З-поміж усіх визначень дипломатії (жартівливих і серйозних) мені найбільше до вподоби слова англійця Ернеста Сатоу, який вважав, що дипломатія — це насамперед інтелект і почуття такту, поставлені на службу державним інтересам. А також думка ще одного англійця — Гарольда Ніколсона, який серед чеснот дипломата на чільне місце ставив правдивість. 

І той, і інший написали у першій половині XX століття монографії, базові для розуміння основ дипломатії. І той, і інший доводили своїми працями, що справжня дипломатична професія має мало спільного зі стереотипами навколо неї. Всі дотепні сентенції про дипломата як "людину, що тричі подумає перед тим, як нічого не скаже…" або про "людину, послану за кордон, аби брехати в інтересах держави…" — це скоріше жарти, матеріал для застільних тостів, проте з реальністю дипломатичного буття вони мають досить мало спільного. 

Врешті, кому цікавий той, хто нічого не каже? Або хто слухатиме професійного брехуна? 

Дипломатія і правда

Відносини між дипломатією і правдою — це вічна тема, глибину якої усвідомлюють далеко не всі. 

Свою несподівану тезу про правдивість як базову вимогу до дипломата Ніколсон пояснює в такому ключі: дипломатичний фах — це насамперед діалог, який базується на довірі між керівниками держав і дипломатами, а також між самими дипломатами різних країн. І якщо твої стосунки з правдою апріорі напружені або ж ти апріорі погодився бути інструментом неправди — то і твій діалог буде напруженим. А значить — раніше чи пізніше довіра зникне, як правило, раніше, ніж пізніше. Ти можеш успішно збрехати і раз, і два, і десять — але момент, коли тебе бачать як рупор пропаганди і особливо коли ти сам перестаєш розрізняти правду і неправду — це момент, коли ти перестаєш бути дипломатом у повноцінному сенсі цього слова (політиків та й усіх інших це теж стосується, тільки дещо по-іншому). 

Нині, в добу соцмереж, до двох "ніколсонівських" складових дипломатичного діалогу можна додати і третю: діалог між дипломатами і громадськістю. Але й тут базові вимоги лишаються аналогічними: компетентність, довіра, відданість принципам і обов'язково патріотизм, без якого все інше втрачає сенс. 

Отож, попри поширені стереотипи, насправді триматися за правду — це альфа і омега дипломатичної професії. Мінімально — перед самим собою. Оптимально — всередині країни й зовні. 

Цього не розуміли ті українські політики, які впродовж років незалежності часто застосовували дипломатію для вирішення поточних політичних проблем. Усі ці внутрішньополітичні скандали, за які доводилося "віддуватися" дипломатам, усе це екстрене відмивання (подекуди невідмивної) політичної репутації — наші політики надто часто не розуміли, що дипломатія так не працює. Для цього існують брудні гроші й цинічні політтехнологи — але, як показує досвід, і їх бракує, аби приховати правду. "Нема нічого таємного, яке не стало б явним". 

Звісно, ніхто не збирається в усьому звинувачувати тільки політиків. Є й дипломати, які вважають цинізм професійною чеснотою. Проте тенденції змінилися, і я радий, що настав час, коли в стосунках дипломатів і політичного класу нарешті з'явилася взаємна повага. У друге сторіччя української дипломатії ми вирушаємо з новим, позитивним настроєм. 

Дипломатія і (нова) геополітика

У безвідповідальних руках дипломатія перетворюється на інструмент війни. Як, наприклад, у сучасній Росії, де функції дипломатії часто зводяться до функції черевика, яким Хрущов свого часу стукав по оонівській трибуні. 

Мені шкода дивитися на російських колег, принаймні на тих, які знайомі мені зі старих часів як світлі голови (порядні чи ні — інше питання) і які змушені тепер відпрацьовувати порядок денний війни, ненависті та брехні. Важко забути, як минулого тижня на віденській конференції міністрів ОБСЄ досвідчений дипломат Сергій Лавров на запитання щодо можливого засудження дій Росії не знайшов нічого кращого, ніж зневажливо кинути: "Засуджуйте!". 

Я маю надію, що колись, ще за мого життя, "хрущовський черевик" усе ж таки перестане стукати — і російська дипломатія повернеться до своїх нормальних функцій: відчиняти двері для співробітництва, а не поширювати брехню та нехтувати чужим болем. 

Протистояння Росії із Заходом було вибором Росії, а не Заходу й тим більше не України. У Росії був шанс хоча б спробувати стати частиною Заходу, але вона обрала постімперський проект, який є самодеструктивним за своєю природою. 

Один з головних світових гравців, по суті, вирішив будувати свою політику на парадигмі протистояння, відкинувши саму можливість спільного процвітання Сходу і Заходу в умовах глобалізації. Путін поставив світ (а також і самого себе) перед дилемою "або—або". Або західний світ захищає свої цінності, не боячись конфронтації з Росією, або він уникає цієї конфронтації, погоджуючись, що диктатори в різних кінцях світу мають право на авторитарну владу та агресію. Іншими словами: або ми проявляємо силу (і не тільки військову) і лишаємося у XXI столітті, або ж дозволяємо Росії поділити світ на зони впливу й повернути історію до реалій XX, якщо не XIX століття. 

