Сьогодні у ВРУ прийнятий Закон про реінтеграцію Донбасу
- 18.01.18, 15:06
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
Ю.Сегеда
Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу виповнилося б 75 років.
Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на палю заради великої ідеї – вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?
Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями.
Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив – живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.
Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус
Я спробую дослідити такі соціальні, моральні, етичні перекоси на особистості публічної людини, активного політика, Віктора Медведчука. Саме на цій особі, як на прикладі, я вважаю, можна показати правдивість вищесказаного.
Віктор Володимирович в незалежній Україні займав дуже високі пости. І замісник голови Верховної ради, і глава адміністрації Кучми. Прославився, як про нього пишуть, як "князь темників". А регалій – не перелічити.
Але є й інший, як у Корейко, бік життя і діяльності цієї людини, про який не відає більша частина українців. І вона тісно пов’язана, як не дивно, з визвольним рухом 70-х – 90-х років минулого століття.
Ні, Віктор Володимирович не був дисидентом, він, ризикуючи життям, свободою, не боровся за волю України, він виконував інші ролі.
В 1990-х Дмитром Чоботом була видана книжка "Нарцис", в якій він докладно викладає свої думки про ”темні боки” біографії Медведчука. Але не будемо цього торкатися, це вже загальновідомі факти, якими виблискує Інтернет, цю людину українці слава Богу знають, і оцінка йому була дана восени 2012 року.
Ось чому ми візьмемо саме приклад Медведчука у статті до 75-ти річчя поета. Він був захисником на судах по справам українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. І ось, як він їх "захищав".
У грудні 1979 року Медведчук Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ Литвина. Це вже була четверта “посадка” поета Юрія Литвина – раніше він карався за “політику” у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр.
Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, “будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства”.
Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973-1977, 1979-1988 рр.: - У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий “допуск” до справ такого роду.
Із останнього слова підсудного Юрія Литвина:
"Провокація, вчинена проти мене, – це свідомий злочин, здійснений органами т.зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи “Гельсінкі”, але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.
Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень “потерпілих”, які безсоромно брехали на суді під опікою “Влади” і “Закону“…
Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації".
На мій погляд, Литвин чітко дає зрозуміти, що у даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.
"Умереть ему мы не дадим...". Як загинув Юрій Литвин
Мабуть, Віктор Володимирович виправдав довіру своїх патронів - вже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади "злочинця" Василя Стуса. Процес тривав з 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міського суду.
“Хроники текучих событий”, які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Олексієва, доносять до нас таке:
"Медведчук на суді у Стуса визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”. Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, “виконував норму”(!), а до того ж має низку хронічних захворювань".
На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, що погіршувало становище підсудного.
Першого жовтня після заслуховування свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що "всі злочини Стуса заслуговують покарання". Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку.
Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В.Стуса, їх не підтримав адвокат В.Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.
Суд йшов вже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук навіть не проінформував родичів, у тому числі – дружину поета, про це.
Після такого "захисту" Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати по його статтям – 10 років таборів особливо-суворого режиму й 5 років заслання й статус "небезпечного рецидивіста". А чи отримав Медведчук гонорар з родичів підсудного за здійснення "захисту"?
Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова:
“Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”…
У червні-липні 1977 року співзасновник УГГ, вчитель з Донеччини Олекса Тихий так почав своє останнє слово на суді над ним і письменником Миколою Руденко у місті Дружківка Донецької області:
"Як я вже говорив, винуватим себе не визнаю за жодним пунктом звинувачення. Мені доводиться захищатися не тільки від слідчих, які сфабрикували “справу”, прокурора, але й від мого адвоката. Його професійний обов’язок — захищати, а не звинувачувати.
Він повинен був заявити, що за статтею 62-ю не обов’язкова присутність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на попередньому моєму суді. А адвокат Корецький все-таки виступив. Причому він, як я і сподівався, половину своєї промови присвятив карабіну. У справі нема жодного доказу щодо цього пункту, і він це знав".
