.

Цьогорічна Покрова, скориставшись особою вже згаданого почесного доктора мистецтвознавства україно-американського інституту «Concordia» Миколи Гладкого збагатила Україну щедрим, ошатним, видрукованим на глянцевому папері енциклопедичним дарунком «Золоті обереги великої Скіфії». Кожне з п’яти попередніх  видань пана Миколи зацікавлювало світлинами артефактів й змушувало до вивчення скіфського періоду. Новітнє видання суттєво різниться від попередніх наявністю описів, чим відразу дає належно непоінформованим (прикро, але таких чимало) немалий пласт інформації. 

Практикований світом вимір вже облишив практику визначення цивілізованості народу відсотком миючих руки перед вживанням харчу та належним користуванням вбиральнею, туалетним папером й зубною щіткою. Їх обов'язковість в побуті вже давно є аксіомою. Рівень освіченості й культури визначається знанням власної історії та ставленням до створенного прабатьками прабатьків. Нація (себто етнічна спільнота, котра здобула державність,) для якої матеріальні творіння предків є лише музейними експонатами, за огляд яких іноземний турист готовий заплатити ціну вартості вхідного квитка до кола праведних і передових народів ніколи не потрапить. Суспільство без національної пам`яті є здеградованим. Створене пращурами найбільше потребують нащадки. Без нього вони відкриті до асиміляції й вимираюча спільнота душевних інвалідів, поєднаних хіба-що спільним походженням.

Справа вивчення та розуміння минулого, рівно як і опанування знань про процеси та їхні передумови, котрі формували наш історичний досвід, уможливить здійснити аналіз того, ким ми є, чого досягли, і яким можемо уявити та навіть планувати майбутнє. Мусимо вивчати історію, котра не обмежується знанням подій минулого, а й пояснює сьогодення та сприяє здоровому поступу. Поділене на раси та етнічні спільноти людство в кожній з них породило власне окреслення культури. Етнічність наших предків формувалась в специфічному довкіллі та конкретній географічній ніші. Ці історично зумовлені чинники суттєво вплинули на світосприйняття та спосіб вираження й кваліфікації світу.

Трагічної ознакою української минувшини є знищення її матеріальних слідів. Що таке історія без реальних доказів? Розриті бульдозерами з ініціативи «дипломованих археологів» тисячолітні могили позбуваються призначення візуального нагадування про життя, котре колись вирувало. Звістка про знахідку селянином на городі або земельному паї виробу з бронзи, якому понад дві тисячі років, навряд чи потрапить на перші шпальти друкованих видань, але це жодним чином не свідчить про її реальну вагомість. Насправді, віднайдений голос давніх артефактів є джерелом або принаймні доказом глибини нашої цивілізації. В часи мало не всезагальної апатії та спустошення свідомості ця здавалось би буденна подія насправді є актом нагадування Матір`ю Землею українцям, що саме вони є автохтонами, й окрім споживання дарованих щедрим і родючим чорноземом плодів, мають обов`язок шанувати рясно политу кров`ю і потом землю предків.

В колі історичних пам’яток мистецтва творіння скіфських майстрів посідають окрему нішу. Періоди в минулому України, котрі відносяться до-, або після скіфських часів, різняться суттєвою «бідністю» на вироби з золота. Правдоподібно скіфи перейняли в своїх попередників кіммерійців мистецтво лиття з бронзи, проте ані самі кіммерійці, ані сармати, котрі майже кількома століттями потому залюднили вже скіфські терени, не практикували масового «виробництва» з дорогоцінних металів. Певно саме ця обставина і зобов`язує кожного небайдужого до минулого та долі рідного народу уважніше придивитись саме до «золотого» періоду прадавньої України.

Створені скіфськими майстрами вироби «звіриного стилю» (своєрідна «теологічна фауна») зачаровують фантазійною уявою та вмінням детально змалювати побачене. Здебільше золота, рідше срібна лита й тиснута торевтика вражає навіть нинішніх майстрів вмінням детально відобразити кожну частку тіла і кінцівок. На відлитих близько двох тисяч років тому пластинах (вага яких від чверті одного грама до кількох та розмірами від дійсно мініатюрних до кількох сантиметрів) донині без новітніх електронних пристроїв й склозбільшуваних засобів реально розглянути людські риси обличчя, напружені в часі руху м`язи звірів, без зусиль розрізнити горду поставу, спочинок або вираз страждання підданих нападу грифонами. Щоб зафіксувати в пам`яті образ нерухомого оленя, сполоханого зайця або ширяючого в небесній купелі птаха, рівно як і кожного мускулу завмерлої на поверхні води жабки, майстер мусив годинами, а можливо і днями непорушно (аби не злякати) спостерігати за ними, обтяжуючись через певний проміжок часу увіковічненням зафіксованого пам`яттю образу.