Популярна ідея "вести з Росією рівноправний діалог", яка, на жаль, є комфортною для багатьох на Заході, може привести його до прикрих розчарувань. Росія не може бути рівною Заходові, оскільки наразі не хоче й не здатна грати за загальноприйнятими правилами. Вона бачить себе домінуючою силою, яка має право і на свою виключну зону впливу, і на боротьбу без правил у будь-якій точці світу. Наскільки швидко Захід усвідомить цю нову парадигму — велике питання. Коли це усвідомлення стане керівництвом до дії — питання ще більше. 

Водночас саме тепер хоча б частина західної спільноти стала нарешті розуміти, що Росія почала системну гру проти демократичних інститутів та інституцій, на яких західний світ власне й заснований, і що кінцева її мета — зруйнувати Захід і трансатлантичну цивілізацію як явище. 

Будучи неспроможною вести проти Заходу відкриту війну, Росія користується гібридними методами. Разом із тим проти України вона веде одночасно і воєнну, і гібридну агресію. І в цьому сенсі наша перемога й успіх українського проекту як демократичного європейського суспільства є фундаментальним тестом на здатність Заходу залишатися самим собою, бути вірним власним цінностям і надалі виступати рушійною силою сучасного світу. 

Зазначу, що, будуючи наш український проект, ми навряд чи можемо залишатися комфортними в усьому й для всіх. Однак ми готові послідовно обстоювати логіку й право нашого проекту, в тому числі й у діалозі з нашими західними сусідами. 

У тому, що Захід тільки починає усвідомлювати, ми вже переконалися на власному гіркому досвіді. Понад те, ми вже перегрупувалися й адаптувалися до нових реалій. Наш наступний виклик — самим створювати нові реалії. Це завдання мають вирішувати в тому числі й дипломати. Бути готовими і надалі працювати в умовах жорсткого протистояння — така необхідність стоїть перед нашою дипломатією і зовнішньою політикою. У цьому — ідея і драйв перетворень та реформ, які відбуваються і будуть відбуватися в системі МЗС України. 

Дипломатія і слово

"Зробіть так, щоб Францію любили" — за легендою, ці слова Талейран часто казав послам, відряджаючи їх за кордон. У цьому, у примноженні позитиву, у побудові мостів і засипанні прірв бачу базову заповідь дипломатичного фаху. Але очевидно, що ця заповідь не єдина і що від неї періодично доводиться відступати, кажучи партнерам і світові неприємні речі. 

Цілі, мотиви, прагнення України мають бути зрозумілими для світу. Але маємо домагатися не тільки розуміння, а й позитивного сприйняття України. Так, ми пливемо проти течії. У часи євроскепсису ми боремося за Європу. У часи цинізму, замаскованого під прагматизм, ми прив'язуємо своє зовнішньополітичне мислення до європейських принципів та ідеалів. У часи, коли дехто хоче, щоб ми здалися, ми не здаємося. 

Ми продовжуємо ґенезу Єдиної Європи, над якою працювали і про яку мріяли інші європейці. Тієї самої Єдиної Європи, яка має більше сили й витривалості, ніж багато хто сподівається. Деякі з європейських країн уже не здатні або ж не хочуть боротися за Європу так, як вони це робили раніше. Однак ми йдемо до успіху європейським шляхом, на якому перед нами досягли успіху інші. Ця проста, на перший погляд, ідея насправді лежить в основі нашої сили. 

Головне, аби ми справді йшли. Головне, аби в наших очах була щирість. Головне, аби наші слова збігалися з нашими діями. Наше слово повинно щось значити. Катастрофа для дипломатії — це коли слово стає пустим. Як це трапилося, наприклад, 2013 року, коли після десятиліть рішучої європейської риторики тодішнє керівництво держави так і не спромоглося на одну рішучу європейську дію — не підписало асоціації. 

Отже, завдання української дипломатії нині є ширшим, ніж у талейранівській максимі. Нам треба, щоб Україну підтримували — дієво, а не тільки на словах і в заявах. А також — упізнавали в обличчя. З цієї причини, до речі, значну частку дипломатичних бюджетів віднині становитимуть системні іміджеві проекти. Уже цього року наші посольства нарешті отримали фонди на проведення власних культурних, просвітницьких, інформаційно-роз'яснювальних проектів. Наступного року можливостей буде ще більше. Як і повноважень та відповідальності. Для цього запускається проект "Український інститут" — спочатку в п'яти ключових для нас столицях, а потім, сподіваюся, й ширше. 

Дипломатія і війна

Війна з Росією змінила все. Інші завдання. Інші виклики. Війна — це за визначенням боротьба за виживання і відповідальність перед тими, хто жертвує й ризикує всім. Немає відповідальності вищої, ніж ця. 

Але в нас не просто війна, а, як я вже казав, суміш класичної агресії та гібридної війни. Себто війна особливо підступна й підла. Війна, яку дехто намагається не називати війною. Війна, яку дехто волів би сховати за евфемізмами — "громадянський конфлікт", "зіткнення", "зона нестабільності"… Це війна не лише проти українців і України, а й проти самої ідеї свободи. Це битва цивілізацій, в якій ми неочікувано опинилися на передньому краї. 

Заснований на запереченні свободи світ рабства кинув виклик світові, для якого свобода є невід'ємним правом кожної людини. Світ рабства (зухвалий і впевнений у собі, не зв'язаний жодними правилами і необхідністю пояснювати чи обґрунтовувати свої дії) готувався до цієї війни давно, тимчасом як світ свободи досі не може збагнути у повній мірі масштаб проблеми, з якою йому довелося зіткнутися. 

