Про співтовариство

Співтовариство "Слава Україні!" є чітко скероване на державотворчий зміст, тому прохання цього дотримуватись дописувачів. Наразі це є відкритий для всіх дописувачів ресурс, але залишаю за собою право видаляти всі матеріали, які не відповідають вказаній темі. Всі дописи повинні бути українською, а винятки можливі суто як винятки. Зміст може бути різним, якщо є головне: Україна в серці. Будьмо! Гей!
Вид:
короткий
повний

Слава Україні!

Проміжок від 19:39 до 22:00 18 лютого 2014 року Євромайдану

19.02.18 14:01 Перша фаза штурму Євромайдану. ВІДЕОреконструкція від Jus Talionis
"Бумеранг" – Відеореконструкція від Jus Talionis першої фази штурму Євромайдану.
Відео реконструкції подій - Jus Talionis Reconstruction Lab.

https://youtu.be/SKjI9QmoQ2g



Мітингувальники, які загинули під час “спецоперації” (не у хронологічному порядку, точний час встановлюється):

Бойків Володимир – штурм;
Бондарєв Сергій – штурм;
Брезденюк Валерій – штурм;
Капінос Олександр – штурм;
Кульчицький Володимир – штурм;
Максимов Дмитро – штурм;
Пасхалін Юрій – штурм;
Плеханов Олександр – штурм;
Прохорський Василь – штурм;
Черненко Андрій – штурм;
Швець Віктор – штурм;
Сидорчук Юрій – штурм (помер 28 червня 2014 р);
Орленко Віктор – штурм (помер 3 червня 2015 р);
Васільцов Віталій – перехрестя вул. В.Житомирської та Володимирської;
Веремій В’ячеслав – перехрестя вул. В.Житомирської та Володимирської;
Клітинський Олександр – пожежа у ФПУ;
Топій Володимир – пожежа у ФПУ.

Перша фаза штурму Євромайдану. ВІДЕОреконструкція від Jus Talion


19.02.18 14:01 Перша фаза штурму Євромайдану. ВІДЕОреконструкція від Jus Talionis
"Бумеранг" – Відеореконструкція від Jus Talionis першої фази штурму Євромайдану.
Відео реконструкції подій - Jus Talionis Reconstruction Lab.


 Проміжок від 19:39 до 22:00 18 лютого 2014 року є першою частиною великого епізоду штурму Євромайдану, який тривав від 19:50 до близько 04:30 19 лютого. Цей штурм ("спецоперація"), як згодом стало відомо, відповідно до оприлюдненої інформації прес-служби народного депутата Геннадія Москаля, отримав кодову назву "Бумеранг".  

До початку штурму були вбиті чи зазнали смертельних поранень 15 мітингувальників і 4 правоохоронці (див. епізоди "Лабети" та "Перевісище"). Відбулась масштабна підготовка для "спецоперації": Майдан Незалежності оточили та стягнули велику кількість правоохоронців і "тітушок", а також задіяли адмінресурс (Київський метрополітен, Укрчастотнагляд тощо).

Під час підготовки до штурму на Майдані Незалежності перебували близько 20-25 тисяч мітингувальників, під час самого штурму (близько 21:00) їхня кількість зменшилась до 15 тисяч. Периметр протистояння утримували не більше ніж тисяча майданівців. У той же час з протилежного боку перебували кілька тисяч повністю екіпірованих бійців внутрішніх військ і "беркуту" та кілька сотень спецпризначенців, озброєних вогнепальною зброєю (зокрема автоматичною).

Від 19:39 до 22:00 відбулися дві хвилі наступу на мітингувальників. Усього таких хвиль було чотири: о 19:50, 21:15, 00:00 та 04:30 (див. у наступних частинах).

О 19:41:00 та 19:44:35 розмежувальну сітку між сторонами протистояння на вул. Хрещатик пробиває вантажівка правоохоронців (див. відеокомірку 4\2), оскільки мітингувальники не дали можливості силовикам демонтувати її вручну.

О 19:45 відбулась перша спроба блокування постом ДАІ перехрестя вулиць Володимирської та В. Житомирської (для унеможливлення відступу з Майдану Незалежності). Один з працівників ДАІ скерував пістолет у протестувальників (див. о 19:45:34 відеокомірку 3\4 та о 19:46:18 відеокомірку 4\4). Через 5 хвилин пост ДАІ залишив перехрестя під натиском перехожих. Проте вже о 22:18 це перехрестя будуть контролювати дві-три сотні "тітушок", і саме там вони вб’ють Васільцова В.В. та Веремія В.В. (див. відповідний епізод).

