Першу оцінку прогресу Києва щодо виконання умов, які необхідні для підписання Угоди про асоціацію, буде дано через місяць місією спостерігачів Європейського парламенту Пета Кокса і Олександра Кваснєвського, нагадав єврокомісар з питань розширення і Європейської політики сусідства Штефан Фюле.

У середу, 13 березня в Страсбурзі в рамках пленарного засідання Європейського парламенту з українського питання Фюле дав високу оцінку зусиллям цієї місії.

"Ця місія потребує і вже має нашу широку підтримку, її важливість не може бути завищена. Ключовим є те, щоб ця місія змогла в наступному місяці доповісти, що було зроблено явний прогрес. Ми підкреслювали це в кожній взаємодії з українською владою за останні тижні і місяці", - розповів комісар присутнім депутатам.

Він також ще раз висловив офіційну позицію Європейської комісії щодо перспективи підписання Угоди про асоціацію.

"Я хочу бути дуже чітким: якщо ми хочемо підписати Угоду про асоціацію, і я переконаний, що так і буде, оскільки це в наших інтересах, шлях вперед для влади - не давати більше новин, які викликають стурбованість", - переконаний Фюле.

За його словами, виконання Києвом умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію, приведуть до демократичної консолідації України.

Він нагадав присутнім, що Київ повинен вирішити проблеми вибіркового правосуддя і запобігти його повторенню завдяки проведенню всеосяжної судової реформи, а також провести реформи, які визначені в спільному Порядку денному асоціації. "Якщо ці зобов'язання будуть виконані, це консолідує Україну демократично, і дозволить нам підписати Угоду про асоціацію, включаючи глибоку та всебічну зону вільної торгівлі, можливо, до саміту "Східного партнерства", який відбудеться у Вільнюсі в листопаді", - знову повторив він офіційну позицію Брюсселя.

Фюле також констатував, що Україні "добре відомо, що нам потрібно побачити рішучі дії і відчутний прогрес до Вільнюського саміту". "Цей процес важливий, оскільки між "сьогодні" та самітом є низка ключових етапів. За останні кілька тижнів ми інтенсивно працювали з Києвом на всіх рівнях, щоб гарантувати, що між нашими очікуваннями немає ніяких відмінностей, і допомогти виконати необхідні кроки, які приведуть нас до підписання у Вільнюсі",  "Ми не підемо ні на які компромиси в усему, що стосується наших цінностей".- пояснив він.

У зв'язку з цим Європейський комісар повідомив, що в Брюсселі "відзначили деякі обнадійливі сигнали з Києва про більш ефективне політичне управління процесом".

Нагадаємо, за інформацією ZN.UA, незважаючи на складну ситуацію як в Україні, так і в самому ЄС, в Брюсселі було прийнято рішення докласти всіх зусиль для підписання Угоди про асоціацію з Україною у листопаді поточного року на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі.

Спеціальні служби є неодмінним атрибутом будь-якої повноцінної держави, покликаним гарантувати її безпеку. Тому вимоги деяких «демократів» в ім’я торжества демократії зліквідувати спецслужби виходять за межі здорового глузду і подібні до закликів якого-небудь Винниченка розпустити кадрову армію тоді, коли на теренах Східної Європи всі доленосні питання вирішувалися залізом і кров’ю.

З періоду правління Ющенка та Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних країн за рейтингом неурядової міжнародної організації Freedom Housе, опустившись до рівня таких держав як Пакистан, Колумбія та Мозамбік та перейшла від розряду «вільних країн» до «частково вільних».

Разом з Україною в цій десятці Гамбія, Мадагаскар, Мавританія, Бахрейн, Ефіопія, Нікарагуа, Афганістан, Ємен та Бурунді. Донедавна, Україна разом із Угорщиною, Південно-Африканською Республікою та Туреччиною розглядалася як успішний приклад демократичного розвитку. Втім, зараз демократичні здобутки України виявилися знівельованими. Україна названа серед низки нових демократій, де спостерігаються небезпечні авторитарні тенденції.

