Розумію, що "багато написано", але й прошу зважити на ту обставину, як мені довелося помучитися з цим текстом... Загалом, сподіваюся, що ті "прихильники драконів", котрі вважали, що ця тема потребує детальнішого викладу, лишаться задоволеними... До речі, мені самому було цікаво доторкнутися ще й такого аспекту "драконячого життя"... Ну що ж... Очікую на Ваші відгуки.
"Ой, і який бовдур сказав, що дракони - символ мудрості? Ні, сперечатися я з цим не збиралася, але... Якесь дивне у людей ставлення до мудрості".
Я дотовпилася до печери й за розтягнулася порогом. Насилу перевела дихання, оглянула ушкодження на моїй шкурі. А нічого такого, тільки гребінь подряпали.
Фе, набридли ці мисливці недороблені.
Спочатку по одному лицарі придибували.
- Агов, ти, мерзенна повзуча тварюко! Виходь, прийшла твоя смертна година!!!
Виходжу, дивлюся на це ходяче непорозуміння. Матусю моя! Цікаво, він дійсно вважає, що така кількість заліза робить його грізним і сильним? Особливо якщо врахувати, що дракон - істота вогнедишуча, метал - добре нагрівається, а зняти залізяччя самостійно - процес тривалий, лицар саме встигне зарум'янитися до ніжної кірочки...
- А тобі воно потрібно? - стомлено запитую його.
- Досить тобі, погане чудовисько, людей їсти, жити їм заважати та скарби ховати!
- Хочеш, я і тобі камінчик подарую, і розійдемося світом? А то мені потім твоє залізо та кістки від печери відтягати, важко усе ж.
- Ніколи, боязка тварюко! - патетично вигукує він, витягуючи з піхов меч.
Ну ось, трохи що, так відразу обзиватися. А ще лицарем зветься. То ж і довелося повчити бідненького чемності-розуму.
Залишки видатного воїна разом з проклятущим залізом я відтягла до лісу...
Коли лицарям набридло, свої сили вирішили випробувати селяни. Ходили вони, правда, натовпом, але з озброєнням у них простіше, аніж у лицарів, оскільки це саме озброєння зазвичай добувалося в тому ж таки лісочку. Тож, один красувався кольчугою, другий, - шоломом, третій тягнув меч а інші - по-старому, в личаках і з вилами.
Такі зазвичай брали камінчика, уклінно прощалися і з піснями вирушали геть - святкувати.
З часом, вони стали ходити до мене, як на роботу.
- Тітонько Ірда, у Семки синок народився-то...
- І що? - заледве розплющивши око запитую я.
- Підмогни, а? Не те, це... Ми рать велику піднімемо...
- Ну, ви зовсім.. Син, кажеш? Гаразд, живи, - декілька золотих блиснуло на сонечку.
"Чого не зробиш заради власного душевного спокою"?
Я вже думала, угамувалися, нарешті. Лицарям я набридла, а з селянами ніби спільну мову знайшли.. Але ж ні, знову якісь психи з'явилися. У фіолетових балахонах, з квітами в руках і пісню якусь таку мерзотну горлопанять... А за ними - лучники із стрілами. І хороші лучники, щоб їх! Не прибрала б подалі хвоста - підстрілили б. Знову якась нова секта з'явилася? Може, звичайно, потрібно цікавитися міжнародним становищем, але це так складно... Та й яка мені різниця, де там за черговий король на троні влаштувався? Втім, тепер доведеться розбиратися що це за стрілки такі в мої краї забрели. Відчуваю, самі вони від мене не відчепляться, доведеться допомагати. На крайній випадок, звичайно, можна перебратися куди-небудь у гори, але з цим цілком можна почекати - не вистачало ще аби я, Я, по всій країні бігала через якихось там...
Втомившись у цій безглуздій гонитві, я непомітно задрімала. Напевно останнім часом я вела занадто спокійний і розмірений спосіб життя. Раніше, пам'ятається, мене подібні облави тільки бавили, а тепер засмутили... Та й втомилася я, якщо відверто.
Розбудили мене чиїсь тихі схлипування. Це ще що?! Взагалі-то моя печера не є місцем паломництва для нещасних і невтішних. Раніше, правда, мені намагалися приносити жертви..
Приведуть до лігва яку-небудь гарну дівчину, прив'яжуть до найближчого дерева і щиро вважають, що я повинна радіти такому "подарунку".
Стоїть, сльозами вмивається.
- І що я повинна з тобою робити?
- Ну...