Штурм Євромайдану розпочався із потрійного тарану барикади, яка розміщувалась між будівлями ФПУ та Укоопспілки на вул. Хрещатик: о 19:50 – БТР та вантажівка, о 19:53 – БТР та вантажівка, о 19:59 – два БТР-и. В цей час на барикаді знаходились десятки людей, які під час таранів падали з неї. Якби барикада була недостатньо укріплена і не витримала би такого натиску, БТР-и могли розчавити чимало мітингувальників.

Штаб "спецоперації" після оприлюдненого о 16:00 ультиматуму та підготовки до штурму   розраховував, що люди втечуть під натиском силовиків, як це було під час побиття на вул. Інститутській і у Маріїнському парку. Але мітингувальники також підготувались до штурму, заготувавши "коктейлі Молотова" та піротехніку. Третій таран барикади двома БТР-ми закінчився втратою одного з них – він згорів. Евакуйований правоохоронцями екіпаж цього БТР-у відбувся легкими опіками та переляком.

Також о 20:00 розпочався наступ з боку вул. Інститутської із застосуванням двох водометів (один із них вже таранив "верхню" барикаду одразу після тисняви; див. епізод "Лабети"). Третій БТР, штурмова позиція якого була одразу за пішохідним мостом, не використовували для штурму, бо остання барикада по цьому напрямку ("Львівська брама") вже була зайнята правоохоронцями, і перешкод для наступу у них не було. Загалом по цьому напрямку проти мітингувальників застосовували, щонайменше, три водомети (2 КамАЗи і 1 КрАЗ), які здійснювали постійну ротацію, щоб поповнювати запаси для водяних гармат.

О 20:06 було евакуйовано пересувну телевізійну станцію ТСН, яка опинилась в епіцентрі протистояння на вул. Інститутській.

Під час поступового просування силовиків о 20:30 біля будівлі Укоопспілки з боку вул. Інститутської був підпалений намет Spilno.tv.

О 21:17-21:21 правоохоронцям вдалося захопити один край барикади на вул. Хрещатик, з боку Укоопспілки, у тому місці, де згорів БТР. Саме там барикада була найменш укріплена, оскільки до штурму у ній був прохід, який нашвидкуруч завалили мітингувальники.

Близько 21:30 розпочалась евакуація мітингувальників з будівлі Федерації профспілок України через можливість її захоплення правоохоронцями (до пожежі залишалось 2-2.5 години).

Фланги барикади залишались розділеними між сторонами протистояння близько 20-25 хв., доки силовики не почали спалювати всі намети поруч (зокрема коломийський намет підпалили о 21:42).

Після захоплення правоохоронцями барикади на вул. Хрещатик та незначного їх просування з боку вул. Інститутської (до рівня Монументу Незалежності) мітингувальники відступили не більше ніж на 100 метрів (деяким довелось евакуюватись через підземний перехід; див. о 21:45 відеокомірку 3\3).

Від 20:00 18 лютого до 00:30 19 лютого під час штурму отримали смертельні поранення 13 мітингувальників (11 померли одразу, ще двоє – за деякий час). Точні час, місце та обставини їхнього вбивства досі встановлюються. Проте найвірогідніше, що першим убитим під час штурму був Плеханов О.В. (зазнав смертельного вогнепального поранення о 20:05-20:15), а останнім – Максимов Д.В. (о 00:00-00:30 19 лютого у контактній близькості розірвалась граната, відірвавши йому руку та пошкодивши тулуб).

Окрім 13 мітингувальників, які зазнали смертельних поранень безпосередньо під час штурму, двоє загинули під час пожежі будівлі ФПУ, а двоє були вбиті "тітушками" на перехресті вул. В.Житомирської та Володимирської – тобто всього 17 осіб. З боку силовиків за час штурму було вбито 5 осіб (Іваненко О.М., Федюкін А.В., Цвігун С.В., Булітка В.В., Захарченко В.М.).