Багато хто вірить, що проблема "розсмокчеться" або ж що її можна "заговорити". Дехто навіть морально готовий до нового поділу світу як компромісного варіанта. Не усвідомлюючи при цьому, що допоки під "компромісом" мається на увазі втрата Україною своєї землі або свободи, ніякого компромісу не буде. 

Функція української дипломатії в умовах війни — не в тому, щоб заговорювати проблему, а в тому, щоб формулювати її максимально чітко: ось проблема, а ось її вирішення. Іншими словами, більш конкретно: ось — російська агресія, ось — єдність світу свободи, яка її може зупинити, а ось те, що цей світ може і повинен зробити. Гібридна війна — це в тому числі й війна ідей, а війна ідей — це в тому числі й війна слів і смислів. Правильно підібране, переконливе слово важить нині як ніколи багато. Знайти його — це теж талант дипломата, професійна функція, нагальніша, ніж будь-коли раніше. 

Війна поставила на порядок денний докорінну зміну і стилю, і змісту дипломатичної роботи. Поки триває агресія, місія української дипломатії — бути другим фронтом, дипломата — бути побратимом для українського солдата, працювати для перемоги. У той час як солдат боронить територію України — дипломат боронить її добре ім'я і забезпечує їй підтримку. Так має бути. Це — не гасло, це — голос людської совісті, елементарного національного самозбереження.

Дипломатія і реформи

Україна прийняла на себе удар, пішла на небачену в новітній європейській історії жертву. Заради чого? Все просто: Україна прагне зламати негативну рутину своєї історії і стати кращою нацією. Для себе, для своїх дітей, для світу. 

Відповідь на питання, чому громадяни країни, якій дано так багато, століття за століттям живуть у бідності, слід шукати в історичному контексті. Зокрема в історії українських суперечок, які систематично переростали у "війну его", в український розбрат. Нам потрібні не просто термінові реформи, а зміни самих себе. Ми це вже почали, тепер мусимо довести справу до кінця.

Ейнштейн казав, що типове безумство — це робити одне й те саме, очікуючи іншого результату. Наша війна за незалежність (а саме це відбувається сьогодні) — це спроба припинити робити одне й те саме, перестати ходити зачарованим колом нашої історії, зламати рутину нашого розбрату та рішень, які ми десятиріччя за десятиріччям, століття за століттям ухвалюємо на межі Сходу і Заходу. Це — цивілізаційний вибір на користь того набору цінностей, який зрозумілий і випробуваний і який по праву можна вважати рецептом успіху. 

Мету можна сформулювати й простіше — успішна європейська трансформація. Війна — не виправдання, щоб зволікати зі змінами, війна — це час, коли мусимо проводити їх негайно. 

Для дипломатії ця вимога така ж нагальна, як і для інших сфер української держслужби. У цьому — суть нового закону про дипломатичну службу, який має бути ухвалений найближчим часом. Залучити в дипломатію достойних, дати дипломатам змогу ефективно працювати, мати можливість спитати з тих, хто працює неефективно. А ще — це спроба синхронізувати українську дипломатію з дипломатіями європейськими. Сподіваюся, з ініціативи президента та за політичного консенсусу в парламенті новий дипломатичний закон незабаром стане новою дипломатичною реальністю.

Сучасна дипломатія працює не просто в інших умовах, ніж сто, п'ятдесят чи навіть десять років тому. Ми не тільки мусимо швидко орієнтуватися й робити правильні кроки в політично більш небезпечному, підступному й непередбачуваному світі. Ми маємо бути готові до зміни парадигм одразу за багатьма різними напрямами, передусім у технологіях, комунікації, енергетиці, науці і культурі. Дипломатія повинна проникати й регулювати відносини в нових для себе сферах, таких як кліматичне середовище й кібернетичний простір. 

Отже, сьогоднішній, а тим паче завтрашній дипломат — це, по суті, нова професія, яка суміщає в собі десятки інших. Сучасний дипломат — це і аналітик, і політик, і іміджмейкер, і перекладач, і блогер. Можливо, дипломат є останнім у нинішньому світі універсалом. 

Навчатися все життя — це не ідеалістичне побажання, а функціональний обов'язок кожного, хто належить до цієї благородної професії. Я сам нагадую собі про це, відкриваючи підручник нової для мене, але такої чудової іспанської мови. У цьому, в постійному русі — принада і складність дипломатичного життя. Точніше — дипломатичних життів, адже кожна нова країна і кожна нова посада — це новий початок. Зупинився — відкотився назад. Перестав розвиватися — перестав бути дипломатом. 

Дипломатія і світ

Отже, бачу дипломатію не лише як фах, а й як почесне покликання і шанс. 

Якщо дипломат справжній, то він добре це відчуває: покликання представляти свій народ — і шанс залишити свій слід в історії. Не прославитися і не назбирати "вподобайок". Прожити життя не на арені, а скоріше за лаштунками. Але хоч трохи змінити речі на краще. За умови доброї політичної волі дипломатія дає шанс на кращий, більш прогнозований та мирний і менш абсурдний світ. З цього погляду якість дипломатії — це точно якість держави. Над цим маємо працювати! 

Щиро вітаю всіх колег зі столітнім ювілеєм нашої дипломатичної служби й бажаю щастя та нових успіхів у служінні Україні!

