Це Кобра. Його добре знають в донорських центрах Києва, бо він залишив там вже шість літрів своєї крові. Щомісяця Кобра проводить організовану здачу крові серед своїх друзів-однодумців, завдяки ньому донорами стали близько п'ятидесяти чоловік. Його телефон лікарі передають матерям тих дітей, що потребують переливання терміново. Кобра не п'є і не палить, тому його кров завжди чиста. Якщо ж не підійде група чи резус, Кобра знайде того, чия підійде.
Це Люта Пташка та Івіч. Івіч починав благодійницьку діяльність як волонтер в притулках для
бездомних тварин, зараз допомагає дітям-сиротам, разом з друзями організовує дитячі
табори, гуманітарну допомогу, благодійні концерти та фестиваль.
Пташка - майстер бойових мистецтв. Він тренує та виховує підлітків.
Це Менсон, він працює з Міністерством у справах молоді та спорту, тобто виконує
роботу, що мала б робитися цією гілкою влади. Менсон організовує Кубок Молодого Футболу, - чемпіонат з футболу серед школярів. Кілька років Менсон обходив школи Києва, роздавав візитівки, друкував та клеїв об'яви, запрошував школярів формувати команди, орендував стадіони, купував призи, разом з друзями проводив турніри.
Зараз у них в активі сім столичних чемпіонатів і два виїздних - в Яготині та Львові.
В найближчих планах - зробити всеукраїнський турнір серед школярів.
Звичайно ж, всі ці справи хлопці роблять не наодинці, їм допомагають друзі-однодумці.
Вони так само намагаються не світити обличчями та іменами. В широких загалах прийнято
вважати, ніби в житті цієї молоді забагато ненависті. Просто широкі загали погано знають
Глядя на то, как стращает оппозицию всеми библейскими карами и с наслаждением расхваливает издевательства над своими бывшими соратниками нардеп Владимир Олийнык, сложно удержаться от желания вспомнить, каким образом одна из самых древних и знаковых «тушек» Рады дослужилась до фактически главного после Ефремова парламентского спикера Партии регионов.
Достойно оценить уровень честности, принципиальности и последовательности г-на Олийныка украинские избиратели смогли еще 14 лет назад – сразу же, как только персонаж вышел на общенациональный уровень. Точнее сказать, как только его на этот уровень зачем-то вывели не слишком разборчивые конкуренты-соратники по президентским выборам. В антикучмисткую «Каневскую четверку», созданную 24 августа 1999 года, кроме трех политических тяжеловесов – экс-премьер-министра Евгения Марчука, главы мощной Соцпартии, экс-спикера Рады Александра Мороза и действующего председателя ВР Александра Ткаченко для массовки затесался Олийнык, городской голова Черкасс и президент забавного мэрского профсоюза под названием «Ассоциация городов Украины». В «четверке», предсказуемо разругавшейся на почве поиска лидера, мэр широких взглядов запомнился тем, что успел поддержать кандидатуры сразу троих конкурентов: сначала заявил о том, что снимает кандидатуру в пользу Мороза, затем снял в пользу Марчука, а во втором туре выборов поддержал Петра Симоненко. Впрочем, на фоне куда более масштабного предательства Марчука, из надежды демократической оппозиции превратившегося в главу СНБОУ при Кучме, проделки какого-то мелкого Олийныка мало кого взволновали – ну, может, искал человек свое место в оппозиции, не режиму же продался!
О непрактичности данного выбора Владимиру Николаевичу вскоре напомнил сам режим. Не прошло и года, как против Олийныка было открыто 9 уголовных дел, а его заместитель Владимир Космина даже посидел в Лукьяновском СИЗО по обвинению в рэкете (автору приходилось пообщаться с Олийныком в 2001 году; увидев на редакционном удостоверении фамилию «Космина», улыбчивый мэр славного города вдруг побледнел и после полуминутной паузы еле выдавил из себя: «Це… справжнє прізвище?»). Впрочем, согнав пригревшегося под крылышком БЮТ оппозиционера с мэрского кресла, режим успокоился и больше Владимира Николаевича не трогал, видимо, решив будущей «тушке» шкурку не портить.