Мітингувальники, які загинули під час "спецоперації" (не у хронологічному порядку, точний час встановлюється https://ua.censor.net.ua/news/3051220/persha_faza_shturmu_yevromayidanu_videorekonstruktsiya_vid_jus_talionis

Повернення земель України від окупантів

 13 лютого 2018, 01:14
Турчинов: Українські військові в зоні АТО 2017 року просунулися на 10 км

Усі спроби змінити конфігурацію на лінії розмежування для бойовиків і російських військ "закінчилися фіаско".


Турчинов: Українські військові в зоні АТО 2017 року просунулися на 10 км
Фото: turchynov.com

Українські військові в зоні бойових дій на Донбасі 2017 року просунулися на понад 10 кілометрів.

Про це повідомив секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов, передає "Громадське".

"Про це приємно говорити, що і 2016-й, і 2017 роки відрізнялися від попередніх тим, що ми не віддали ні метра своєї землі. Ба більше, наші підрозділи на деяких напрямках просунулися на 10 і більше кілометрів і поліпшили свої позиції. Це факт", - зазначив Турчинов.

За словами секретаря РНБО, всі спроби змінити конфігурацію на лінії розмежування для бойовиків і російських військ "закінчилися фіаско".

"Вони не змогли ні відбити жоден з населених пунктів, ні просунутися вперед. Навпаки, ще раз хочу підкреслити, наші військові поліпшили свої позиції, і сьогодні на окупованій території немає сил, які могли б змінити ту лінію розмежування, яка сьогодні склалася", - сказав Турчинов.

2 лютого штаб АТО підтвердив повернення населеного пункту Катеринівка Луганської області під контроль України.

31 січня повідомляли, що ЗСУ взяли під контроль селище Новоолександрівка в Луганській області. З 2015 року воно перебувало в "сірій зоні".


Василь Сліпак назавжди з нами -


  2015  10
11.02.18 19:15"За що загинув Василь Сліпак?"

Таким є слоган документального фільму "МІФ" про життя і смерть Василя Сліпака. Він володів унікальним тембром голосу (бас-баритон), був солістом Паризької Опери, у 2013-2014 разом з українською общиною у Франції активно допомогав Майдану. А після початку війни зробив вибір на користь захисту Батьківщини і зовсім несподівано для своїх близьких пішов воювати у складі ДУК ПС. Загинув влітку 2016 року.

Режисери Леонід Кантер та Іван Ясній говорять, що намагалися створити фільм не про смерть, а про любов і життя. Бо навіть останні слова, що злетіли з вуст смертельно пораненого Василя, - про вічну любов. І на цій частині фільму до горла підступає найбільше розчулення. До речі, те, що збереглися останні кадри життя Василя - просто диво. Принаймні, так виглядає з боку глядача.

Після перегляду я зловила себе на думці, що досі сприймаю Василя Сліпака, в першу чергу, як талановитого співака, а лише потім - як воїна. Ми бачимо Василя незнаного - яким він був поза сценою. Це кіно більше наштовхує на роздуми, ніж розставляє крапки над "і".

"За що загинув Василь?". І чи має право людина, наділена неповторним голосом, класти його на вівтар? Наприкінці фільму з вуст друзів, побратимів, колег і педагогів лунають абсолютно протилежні оцінки. Деякі з них очікувано викликають гучне невдоволення глядачів. А деякі коментарі допомагають зрозуміти чому Василь не зміг всидіти у далекому від українських подій Парижі і пішов на війну вдруге. Тож цей фільм про те, чи готові ми прийняти чужий вібір. 

Поспішайте, фільм у прокаті лише один тиждень, у деяких містах - лише кілька днів. 

Я просто пишаюся Президентом України і його дружиною

"Віденський оперний бал – щорічний державний захід, в якому бере участь керівництво країни. Президент Австрії має привілей запросити на цей захід Главу однієї з держав як особистого гостя", – сказано в повідомленні.

Під час візиту Петро Порошенко обговорить з президентом ван дер Беллененом і прем'єр-міністром Австрії Себастіаном Курц питання подальшого поглиблення політичного діалогу на вищому рівні, торговельно-економічного та інвестиційного співробітництва між двома державами, розвиток ситуації на Донбасі і зміцнення санкційної політики ЄС проти Росії та інші питання.


Слава Кабміну України!

Кабмін пропонує Раді зробити обов'язковим для військових привітання "Слава Україні! - Героям слава!"