Факт відсутності в скіфів літерної або ієрогліфічної писемності спонукає до більш уважного вивчення значінь створених їхніми майстрами образів. Вміння зафіксувати сучасним фотографом у світлині соту частку миті звичайно ж є мистецтвом, але мусимо визнати, що вміння передати настрій, відчуття і навіть емоції у виробі вимагає неабиякого таланту.

Окремої уваги заслуговує вивчення і дослідження значінь створених скіфськими майстрами образів. Втішаючись вмінням предків підмічати та фіксувати тонкощі й водночас остерігаючись ризиків неправильного тлумачення, автор «Золотих оберегів великої Скіфії» вдається до пошуків джерела натхнення та з`ясування їхнього духовного змісту. Серед відтиснутих на золотих пластинах сцен побутового і батального жанру нерідко трапляються двоє воїнів, котрі міцно обійнявшись п`ють з одного рогу або чаші, та лучники з накладеними в натягнуті титяви стрілами, котрі, стоячи спиною один до одного, надійно перехрестили ноги аби в часі захисту від атакуючого ворога підбадьорюватись взаємним торканням (а отже не самотністю) і водночас не заважати вражати нападників. Хіба це не прототип практикованого вже в більш пізні часи козаками побратимства? Що може означати дерево з плодами, котре лучники прикривають власними тілами? Його важливість в скіфському світогляді не викликає сумніву, і факт готовності пожертвувати життям задля захисту це доводить. Сакральним значінням цієї сцени може бути захист чогось вкрай важливого у духовному вимірі. Рідна земля (себто територія замешкання) трактувалась скіфами спадком батьків і боргом перед ще ненародженими. Ось так започатковані у сиву давнину традиції (а з ними і світогляд) переживають своїх творців й надихають нащадків.

Нехай добрий приклад пана Миколи Гладкого надихає і нас в ці непрості часи.

                                                                                       Олесь Вахній     

 

Садовник и роза



Нежнейший бархат лепестка...
Но вот беда - нельзя касаться.
Ну, а садовника рука
Имеет право прикасаться?

В его натруженных руках
Цветку наверно нет уюта.
Когда ладони в мозолях,
Касаться нежности - кощунство.

Нерукотворной красоте
Не нравится шероховатость.
Он так дотронуться хотел,
Но соблюдал запрет, как святость.
 
Его задача поливать,
Окучивать растенья эти...
Откуда было ему знать,
Что нарушаются запреты.

16.01.21

 © Copyright: Виталий Тугай
--------------------------------------------------
мой  официальный авторский сайт
"Камин для души": http://lesovihok.avtor.me
страница на фб:
www.facebook.com/avtorskaya.VitaliyTugaj/

чо за антивакцинарный бред ??

  • 07.11.21, 15:28
немного поражает вся эта херня и неразбериха с вакциной

с одной стороны может казаться, что есть две кучки неадекватов: глупенькие "антивакцинаторы", что надумывают всякую дичь абы не вакцинироваться, прям целый список — его то по всему и-нэту и высмеивает другая группа, которая умненькие "отвакцинированные"

с другой стороны: есть люди, которые действительно против вакцины, но ни одна из их причин не совпадает с надуманным список, а значит и в категорию "антивакцинаторы" их отнести по факту нильзя

выходит, что надуманную дичь по сетям гоняют только "отвакцинированные", а эти "антивакцинаторы" — всего лишь ихние воображаемые друзья....

даже не знаю: злиться тут надо или посочувствовать?

ну и как бэ да, хреново что по глупости своей кто-то будет путать "антивакцинаторов" с теми, кто против, но с другой стороны: насколько раз натыкался на мысль, что вакцины на всех может и не хватить, и зачем тогда весь кипиш?


лично я не определился, но принуждёнка напрягает: в смысле, чинуши о нашем здоровье заволновались, да? это скоро выборы или чо? просветите, бо давно не следил

???