Олекса Тихий - "буржуазний націоналіст" із Донбасу
Адвокатом на суді Олекси був не Медведчук, але це доказує версію Василя Овсієнка про існування списку "перевірених" людей, які мали "допуск", а, знаючи як робила та система, то їх з певністю можна вважати агентами КДБ.
Під цю категорію, зважаючи на відомі нам дії, підпадає, на мій погляд, й Медведчук. На ці думки наводять багаточисельні дописи в Інтернеті, про його щільну співпрацю з КДБ, і його сьогоднішня дружба зі своїм кумом, полковником КДБ Володимиром Путіним, якою він пишається і, на мій погляд, демонстративно афішує.
"Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? – каже Медведчук. - Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КГБ, прокуратуру або суд?“.
Що на це можна відповісти? Мінімум те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же повинен був захищати, але цього не робив, а навпаки.
Пряма мова Медведчука:
"Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом, когда я имел честь… Даже не знаю – в кавычках…, защищать его – на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат".
"Если кто-то думает, что я мог бы спасти Василия Стуса, то он или лжец, или никогда не жил в Советском Союзе и не знает, что это такое. Решения по таким делам принимались не в суде, а в партийных инстанциях и КГБ. Суд лишь официально утверждал объявленный приговор", – стверджує Віктор Медведчук.
Медведчук робить такі заяви, щоб обілити себе, довести, що ніхто в СРСР не міг би діяти інакше, але, на мій погляд, це цинічна брехня. Я доведу, що навіть в СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок.
Медведчук каже, що не має стосунку до смерті Стуса. ВІДЕО
Наприклад, у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був такий Сергій Макарович Мартиш. 1972 року Мартиш писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ.
1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі.
Василь Овсієнко розповідає:
"Захисник Є.Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його "Останнє слово" і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко.
Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема, сумлінно захищала Йосифа Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та "Останнє слово".
Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях".
Очевидно, що роль Медведчука, як адвоката, у процесі над Стусом не була вирішальною. Але, людина з совістю та професійною честю не мала би братись за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного (якщо, звичайно, не мала щодо цього ідеологічних упереджень, або вищевказаних договірних забовязань).
А тепер розповідати про те, що “я не міг”, на мій погляд, низько й гидко.
І веде сьогодні в нашій країні Медведчук себе нахабно й самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок з заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну (!) газету "Наша Дружківка", кореспондент якої написав "темники Медведчука", замість "так звані темники Медведчука".
Навіть у далекому містечку, що на Донеччині, він помітив, що зачеплені його "честь та гідність". А де ж була ваша честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, коли ви замість виконання своїх професійних обов’язків – захисту підсудного, – практично приймали бік обвинувачення? А то були не пересічні українські громадяни, то була наша національна еліта, і ви це прекрасно знали!
Ще у далекі 20-ті роки славетний борець за самостійну Україну отаман Яків Гальчевский пояснював, чому вони масово йшли на смерть: "Нас може й не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!".
Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, інші тисячі героїв дійсно залишили по собі пам’ять, легенду. І саме це, як пише отаман – добра пам’ять для українців. А що залишить після себе Медведчук? Залишимо відповідь на це питання самому Віктору Володимировичу…
За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василю Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно… Героями України у нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові і державні діячі.
253 Герої України. Хто вони і за що отримали нагороду?
Якби Стус подивився на цю нагороду, коли б взнав, хто стоїть поруч з ним у списку, чи не поступив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: "Політичної біжутерії не ношу!". Як відмовилися від нагороди побратими Стуса – Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Мирослав Мартинович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.
Ми бачимо, як розділено сьогодні наше суспільство на таких "медведчуків" і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні і знаходяться у владі, або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятки років забивали совок – найстрашніше, чим наділила нас комуністична чума.
Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває.
На Байковому кладовищі стоять три хрести. Це три могили людей, які, як на Січ, з тисячами своїх побратимів йшли у радянські табори, бо саме там, у "малій зоні", зароджувалися паростки майбутньої держави – Незалежна Україна, паростки майбутнього українського громадського суспільства (Є. Сверстюк).