#Павло Клімкін

https://dt.ua/internal/ukrayinska-diplomatiya-na-perehresti-epoh-263587_.html#_=_

Папа Римський хоче «підкоригувати» текст молитви «Отче наш»

Понтифік вважає, що фраза з молитви «Отче наш» «не введи нас у спокусу» може невірно трактуватися через допущені у давнину помилки в перекладі. Про це повідомляє 112.ua.

«Це не дуже гарний переклад», — прокоментував він текст молитви.

Папа Римський Франциск пояснив, що формулювання, яке міститься зараз у молитві, може трактуватися так, ніби Бог вводить людей у спокусу. У приклад, він навів позицію католицької церкви Франції, яка прийняла рішення таки змінити текст на «не дозволь нам впасти в спокусу».

Таким чином Папа Римський запропонував обрати нове формулювання, яке буде прийнятне повсюдно.

Нагадаємо, глава католицької церкви під час недільної проповіді 26 листопада помолився за мир в Україні. Понтифік згадав про жахіття Голодомору в 1932-1933 роках, який забрав життя мільйонів українців.

Ще від часів президентства Леоніда Кучми доводилось чимало раз чути щодо проведення референдуму стосовно вступу України до НАТО і це завжди викликало в мене іронічну усмішку, бо я вважав то марною справою і дурно витраченими грошима з держбюджету, де їх і без того не вистачає. Ну проголосуємо ми дружно «так» в Україні, але ж до НАТО ми зможемо увійти тільки у тому випадку, коли дружно «так» проголосують всі члени блоку НАТО, а не ми! Наше щире бажання занадто далеке від реальних обставин, тому для чого здався зайвий гармидер і витрати?

Та коли я почув 2 грудня ц.р. в промові Президента України Петра Порошенка пропозицію щодо необхідності провести подвійний референдум стосовно вступу України до Європейського Союзу та блоку НАТО, то вигукнув: - Це просто геніально! Хотів би я знати безпосереднього автора цієї ініціативи: поєднати вибори Президента України в 2019 році з ось цими двома референдумами в ЄС і НАТО!

Своє обгрунтування я почну здалека: яка найкраща ознака демократичного суспільства? Не знаю наукових визначень, але для себе я зробив одне просте визначення і воно таке: «Демократія є там, де результати будь-яких виборів та голосувань не є відомі наперед» Он і в США, і цілому Світі були переконані, що виграє вибори в президенти Хілларі Клінтон, а насправді їх виграв Дональд Трамп. Стосовно різних там фальсифікацій я відповім словами людини, яку дуже недолюблюю, але якщо вона сказала істинну правду, то процитую. Мова йде про Віктора Медведчука і вибори, де його партія СДПУ(о) програла з досить незначними відсотком для того, щоб пройти до ВРУ. Коли журналісти на прес-конференції стали доводити Віктору Медведчуку, що були свідками фальсифікацій, як бюлетені за його партію перекладали до інших партійних стосів, на що Медведчук справедливо відреагував наступним чином: - Якщо відбулися фальсифікації під час виборів, то це є суто наша провина – партії, тому що ми допустили до цього! Ми мали належно проконтролювали вибори і  не дозволити будь-яких фальсифікацій!

Одразу зрозуміло, що людина є фаховим політиком і свідома того, що вся політична боротьба побудована на взаємоконтролі партій одне-одного в процесі їх діяльності, їх змагального суперництва та особливо під час виборів. Кожна політсила контролює дії інших політсила, а вони – так само пильнують за іншими, що і призводить до порядку, коли визначальним стає воля виборців, а не різноманітні підступні і втаємничені кулуарні «договорняки». Працюйте і пильнуйте, панове політики, а не починайте наперед заявляти, що майбутні вибори «будуть сфальсифіковані», якщо самі берете в них участь. Такі заяви означають суто одне: що ви і будете організаторами чи співучасниками всіх отих фальсифікацій!

Зараз я вважаю Україну демократичною країною, тому що практично не знаю про вибори з наперед відомим результатом, а особливо це видно по голосуванні у Верховній Раді України, де ще не так давно результати на табло залежали виключно від того, як одна-єдина людина в сесійній залі помахає рукою. Зараз я з приємністю дивився на прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана, який разом з міністрами тривожно задивлявся на табло під час голосування за Держбюджет 2018 року у першому читанні і як всі вони дружно раділи позитивному результату голосування, бо могло бути щось інакше і неприємне...  Може бути різне і непередбачуване! І саме це визначає весь демократичний устрій в державі! Демократія є там, де всі голосування в державі будь-якого рівня є чесними.

Оскільки я відпочатку і дотепер є послідовним прихильником Президента України Петра Порошенка, то сповна скептично ставлюся до різних соціологічних опитувань та їх результатів, де діючий владі виводять дуже нікчемні рейтинги. Я в таких випадках кажу одне: справжню соціологію показують тільки вибори. Все інше є просто науковоподібна фікція. Не брехня, а саме – фікція, як суто термін давньоримського юридичного права. Опитування і реальні вибори марно порівнювати і співвідносити. Я можу погодитися, що чимало людей зараз мають проблеми в бізнесі і негаразди в житті, причину чого переважно ототожнюють з владою – а хто ще може бути винуватий? Тільки влада! Водночас, як це не парадоксально, – дуже багатьом людям в Україні зміна лідера в державі з невідомими наслідками буде менш цікавою справою за переобрання вже знаного і цілком прогнозованого Петра Порошенка. Кількість таких людей в Україні набагато переважає кількість жорстких антагоністів, про що яскраво доводить протестна кампанія на чолі з не громадянином нашої держави за кошти ще не позбавлених її громадянства. 