  • 07.11.21, 13:50
с чем Вы бы сравнили воскресенье?

с последним месяцем лета
или недоеденным печеньем?
с парой непрочитанных страниц книги?
с неосуществленными планами ?

для меня воскресенье это как неначатая бутылка шампанского
если открою то скоро закончится)
так и воскресенье 7:00 утра и бац уже 14:00 ещё мгновенье и 21:00....

а что для Вас воскресенье?

Я розчарована в еволюції

  • 07.11.21, 13:22
Науковці пишуть,  що еволюція дала людині найсильніший інтелект,  але я щось в цьому дуже сумніваюсь, явно переоцінено.  Щойно, під черговим постом в ФБ про вакцинацію, знов знайшла коментар типу "А коли буде вакцина від туберкульозу?", хоча за 100 років її існування можна було би і загуглити. І це на фоні заяв,  що фармкомпанії навмисне знищують своїх клієнтів іншою вакциною,  а магазини закриваються по приколу


Віталій Іванович звик висловлювати себе справами, а не словами

Коваль. Художник. Митець. Віталій Онищенко перетворює незламну сталь на витончені витвори мистецтва — Олег Володарський (відео)
У центрі Сосниці встановлять «Камеру Довженка»

Скульптуру робить місцевий коваль, завершити роботу над нею має за місяць — до дня народження Олександра Довженка. Віталій Онищенко цілує молот — це, каже, давня ковальська традиція. Ковальство — спадкова справа Віталія Онищенка. Ковалями були його дід і батько. Металеву композицію «Ведмідь на сосні», встановлену у центрі Сосниці, зробив він.

Тепер у своїй кузні працює над іншою скульптурою з металу — Довженковою кінокамерою, яку теж планують встановити в центрі селища. Вона складатиметься з понад сотні деталей, розповідає автор. Вони зараз розкладені в різних кутках кузні. Частина — тут, у слюсарні.

Джерело: https://www.gorod.cn.ua/news/foto-i-video/105877-u-centri-sosnici-vstanovljat-kameru-dovzhenka-video.html

Віталій Іванович Онищенко, коваль

— Знаєте, я і коваль, і токар, і художник… Уже й не знаю, скільки у мене тих спеціальностей. Мабуть, від Бога все це. А ще у мене дід Дмитро, по материнській лінії, був майстром. Чого тільки не виготовляв! Музичні інструменти, меблі… Вчився я у технікумі в Сосниці. Якось учитель, що слюсарну справу викладав, загадав нам дверні гачки з дроту зробити. Показав — як треба, дав матеріал. А я взяв і по-своєму зробив, обрізав рівненько, зігнув, де треба, прокрутив, пошліфував. Поки я один гачок робив, інші встигли — по чотири-п’ять. Повикладали на стіл, а я не поспішаю. Тоді вчитель: «Онищенко! Що там у тебе вийшло?» Показав учителю, а він мені: «Ого, подаруй!»…

Джерело: https://desnyanka.com.ua/publications.php?id=225

В той день Любов Миколаївна Наконечна запросила до музею тих, хто любить Україну, хто живе нею та надихається духом українства у своїй творчості. Ми познайомилися з героями наших програм і почали знімати.

Першою в той день була «Сповідь» з Віталієм Івановичем Онищенко. Дивовижна людина. Коваль. Художник. Митець. Віталій Онищенко перетворює незламну сталь на витончені витвори мистецтва. Він надзвичайно талановитий. Знаний. Працьовитий та неймовірно відданий своїй не простій справі.

Він подарував мені підкову — оберіг, символ удачі та добробуту. Цікавий у нас вийшов діалог про творчість. Так, саме про неї. Але про творчість через призму неймовірно глибокої душі цього українця.

Віталій Іванович не звик говорити про себе. Звик висловлювати себе справами, а не словами. Та усім, хто його знає, очевидно, скільки добра та тепла ховається за зовнішньою суворістю та стриманістю цього чоловіка.

Батьківська душа. Він не лише гідний син своєї країни, нащадок козацького роду, а й люблячий батько та дідусь. Він пишається своїми нащадками та шанує своїх предків. Та все ж таки відчувається, як йому болить те, що відбувається сьогодні в нашій країні.