У не такому далекому 1989-му тіла Тихого, Стуса й Литвина привезли сюди з далекого холодного Уралу і всім миром, під тремтіння Київського КДБ поховали на рідній землі.
Я вірю, що прийде час, і він не далекий, коли народ знову заходиться і тепер вже навпаки – вивезе з України всіх "медведчуків". "Згинуть наші воріженьки / Як роса на сонці, / Запануємо й ми, браття, / У своїй сторонці!".
Читайте також:
Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?
"Думки про рідний донецький край". Текст Олекси Тихого 1972 року
Стус і Нобель. Розвінчання міфу про премію для поета
Львів першим з українських міст прийняв Концепцію розвитку електромобільності, згідно з якою до 2025 року електромобілі повинні становити не менше 20% від загальної кількості приватних автомобілів, зареєстрованих в місті.
Про це йдеться на сайті Львівської міської ради.
За словами прес-служби Львівської міської ради, метою цієї концепції є зниження рівня забруднення повітря, зменшення шумового навантаження, залучення інвестицій на відповідні проекти і скорочення кількості транспортних засобів на двигунах внутрішнього згоряння.
Окремо в документі прописано плани по електрифікації громадського та комунального автопарку міста - не менше 40% і 50% відповідно до того ж 2025 році.
Також зазначається, що на сайті Львівської міської ради, в місті Львів зареєстровано понад 150 тис. транспортних засобів, з них 11 тис. вантажних і понад 600 автобусів. Щорічно вони споживають більше 250 тис. тонн пального.
Нагадаємо, з 1 січня почали діяти пільги на ввезення електрокарів.
Раніше повідомлялося, що загальний парк електромобілів, які експлуатуються в Україні,вже перевищив 4 тисячі одиниць.
Україна посіла п'яте місце в міжнародному рейтингу за темпами розвитку електромобілів, випередивши такі країни, як США, Нідерланди та Японія
"Історична правда" пропонує повернутися до дискусії: які висновки належить зробити українському суспільству через 100 років після подій Української революції. Запрошуємо до розмови як професійних істориків, так і лідерів суспільної думки.
Текст Віталія Гайдукевича був написаний у січні 2017 року і публікується з люб’язного дозволу автора.
От вони і почались – 4 роки звитяжних і сумних ювілеїв. Сьогодні одразу кілька людей задали питання - так, а що це за помилки столітньої давнини, що їх життєво важливо не повторити зараз?
Напевно, більш ґрунтовно можуть дати відповідь науковці. Висловлю свої міркування: можливо не щодо самих помилок (бо там їх хмара), а скоріше – порад, з огляду на тодішні помилки:
1. НІЯКИХ ІЛЮЗІЙ! Центральна Рада не наважувалася на різкі рухи і мала ілюзію, що Україні досить автономії в складі великої Росії. Центральній Радіі знадобилося аж 4 універсали, щоб до панів політиків дійшло: Росія – ворог. Дійшло надто пізно. Та ж ілюзія була у Скоропадського.
Отже – Росія ворог. Володимиро-Суздальске князівство, Московське князівство, Російська імперія, РСФСР, СРСР, Російська Федерація – як би не називалася – завжди була, є і буде нам ворогом. Чому? Бо на дух не переварює українську окремішність.
2. НЕ СПОДІВАЙСЯ НА КОГОСЬ. Наївні версії, що можна єднатися із білими проти червоних, із німцями проти росіян, із поляками проти росіян, чекати розуміння Антанти – зло. У них свої інтереси і їх інтереси не обов’язково і не завжди дорівнюють нашим.
Безручко врятував Польщу від червоного наступу, Польща зрадила угоду з Україною і уклала Ризький мир. Чому? Бо в якийсь момент Польщі її інтерес переважив силу угоди з Україною. Життя потім Польщу покарало, але нам від того не краще…
3. ПОКИНЬ ВЗАЄМОПОБОРЮВАННЯ! Особисті амбіції, бажання потримати булаву, довести, що ти рулитимеш краще – зло. Тільки єдність довкола спільної справи, спільних ідей є квитком в завтра.