Відомий економіст Володимир Дубровський вважає, що урядовий план розвитку економіки розробляли люди, виховані планово-розподільною системою, а опозиційний - популісти.
Володимир Дубровський
Представлені урядом і опозицією плани розвитку економіки здебільшого складаються з ідей, які довели свою неспроможність ще в 90-ті роки минулого століття. Про це в своїй статті для ZN.UA пише старший економіст CASE Україна Володимир Дубровський.
"В українському політикумі нині витають примари 90-х... Уряд і "об'єднана" опозиція як змовилися обтрусити пил з одіозних ідей, здавалося б, давно викинутих на звалище історії після того, що вони тоді зробили з країною", - стверджує він.
"З одного боку, урядова програма імпортозаміщення, протекціонізм, державна підтримка галузей, державні гарантії, державний банк реконструкції й розвитку" і т.д. Природно, мова йде, в першу чергу, про "старі" галузі - саме вони, всупереч усякій економічній логіці, отримують підтримку завжди і всюди (не тільки в Україні!), коли мова заходить про галузеву політику. Тому, як давно доведено, ефективність такої політики сумнівна (і обставлена багатьма, причому дуже рідко здійсненними, умовами) навіть у країнах на етапі індустріалізації, і вона завжди приносила тільки шкоду в країнах з розвинутою промисловістю... Таке враження, що програму писали "червоні директори", - підкреслив економіст.
За словами експерта, уряд, як і личить людям, вихованим планово-розподільною системою, виходить з "ресурсів", а під стимулами розуміє ті ж ресурси, які даються як заохочення певних дій, які чиновники з якихось своїх міркувань вважають доброчинними для економіки.
"Хоча якщо брати реальну історію, то хоч би стільки "стимулювали" у такий от спосіб, наприклад, нашу металургію, хоч би скільки давали "ресурсів" "бідним, нещасним підприємствам", хоч би скільки боролися за енергоефективність, жодного особливого поліпшення не спостерігалося — хіба що офшорні капітали зростали на очах. А варто було подорожчати газу, як власники, жодного слова не кажучи, повернули з офшорів кілька мільярдів і всерйоз зайнялися технологічним оновленням", - зазначив Володимир Дубровський.
У той же час економіст стверджує, що серед розроблених опозицією 42 законопроектів, які складають так званий "план порятунку країни", більшість носять популістський характер.
"Ось і товста пачка законопроектів напоготові... Але варто поглянути всередину... і потрапляємо знову в ті ж 90-ті, принаймні щодо економіки. Тільки тепер вже з іншого, популістського, боку", - пише експерт.
За його словами, там немає згадок ні про рівні правила гри, ні про заборону патерналізму щодо підприємств.
"Зате популізм більшості цих законопроектів змушує згадати весь той самий старий недобрий час, коли "хотілки" не тільки підприємств, а й населення закладалися в закони без будь-якого врахування реальних можливостей. Пенсії — підняти, підвищення пенсійного віку — скасувати, зарплати — індексувати, тарифи на ЖКГ — заморозити, штрафні санкції за несплату — скасувати, ставки ЄСВ — знизити… За рахунок чого — незрозуміло, виходить, і шансів "провести через зал" теж немає", - заявив Володимир Дубровський.
"На загальному тлі вирізняється хіба що законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо запобігання корупційним правопорушенням та нецільовому використанню державних коштів під час здійснення державних закупівель). Хоча там теж є спірні моменти, і, на жаль, запропонованих заходів недостатньо, щоб зробити закупівлі повністю прозорими. Потрібні, вочевидь, більш радикальні, навіть десь екзотичні: відповідно до ситуації", - додав він.
По делу о лишении депутатского мандата депутата от фракции"Батькивщина" Сергея Власенко уже назначен судья Михаил Зайцев и присвоен номер П/800/141/13. Об этом сегодня на пресс-конференции завил глава политсовета ВО "Батькившина" Александр Турчинов, передает корреспондент РБК-Украина.