- Та кажи, вже, гірше, ніж я думаю все одно не буде...
- Поглумитися і з'їсти, а натомість осяяти село благодаттю, - збентежено пояснює дівчина.
- Що? - вдавившись полум'ям і відпльовуючись димом, запитую. - Я їх зараз так осяю, мало не видасться! Я їх усіх, до пенька облагодію!
Дівчина в путах зіщулюється і плаче ще гіркіше.
- Досить тобі, заспокойся. Давай розв'яжу. Заночуєш в мене, а зранку - додому. І щоб більше нікого - чуєш? - нікого з села тут не було. Та що з тобою, припини ревти.
- То я вам не подобаюся?
- Дитинко, я не їм людей - вони жорсткі і несмачні. А в тобі ще й їсти нічого.
- А... Поглумитися? - обережно уточнює вона.
- Уб'ю, - непоквапом обіцяю я, - того дурня, котрий пустив ці чутки. Я - дракониха. І дівчата мене жодним чином не хвилюють.
Хлопців, втім, вони мені так і не надіслали... А даремно, бо у мене саме черговий металевий лицар вималювався...
Але це було давно. Цей же плач мене неабияк спантеличив. Що це ще за жартики? Обережно висовуюся. На камінчику біля печери сидів хлопчисько років восьми-десяти і сердито розмазував сльози по брудних щоках.
- Ти тут звідки? - запитала я в нього.
- Не знаю, - нічого не скажеш, вичерпна відповідь. Дитина когось з сільських? Ой, не схоже. Та й усіх хлопчиськ його віку я хоч раз, та бачила. Бо який нормальний хлопчисько утримається від спокуси подивитися на живу дракониху, незважаючи на усі заборони батьків? Пам'ять же в мене хороша. Цього жука я ніколи не бачила. Він був справжній жук: худий, неоковирний з блискучим волоссям і очима.
- Ти чий?
- Я - нічий, я - король, - обурився він.
- А, ну так, звичайно. І ваш замок знаходиться там? - я кивнула на село.
- Ні, мій будинок у Шадрі.
- Ого, - здивувалася я. Шадр - столиця нашого чудового королівства, не менше дня летіти.
- А як ти потрапив до моєї печери?
- Я втік.
- Звідки?
- Не знаю.
- Ясно. Давай по порядку. Тебе, король, як називати?
- Не скажу. Я - Його Високість. Звати мене по імені має право тільки мама.
- Гаразд, високість, я тобі, звичайно, не мама, але і не піддана. З'їм і безіменним.
- Не з'їси, - впевнено сказав малюк. - В усіх казка дракони - добрі і мудрі.
- Грубі лестощі. Гаразд, дрібний, може і не з'їм. Якщо мені не набридатимеш. То яким вітром тебе до мене занесло?
Дитина наполегливо мовчала. Ну що ж, не хоче - не потрібно. Я повернулася до печери. Ззовні пролунали ще сумніші схлипи. Мене вистачило хвилини на три.
- Так, дитя, або ти негайно затикаєшся і йдеш чимдалі від печери, або ти мені розповідаєш, що з тобою сталося, і ми намагаємося допомогти твоїй проблемі разом. Вибирай.
- Мене звуть Горд.
Хоч щось. Цікаво, а яке відношення насправді він має до Шадру і королівської сім'ї?
- Я - король. Ми з мамою і сестрою живемо в палаці. Мама завжди каже, що коли я виросту, то займу місце батька. А ще у мене є учитель Вірсан. Одного дня після вечері, коли я вже лягав спати, він зайшов до мене і сказав, що на мене очікує мама. Я пішов до неї, але мене хтось схопив ззаду... Я намагався битися, кусався, але мене все одно запхнули до карети. Ми довго їхали, ночували в лісі... А учора вони забули замкнути карету, і я втік... Але мені важко далеко йти, - розповідаючи, хлопчисько знову захлюпав носом.
Я вклала дитину в печері на шкурах, а сама - швиденько до села. Три хвилини лету - дрібниця яка. І нічого. Ні про яке Горда там нічогісінько не чули.
- Знаєш що, Ірдо, - під кінець бесіди повідав мені старійшина, - тебе тут якісь розшукували. У балахонах, з лучниками. Мовляв, живе у ваших краях моторошне чудовисько, вкажіть нам його лігво і звільнитеся назавжди. Ну, ми спочатку повіднікувалися, а потім і вказали. Ге-е-ен туди - він махнув рукою. Я гмикнула. У тій стороні була непролазна гущавина.