Люди навряд чи будуть міняти так би мовити «шило на мило», отож у Петра Порошенка доволі значні шанси бути переобраним завдяки такому стану речей в нашому соціумі. Але сподіватися на цей суто психічний компонент, як основу виборчої кампанії стосовно перевиборів Петра Порошенка на другий термін в Президенти України було б безглуздим рішенням. Можна багато підводити риску під зробленим за період перебування Петра Порошенка на посаді Президента України, хоча насправді досягнень є чимало і досить вагомих, зокрема безвізовий режим і повноцінна асоціація України з ЄС. Стабілізація на фронті,  переозброєнна і потужна новітня армія в Україні. Значні успіхи в міжнародній політиці. Чисельні внутрішні реформи, подолання глобальної кризи, стабілізація і поступовий перехід до економічного зростання тощо. Звітувати є про що і чим. І наперед зрозумілим є те, що тему досягнень і зробленого опозиційні конкуренти будуть спростовувати переліком упущень і не зробленого, що для електорату завжди більш вагоме: досягнення вже пройдений етап і вони наявні, а чого бажано і його немає – це кожного турбує більше. Опозиція відважно приобіцяє те все обов’язково зробити, чим, переважно, і виграє вибори. Подібна виборча кампанія відбувається у більшості держав з усталеним демократичним устроєм, до яких Україна ще, маємо визнати,  не належить. Ми тільки-но пару років як позбулися імперіалістичного колоніального рабства, отож наш соціум далекий від демократичних цінностей, як світоглядного принципу життя. Тому проблемна у нас в Україні тема підкупу виборців у прямому розумінні цього слова безпосередньо грошима, або іншими вартісними речами, є в цивілізованому демократичному суспільстві неможливою справою, бо там то є ганьба для людини продати свій голос виборця, що, по-суті, є великою честю, але, на превеликий жаль, отой потяг до безчестя і продажності досить поширений серед нашого українського електорату, особливо його частині з тих, кому за 50-т і більше. Молодше покоління українських громадян значно активніше переймається гідністю своїх дій та  вчинків під час виборів або інших політичних процесів в країні.

Зважаючи на все сказане і ще дуже і дуже багато не сказаного, зробимо кілька проміжних висновків: 

1. Виборча кампанія щодо президентських перевиборів Петра Порошенка має бути не звична, а певним чином специфічна, за умов електорального пост-«Совка» і одночасного обов’язкового повного дотримання демократичної процедури виборів, бо ж най знають і звикають!

2. Можливий як виграш, так і програш у виборах, а останнє потребує детального опрацювання, щоб зміна влади не перейшла у зміну курсу всіх реформ і головного напрямку скерування держави вцілому. Найбільша проблема щодо тривалої стагнації в економіці України полягає в тому, що кожна нова влада тотально зневажає і знищує здобутки попередньої влади і починає все робити заново по-своєму. Вистачає подібного безладу нам. Народ має визначити стратегічний курс для держави, а різна влада і уряди країни зобов’язані будуть його дотримуватися. Тому і є цілком своєчасним проведення всеукраїнських референдумів щодо волевиявлення українського народу у своєму ставленні до вступу України до Європейського Союзу та військового блоку НАТО. Наголошую, що це нам потрібно – Україні! Українському народу! Ми визначаємось з тим, чого хочемо на меті, а не затверджуємо щось, як вже зреалізовану дійсність. Одночасно ми інформуємо світову спільноту про свої наміри, що дуже важливо також. Тому обом референдумам - бути!

Далі починається технічна сторона питання щодо стратегії поєднання програми агітації по кожному референдуму з передвиборчою кампанією Петра Порошенка. Одразу вкажу, що таке поєднання не є якоюсь новацією, а має свій історичний та юридичний прецедент в Україні, бо загальновідомий Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України, що відбувся 1 грудня 1991 року, – був поєднаний з обранням першого Президента України, яким тоді став Леонід Кравчук. Варто зазначити, що такий варіант дуже економний, оскільки не потрібно витрачатися на організаційну складову, а тільки додрукувати бюлетені для обох референдумів. Також варто визнати, що бажання прийняти участь у референдумі значно збільшує активність виборців і їх чисельність, що позитивно відіб’ється і на легітимності обрання Президента України значною кількістю електорату, а це досить важливо.

Заключний висновок такий, що подібний варіант виборів Президента України у 2019 р. буде корисним для України і її народу за будь-яких результатів, тому що якщо переоберемо Петра Порошенка на другий термін Президента України, то він відповідно буде реалізовувати особисто результати обох референдумів, які є його головною ідеєю і напрямком дії до цього часу всю першу каденцію на посаді президента. А навіть якщо Порошенко програє, то інший Президент України все одно буде мати в обов’язок кермувати країною за волевиявленням народу, що стане зовсім не програшем для Порошенка і його команди по-суті справи. Тому і саме тому я вважаю цей варіант проведення такого об’єднаного плебісциту в Україні дуже і дуже корисним, а як буде насправді – то не від мене залежить. Я оприлюднив цей задум, а там як хто схоче. Можливо, що деякі прихильники Петра Порошенка звинуватять мене в зраді через те, що я виказав ворогам і конкурентам план його майбутньої передвиборчої кампанії. Перепрошую, але роблю це сповна свідомо, щоб і його майбутні конкуренти добряче подумали й видумали ще кращу програму – я з того тільки радітиму, як це не дивно прозвучить для когось. Просто дотепер в Україні під час виборів вся політична агітація йде в основному як боротьба компроматів і негативу, або в перекладі на нормальну мову то звучить ось так: - Обирайте мене, тому що мої конкуренти ще більші падлюки, аніж є я. 

