Сповідь за депресією

(сповідатися можна тільки перед Господом, в якого я вірую)
Моїй депресії, як хворобі - вже 18 років, та познайомилися ми десь 34 роки тому. Колись я хвалився найдовшим депресивним станом(без смерті) з відомих, а потім - перестав, бо це сором, насправді.
Я ховав її, бо люди сміялися. Аж до війни ховав, і ще трошки. Поки не побачив, що моя таємна хвороба - стала нормою для величезної кількості людей. Вони її не знають та не вірять в неї. Та я, що прожив з нею десятки років - я її бачу в них, я в них бачу себе. На тій чи іншій стадії. Ні, я - не самооманююсь, є практичні, життєві ознаки.
Я завжди вважав сім'ю - найголовнішим в житті чоловіка, мене так виховали.
Створювати щось нове, плекати створене і надавати світу більше, ніж забираєш у нього - колись це здавалося єдиним справжнім шляхом, метою твого з'явлення у світі.
Та тотальна самозакоханність, і дозволи на неї - зламали цей постулат. І слово "ми" - почало тонути.
Спочатку втонуло Велике Ми - спільний світ, наша планета, Земля. Потім почали тонути поменші "ми" - континенти, країни, землі, міста, вулиці й дома. І вже зараз тонуть найменші осередкі людяності - свої хати, оселі, сім'ї, шлюби, родичи.. й крівні. Ті що твоєї крові.
Вони тонуть у твоєму егоїзмі, не зустрічаючи спротиву.
Просто тому, що для спільного - потрібна не лише твоя думка, а й твоя згода на думки інших, і не тільки згода - а й сприйняття того, з чим ти ніколи не погодишся особисто.
Десь 18 років тому, я мав змінити докорінно своє життя - та не зробив цього. Головна причина - піклування за доньку.
Чи було це правильно? ні, не було.
Чи жалкую я за цей вибір? Ні, не жалкую.
До мене лише згодом дійшло, що всі ми маємо нести якісь втрати, задля майбутнього. Які б вони не були болючі.
І ось те майбутнє - вже тут є.
Чи отримав ти зараз сатісфекшн за ті втрати? Ні.
Чи бажаєш ти отримати його? Ні.
Бо це не втрати - це наш внесок у майбутнє, яке буде після мене.
Моя шановна Депресіє!
Ти зробила моє життя дуже болючим.
Ти оберігала мене від багатьох негараздів, але й навела стільки ж.
Та ж за цей час, я ще маю життя. Родину та нащадка.
Дякую тобі за себе!
Та ж... відчепися.
Дай хоч останню частину свого життя, прожити так...
як хотів би прожити все.
Моє "Достукатися до небес" - це підсумок помилок і досягенень. І не нам вирішувати - що з них помилки, а що - досягнення.