Перші Визвольні Змагання зазнали краху через ТОТАЛЬНУ взаємну недовіру українців один до одного!Краще повільніше, але разом і фундаментально, аніж бігом, поверхнево, усі в різні боки і до першого вітру.
Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. |
4. ГНОБИ ПОПУЛІЗМ І ДЕМАГОГІЮ! Бажання Центральної Ради не мати армію, бо це зайве… бажання Петлюри завалити Скоропадського, бажання УГА вбачати страшнішим ворогом соціалістів, аніж білогвардійців, бажання Директорії ставити ліво-революційність вище за українськість – смертельно.
Рідний наївний популізм робив нас беззахисними. Більшовики валили українське військо зсередини демагогією…
5. СОЦІАЛІЗМ – ЗЛО. Ліваки і тільки ліваки, котрі знаходилися при владі на хвилі загальних революційних коливань, винні, що проект Україна зазнав фіаско під зовнішнім впливом.
Лівий соціальний популізм, обіцянки "халяви", роздача будь-чого запросто так – підрив країни. Той, хто це робить – ворожа курва.
Українці слабі на бажання щось урвати "нахаляву". Це – один із найбільших наших гріхів, котрий треба випалювати розпеченим залізом.
Порятунок України – в діалозі і змаганні центристів і консерваторів.
6. ФАХОВІСТЬ ВАЖЛИВІША ЗА ПАРТІЙНІСТЬ. У часи, коли на посадах мали бути кваліфіковані менеджери або виконавці, ліваки тих часів призначали соратників по соціалістичному божевіллю.
А коли було інакше – Скоропадський спробував призначати тих, кого вважав фахівцями – призначення вважалися зрадою, бо не вкладалися в революційне кліше.
Через недостатню революційність була страчена ціла низка талановитих офіцерів, зокрема Болбочан. І те, що він корисний країні, нікого не збентежило.
7. АРМІЯ – ГАРАНТ ІСНУВАННЯ КРАЇНИ. Військо і тільки військо є запорукою потужної України.
Якби в 1917 році соціал-популісти почали будувати військо і доручили цей процес профі (а вони були) – у 1920 році ситуація розвивалася б краще для нас і 1921 рік не став катастрофою.
Армія України має бути максимально великою для захисту з усіх боків. Перші визвольні змагання довели: вороги можуть бути скрізь і, про всяк випадок, до цього треба бути готовими.
Армія має спиратися на потужний оборонний комплекс, щоб не довелось купляти набої у Румунії за цукор.
Армія має бути максимально ідеологічно лояльна до українства. Ніякого соціалізму, совка і інших марень.
Коли ворог не може здолати нас в бою, він діяв, діє і буде діяти пропагандою і агітацією з середини.
8. УКРАЇНСЬКА ПРОПАГАНДА МАЄ БУТИ. Скоропадський бачив наскільки потужною є сила слова, коли політики розігнаної Центральної Ради заходилися дискредитувати Українську Державу і його особисто. Скоропадський розумів, що потрібна контрпропаганда і ідеологічна робота – не встиг.
Лише ідейно потужні підрозділи українського війська змогли зберегти вірність країні і були змушені закінчити життя в еміграції. Пішли, але не зрадили ідею – Україну.
9. ПРОСВІТНИЦТВО І ЗНАННЯ – КАПІТАЛЬНИЙ УДАР ПРОТИ ЗРОСІЙЩЕННЯ І ПОЛОНІЗАЦІЇ.
Українці в масі не розуміють, що таке Україна, історію, місце і роль в Європі. Не навчені. В масі українці політично малоосвічені.
Не маючи досвіду існування розгалуженої політичної системи, українці ведуться на тих, хто гучніше і яскравіше говорить , не занурюючись в суть сказаного. Цим користуються пройдисвіти.
