Хто з вас пам"ятає скільки у вас триюрідних братів-сестер?  І зі скількома з них ви спілкуєтесь чи хоча б бачили вживу?

Так склалось, що в дитинстві я найбільше спілкувалась з материною ріднею, а тепер - з батьковою... У матері в сім"ї не прийнято робити весілля на кількасот гостей, не схвалюються гостини більше 2-3 днів, не прийнято просити про допомогу і якось справді суттєво допомагати...І якось так виходить що та рідня, за винятком двох дідових братів і їх дітей для мене абсолютно абстрактна...да, існують такі, не більше... А батькову рідню я знаю до "сьомої води на киселі" і знаю що в скруті я піду саме до них...і мені поможуть, тільки тому що я онука сестри і дочка племінника... так само як я чи мій батько помагаєм їм...Да, весілля чи юбілей на величезний зал з нудними тостами - втомлює, але перед ним і після нього є безсонні ночі і безкінечні розмови зі злетівшимися відусіль братами і сестрами...да, родичі в квартирі то набридає, але натомість я знаю що і в Нюрнберзі, і в Казані, і в Москві, і в Ростові я матиму дах над головою стільки, скільки мені буде треба... І найголовніше, це саме відчуття того що у світі є люди для яких важливе просто твоє існування, які завжди прийматимуть тебе такою, як ти є...десь засуджуватимуть, десь схвалюватимуть, але при цьому просто прийматимуть...

А ще, я мала нагоду останнім часом декілька разів спостерігати Родину в дії...коли в разі нещастя, люди кидають все і приїжджають, за тисячі кілометрів, менш ніж за добу... Коли за неймовірний час занходяться потрібні ліки, гроші, все що треба...варто лише попросити...і це прохання не сприймається як вияв слабкості, просто як прохання...

 

меня сегодня очень загрузил маленький мальчик, который плакал в кабинете зубного. Потому мысля меня покинула. боюсь надолго. если что вдруг родится в моей голове, буду сюда писать. а так... буду сегодня заниматься просветлением себя. И злых духов выгонять из комнаты, которые, сцуки, прокляли меня безсонницей. Надо с этим всем что то 
делать. Тем более меня давно уже привлекали книги по эзотерике. ну вы же понимаете.

***
завесила шторы. ушла ебать мозги в паралельный мир. Через зеркало разумеется.

От пройшло вже півроку як я сам. За чотири роки стосунків я навчився багато чого вибачати, я б навіть сказав ми навчились просити пробачення. Сотні разів ми думали, що все скінчилось, але кожного разу знаходили в собі сили зробити крок назустріч. Неважливо, що хтось робив це першим, відповідь завжди була однакова: "Прощаю!" Та й судити когось одного неправильно, напевно завжди є доля провини кожного, тим більше , коли знаєш один одного як п'ять пальців. Але якось тоді, коли вже здавалося, що нічого в наших стосунках не зміниться, а може саме через це воно і сталося, на черговій напруженій нотці наших стосунків, я сказав: "Кінець".

Тоді, ясно що я сам навіть серйозно цих слів не сприйняв. Я знаю, і тоді знав, що достатньо сказати було слово "Вибач", як все би залишилося на своїх місцях. Але це слово так і завмерло в очікуванні.

Я чекав на нього день, потім другий, знаю, що Вам здається це неправильно. Але я на нього чекав і нічого не робив натомість не тому, що я вирішив її зламати, я просто відчув, що мені важко сказати "Прощаю!" Саме тоді любов, яка до цього часу мала купу (говорю спеціальними термінами, але тут ви поймете) мікротріщин, не витримала внутрішнього напруження. Вона розсипалася на маленькі друзочки, які перетворилися в моєму серці, в моїй пам'яті на приємні спогади, на все хороше, що ми пережили. Все погане (всі тріщини), що руйнувало наші почуття зникло, але я і Ви знаєте, що коли почати це все збирати разом, воно вже не стане навіть примарною видимістю того цілого, що було колись.

Зараз наші життєві шляхи іронія долі переплела, я знаю, що ще довго ми будемо бачитися. Я бачу (як я знаю кожен її рух, кожну тінь емоції на її лиці), що вона ще досі надіється.

Я говорю їй, що треба змінювати життя, вона в мене горда, вона на людях з цим абсолютно згідна, але я-то знаю, що це гра. Мені її шкода, але казати: "Вибач" запізно...

    Кто выключил солнце? Я еще раз спрашиваю: "Кто выключил солнце?"... А в ответ тишина... Молчание... Все застыло без движения...все замерло... только беспрестанное стучание пальцев по клавиатуре и шуршание чьих-то мыслей в голове напоминает о том, что жизнь продолжается...
.....Топ-топ... кто-то топает по пустынным улицам и вглядываясь в бездонное небо - думает о тебе... да, да именно о тебе! а ты думаешь, что одинок... ведь не обязательно слышать слова и ловить в свои сети чужие мечты, чтоб понять, что ты не один на этой земле... Кто-то так же сидит и подбирает подходящую частичку к еще не завершенному пазлу.. так же ищет в просторах он-лайн жизни свое счастье.. потерянные улыбки и глаза, глаза, которые невозможно забыть.. глаза, которые так часто сняться ночами...
...главное не терять надежды... и верить... верить, что жизнь одна и ее нужно прожить так как хочеться.. взять от нее все, чтобы в глубокой старости.. держа в своей руке чью-то теплую, любимую рученку... можно было сказать " А я бы повторил(а) ее на биз"...
... и кто-то включит солнце... ворвется лучами в сознание... поймает в свои сети и не отпустит... не отпустит, пока будет солнце, пока будут силы держать.. пока этот мир будет только для вас двоих... для двух частичек, которые слились яркими красками в единую картину.. картину любви...

вот так вот...
http://blog.i.ua/user/388130/82022/

Вот такое письмецо пришло мне сегодня по почте! Как вам??   Московская Патриархия. Украинская Православная Церковь.  Симферопольская  и  Крымская  епархия. Мужской  монастырь  святых  мучеников Космы  и  Дамиана

 

 

Примитивные сюжеты

Нам подбрасывает жизнь

В оголенные проблемы

Перевертыши вплелись.

Не загадывать загадки

И не получать ответ.

На слова мы очень падки

Их у нас приоритет

Их у нас в большом достатке,

Только бьются невпопад

В беспорядочном порядке

Три воробышка подряд…

А на какй жанр фильма похожа твоя жизнь?