Хочу, щоб агітація і конкуренція в українському політикумі будувались не на негативі, а на позитиві: на змаганні того, хто що зробив корисного для суспільства і що доброго збирається ще зробити. На тому і амінь!

Богдан Гордасевич

5 грудня 2017 р.

м. Львів

Юлія Марушевська: Майдан ідентифікував Україну для українців

Юлія Марушевська

Історію, як і сучасність, творять конкретні персоналії. В дні пам’яті Євромайдану та Революції Гідності ми вирішили пригадати події чотирьохрічної давнини й осмислити їх вплив на сьогодення разом з героями тих буремних подій. У циклі інтерв’ю «Народжені на Майдані» шукаємо відповіді на питання – чим став для нас Майдан 2013-14 рр., як він впливає на розвиток нашої країни зараз.

Її називали «обличчям Майдану» та першим новітнім українським реформатором. Вона стала людиною, яка у 26-років кинула виклик бюрократичній системі влади та корупції в Одесі, очоливши тамтешню митницю, і після року безкомпромісної боротьби пішовши з високої посади та української політики. Чи назавжди? Юлія Марушевська розповіла, які можливості та обов’язки дав Україні Майдан, і як вона особисто скористалася ними.

– Чим став Майдан для України? Як особисто Ви сприйняли цю соціально-політичну подію і ті вершини, на які підніс Вас Майдан?

– Для мене, мого покоління та молодших людей, Майдан, у принципі, пояснив – що таке Україна, хто ми такі та ким хочемо стати. Він ідентифікував Україну для українців, дав візію майбутнього. Це ще довго нас надихатиме.

До Майдану я завжди ігнорувала політику. Мені здавалося, що це примітивна справа малоосвічених кримінальних авторитетів, ким тоді були наші політики. Але Майдан змінив мене… Він дав відчуття відповідальності за країну, в якій я живу. Це відчуття, що Україна – не країна «януковичів» чи «порошенків», що це твоя і моя країна! Аналогічні відчуття я бачу і в своїх друзях, знайомих, родині. Кожен з них тепер намагається щось робити, щоб наша країна розвивалася, нехай і маленькими кроками. Майдан дав розуміння, що бути політично активним – нормально, модно і це важливо нашій країні.

Не думаю, що я була чимось особливим. Просто відтоді, в яких обставинах і на якій посаді не опинялася б, намагалася робити максимум, адже відчуття відповідальності переповнювало. Я завжди розуміла, що на цій позиції я опинилася не тому, що це круто, не тому, що я якась особлива – «красива та розумна», а тому що зараз такий історичний момент і в мене є відповідальність перед тими людьми, що вийшли на Майдан, перед їх жертвою.

Мій дядько і хороший друг колись сказав мені: «Йди так далеко, як можеш, і роби це для України». Я завжди намагалася дотримуватися цього принципу та робити все можливе на своєму місці. Адже сила кожної суспільної одиниці, краплини в океані суспільства, дуже важлива.

Юлія Марушевська під час Євромайдану. Фото з архіву Ю.Марушевської

– Чи пам’ятаєте той конкретний момент, день, коли саме прийшло це розуміння, і власне Ви вийшли на Майдан? 

– На Майдані опинилася відразу ж, в перші дні. Основним поштовхом, як і для більшості тодішньої молоді, для мене була відмова Януковича від асоціації з ЄС. Це було певне відчуття розпачу, коли стало зрозуміло, що в тому суспільстві, яке будує Янукович, мені нема місця. Було ясно, що він будує не мою країну. Внутрішньо в мені тоді відбулося якесь «увімкнення», яке не вимикається і дотепер (сміється).

Фото з архіву Ю.Марушевської

– Принципи та цінності, проголошені на Майдані, сьогодні стали черговою утопією, на зразок «свобода, рівність, братерство». Чи вони все ще можуть бути реалізовані?

– Для мене Майдан – це довгострокова програма до виконання. Там було закладено модель майбутньої бажаної країни. Нехай з наскоку, з першого разу це не вийшло реалізувати, але, принаймні, ми знаємо: чого хочемо і куди йдемо.

Майдан – це потужний поштовх для України, це масове зусилля, скупчення правильних ідей в одному місці, що дає багато енергії, але наступний рух є визначальним. Потрібно зберегти цю енергію та рухатися до правильної мети.

– Під час Майдану Ви записали англомовний, кліп адресований іноземцям «I am a Ukrainian». Для тогочасних подій він став певним ідентифікатором України, особливо на Заході. А як звучить ця фраза сьогодні: більш гордо чи якось невпевнено і сором’язливо?

– «Бути українцем/українкою» – це поняття змінило свою конотацію з часів до Майдану, і після нього. Якщо раніше це була якась сіра пляма в міжнародній уяві, то тепер з нами пов’язані чіткі асоціації. Так, Україна асоціюється з корупцією, але тепер – і з боротьбою з нею. Так, Україна асоціюється з російською агресією, але тепер, принаймні, зрозуміло, що Україна і Росія – це різні країни. Розуміння України в світі зростає. Наше завдання – зробити так, щоб побільше позитивних ноток з’являлося в цьому процесі. Багато спілкуючись з іноземцями, я бачу, як їм актуальна і цікава Україна, але разом з тим – все ще не зрозуміла.