10. ЗНЕВІРА У СОБІ. Українці швидко опускають руки і впадають у всепропальницькі настрої.
"Нас зливають" - це не сучасне "ноу-хау". 100 років тому було те саме.
Разом із тим, ті, хто вірили в себе і не ламалися, попри все ставали легендами – Перший зимовий похід, Холодний Яр … Ти програв бій тоді, коли ти не віриш у перемогу.
Є сили – біжи до мети. Стомився – йди до мети. Не можеш йти – повзи до мети. Не можеш повзти – лягай і лежи в бік мети…. Відпочиниш – знову побіжиш.
Як опустиш руки і складеш зброю – знай: попереду в тебе Голодомор, Розстріляне Відродження, ГУЛАГ, депортація, русифікація…
11. ЕМОЦІЇ - ЗЛО. Лише холодною головою можна зрозуміти, в якому ти стані і що далі робити.
Українці – емоційні і саме це використовують популісти і ворог, щоби вивести нас із рівноваги. Коли ми втрачаємо рівновагу, ми втрачаємо пильність, починаємо вірити тим, кому не варто.
12. НЕ ЧЕКАЙ РЕЗУЛЬТАТ ЗАВТРА. Емоційна нетерплячка - невміння грати в довгу. Ми хочемо результати очевидні і вже зараз.
Якщо ми не бачимо результатів негайно – ми впадаємо у відчай, припиняємо вірити в себе і покидаємо боротьбу за свою країну.
Саме тому українці Перші Визвольні змагання піддавалися на більшовицьку агітацію – бачили безлад своєї влади і починали думати, що може чужа влада буде краще. Перевірили? – Не буде.
Чим більш складніша задача – тим довше досягати результату.
Ті, хто чітко бачив мету, – не складали зброю все життя. І саме ті, хто на чужині все життя вірив в Україну, змогли дочекатися відродження незалежності.
13. ГРАТИ В ДОВГУ. Капітальні речі будуються довго, але і стоятимуть віки.
Капітальні процеси – це системні процеси. Системні процеси потребують програмного мислення і багатоступеневого планування. Вирішувати тільки сьогодні/на завтра – зло.
Треба чітко розуміти дії свої і ворога на кілька, а краще на десятки кроків уперед.
Невміння стратегічно мислити під час Перших Визвольних змагань спричинило помилку у пріоритетах і Центральної Ради, і Української Держави, і Директорії. Це особливо важливо, коли мова йде про реформи. Це кричуще важливо, коли мова йде про формування візії, якою має бути країна і як цього досягти.
100 років тому це не подужали. 100 років ми це розгрібаємо.
14. УКРАЇНА ПОНАД УСЕ. Це проста формула: "Не питай, що країна зробила для тебе? Запитай, що ти зробив для країни?" Робитимеш друге – отримаєш перше.
Ceterum censeo Carthaginem delendam esse / "А поза тим вважаю, що Карфаген має бути зруйнований"
Дивіться також:
Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти
Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му
Як Січові стрільці поставили національне над класовим
А в січні 1918-го розпочалося повстання на "Арсеналі"
Як усе закінчилося. Доля членів Центральної Ради в СРСР
Переведення стрілок. Як Центральна Рада вводила європейський час
Микола Скрипник про стосунки між "радянською" і "націоналістичною" УНР
КИЇВ. 30 грудня. УНН. Здобутки зовнішньої політики України на євроатлантичному і євроінтеграційному напрямках за рік, що минає, в цілому можна назвати позитивними. Крім того, 2017 рік став періодом самоусвідомлення України як держави - країни, яка має свої інтереси, традиції, історію та мову, і яка здатна захищати ці речі. Про це у коментарі УНН розповів колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко.
"Якщо танцювати від пічки, а пічкою у нас є два напрямки - євроатлантичний і євроінтеграційний, то можна говорити про те, що підсумки в цілому позитивні. В одному й іншому випадку ми, хоч і повільно, але невпинно рухаємось по цих двох напрямках вперед. Хотілося б побільше, хотілося б поефективніше, хотілося б пошвидше, але тут уже, як кажуть, вступають в силу обмеження, пов’язані з нашою внутрішньополітичною ситуацією, нерішучістю, нашою половинчастістю та бажанням сидіти на двох стільцях одночасно, а це, безумовно, має наслідки", - зазначив експерт.