Проектом закону пропонується замінити військове вітання "Бажаємо здоров'я" на "Слава Україні! - Героям слава!"

Кабінет Міністрів пропонує Верховній Раді зробити обов'язковим для військовослужбовців привітання "Слава Україні! - Героям слава!". Про це йдеться в законопроекті №7549, зареєстрованому в Раді 5 лютого.

Проектом закону пропонується замінити військове вітання "Бажаємо (бажаю) здоров'я" на "Слава Україні! - Героям слава!".

"На вітання начальника або старшого за військовим званням "Слава Україні" всі військовослужбовці, які перебувають у строю або поза строєм, відповідають: "Героям слава". Якщо начальник або старший за військовим званням прощається, на його слова "Слава Україні" військовослужбовці відповідають: "Героям слава", - сказано в документі.

Планується, що таке ж привітання військові зобов'язані будуть говорити під час вручення Бойового прапора військового підрозділу.

Також законопроектом пропонується ввести в розпорядок дня військових годину на національно-патріотичну підготовку. Стежити за зазначеною підготовкою заступник командира бригади (полку) по морально-психологічній підготовці.

На жаль, це війна

5 канал
"НА ЖАЛЬ, ЦЕ ВІЙНА": НА ЛУГАНЩИНІ ПОПРОЩАЛИСЯ З АРМІЙЦЕМ 93-Ї БРИГАДИ ОЛЕКСАНДРОМ РИБАЛЬЧЕНКОМ
04.02.2018 19:45
1 лютого боєць підірвався на вибуховому пристрої
Армійця 93-ї механізованої бригади Олександра Рибальченка провели на Луганщині в останню путь. На початку лютого боєць загинув поблизу Маріуполя. 

Уродженець Сватівського району від початку російської агресії боронив країну в батальйоні "Луганськ-1": визволяв Лисичанськ, брав участь у бойових операціях поблизу Дебальцевого та Бахмута. Служив командиром відділення розвідників. А 1 лютого підірвався на вибуховому пристрої. У січні йому виповнилося 24 роки. У Олександра залишилася вагітна дружина. Поховали героя у селі Коржове, звідки він був родом.

"Піхота, яка стояла за ним, – ні подряпини, тому що все увійшло в нього. Він командував, дуже добре з людьми працював, був хорошим професіоналом, знав свою справу, але, на жаль, це війна", - сказав "Професор", військовослужбовець ЗСУ, командир батареї.

"Його і не хотіли брати, так як він являвся старшим опікуном у дідуся і бабусі, у нього була яби броня, але він все одно домігся аби його відправили на фронт", - зазначив голова сільської ради В’ячеслав Кірічок.

https://www.5.ua/suspilstvo/na-zhal-tse-viina-na-luhanshchyni-poproshchalysia-z-armiitsem-93i-mekhanizovanoi-bryhady-oleksandrom-rybalchenkom-164305.html


"Национальных дружин".Киев.Майдан Незалежности.28.01.18.

Присяга и марш "Национальных Присяга и марш "Национальных дружин".Киев.Майдан Незалежности.28.01.18.





"Національні дружини": хто за ними стоїть


Аваков зробив офіційну заяву щодо «Національних дружин»
Зокрема, глава МВС підкреслив, що в Україні є лише одна монополія на застосування сили – державна.

Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков заявив, що "Національні дружини" мають право існувати в Україні виключно як громадські організації, адже в країні не може бути жодних парамілітарних утворень. Про це повідомляєдепартамент комунікації МВС України.

 

За словами очільника, такі організації ні в якому разі не повинні переступати рамки закону.

 

«Ще раз повторюсь, у державі Україна є лише одна монополія на застосування сили – державна: Національна гвардія, Національна поліція, ЗСУ. Всі інші парамілітарні утворення, які намагаються себе позиціонувати на вулицях міст, не є законними. Суспільні рухи можуть бути якими завгодно, але тільки не виходити за межі закону», – зауважив він.

 

Крім того, глава МЗС наголосив, що міністерство не дозволить мілітарним формуванням перевищувати власні повноваження.

 

«Я, як міністр не дозволю, щоб були паралельні структури, які намагаються на вулицях поводитися як альтернативні мілітарні формування»,  - зазначив Аваков.