Нелегітимна влада

В Україну повернулися такі явища як політичні ув’язнення, кримінальні покарання за участь у антивладних виступах, залежність судової та законодавчої гілки влади від виконавчої, зокрема президента. Вибори хоч і мали демократичну подобу, але супроводжувалися впливами адмінресурсу ще на етапах висування кандидатів та партій, та маніпуляціями з виборчим законодавством.

Влада в країні стрімко втрачає легітимність та підтримку громадян. Соціологічний Центр Разумкова наводить рейтинг довіри громадян, згідно якого, лише 13,3% респондентів вважать політику президента прийнятною. В Європі прийнято вважати лідера країни, рейтинг якого опускається нижче 17 % таким, що втратив підтримку громадян і фактично є нелегітимним. 17 % в Європі делікатний сигнал до відставки. Але не в Україні, де на думку виборців правляча партія традиційно мало зважала, що між іншим цілком характерно диктаторським режимам.

12 гріхів авторитарного режиму Януковича

Спробуємо проаналізувати, які з типових 12 ознак авторитарного режиму присутні в сучасній Україні. То ж чи є в Україні авторитарний режим?

1. Перша і найвизначальніша ознака – концентрація влади в руках глави держави, невеликої військової чи олігархічної групи або ж сім’ї. Саме для авторитарних країн є характерною влада, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень. Почалося це з нівеляції правових норм та повернення до президентсько-парламентської моделі управління зразка 1996 року, коли одним рішенням суду глава держави став найповновладнішою особою в державі. Очевидним є і той факт, що створення владної більшості в парламенті та призначення уряду відбувалось з порушенням українського законодавства і Конституції України, та супроводжувалося підкупом та шантажем депутатів, що призвело до появи так званих «тушок». А за призначення кабінету Азарова голосували картки депутатів, які в той час були з візитами в Європі, що не завадило уряду сумлінно приступити до роботи.

2. Друга найважливіша ознака авторитарного режиму непідконтрольність влади народу та не підзвітність населенню. Це ми бачимо сьогодні на яскравому прикладі вседозволеності та свавіллі чиновників, а особливо їхніх дітей, так званих «мажорів», які собі дозволяють вбивати та калічити людей, бити та спалювати живих дівчат, вважаючи, що народ в цій країні є безправним бидлом, яке має або обслуговувати господарів (тобто їх самих), або вмерти задля їхньої потіхи. Як бачимо, ані Ганна Герман, ані сім’я Ландиків не понесли жодної відповідальності за вчинки своїх родичів.

3. Класичною ознакою авторитаризму є ігнорування принципу поділу гілок влади та домінування виконавчої гілки, що ми яскраво бачимо навіть прописане у конституції. Всі гілки влади підконтрольні особисто президентові Януковичу. Вся влада в країні та всі ключові посади зокрема Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради як і Генерального прокурора зайняті представниками Партії регіонів, до того ж переважно вихідцями з рідного президентові Донбасу, що є типовим для авторитарних режимів та кланово-феодальних держав типу Казахстану, Пакистану чи Уганди. Судова гілка також влади перебуває під повним політичним контролем президента, а самі суди стали зброєю проти політичних опонентів. Сьогодні вже майже ніхто не вірить у чесність та об’єктивність українських суддів, що на такому масовому рівні характерно лише для авторитарних та тоталітарних держав.

4. Характерним для авторитаризму є декларативність прав та свобод людини, про що свідчить рекордна кількість програних Україно справ у європейських правових інституціях у питаннях порушення нашою державою прав людини.

5. Силові структури непідконтрольні суспільству та використовуються в політичних цілях – постійне збільшення фінансування та чисельності МВС та Внутрішніх військ яке ми спостерігаємо в останні три роки президентства Януковича є характерним для диктаторських режимів – народ потрібно мати чим і ким тримати в покорі. Силові відомства дедалі частіше використовуються для боротьби з політичними опонентами, а також залякування громадських активістів і тиску на журналістів.

