музыка - М.Таривердиев, стихи - М.Цветаева

Мне тебя уже не надо, Милый - и не оттого что С первой почтой - не писал. И не оттого что эти Строки, писанные с грустью, Будешь разбирать - смеясь. (Писанные мной одною - Одному тебе! - впервые! - Расколдуешь - не один.) И не оттого что кудри До щеки коснутся - мастер Я сама читать вдвоем! - И не оттого что вместе - Над неясностью заглавных! - Вы вздохнете, наклонясь. И не оттого что дружно Веки вдруг смежатся - труден Почерк, - да к тому - стихи! Нет, дружочек! - Это проще, Это пуще, чем досада: Мне тебя уже не надо - Оттого что - оттого что - Мне тебя уже не надо! 3 декабря 1918

сл. Марина Цветаева Ландыш, ландыш белоснежный, Розан аленький! Каждый говорил ей нежно: "Моя маленькая!" Ликом - чистая иконка, Пеньем - пеночка…- И качал ее тихонько На коленочках. Ходит вправо, ходит влево Божий маятник. И кончалось всё припевом: "Моя маленькая!" Божьи думы нерушимы, Путь - указанный. Маленьким не быть большими, Вольным -связанными. И предстал - в кого не целят Девки - пальчиком: Божий ангел встал с постели - Вслед за мальчиком. - Будешь цвесть под райским древом, Розан аленький! - Так и кончилась с припевом: "Моя маленькая"

Armin van Buuren - Mirage

[ Читать дальше ]

Смерть. У нее холодные сухие ладони. Ледяные пальцы сжимают горло, выдавливая жизнь по капле. Так страшно и хочется кричать… Ни звука… Сознание еще пытается удержаться в этой реальности, но нет сил сделать еще один вздох. Холодно… Темно…Вдалеке какой-то свет. Туда, вперед. Страх исчезает. Это не свет. Это что-то… Нет, КТО-ТО. НЕКТО, состоящий из всего, что есть ВЕЗДЕ. Странно, но мне это кажется естественным и понятным. Теперь мне понятно ВСЕ. Я знаю ВСЕ. Потому что я состою из множества частиц, а эти частицы состоят из меня. Я – ЕСТЬ. ВЕЗДЕ. Мне больше не нужно говорить, чтобы спросить. Не нужно кричать. У меня есть все. Здесь так тихо. Спокойно. Тепло. Меня любят. Нет, я и есть любовь.

Что происходит? Я возвращаюсь? Нет, я не хочу! Я хочу остаться! ЗДЕСЬ!

Снова холодно. Дышать больно. Сердце колотится, будто хочет выскочить из груди и убежать.  Звуки. Крики. Так громко! Хочу тишины.

 Жизнь и смерть – две стороны одной медали. Смерть… Иногда я чувствую, как она проходит мимо, касаясь холодным дыханием. Она больше не кажется мне страшной и уродливой. Она - такая, какая есть. Ведь для кого-то и жизнь – дерьмо.

Всему свое время. И для тишины- тоже.

Victoria Plum - персонаж детской литературы Британии начала 80-х. Виктория - древесная нимфа, хотя у неё и нет крыльев. У неё вьющиеся волосы каштанового цвета, которые скрывает шляпка, сделанная из белого колокольчика. Подол платья украшают белые лепестки. На ногах - остроконечные тапочки. Живёт она в Великом Лесу вместе с другими такими же сказочными существами (Марша, Бен и Sugar Plum).

Серия детских книг о Виктории Плюм была написана популярной английской тележурналисткой Анджелой Риппон (Angela Rippon). Иллюстрации - Purnell Publishers Ltd.

[ Читать дальше ]

Капельки крови на кончиках рук,
Страсти безудержной алые точки.
Тело мое расцарапали вдруг
В тысячи линий твои ноготочки.

В жарких объятиях, шумно дыша,
В мире хмельных поцелуев и стонов
Чувствуем мы, как ликует душа
Встречно, размашисто и восхищенно.

Сладкой порою бывает и боль,
Если она в седце тянется строчкой.
Линию эту рисует любовь
Острым концом твоего ноготочка.

11.