 

Зазначимо, що на офіційному сайті "Національного корпусу" міститься інформація, що "Національні дружини" є громадською організацією, метою діяльності якої є забезпечення порядку на вулицях українських міст.

 

"Особовий склад організації - колишні учасники бойових дій, патріотична молодь і небайдужі громадяни, які поділяють прагнення поліпшити безпекову ситуацію в державі. Особовий склад організації – колишні учасники бойових дій, патріотична молодь та небайдужі громадяни, що поділяють прагнення покращити безпекову ситуацію в державі. Активісти організації щодня виходять на патрулювання вулиць міст України та борються з наркоторгівлею і алкогольним геноцидом українського народу", - йдеться на сайті.

 

Нагадаємо, що у неділю, 28 січня, у Києві на території Київської фортеці відбулася присяга активістів "Національної дружини", яка входить до  Національного корпусу. Після складання присяги, громадські активісти пройшли маршем до Хрещатика. За словами активістів, "Національна дружина" буде боротися проти нелегальних алкогольних «точок» , наркопритонів та  незаконних гральних закладів.

До 100-річчя бою під Крутами


До 100-річчя бою під Крутами


Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський

 Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: "Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз"В.Ясинська
Колись я зарікся, що якщо стану офіцером, то буду належати до тієї категорії військових, які за будь-яких умов, незважаючи на кар’єру і зірки на погонах, не бояться приймати рішення і відстоювати його.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 01

Я родом з містечка Берегове, це Закарпаття. Закінчив  мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Вчитись на військового було моєю ідеєю, я навіть через це посварився з батьком.  Оскільки він був трохи ображений на армію, бачив мене кимось іншим з набагато кращим життям, на кшталт юриста і таке інше. Але я все одно пішов учитись туди, куди хотів – у військовий ліцей. На той момент для мене це був експеримент у житті – подивитися, що таке армія. Я бачив у формі батька, тому хотів випробувати і себе. Скажу чесно, що після ліцею від мене пролунала фраза: "Хто скаже, що я буду військовим – перегризу горло", - дитяча психіка не витримала залізних іграшок.

Далі була строкова служба у ВДВ, але саме там все кардинально змінилось, і я, можна сказати, захворів армією, бо ВДВ – це стан душі, релігія. В мене було відчуття себе в строю по-перше, легендарних військ, по-друге, тих, хто живе духом захисту Батьківщини, підготовки, гартування себе, виконання бойових завдань. Я підраховував, що з 16 місяців служби до підписання контракту тільки 4 місяці я провів у ППД, все решта  - полігони, причому 5 зимових, табори місяцями, міжнародні навчання. Було дуже круто. Я служив у розвідці – і це також наклало свій відбиток.

Вже солдатом-строковиком за своєю ініціативою я виявив бажання брати участь у підготовці до виїзду в Ірак. За півтора місяці до від’їзду підписав контракт. 10 лютого 2004 року з аеродрому Скнилів за температури повітря мінус16 ми вилетіли в Ірак, прилетіли, а там плюс 28. І почалася наша служба в розвідроті. Три місяці я був в особистій охороні командира бригади. Потім пішло загострення. Бій, який відбувся 6 квітня, в той час називали перший загальновійськовий бій ЗСУ. Нашу роту зажали в місті - почалися мінометні обстріли, один убитий, 5 поранених. Врятувало те, що ми були на БТРах і мали крупнокаліберні кулемети -  відстрілялися, а противник зазнав великих втрат.  

В Іраку багато було цікавого, але за 9 місяців служби ми втратили 9 чоловік. Для держави в ті часи – це був шок. Коли я повернувся додому, був твердо впевнений, що звільнюся з армії. Вирішив так хоча б тому, що служба в армії – це відсутність нормальної сім’ї. За 16 місяців строкової служби в мене не було відпустки, а потім 9 місяців в Іраку – досить велике моральне навантаження для хлопця в 19 років. Я був якщо не наймолодший, то один з молодих учасників бойових дій взагалі. Вже тоді отримав УБД. Але в мене було елементарне бажання погуляти і відпочити від всього, що пройшов. Відпустка велика - 45 діб. І мені вистачило перші два тижні, щоб відпочити, подивитися, як живеться на гражданці і зрозуміти,  що мені дуже не вистачає армії і я хочу до своїх хлопців.  В принципі, велика заслуга всього того періоду в тому, що зараз у мене рівна і спокійна психіка. За увесь час, проведений в зоні АТО, я намагався не підвищувати голос, хоча ситуацій, де можна було б вийти з себе, траплялось достатньо.