6. Наявність політичних репресій та політичних в’язнів. Переслідування політичних опонентів та репресії проти опозиції в Україні сьогодні визнано практично всіма демократичними країнами світу та міжнародним організаціями, які закликають покінчити з практикою політичних репресій включно з переслідуванням лідера опозиції та екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших демократичних політиків за неоднозначними та політично вмотивованими кримінальними обвинуваченнями.

7. Імітація чесності виборів та їх не репрезентативний характер. Ідеальним зразком цього злочину проти демократії може бути вимушений вихід ВО «Батьківщина» з виборчого процесу на місцевих виборах на Львівщині в 2010 році. Адміністративний тиск та владні махінації з електоральним законодавством і чорні політичні технології, за допомогою яких партію Ю.Тимошенко у Львівській області спочатку клонували, дезінформуючи населення про її зняття з виборчих перегонів, а потім просто усунули від участі у виборах. Фактично звівши до нуля політичний вплив потужної в регіоні партії та заблокувавши її проходження в місцеві ради влада таким чином позбулася політичного противника.

Прикладом втручання влади у репрезентативність волевиявлення виборців є і зміна виборчої системи з пропорційної на змішану, пропорційно-мажоритарну, яка дозволила місцевим князькам Сходу і Півдня, що мають там необмежену владу над населенням за допомогою підкупів та тиску, поставати народними депутатами. При конкуренції партійних брендів, неприв’язаних до місцевих районних мафіозних та бізнесових структур волевиявлення було б суттєво відмінним – адже за партійними списками населення підтримало ПР значно менше, аніж окремих регіоналів за мажоритарною. Хоча загалом опозиція змогла потрапити до парламенту, хоч і в обмеженій кількості.

8. Ознакою авторитаризму є утиски свободи слова. Загалом в Україні цей пункт можна вважати частковим, оскільки критика представників влади та особисто Януковича загалом не переслідується, а більшість популярних медіа та газетних видань не бояться перелічувати недоліки політики Януковича. Масового характеру набула і тотальна критика та насмішки з Януковича, Азарова чи відомих регіоналів у соціальних мережах, що також не карається режимом. Водночас, спостерігається залякування журналістів штрафами, поширення темників, молоді люди сидять в тюрмах за пошкодження пам’ятників кривавому комуністичному тирану Леніну, сидять за надуманими звинуваченнями також деякі учасники антивладних демонстрацій, зокрема деякі активісти «податкового майдану».

9. Особистість позбавлена гарантій безпеки у взаємовідносинах з владою. Більшість політиків чи громадян, які наважилися вступити в протиріччя з владним режимом або його представниками на місцях сильно про це пошкодували, втративши бізнес, роботу або навіть свободу. Абсурдними для демократичного світу стали гоніння на виробника футболок «Спасибо жителям Донбасса» чи власника білборда з котом, які зазнали тиску з боку правлячого режиму. Хоча загалом, діалог рядового українця з владою загрожує значно меншими наслідками аніж наприклад в Російській Федерації. Як сказала знайома росіянка, яка побачила в центрі Львова плакати «Україна проти Януковича»: «В Петербурге, если б кто-нибудь осмелился выйти на улицу с плакатом против Путина, кто бы он ни был, на следующий день, он бы был никем!».

10. Недопущення опозиції до реального управління державою. Прикладом можуть бути взяття під контроль всіх ключових посад регіоналами, та залишення опозиції другорядних структур та комітетів. Кричущими фактами є також побиття опозиційних депутатів та судові переслідування захисника Юлії Тимошенко Андрія Власенка, з якого за вказівкою знімають депутатську недоторканність з метою вчинення тиску на його політичну та правозахисну діяльність.

11. Політична концентрація влади при відсутності тотального контролю над суспільством та невтручання в неполітичні сфери, зокрема економіку. Це, та невід’ємна риса усіх авторитарних режимів, яка відрізняє авторитаризм від тоталітаризму, однак і вона не завжди виконується. Незграбне втручання держави в економіку, бюрократична та податкова зарегульованність, надання переваги улюбленим олігархам на противагу опозиційним бізнесменам, політичний тиск на економічних конкурентів та спроби нарощення впливу держави в церковному житті наближають нашу країну до рис тоталітаризму.