Віталій Онищенко, на відміну від багатьох, не ховається у творчості від реалій сьогодення, а відчуває пульс своєї Батьківщини, відчуває її біль. Йому не байдуже. Не однаково. Він з такою любов’ю втілював у життя монументальну скульптуру з гербом рідного міста, з такою шаною розповідає про роботи, котрі робив для храмів та церков.

Коваль Онищенко багато подорожував світом і кожна така подорож лише поглиблювала його любов до рідного краю. Ця людина живе там, де велить його душа і займається там улюбленою справою.

Щаслива, поцілована Богом людина. Дух, загартований полум’ям та металом. Про нього можна розповідати багато, але більше за слова говорять його справи та переконання. Інколи слова бувають зайвими. І це саме той випадок.

Талановитий митець, висококласний професіонал своєї справи, люблячий чоловік, батько та дідусь. І справжній, щирий, небайдужий українець. Я щасливий, що моє знайомство з Сосницею розпочалося саме з діалогу із цією душею під час якого я відчув цей край так, як не описали б його жодні слова.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Віталій Іванович Онищенко, коваль

Сказки осеннего рассвета. Рианна и Энтони(ч1).


   Рианна и Энтони проживали в разных, достаточно отдаленных городах. Но в мире тотального Интернета расстояние давно уже не было помехой для знакомства между людьми. Конечно, такое знакомство не заменяет живого общения, когда видишь лицо собеседника и чувствуешь его настроение. Обычно виртуальные знакомства не переходят в дружбу. Но иногда бывают исключения, когда по непонятным причинам начинаешь чувствовать человека, и он становится тебе близким.

  У Рианны и Энтони был именно такой случай. Они познакомились в сети поздним вечером. Им было немного одиноко, а душа жаждала простого теплого общения.

  Череда бегущих дней не нарушила связь между ними, скорее укрепила. Хотя и были минуты разочарования, но со временем они казались такими пустяковыми, словно их и не было.

  За многие годы общения в соцсетях  Рианне и Энтони не выпадал случай встретиться в реале. Но случилось так, что Рианне довелось по делам посетить город, в котором проживал Энтони. И они решили не упускать шанс встретиться.

  Немного смущенные первой реальной встречей, они брели улочками оживленного города и почти украдкой, с неподдельным интересом поглядывали друг на друга.

  Случайное кафе на их пути была очень кстати.

– Давай зайдем в эту кафешку. Ты не против, Рианна.

– Давай зайдем. Смотри, какое у неё странное название. Я уже в предвкушении.

  Название кафе действительно было весьма оригинальным – «Нигде и везде. Никогда и всегда». Да и интерьер зала тоже был странным. В довольно большом помещении был всего лишь один стол посредине с мягкими креслами вокруг. И ни одного посетителя.

– Энтони, ты уверен, что это кафе?

  Не успел Энтони что либо ответить, как элегантно одетый официант пригласил их за столик и сообщил, что угощение за счет заведения. Что для первых посетителей всегда всё бесплатно. А между тем время близилось к полудню…

  Угощение оказалось просто великолепным, не оставив в душах друзей сомнений и некоторой первоначальной тревоги. И друзья решили уйти только тогда, когда вдоволь наговорились и съели всё прекрасное угощение. Официант услужливо открыл входную дверь, через которую Рианна с Энтони вышли. Но на улице они так и не появились. Никто не видел, чтобы они выходили. Да и странной вывески «Нигде и везде. Никогда и всегда» над дверью не было…

 

                                                       P.S. Далі буде.

Українська музика 1662









0%, 0 голосів

100%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Дива природи....

На Землі є багато дивовижних місць, в яких зустрічаються дива природи, що суперечать нашому уявленню про світ. Хтось бачить у цьому втручання інiопланетян та потойбіччя, вчені ж ламають голови над раціональним поясненням. Іноді їм це, звичайно, вдається, але не всі свої таємниці Земля готова розкрити.

До Вашої уваги 10 локацій на нашій планеті, де відбуваються явища, які здаються неможливими з наукового погляду.

Вулкан Кава Іджен

Цей єдиний у світі вулкан з синьою лавою знаходиться на острові Ява. Таке надзвичайне явище пояснюється виходом великої кількості сірководню, який при температурі 600 ° горить синім полум’ям і ніби стікає по схилах гори. Побачити це чудо природи можна лише вночі.

[ Читати далі ]