- Спасибі.
- Нема за що. Ми своїх не кидаємо, - гордо відповів він.
Ну треба ж, вже й "своїх". А то усе "погана тварюка" та "тварюка повзуча".
- А потім вони повернулися. Злі, як собаки. І усе нишпорили чогось, та й ніби щось згубили. Хотіли по будинках піти, але наші хлопці їх миттю відвадили.
- Ой, дивіться, не було б біди, - селян мені було навіть шкода - село хороше, з багатьма я особисто знайома була. Та й не видали вони мене - теж приємно. - У них лучники ті ще, якби з більшою кількістю не повернулися.
- Як повернуться, тоді й розбиратися будемо, - махнув рукою старійшина.
У печері на мене очікував сюрприз: прокинувшись, Горд натужно намагався відсунути камінь, котрий приховував вхід до скарбниці. Треба ж, яка талановита дитина, досі ніхто навіть не помічав, що цей камінчик чимось відрізняється від інших.
- Дзусь звідси - шикнула я на нього. - Я тобі що звеліла? Лежати тихо й нікуди не потикатися, а ти?
- Але ж просто так лежати нецікаво! І взагалі, мені мама перед сном завжди казку розповідає. Розкажи казку! - зажадав Горд, деручись по моєму гребеню вгору. Легким рухом я його скинула на шкури. Хлопчисько радісно засміявся й поліз знову. Схоже, гра йому сподобалася. Коли він дістався майже до шиї, я не витримала і скинула його знову.
- Тихо. Давай вкладайся, а я, коли на те, розповім тобі казку.
- Розкажи-розкажи, - радісно вигукнув він і спробував узяти мене штурмом ще раз.
- Цить. Або ти лягаєш, або нічого не почуєш. Ну! - грізно спохмурніла я. - Далеко-далеко в горах жив-був маленький, але веселий і меткий дракончик. І були в нього батьки, мама і тато...
Коли Горд нарешті заснув, я замислилася. Шкода, не запитала я, як же то короля нинішнього звуть? Та й нащадка його. Невже повірила дитячим вигадкам? А таки повірила, схоже. Я влаштувалася поряд з Гордому і непомітно задрімала.
Удосвіта мене розбудив вісник з села. Семка. Синові, його, тільки подивуйте, вже років три буде. А як на мене, так краще б дівчинка народилася.
- Що там ще?
- В село лицар якийсь черговий заявився. Тільки його не ти - дитина цікавила. Мовляв, чи не бачили ви такого-то, років десяти, чорнявенького. Гордом звати. Ну, усе як ти розповідала. А ще він про тих, в балахонах запитував. Як дізнався, що вони тут вже були, з села - шасть, і до лісу. Між іншим, у бік твого лігва. Отже дивися, як би він залізом своїм у тебе перед носом махати не надумався..
- Не надумається. А якщо раптом - і йому місце знайдеться. Лісок-то не маленький. Тримай, синочка порадуєш, - я підкинула пару золотих. - Та старійшині - спасибі. І, до речі, трохи знову не забула. Ти часом не знаєш, хто у нас нині в королях ходить?
- Король наш помер, вже як років чотири. Тепер на троні дружина його, а спадкоємець підростає. Років дванадцять йому, може, а може і десять - не знаю.
- Дякую. Ну, йди... Сім'ю бережи, - напучувала Семку я.
Може і насправді, не брехав хлопчисько?
Лицар проламувався прямо через кущі. Усе як має бути: в залізі, з мечем. Спорядження, правда, погірше, аніж в його попередників, лишень кольчужка, але загальний вигляд був суворий і грізний.
- Чого, добрий молодче, шукаєш? Вже чи не мене? - кокетливо запитала я. - Ось тільки даремно стараєшся. Немає у мене анінайменшого бажання чесний бій провадити. Краще сам ген в той лісок іди...
- А мені воно потрібно?
- А навіщо тоді ти тут?
- Заблукав, - абсолютно не соромлячись, лицар сів на землю і зняв чоботи. - Фе, втомився. А у тебе поїсти нічого немає?
- Людинятини захотілося? - єхидно запитала я.
- Ти її їси? Вона ж несмачна, - з виглядом ображеного гурмана, відповів лицар.
- Ну ти, чоловіче, даєш, - здивувалася я, але все ж винесла йому сухарів у мішечку - в селян узяла, люблю іноді похрускувати на дозвіллі.
- Ти хто? І що тут робиш? - більш-менш мирно поцікавилася я.