12. Командні адміністративні методи держуправління, однак відсутні терор та масові репресії – є улюбленим стилем політичного правління регіоналів. Адмінресурс та жорстке державне регулювання без врахування інтересів народу на противагу демократичності та регіональних особливостей яскраво демонструється у мовній, освітній, гуманітарній та економічній політиці уряду Януковича. Хоча ці командно-адміністративні риси не набули поки що такого жорстокого рівня як в деяких диктаторських режимах.

8 ознак авторитаризму з 12

Тож з виведених політологами 12 основних ознак авторитарного режиму, політичне правління Януковича в Україні повністю відповідає восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки невикорінної демократії, громадянської свободи та недобудованого авторитаризму. Однак одним з головних показників авторитаризму є тривалість перебування політичного лідера при владі, а сьогодні ніхто не може з впевненістю сказати, що Януковича, якого підтримують 13 % українців переможе опозиційний кандидат.

vgolos

Валерій Майданюк

Маю багато різних гріхів та грішків, але є один вчинок, про який я жалкую з самого дитинства. Я зламав молоду тополю. Хтось може сказати: "Тю, та це не найстрашніший вчинок!" Але, мабуть завдяки генетичній пам'яті, я вважаю цей вчинок дійсно дуже поганим. Були часи, коли наші предки духом своїм чули природу навколо себе, розмовляли з її силами, поважали і берегли кожне дерево, кожну рослину і живину. Був у них і свій пантеон найулюбленіших дерев, кожне з яких мало свій норов і свій дух. Дуб - богатир і велетень, символ стійкості і міці. Береза - і символ чистої дівочої краси, і цвинтарна, могильна рослина, адже на згарищах після війн і набігів першими виростали берези. Вишня, калина, тополя - всі ці дерева мали своє значення у світогляді наших предків. Це сьогодні помочитися під калину - просто справити свої біологічні потреби. Колись то був найстрашніший злочин. Але світ змінюється, і не на краще. Та повернуся до розповіді про тополю, яку я згубив. І про село, в якому я народився.



Було це, як я вже казав, дуже давно. Отже, через наше село вимостили дорогу. Так званий грейдер. Будували її з суміші місцевого вапняка і глини. Дешево і сердито.



За проектом, дорога повинна була пройти через городи двох наших сусідів. Один з них був місцевим бригадиром. Отже начальником. Тут от яке діло: до колгоспу входили три села, але все правління і все начальство знаходилося у найбільшому селі верст за десять від нас, отож в нашому селі саме бригадир був найголовнішим. Молодь цього не знає, а от наше покоління застало таке явище: колгоспне бригадирство. Це ось що: жив собі сусід, як сусід, людина як людина, а потім взяв, та й вступив до партії комуністів. І відкрилася перед ним дорога до так званого "начальства". Хоч і не зовсім великого, але начальства, ну, наприклад, призначали його бригадиром. Все, не ставало звичайної людини. Отримував бригадир мотоцикл або бестарку (це візок такий, в який впрягали одну конячку), вдягав "шляпу", і одразу ж починав говорити "по русскі". Ну, це для того, щоб всі бачили, що він тепер не аби яке цабе. Дехто їздив з батогом - чи то конячку підганяти, чи то людей... Взагалі то кожне українське село - малий Версаль, яких там тільки інтриг не бувало...