Бывший глава Украины больше часа уговаривал европейского чиновника. УНІАН Ющенко уговаривал Баррозу пожертвовать Тимошенко Экс-президент Виктор Ющенко перед саммитом Украина – ЕС просил руководство Евросоюза не делать европерспективы Украины заложником дела осужденной экс-премьера Юлии Тимошенко. Об этом сообщают источники "Украинской правды". По их информации, в прошлую пятницу Ющенко провел в Брюсселе встречу с президентом Еврокомиссии Жозе Мануелем Баррозу. "Встреча продолжалась больше часа. Экс-президент сказал, что сейчас Украина стоит на перепутье, решается судьба на годы вперед, и будущее государства не должно быть заложником дела Тимошенко", - отмечают источники. По их словам, Баррозу согласился принять Ющенко после 18 часов в пятницу, несмотря на то, что у еврочиновников это короткий рабочий день. tsn.ua
Російський посол Михайло Зурабов відверто натякає Україні на економічну війну, яку вона отримає, якщо відмовиться вступати в Митний союз:
"Ми прекрасно розуміємо, що якщо війна у сучасному світі не ведеться військовими засобами, то це не означає, що вона не ведеться. Вона просто перетворилася на економічну форму. Війни можуть валютними, митними, ресурсними. Конкурентне середовище, в якому ми живемо, змушує держави їх використати. Заклик, який Росія адресує країні, як ми припускаємо, в якій у нас немає проблеми цивілізаційного діалогу. Нам представляється, що ми разом можемо виторгувати кращі умови. Але що ми чуємо у відповідь: "Знаєте, ми спробуємо, мабуть, самі"".
Може, я і помиляюся, але в хороший союз не втягують шляхом шантажу. Якщо нам безпосередньо загрожують війною у разі не вступу в МС і відстоювання власної позиції, то йдеться явно про дуже невигідну співпрацю для нас, яка можлива лише під страхом економічної блокади і насильства з боку Російської Федерації. Очевидно, сусідня країна не може говорити інакше, окрім як мовою загроз. Тобто співпраця з нею - небезпечно і неприйнятно для цивілізованої держави.
Складно представити ситуацію, в якій Євросоюз би погрожував комусь репресіями у разі неприєднання до цієї організації. У Євросоюз усі прагнуть самі. А Росія просто не знає іншої мови, оскільки розуміє, що добровільно підкорятися їй на її грабіжницьких умовах не стане навіть безпринципний і продажний уряд Януковича-Азарова. Вступ в Митний союз фактично означає колоніальне поневолення України російськими олігархічними кланами і кавказькою мафією, яка сьогодні п'є сік з Росії, а завтра візьметься за переділ власності у нас.
Тільки самовбивця може погодитися на таку " співпрацю". Цивілізований розвиток і прогрес для України можливий тільки при повному відмежуванні від агресивного і реакційного північного сусіда.
вже йде. На семи енергетичних рівнях. Локальні військові конфлікти – це лише відволікаючі маневри на величезному полі світової битви. В одній із популярних суспільно-філософських концепцій наводиться шість рівнів війни.
Але свідомо чи несвідомо там замовчується сьомий рівень, війна на якому йде в сферах недоступних для інструментів та категорій розуму. Можливо генії, провидці та божевільні здатні побачити фрагменти цієї останньої, для нашої цивілізації, борні Добра та Зла.
Щоби хоча зрозуміти про що йдеться, потрібно згадати попередні рівні:
1) Фізичний. У наш час він вельми досконалий. Всього кілька віків пройшло від відчайдушного козарлюги з шаблюкою в руках до тихого «ботаніка» з біологічною зброєю в колбі. Звичайно є ще браві льотчики, танкісти, ракетники та інші більше-менше сучасні представники цієї древньої професії, чи то мистецтва – вбивати.
2) Генетичний. Те що в людських руках може бути благом – може одночасно стати злом. Як Ви думаєте – медицина зацікавлена в здорових людях, чи навпаки? Де грань між чаркою для здоров'я та літрою для забуття? (Кому потрібна менша доза – або хворий, або слабак, або вже зі зміненим генним кодом). А напис на дитячому харчуванні «Без ГМО» – це правда? А рак від фаст-фудівських чіків-маків – це міф?
