(сповідатися можна тільки перед Господом, в якого я вірую)
Моїй депресії, як хворобі - вже 18 років, та познайомилися ми десь 34 роки тому. Колись я хвалився найдовшим депресивним станом(без смерті) з відомих, а потім - перестав, бо це сором, насправді.
Я ховав її, бо люди сміялися. Аж до війни ховав, і ще трошки. Поки не побачив, що моя таємна хвороба - стала нормою для величезної кількості людей. Вони її не знають та не вірять в неї. Та я, що прожив з нею десятки років - я її бачу в них, я в них бачу себе. На тій чи іншій стадії. Ні, я - не самооманююсь, є практичні, життєві ознаки.
Я завжди вважав сім'ю - найголовнішим в житті чоловіка, мене так виховали.
Створювати щось нове, плекати створене і надавати світу більше, ніж забираєш у нього - колись це здавалося єдиним справжнім шляхом, метою твого з'явлення у світі.
Та тотальна самозакоханність, і дозволи на неї - зламали цей постулат. І слово "ми" - почало тонути.
Спочатку втонуло Велике Ми - спільний світ, наша планета, Земля. Потім почали тонути поменші "ми" - континенти, країни, землі, міста, вулиці й дома. І вже зараз тонуть найменші осередкі людяності - свої хати, оселі, сім'ї, шлюби, родичи.. й крівні. Ті що твоєї крові.
Вони тонуть у твоєму егоїзмі, не зустрічаючи спротиву.
Просто тому, що для спільного - потрібна не лише твоя думка, а й твоя згода на думки інших, і не тільки згода - а й сприйняття того, з чим ти ніколи не погодишся особисто.
Десь 18 років тому, я мав змінити докорінно своє життя - та не зробив цього. Головна причина - піклування за доньку.
Чи було це правильно? ні, не було.
Чи жалкую я за цей вибір? Ні, не жалкую.
До мене лише згодом дійшло, що всі ми маємо нести якісь втрати, задля майбутнього. Які б вони не були болючі.
І ось те майбутнє - вже тут є.
Чи отримав ти зараз сатісфекшн за ті втрати? Ні.
Чи бажаєш ти отримати його? Ні.
Бо це не втрати - це наш внесок у майбутнє, яке буде після мене.
Моя шановна Депресіє!
Ти зробила моє життя дуже болючим.
Ти оберігала мене від багатьох негараздів, але й навела стільки ж.
Та ж за цей час, я ще маю життя. Родину та нащадка.
Дякую тобі за себе!
Та ж... відчепися.
Дай хоч останню частину свого життя, прожити так...
як хотів би прожити все.
Моє "Достукатися до небес" - це підсумок помилок і досягенень. І не нам вирішувати - що з них помилки, а що - досягнення.

...справжня жорстокість проявляється не в тих, хто народився іншим, а в тих, хто готовий руйнувати сім'ї та нищити людей лише через їхню незвичність...

 Замість епіграфа: "Давно я не писав в стрічку... Непорядок..."

 Завжди спілкуватися зі своїми однодумцями, утворити свого роду замкнену захищену бульбашку - це комфортно, але при цьому існує небезпека застою і деградації...
 Тоді як мати справу з критиками і хейтерами - це дискомфортно і тяжко, зате продуктивно і стимульно...
 Саме тому я нікого й не баню, щоб мати можливість розвиватися й далі, а не скніти в межах своєї законсервованої бульбашки... 

 На практиці існує замкнуте коло власного мороку. Не можна одноразово клацнути пальцями й наказати комусь або собі самому - Отямся! Проснися! Вийди з мороку! Бо це процес довгий поступовий і поетапний. Не можна однією статейкою пробудити чи витягнути людину з мороку. Всі знають хто такі зомбі, але мало хто розуміє, що саме вони, саме такими і являються... Багатогранна палітра признаків зомбі, але однією із найголовніших по праву являється нетерпимість... 
 
 В свій час я теж банив, але переріс. Якби я зупинився в своєму розвитку, я б і до сих пір банив. Це не працює так, що я терплю хейтерів. Для мене хейтерів просто не існує, бо коли не зупинятися в розвитку, з часом приходить розуміння, що не існує чорного і білого... 

 Чи я осуджую банерів? Аж ніяк! Не потрібно терпіти, коли нема сечі терпіти пекельні борошна! Треба захищати свою душевну рівновагу! Щоб був принаймні якийсь шанс, хай навіть примарний, колись таки дорости, дозріти, дорозвинутись до рівня, коли просто не звертаєш уваги на такі дрібні дрібниці. Це надзвичайно очевидна річ - коли ти сам дрібний, то всяка дрібна дрібниця вровень тобі. А коли поступово ростеш, то дрібниці пропорційно поступово маліють. Якщо не зупинятись в розвитку, то незабаром їх і в мікроскоп не побачиш...
 Отак люди і паляться... На дрібницях... І відразу видно, хто є хто... 

 P.S.
 Чи звернув хтось увагу, що у нас у стрічці завівся свій маленький доморощений "Єдиний Марафон"...

Пропоную для вечірнього перегляду фільм на реальних подіях.