Ну от, дорога загрожувала городові бригадира. Але, якось той викрутив цю справу на свою користь, з кимось переговорив, прораба вином попоїв, і дорогу дещо посунули вбік. Зробили такий собі виверт, схожий на знак долара (щоправда, в ті часи про нього, долар цей, в селі не знали зовсім), і "маєток" бригадира повністю вцілів. Віттяли тільки частину городу діда на прізвисько Хододок. Але дід теж був "партєйний", колишній колгоспний ветеринар, і теж зажадав "справедливості", а для того когось все одно треба було обділити. Звісно, можна було прирізати Хододкові землиці від нічийної ділянки, де колись, за царів, місцева корчма стояла, але там було багато каміння, а його треба було повизбирати, вирубати дерезу... Моя ж бабуся, вдова з онуками, діти якої розбіглися в пошуках кращої долі до чужих країв, була беззахисною. До того ж город її був добре оброблений, дереза вирубаною, каміння повибране. От і вся справедливість. Приїхав землемір з району, і відрізав на Хододкову користь частину нашого городу. Хододкова жінка виклала нову межу зібраним нами ж таки камінням. А на самому краї, при дорозі, посадила молоду тополю.
Не можу сказати, що люди були байдужими. Багато хто приходив і співчував бабусі. Дехто відкрито лаяв Хододка. Але все марно. Нашу частину городу нам ніколи так і не повернули. Я ж кажу - малий Версаль...
От тоді я і написав перший в своєму житті вірш, який так і називався: "Тополя". Такий собі епічний віршик про боротьбу за справедливість, де головним героєм був місцевий комбайнер, який намовив місцевих хлопчиків зламати ту тополю якось вночі.
Пройшли роки, багато років. Я декілька разів навідувався до села свого дитинства.



Коли я ходив пішки, тим самим грейдером від сусіднього села, першим зустрічав мене при дорозі місцевий клуб, вірніше те, що від нього лишилося:



Мабуть це помста долі за зруйновану сиву давнину. Адже старовинну церкву, збудовану ще козаками, які втекли в ці місця після Коліївщини, таки знищили комуняки за рік до падіння своєї безбожної імперії. А потім нікому вже було берегти і їхній "дом культури".
Хату, яку колись, після війни, збудував мій дід, збудував - і помер, розвалили якісь переселенці. Залишилася одна стіна нашого курника. І пень на місці старої акації, яку теж посадив ще мій дід.


 
Хододкова хата, хоч і покосилася, але стоїть. Живуть там якісь чужі люди.



Комбайнер, який намовив нас зламати тополю, давно колись спився і повісився. Похований на горі, на старовинному цвинтарі.



Прикро, що ми зламали тополю. Величною красунею стояла б вона зараз край дороги, на околиці вмираючого села мого дитинства, в країні, яку і досі плюндрують хижі нащадки гадючого комуняцького племені. Може тому і плюндрують, що ми всі, весь народ, зламали Велику Тополю - древній символ зростання нашого Роду.

P.S. Другий вірш, який називався "Тополя", я написав десь в році 80-му. Спочатку він називався "Береза". Мені було соромно називати його "Тополею", соромно перед деревом, яке я колись знищив. Але все ж таки в старовинному пантеоні дерев, те місце, яке я спочатку намагався віддати срункій білявці, належить тополі. Ось цей вірш:

Тополя.

Над могилою слави минулих століть,
Що сховала забуті руїни,
Незвичайна тополя самотньо стоїть
При дорозі в степах України.
Тут колись лютувала велика війна,
І на місці села, що згоріло,
Над тілами полеглих героїв одна
Безпорадна тополя вціліла.
Розпинали її легіони вітрів,
Що гуляли над збуреним світом,
І безглуздні малюнки на срібній корі
Вирізали приблудні бандити.
Хуртовини сповзалися, злі, крижані.
Говорили: "В таких ураганах
ЇЇ рани страшні не загояться, ні!
Скоро бідна загине, зів'яне!"
Та минали роки, відступала біда,
Розлютовані бурі вмирали,
А вона все стояла, струнка, молода,
Неяскраву красу дарувала!