Повернувшись в армію, вирішив, що хочу стати офіцером, бо коли служив в Іраку, мене дуже дратувало , що більшість наших командирів були абсолютно не здатні приймати рішення. Вони боялись тоді, часто бояться і зараз, і чекають, що за них хтось його прийме. Таких випадків дуже багато. І я зарікся, що якщо я стану офіцером, то буду належати до тієї категорії військових, що за будь-яких умов, незважаючи на кар’єру і зірки на погонах, не бояться приймати рішення і відстоювати його. А ще я все зроблю для того, щоб хоча б один мій підлеглий сказав, що ті знання і вміння, які він отримав від мене, – допомогли йому в житті і службі. З тих пір я стараюсь дотримуватися цих принципів.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 02

Я повернувся в армію, поступив в одеську військову академію, бо там готували десантників, а я був фанатично відданий ВДВ, перед вступом отримав сержанта. Закінчив з червоним дипломом. І так сталося в житті, що я поступав, будучи заступником командира другого взводу спеціального призначення розвідроти 80 бригади, а повернувся на службу  його командиром, тобто у свій взвод, на той час він майже весь складався з контрактників, більшість з яких вже брали участь у миротворчих місіях. А коли почалася служба, я "вичавлював" хлопців до кінця: марш-кидки, поїздки в гори, ночівля в спальниках зимою на висоті 1600 метрів. Те, що подобалося мені, я давав їм, і відповідно віддача з їхньої сторони була велика. Потім, у 2011 році, я став начальником розвідки батальйону, а далі командиром аеромобільної десантної роти в батальйоні.  І саме, коли був на цій посаді,  8 березня 2014 року ми пішли маршем по північних кордонах нашої країни.

Я був абсолютним прихильником Майдану, повністю підтримував його. І коли почалася війна, то говорити про ставлення до ворога було б дивно – окрім почуття ненависті до противника я більше нічого не відчуваю. І втрати серед моїх хлопців я ніколи нікому не пробачу.

Весною 14-го року в Чернігівській, Сумській, Харківській областях ми не раз виходили на кордон на підсилення прикордонників, де були зосереджені підрозділи і десанту, і вертолітних, і ракетних військ кацапів. Вже тоді  ми чудово розуміли, що це війна.

У Слов’янську нам давали можливість воювати і робити так, як ми вважали за потрібне.

На початку квітня 2014 року підрозділи бригади зайшли в сам Луганськ. У повній готовності до виконання завдань. Тоді там були захоплені тільки адмінбудівлі. В ніч с 12 на 13 квітня від командира бригади надійшла команда про те, що ми маємо висуватися у Слов’янськ. Що там відбувається - ми не розуміли, не знали і хто такий Гіркін і так далі, бо інформаційно були відрізані. Я своєю ротою здійснив марш під Слов’янськ, 13 квітня ми потрапили  у засідку і прийняли перший бій.

15 квітня - офіційний початок АТО. Тоді представниками від Збройних сил, крім вертолітників, було всього-навсього 2 роти – моя на БТР-80 і одна рота 25 бригади на БМД. Ще було двоє представників генералітету ЗСУ - Геннадій Воробйов і Юрій Борискін, а всі решта - внутрішні війська "Альфа", "Омега". Основна ставка робилася на них, а ми були як підтримка. Під Слов’янськом на повну йшли розвідки боєм. І 2 травня ми спільно з спецпідрозділом "Ягуар" та "Омега" за  підтримки вертольотів, починаємо штурмувати перший блокпост. Саме тоді ворог збив два наших вертольоти  Мі-24 – це було в кінці квітня. Ми займались пошуком пілотів. Але блокпост ми захопили - і десь через добу-дві, так само впоралися з другим блокпостом, у сєпарів він називався "Восточный скорпион" - знаходився він на одному з перехресть доріг у Слов’янську. Там ми були практично оточені з чотирьох сторін ворогом. По нас стріляли з мінометів, "Нон". Почалися сутички з ворожими ДРГ,  Саме там ми взяли зампотила "ДНР". Це був дядько, який їхав на здоровому джипі, сказав, що до сина в гості. Ми обдивились його машину і вже, коли були готові відпускати, випадково один з бійців нащупав рукою гранату в районі коробки передач. І ось тоді ми знайшли в машині подвійне дно, а там помпову рушницю, два бойових ножі, два пістолети, розгрузку, форму, документи "зампотила" "ДНР", 30 тис. грн і серед всього цього фалоімітатор.  Хлопці все розклали, покликали мене і всі ржуть. Тоді я спитав у нього, що мужик, а нащо він тобі? Він відповів, що доживеш до моїх років – зрозумієш.

