Українська земля породила чимало видатних людей. Але завдяки історичним парадоксам далеко не всі вони мали змогу творити перебуваючи безпосередньо на території України. Багато хто із геніальних українців через різні обставини змушений був емігрувати. Однією з таких непересічних особистостей в українській літературі був Євген Маланюк.
Тому поколінню, яке ходило до радянської школи, навряд чи широко відоме це ім’я. І в цьому напевне найбільша трагедія поета-емігранта. Який усією силою свого таланту звертався до рідної землі, яка його не знала в широкому трактуванні цього слова. Ні, Маланюк не прагнув слави, але за те Україна прагнула Маланюка.
За структурою свого творчого способу мислення Маланюк — символіст і цим він схожий до раннього Тичини. Але творчість Маланюкова — це симфонія слова, лаконічність, як спосіб організації тексту та найкоротшого рафінованого викладу явища. Просто і зрозуміло, одним словом, але завжди влучно і завжди метафорично. Одна з книжок, яка вийшла вже за часів незалежності України називається “Невичерпальність”, що зайвий раз наголошує принцип Маланюкової поетики.
Народився Євген Филимонович Маланюк 2 лютого 1897 року в містечку Архангород (тепер Кіровоградська область). Закінчив Єласиветградське реальне училище та вступив до Петербургського політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни стяв слухачем військової школи в Києві і згодом у званні поручика був відправлений на південно-західний фронт. Після Жовтневої революції Маланюк працює у Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командувача Наддніпрянською армією УНР. У 1920 році потрапляє в табір для інтернованих у Польщі. Разом із кількома друзями видає журнал “Веселка”, в якому і було надрукованого його перші поезії. А вже в 1023 розі побачила світ невеличка збірка — “Озимина”, видана разом з Михайлом Селегієм та Михайлом Осикою. З цього часу і починається Маланюкова еміграція. Він вчився у Подєбрадах (Чехословаччина), Працював у Варшаві, а в 1949 році опинився у Нью-Йорку, де жив і працював аж до смерті — 16 лютого 1968 року. Рівно 40 років тому.
Саме в США Маланюк нависав свою “Книгу спостережень”. Вона вийшла друком в 1962 році (перший том) та в 1966 (другий) в Канаді. Це збірка унікальної осмисленої філософської прози. Дослідники літератури й досі вивчають аспекти цієї праці і відкривають все нові грані Маланюка мислителя. Він не міг залишатися осторонь своєї Батьківщини, тому чимало сторінок це його власне осмислення української історії, починаючи від найдавніших часів. Це і літературна критика, і літературна теорія, і філософія, і політика. І все в рафінованому Маланюковому стилі, все в його символічній системі світовідчуття.
До літературної критики поет взагалі ставиться символічно. Критику Тичининих поезій він сам вміщає в поетичні рядки. Його знамените: “Від кларнета твого, пофарбована дудка зосталась”, вкрай точно символізують творчу трагедію Тичини.
Творча спадщина Євгена Маланюка різнобарвна насамперед географічно. Найвідоміша збірка — “Стилет і стилос” (1925) була видана у Польщі, “Гербарій” (1926) — у Гамбургу, “Земля і залізо” (1930) — в Парижі. Наступні — “Земна мадонна” (1934) та “Перстень Полікрата” (1939) — у Львові. “Вибрані поезії” (1943) — у Львові та Кракові, “Влада” (1951) вже у Філадельфії. Останні побачили світ у Нью-Йорку. До них належать: “П’ята симфонія” (1953), “Поезії в одному томі” (1954), “Остання весна” (1959) та “Серпень” (1964). І вже після смерті поета у Мюнхені вийшла збірка “Перстень і посох” (1972)
В Україні існує літературна премія імені Євгена Маланюка. Нею нагороджуються найкращі літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Конкурс проходить в трьох номінаціях: художня література, літературознавство та публіцистика, переклад.