Так і мова моя, колискова моя,
Мелодійна, духмяна, сувора.
Говорили, що голос твій віщий зів'яв,
Говорили - вмиратимеш скоро.
У кривавих віках натерпілась знущань:
І цькували, і в очі плювали.
Над тобою сміялись устами міщан.
І жорстоко під корінь рубали.
Урагани історії, війни страшні,
Нашу землю до тліну палили.
Говорили: "Народ цей не виживе, ні,
Забере й свою мову в могили!"
І знаходились підлі, невдячні сини,
Хто тебе забували, міняли.
Та, як листя зів'яле, щезали вони,
І нескорена ти відживала.
З казематів, з кривавих полів і руїн
Кожне слово набатне збирали.
І як Слово казали пророки твої -
Королівські корони злітали!

Україна. У медицині є такий термін - " толерантність". Він означає "повну або часткову відсутність реакції організму на сторонні речовини", - коли організм втрачає інстинкт самозбереження і стає байдужим до існуючих для нього загроз, як наприклад наркотики, або, в нашому випадку - русифікація. Чи можна бути толерантним і терпимим до того, що твоя європейська країна поступово перетворюється на сусідню - євразійську країну?

   Путін нагородив авторів мовного закону в Україні - зрадників України радянських колабораціоністів Кивалова і Колесниченко - активних діячів тимчасового окупаційного антиукраїнського неорадянського режиму Януковича в Україні медаллю Пушкіна. Нагороду ці радянські колабораціоністи отримали за "збереження і популяризацію російської мови в Україні"

Не вже більшості наших громадян українців, після цього, не зрозуміло на якій мові потрібно спілкуватися?

Чи є у нас елементарна гордість?

Ми  народ України?

Співаймо разом нову пісню гурту "Океан Ельзи"!!!

Написати цей допис мене змусила новина про намір міської влади Полтави та перевізників підвищити вартість проїзду в громадському транспорті до 2,50 гривень.



Формування тарифів на проїзд в громадському транспорті Полтави мене не тільки дивує, але й обурює. За двадцять років незалежності України транспортні служби нашого міста так і не спромоглися сформувати сітку тарифів для пасажирів – полтавці платять єдиний тариф, незалежно від того, скільки зупинок їм потрібно проїхати всередині Полтави.

Це призвело до такого колапсу, який «не налазить на голову» людині, яка хоч трішки вміє рахувати.

Для підтвердження моїх слів хочу зробити розрахунок автобусного маршруту «К.Ринок – с. Кротенки». Половина цього маршруту проходить через міську зону, а половина – через приміську.



Довжина всього маршруту за картою Google дорівнює 15,0 кілометрів. Вартість проїзду від кінцевої до кінцевої зупинки коштує сьогодні 4,5 гривні.

Довжина маршруту від центрального ринку до улюбленої зупинки полтавських дачників, що розташована по пров. Вороніна, дорівнює 7,7 км. Вартість проїзду від ринку до зупинки дачників зараз коштує 1,75 грн.

А тепер на цих перших цифрах ми бачимо перший бардак: довжина маршруту від центрального ринку до зупинки дачників є половиною всього вищезгаданого маршруту. Тобто, якщо половина маршруту коштує 1,75 грн., то вартість всього маршруту має бути 3,5 грн., а не 4,5 грн., як це є зараз.

Але «це ще перші ластівки». Пасажир, який сідає на зупинці дачників на пров. Вороніна, має платити так само 4,5 грн., як якби він сідав в цей же автобус на зупинці, що розташована на центральному ринку. Тобто, пасажир вимушений платити вдвічі більше, якщо рахувати вартість проїзду від відстані, яку долає автобус.

І це ще не кінець в цій історії. Пасажир, який їде з Кротенок в напрямку Полтави, незалежно від відстані, яку він проїде вимушений платити 4,5 грн. Інакше, його висадять з автобусу.

Тож, якими розрахунками керуються перевізники при перевезенні пасажирів за маршрутом «К. Ринок – с. Кротенки»? Які «обґрунтування» мають ці перевізники заносити до кабінетів чиновників, щоб ті узгоджували такі розрахунки?

P.S. І це я привів приклад тільки по одному маршруту. Уявляю, що робиться на інших в нашій рідній Полтаві.