Взагалі, поки ми були в Слов’янську, вивчали на собі номенклатуру калібрів – від 5,45 до 122, але там нам давали можливість воювати і робити так, як ми вважали за потрібне. Через півтора місяці служби там нас замінила 25 бригада.  А наступного дня ми вирушили в луганський аеропорт. Коли ми десантувались, вороги збили Іл-76. А на той час аеропорт був у повному оточенні, без світла, без води. Вся оборона обмежувалася злітною смугою, відповідно самим аеропортом. Далі – все було заміноване. Але ми виїжджали шукати Іл. Нас корегував літак  - і ми знайшли загиблих. Зібрали останки - це був не перший досвід, бо ми шукали  тіла і до того: виколупували кістки з вертольотів - наді мною збивали літак Кульчицького, Ан-28, ті ж самі два Мі-24 після штурму Семенівки 95 бригадою, але оскільки на борту Іла людей було дуже багато, то було дуже моторошно.

 Луганський аеропорт – це, грубо кажучи, стара будівля з хорошим ремонтом, без підземних укриттів, з бункером, який залишився з радянського часу і спочатку, з точки зору бойових дій, в аеропорту було досить спокійно. А от вже в середині липня пішла досить солідна інтенсивність вогню. Я досі пам’ятаю, як по нам довбанули перші “Гради", але я вжив заходів перестороги – і усі хлопці були в бункері. Просто до того по нам декілька разів били 120 міномети, а в мене після Слов’янська, де вони по нас херачили щодня, вже як передчуття було. Ми порахували, що в Cлов’янську тільки 4 дні було без обстрілів.  А потім "гради" сипали по нам постійно – і почали рівняти з землею все.

Проте саме в обороні аеропорту на мій період нічого такого цікавого не було. Цікаве почалося, коли ми перейшли до активних дій. Якось моїй роті поставили задачу взяти під контроль бічну дорогу від Георгіївки до аеропорту і забезпечити зустріч і супровід колони, яка мала прориватись до нас на підмогу, це мала бути БТГР 80 бригади. І ось тоді ми вибили два опорники сепарів. Один з них прямо посеред кладовища.  Я зосередив роту на маршруті і був готовий до зустрічі і супроводу наших хлопців. Тобто основні контрольні точки зайняв, ми зробили все, як має бути - 2 БТРами дивились на Георгіївку і чекали на колону.

І коли ми її побачили, там зав’язався бій. Ми вирушили їм на зустріч, зайшли в село, а там разом з "Айдаром" захопили блокпост, зосередились в центрі села на ньому, Колона, що проривалася до нас, нарешті заїхала в село, але вона отримала команду повертатися назад.  В результаті ми залишились на ночівлю з айдарівцями, і з 4 танками, і десь в 4,30 ранку  наступного дня сєпари почали вибивати нас звідти. Бій був досить важкий,  Але ми переломили хід бою:  я зняв з дороги свій танк і він підбив сєпарський, ще один ворожий Т-72 підбили в самому селі. В тому бою в мене було 4 поранених. Таким чином ми відстояли Георгіївку і дорога через неї стала артерією до аеропорту. А насправді ця артерія була шириною, як стежка, а навкруги були сепарські позиції.  Під Георгіївкою ми розбили розвідроту ЛНР, було багато трофеїв, наприклад АГС і СПГ, у нас до того часу його не було, бо СПГ тоді були зняті з озброєння. І ми згадували програму з училища, як ним користуватися, вчилися стріляти. Потім нас з цими ж айдарівцями відправили на Лутугине.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 03

Ми йшли на ротацію, але складалося таке враження, що вороги нам махали рукою "Тільки йдіть вже швидше".