Він зауважив, що, зокрема, пришвидшення реформування внутрішньополітичного середовища держави могло б посприяти більш відчутному прогресу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фейкове зростання економіки та 20% інфляції: експерти підбили підсумки року
Разом з тим, на думку В.Огризка, позитивний рух вперед у відносинах с ЄС все ж можна назвати помітним. Майже аналогічна ситуація - зі США.
"У відносинах зі США, мені здається, так само можна говорити про те, що попри певні, скажімо так, неоковирності, що були на етапі до виборів (президента США – ред.), після виборів ситуація все ж таки, в силу інших зовнішніх обставин, але зіграла на користь українсько-американських відносин", - наголосив експерт.
На його думку, це можна побачити, зокрема, у рішенні США про надання летального озброєння Україні.
"Це дуже важливий сигнал, це означає, що там переосмислюють ставлення до України. Хоча, повторюю, тут, окрім безпосередньої роботи нашої дипломатії, зіграли й інші фактори, зокрема нахабне втручання Росії у виборчий процес в США, а це американці нікому не дозволять", - вважає екс-голова МЗС.
Окрім того, на його думку, Україна має усі шанси на отримання наступного траншу від МВФ, але для цього необхідно демонструвати "здатність їх отримати", виконуючи відповідні зобов’язання перед фондом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українців чекає нове здорожчання продуктів: експерт дав прогноз на 2018 рік
Колишній міністр не оминув і питання "провалів" у році, що минає.
"Відносно проблем – вони, безумовно, є, і насамперед внутрішньополітичні, але вони впливають на зовнішній курс. Але я думаю, якщо підсумовувати, то важливим є - і для зовнішньополітичного курсу - більше самоусвідомлення нами як суб’єкта міжнародної політики, як країни, яка має свої інтереси, як країни, яка має свої традиції, свою історію, свою мову, і яка здатна ці речі захищати. Це не всім подобається, це створює певні проблеми: з мовою ми бачили, зокрема, неадекватну реакцію Угорщини, ще декількох країн з мовного питання, ми бачили дуже специфічну, так само мало адекватну реакцію з боку Польщі у справах питань української історії, але мені здається, це зовсім не програші української дипломатії, але період самоусвідомлення як держави, що ми так само будемо захищати свої інтереси, які у нас є, що стало певним сюрпризом для деяких наших сусідів, які вважали, що вони будуть нам нав’язувати своє бачення того, як ми повинні розвиватися", - розповів експерт.
У відносинах з найближчими сусідами, за словами В.Огризка, Україні не варто послаблювати позиції. Держава має демонструвати на міжнародній арені, що з її інтересами потрібно рахуватися.
"Відносно Польщі, ми будемо мати проблеми, допоки в Польщі не зрозуміють: не має значення - уряд той, чи інший, що Україна – це країна, яка має свою власну історію, культуру, мову, і яка є нічим не меншою, не менш вартісною, ніж сама Польща. Допоки цього розуміння у Польщі не з’явиться, я боюсь, що того рівня відносин, які були до цієї штучно створеної проблеми, не матимемо. Те, що у нас була спільна і не завжди легка історія – все це потрібно взаємно визнати, вибачитись, але не робити з минулого сучасне", - сказав В.Огризко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Варшава назвала важливою заяву Порошенка про розблокування ексгумацій
"Відносно Білорусі – на превеликий жаль, ця країна не є незалежною у прийнятті своїх зовнішньополітичних рішень. На жаль, ця країна не контролює безпекову ситуацію у власній країні – це робить за неї російська держава, російська армія і т.д. Тому говорити про те, що тут ми можемо щось покращити і зробити це максимально швидко, я б сильно сумнівався", - додав він.