- Я - Верст, лицар Її Величності Королеви Солекей. Подорожую по країні. А як тебе звуть?
- Ірда, - лицар так смачно хрускотів сухарями, що мені негайно захотілося теж.
- І що королева? - запитала я в нього.
- Править мудро і справедливо, - з гідністю відгукнувся лицар.
- А-а-а, - протягнула я і зітхнула. Напевно, в такому "дусі" ми поговорили б ще довго, але тут з печери висунувся Горд.
- Ірда, мені нудно.
От паршивець дрібний! Мало того, що навадився мене по імені називати, так ще й нянькою зробити норовить.
- Горд, - вдавився лицар, - Ваша Високість...
- Верст, - радісно вигукнув хлопчисько і повис у нього на шиї.
Через деякий час, після взаємних докорів, радощів, вересків та криків з'ясувалося наступне: Горда викрала група фанатиків, котрі мріють зробити нашу країну релігійною-релігійною. А вчителя просто підкупили. Напад на палац вдалося відбити, секту розігнали, але спадкоємця на той час відвезли далеко. Верст, істинний лицар королеви був одним з багатьох, хто відправився на пошуки...
До вечора, коли дитину вдалося, нарешті, вкласти (почесний обов'язок розповідати казку узяв на себе Верст), ми з лицарем сиділи біля багаття і думали, що робити далі. Або ж він думав, а я просто милувалася. Я дуже люблю сидіти біля багаття. Ну і що, що я вогнедишуча - хіба це може мені перешкодити оцінити спокійну силу чорно-червоного вугілля?
- Ти зможеш довезти нас до Шадра?
- Так. Але на це буде потрібно днів три, не менше. Я зараз не в кращій льотній формі.
Хто не знає пояснюю: в повітрі дракони тримаються завдяки особливій, властивій тільки їм магії. Але вона швидко витрачається і повільно поповнюється. Отже, до столиці я дійсно могла долетіти за день, коли б не необхідність робити зупинки.
- Три, так три - сумирно погодився лицар і теж ліг спати.
- Залізо знімай, - наказала я лицареві вранці перед відльотом.
- Це ще навіщо? - приголомшено запитав він.
- Мені й так вас двох на своєму хребті нести, а ти ще й вантаж на мене приторочити збираєшся? Знімай, кому сказала або ж тут залишишся. Хлопчиська я вже як-небудь і сама довезу, дорогу до Шадра знаю.
Лицар зітхнув, пробурчав щось, але покірно зняв залізяччя.
- А ось тепер - полетіли.
- Н-но, - прямо у вухо заволав Горд, котрий вже сидів на гребені.
- Дрібний, волатимеш - скину, - попередила я, прагнучи не скривитися, коли разом з дитиною здерся лицар. Важкий, собака!
- Я не дрібний, я - Його Високість, - я скосила одне око. - Ну хоч би Горд...
До Шадра ми дісталися за три дні. З піснями, жартами і примовляннями, вже трохи чи не найкращими друзями. Ну так, що ж їм, це ж я їх на собі тягнула, не вони мене... До печери на мене очікував такий самий шлях...
Я зупинилася в приміському ліску. Нічого, тут тепер зовсім недалеко, самі дістануться. А то мене ще ненароком підстрілять захисинички Батьківщина і королеви...
- Дякую, Ірдо, - Верст був ввічливий і благородний.
- Тітко Ірдо, ти тільки нікуди не йди, я скоро повернуся, - вхопилася за мою шию дитина.
- Ну усе, йдіть. Вас там мама чекає. Будь хорошим хлопчиком і королем, Горде!
- Не йди нікуди, почекай на мене, - крикнув вже на ходу хлопчисько.
"Ага, зараз! Саме дочекаюся елітного загону лучників"...
Через 15 років.
- Тітко Ірдо, ти тут? - пролунав трохи хрипкий чоловічий голос.
- Чого тобі, дрібний?
- Я не дрібний. Нині я - Його Величність Горд V.
- Ну-ну. З чим завітав?
- У мене донька народилася, - урочисто повідомив мені він.
- Поздоровляю...
- Дякую. А ще я хотів тебе попросити... Не візьмеш мого старшого на канікули? Тобі Верст допомогти обіцяв...
Я тільки посміхнулася...
За оригінальний виклад цієї чудової оповідки хочу висловити свою щиру вдячність та захват
© Ли, 2006.
.jpg)
- Почему задержался? Много работы? 
10 процентов - выясняют отношения. Ссорятся. Некоторые даже дерутся. 