Далі, в серпні, був рейд, внаслідок якого ми з’єдналися з 95-ю та роз’єднали  "ЛНР" і "ДНР" -  за 4 дні всі разом ми звільнили 7 населених пунктів. Після захоплення нашими підрозділами Новосвітлівки та Хрящуватого, моя рота стояла під Красним, там по нам майже цілодобово била арта російських підрозділів. З їхнього боку були штурми - і 17 серпня мене поранило. Поки я був в госпіталі, почалися штурми аеропорту і відступ наших військ. У Краснодоні опинилося дев’ять чоловік полонених, четверо людей з моєї роти. Коли ми витягли хлопців з полону, вони розповідали, що росіяни питали у них, які наркотики вони вживали, що так довго протримались в аеропорту.

Загалом у госпіталях, спочатку у Харкові, а потім у Чернігові, я провів близько місяця. Поки була реабілітація - в мене народився син.  Я забрав їх з дружиною з пологового, а наступного ранку вже їхав у поїзді у Львів. 14 жовтня 14-го року знову поїхав на фронт. А 24 листопада я дізнався, що мене зачислили до  Національного університету оборони імені Черняховського. З’ясувалося, що наказом міністра оборони, ще у серпні, мене зарахували до університету  на факультет повітряно-десантних військ і сил спецоперацій. В результаті 26 листопада я був у Львові, за день здав посаду командира роти і прийняв посаду заступника командира батальйону з повітрянодесантної підготовки. 28 числа зранку я вже був у Києві на навчанні, а 10 грудня починалася перша сесія. Я її здав на відмінно і добре. Мені запропонували залишитись на викладацьку діяльність. Це було в кінці літа 15-го року. Спочатку  я відмовлявся, але потім погодився. Подумав, що наче як повоював, і нарешті буде можливість побути з сім’єю. Погодився, пройшов конкурс, а за 4 дні до випуску дізнався, що мене призначено командиром батальйону морської піхоти. І насправді, ця новина мене дуже порадувала, бо  душею я все ж таки був у військах. Дружина, звісно, плакала, бо налаштувалася на спокійне нормальне життя.

Вже півтора року - я командир батальйону. Робота насправді дуже цікава, але адміністративні питання задовбують, бо окрім боєготовності, треба ще думати, як нагодувати, відремонтувати, забезпечити і так далі. Але своїм підрозділом я пишаюся. Батальйон стоїть на лінії фронту протяжністю 11,5 км. У деяких місцях ми просунулися  вперед до  4,5 км. Втрати з того боку озвучувати не буду, але якщо коли ми заходили на позиції, вороги "зустрічали" всім, чим тільки можна - два тижні велися постійні обстріли, хлопці під вогнем міняли своїх попередників, то коли ми в червні цього року виходили на ротацію, не було жодної кулеметної черги в наш бік. Складалося таке враження, що вороги нам просто махали рукою "Тільки йдіть вже  швидше". Взагалі, ми дійшли до того, що відстань між нашими і сепарськими окопами в деяких місцях була 60 м. Але при всьому цьому з жовтня 16-го по червень 17-го року в нас є важкий тягар – наші загиблі. Проте для молодого підрозділу, сформованого нашвидкоруч, зуби і характер ми показали і дуже конкретно. Тільки за останню ротацію в батальйоні - один орден Богдана Хмельницького III ступеня, понад чотири десятки орденів "За мужність" III ступеня і один II ступеня. А державних і відомчих нагород понад п’ять сотень.

Зараз ми остаточно дислокуємося в Маріуполі - тепер це наш дім, і тримати, і обороняти його нам. Переходимо на структуру окремої військової частини. І з точки зору самостійності в роботі -це позитивно, тому що це розвиток. Загалом, для мене служба в морській піхоті – це суцільний позитив. Мені дають працювати, мені довіряють - і це дуже важливо. А вся діяльність офіцера – це, як я вже казав, прийняття рішення. А ще командир має поєднувати в собі два бажання:  зберегти особовий склад і виконати задачу. Ці терези в офіцерській службі і найважче витримувати. Дуже багато часу йде на роздуми, на планування, а після того на аналіз. І звинувачення себе в чомусь – це те, з чим доводиться жити. Але коли я розумію, що зробив мінімальну кількість помилок, я щасливий.

 PS: За оборону Слов’янська  Вадима нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а за бої в районі Луганського аеропорту - орденом Богдана Хмельницького II cтупеня

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"