– Але ж за ці чотири роки в Україні істотно зріс рівень зовнішніх комунікацій і ставка влади на зовнішньополітичну роботу. Хіба це не працює?

– Погоджуюся, що їх рівень зріс. Але для мене завжди було питання – що комунікувати. Одна справа, коли ми позиціонуємо себе, як сильного міжнародного гравця, а інша – у ролі вічної жертви з корупційними проблемами. Світова комунікація завжди базується на внутрішньому успіху країни. Як тільки ми стаємо сильні внутрішньо, то ззовні ми знайдемо інструменти, як про це розказати світові.

– Повертаючись до Вашого майданівського відео «I am a Ukrainian». Воно нещодавно набуло нового життя, коли було використано під час масових протестів з вимогою незалежності Каталонії для створення подібного відеокліпу-заклику до світу. Як реагуєте на таку творчість?

– Наш Майдан став символом боротьби за свободу по всьому світу. Адже це не перший випадок, коли це відео було використано. Так само відбулося під час протестів в Гонконзі, які здобули назву «Революція парасольок» (вересень-грудень 2014 р. – від ред.). Мені подобається, що тут є асоціація з Україною, яка задає тренд на свободу та демократичні цінності.

Фото з архіву Ю.Марушевської

– Чому після Майдану так багато розчарувань у людей? Чи можливо (і як) їм повернути віру в успіх країни, у зміни, врешті-решт в самих себе?

– Я справді знаю багато українців, які, розчарувавшись після Майдану, виїхали з України. Зараз важливо їх зберегти як ресурс, який має зв’язок з країною. Для них ці успіхи, про які Ви питаєте, надзвичайно важливі, як і для всіх нас. Просто з чинним управлінським класом ми не можемо чекати якогось швидкого успіху, яким би могли пишатися. Але в цій ситуації для мене важливо розділяти: ми і вони – це різні речі. Так, зараз – це тактична перемога кримінально-олігархічно-політичних груп. Але ж Україна сповнена безліччю талановитих людей, з цінностями і принципами, баченням змін. Нехай вони не мають можливості робити ці зміни масштабно, але кожен з них потрохи змінює простір навколо себе. Подивіться, скільки прекрасних ресторанчиків та кав’ярень відкривається навколо, які класні освітні проекти стартують. 

Нещодавно я подорожувала прифронтовою зоною, зустрічалася там з молоддю і дивувалася: які вони там повідкривали творчі простори, як в депресивному постсовковому містечку Костянтинівка показують кіно під відкритим небом, створюють соціальні ініціативи, засновують творчу майстерню у Слов’янську. 

Тому дуже важливо не чекати поки «велика перемога» прийде до нас, а підтримувати оці локальні ініціативи – »маленьких світлячків» довкола нас, щоб зробити їх сильнішими, і вони могли б в певний момент вже робити масштабні зміни довкола. Сьогодні локальні ініціативи будують людей, які мають збудувати нову державу завтра. 

– Свою роботу на Одеській митниці Ви оцінюєте як локальну ініціативу зі змін на краще, чи все-таки глобальну реформу?

– Свою роботу на митниці внутрішньо завжди розуміла, як партизанську роботу всередині системи. Головна мета, яка була озвучена і Президентом, і головою Державної фіскальної служби, коли мене з командою запрошували на цю роботу, була Національна митна реформа. Очевидно, що її не вдалося реалізувати, але вийшло на регіональному рівні показати можливість змін: не брати хабарі, конструктивно перебудовувати систему, заводити в неї нових людей, працювати швидко. Реформа митниці перекриває багато корупційних потоків. Оскільки такого інтересу немає у влади, то реформи будуть тільки імітуватися. Всі нинішні розмови про зміну юридичного статусу митниці, єдині вікна – це окозамилювання. 

– Що сьогодні принципово заважає Україні розвиватися?

– У політологічній термінології існує таке поняття «fragile state» – »держава у крихкому стані». Саме в такому стані сьогодні перебуває Україна. Рухатися вперед їй заважає відсутність якісного державного управління та держапарату.

– Чому зміні такого стану справ не сприяла хвиля молодих реформаторів, до якої належали й Ви, і серед яких було багато фахівців з успішним управлінським іноземним досвідом?

– Дуже класно, що до нас прийшла хвиля міжнародної експертизи і досвіду з найрізноманітніших напрямків, і ми у своєму постсовковому болоті побачили, як можуть виглядати світові моделі та стандарти управління. Було щось вдале, щось невдале, але тепер нам є з чим порівнювати. Айварас (Айварас Абромавичус – литовський підприємець і управлінець, що став міністром економічного розвитку і торгівлі України у 2014-16 рр. – від ред.) показав, як можуть працювати команди. Яресько (Наталія Яресько – українсько-американська громадська діячка і підприємець, що стала міністром фінансів України у 2014-16 рр. – від ред.) показала, як можна чесно працювати з міжнародними організаціями, відстоюючи власну позицію. Грузинська команда показала, як можна переосмислювати діяльність держапаратів, перебудовувати їх структуру. Тобто кожна з цих міжнародних груп принесла своє бачення змін. Зовсім інше питання – як це бачення було втілене в життя, підтримане місцевими управлінцями. 