- Мамо, що сталося? Чого ти плачеш? Зі святом, тату. Це тобі від мене. Я там підписав на обкладинці. Ну, як завжди. Мамо, що таке?

- Олексію, дід помер, - промовив тато сумним голосом.

- Він не встав сьогодні вночі, я ж там готувала ще в такий час, як він встає звичайно. Думаю, ладно. Зранку принесла йому чаю з бутербродами до спальні, а він уже холодний.

Оце так свято. У мене, мабуть, тупішого вигляду зроду не було. Я стояв, стояв час, стояли меблі в залі. Усе стояло, ніякого руху, ніякого зовсім. Мама тільки схлипувала. Тато обперся на піаніно, дивився кудись у килим. Якщо візуально поділити килим на три частини, то він дивився у третю третину, перед самим столом письмовим, далі тільки вікно й балкон.

-      Алло.

-      Здрастуйте, дядь Паш,  це Олексій. Покличте, будь ласка, Оленку.

-      Вибачай, старий, Оленку сьогодні вночі забрала швидка.

-      О, Господи.

-      Температура зависока, не могли збити самі. То вона зараз під крапельницею. Дати адресу?

-      Я не зможу поїхати. У мене дід помер.

-      О, Господи. Чого?

-      Не знаю. Час прийшов, дядь Паш?

-      Час не йде нікуди, щоб йому приходити. А от смерть приходить. Скільки йому? Було.

-      Сімдесят два.

-      Ще міг би жити. Не сумуй, старий. Йому, певно, вже краще, ніж нам.

-      Дивлячись на маму, здається, можу погодитися.

-      А з Оленою буде все добре.

-      Вона мені говорила це позавчора. А сьогодні вночі її забрала швидка.

-      Ну, що ти поробиш. Таке життя, старий. Тримайся.

-      До побачення. Вам також.. я не знаю, що сказати.

-      Я зрозумів, бувай, Льошо.

Я поклав слухавку. Що робити? Що коїться навкруги? Куди я потрапив? Як ми тепер житимемо без діда, хто тепер серед ночі човгатиме капцями по паркету й розповідатиме про те, як воно в старовину було. Я зайшов до своєї кімнати, прикрив двері й улігся животом вниз на диван, туго вткнувся обличчям у подушку, так що аж пташки почали літати, утворюючи калейдоскоп із іскринок. Може з годину так пролежав, потім постукав хтось до мене й без питань до кімнати зайшов батько.

- Я замовив гроб, привезуть через півгодини, уже яму викопали і там прийшли тітки мити й одягати діда. Ти допоможеш занести гроба?

- З дідом?

- Ні. Пустий, коли його під парадний привезуть.

- Допоможу. А на цвинтар хто нестиме?

- Там уже все домовлено. Не можна, до речі, щоб близькі родичі несли.

- Дурниці. Але я б усе одно не ніс.

- Оленці дзвонив?

- Вона в лікарні.

- Що вже трапилося?

- Я не знаю. Температура висока. Під крапельницею лежить.

- Усе міняється, усе проходить, - промовив батько вже майже нечутно, підводячись зі стільця.

Згадалася історія з книжки «Конспекти практикуючого психотерапевта» не пам’ятаю вже автора. Там чоловік прийшов з купою проблем на прийом, вивалив йому з три короби. Психотерапевт порадив повісити над робочим столом аркуш з написом «так буде не завжди». Я б, мабуть, не вішав ніяких аркушів, такі штучки дешеві, дитячі аж. Через пару місяців пацієнт прийшов знову ж таки до лікаря, але вже сіяв від щастя. Дякував, говорив, що вдома, на роботі в нього все наладилося. Психотерапевт запитав, чи зняв він аркуш над столом. Той відповів, що зняв. «То поверніть його на місце. Так буде не завжди», - відказав лікар. Тато схожий зараз на того психотерапевта з цим «усе міняється, усе проходить». Я люблю зірки, навіть, якщо їх раптово не стане, або я осліпну, я любитиму зірки. Господи, що я верзу. Я не в собі. Які дурощі. Кому це закортіло дзвонити на домашній. Саме час. Тобто зовсім не час.

-      Алло.