– Чим займаєтеся зараз?

Зрозуміла для себе, що зараз той час, коли треба набиратися знань, ставати інтелектуально сильнішою. Тому поїхала до США, у Нью-йоркський університет, навчатися за міжнародною програмою державного управління, менеджменту та лідерства. Це можливість опанувати найбільш успішні світові практики перебудови країни. 

– Чи слід розуміти з вищесказаного, що Ви накопичуєте знання, енергію та унікальний досвід, щоб знову повернутися в українську політику і продовжити її змінювати? Чи запрошували Вас вже приєднуватися до нових (а може, й старих) політичних проектів?

– Мене запрошували багато разів, але я відмовилася. В мене є доволі чітке бачення того, як мають будуватися партії та рухи, і я не відчуваю, що зараз в нас є достатньо ресурсів, щоб побудувати справді дієву національну політичну силу.

Я хочу, щоб в Україні все змінилося на краще. Яка буде моя роль в цих процесах – точної відповіді поки не маю. Але точно знаю, що я хочу і можу бути корисною: в громадському секторі, в розумінні світових глобальних процесів і місця України в них. Я хочу впливати на те, щоб наша країна хоча б міліметр за міліметром рухалася по цивілізаційній драбині нагору.

Розмовляв Андрій Сніжко, 

для IA ZIK

 

Біографія

Юлія Марушевська – активістка Євромайдану та Революції Гідності. Стала відомою в лютому 2014 року, записавши під час Євромайдану адресований іноземцям кліп »I am a Ukrainian» (знятий англійським фотографом Гремом Мітчелом, опублікований американським документалістом Беном Мозесом). Ролик мав близько 9 млн переглядів на »YouTube», а її героїню після цього назвали «обличчям Майдану».

Народилася 2 жовтня 1989 року в селі Щербані Вознесенського району Миколаївської області., начальник Одеської митниці з 19 жовтня 2015 року. У 2012 році закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «українська мова та література, німецька мова», потім вступила в аспірантуру. 

Навчалася в низці зарубіжних вишів, зокрема в Гарвардському та Стенфордському університетах, зараз – в Нью-йоркському. Вивчає процеси державного устрою та управління, політичного розвитку, боротьби з корупцією.

Була членом команди голови Одеської області Міхеїла Саакашвілі з 2015 по 2016 рр. У жовтні 2015 року її призначено начальником одеської митниці. Трохи більше, ніж за рік, після тривалих спроб провести реформи на митниці та побороти там корупцію, після протистояння з головою Державної фіскальної служби України Романом Насіровим пішла у відставку. Зараз залишається поза політикою.

 Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2017/12/02/yuliya_marushevskamaydanidentyfikuvav_ukrainu_dlya_ukraintsiv_1217659

14:15, сьогодні

28 вересня набув чинності новий закон "Про освіту", який цього понеділка підписав президент.

Закон писали понад три роки і на початку вересня він нарешті був підтриманий парламентом.

Його ухваленню передувала бурхлива дискусія в сесійній залі, деякі правки вносилися з голосу, тож певні моменти в ньому відрізняються від законопроекту, який початково пропонувало Міністерство освіти та науки.

"Українська правда. Життя" проаналізувала остаточний варіант закону і постаралася відповісти на основні питання.

У першій частині тексту – про те, що зміниться для дітей та їхніх батьків.

ТРИ ВИДИ ОСВІТИ

Перш за все, новий закон відкриває шлях до впровадження реформи "Нова українська школа", яку розробила команда міністра Лілії Гриневич. Реформа передбачає, зокрема, введення 12-річної школи.

"Про освіту" – це базовий закон, він не визначає всіх деталей того, як відбуватиметься навчальний процес, але окреслює основні принципи.

Тепер у відповідності до нього мають бути прийняті окремі закони "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту".

Закон вводить поняття "освітня послуга", яка спрямована на досягнення очікуваних результатів навчання.

А результати навчання – це "знання, уміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особисті якості, набуті у процесі навчання, виховання та розвитку, які можна ідентифікувати, спланувати, оцінити і виміряти та які особа здатна продемонструвати після завершення освітньої програми або окремих освітніх компонентів".

Також у законі з'являється поняття видів освіти – формальної, неформальної та інформальної.

Формальна - це освіта, яка здобувається за освітніми програмами відповідно до визначених законодавством рівнів освіти, галузей знань, спеціальностей (професій) і передбачає досягнення здобувачами освіти визначених стандартами освіти результатів навчання відповідного рівня освіти та здобуття кваліфікацій, що визнаються державою.

Неформальна - це освіта, яка здобувається, як правило, за освітніми програмами та не передбачає присудження визнаних державою освітніх кваліфікацій за рівнями освіти, але може завершуватися присвоєнням професійних та/або присудженням часткових освітніх кваліфікацій.

Інформальна освіта (самоосвіта) передбачає самоорганізоване здобуття особою певних компетентностей, зокрема під час повсякденної діяльності, пов’язаної з професійною, громадською або іншою діяльністю, родиною чи дозвіллям.

"Результати навчання, здобуті шляхом неформальної та/або інформальної освіти, визнаються в системі формальної освіти в порядку, визначеному законодавством", – йдеться в законі.

Однак яким чином це буде здійснюватися, поки незрозуміло.