Простіше – на цьому рівні «регулюють» чисельність населення за допомогою медицини, наркотиків та продуктів харчування. Причому ці три складові не просто взаємопов'язані, а ще й взаємопроникні. Скажімо нездорова їжа – це наркотик, який вбиває повільніше героїну, але часто швидше тютюну та алкоголю. Рекламний слоган: «Наш гамбургер замінить Вам 300 грам та пачку «Мальборо» в придачу!».
3) Фінансовий. Будемо щирі. Всі світові релігії засуджували лихварство, але воно перемогло. Система банківського кредитування з узаконеною «десятиною» резервування – це неконтрольована емісія грошей до моменту повного знищення економіки ... або її 100% централізації в «одних» руках.
Саме задля цієї концентрації (що там класик говорив про політику як концентровану економіку?) і, щоби уникнути передчасного розвалу економіки, в ХХ столітті фінансували першу та другу світові війни, жовтневий переворот в Росії, війни у В'єтнамі та Афганістані і т.д. і т.п. Боротьба за ринки збуту та ресурси – це не вся правда.
4) Ідеологічний. Релігія – це та ж ідеологія. Згадаємо українські «полюси». На одному – московський патріархат і русскій мір, а на іншому – євроінтеграція та Ватикан. Між ними й розхитується маятник, примітивної у своїй хитрості, української політики. Ідеологія це й такі улюблені політиками міфи як – демократія, лібералізм, соціалізм, комунізм та інші міазми.
Для успішних маніпуляцій обдуреними «широкими масами» і йде постійна війна на цьому фронті. Шахідки з вибухівкою на тілі чи брейвіки з автоматами – це лише окремі елементи матеріальної реалізації цього рівня.
5) Історичний. Це ідеологія імперій. Банально повторювати, що без усвідомлення своєї історії неможливо побудувати своє майбутнє, але це так. Найближчий нам, та найболючіший, приклад цього рівня війни – це крадіжка Московською імперією української (руської) історії. Але на цьому рівні не лише ідеологія. Саме трактування історичних процесів, спотворення суті речей, приховування та маніпуляція фактами, причинами та наслідками подій, знищення та фальшування документів та історичних пам'яток – ось основний арсенал зброї цього рівня.
6) Світоглядний. Питання моралі, честі, совісті, гідності, а головне любові до життя та людей – це предмет атаки дегенератів. Це війна філософських доктрин та трактувань вчень Великих Учителів та Пророків. Це концепції світобачення. З однієї сторони – як Божого Задуму, з іншого – як Хаосу. Прихильник якої концепції вибере рабство й неволю, а якої героїчну смерть, як перехід на іншу стадію Життя?
7) Духовний. Мабуть це те, що прийнято вважати Добром і Злом, Богом та Сатаною. Дуальності породжені розумом не в стані описати цей рівень... Але приходить час коли кожен робить свій вибір – на якій він стороні.
Мабуть є «затишні» періоди історії коли можна прожити дане життя фізичного тіла у постійних ваганнях та хитаннях, а є ситуації коли цей вибір доводиться робити раптово. Так виглядає що ми живемо в такий час, що вибір доведеться робити нам усім. На то вона і є, третя й остання світова.
Антигалицькі інформаційні атаки стали звичним тлом інформаційного простору України. Президент Янукович наказав заслати прокуратуру до галицьких "патрійотів". Чечетов вважає, що Тягнибок стане конкурентом Януковича у другому турі президентських виборів.
Усе це – ознаки того, що галицька тема ближчим часом стане важливим об‘єктом маніпуляцій. Для того, щоб їм не піддатися, потрібні не міфи, а знання. Адже антигалицькі ідеї вкидаються не від любові до східних українців, а від бажання ослабити українців як таких.
Отже, міф перший: галицька культура – сільська. Насправді якщо в Україні є регіон з неперервною хоча б тисячолітньою урбаністичною традицією, то це саме Галичина. Пересічне містечко на Галичині, не кажучи про Львів тощо, має ознаки тривалого міського життя (ратуша, площа, давня планова забудова тощо), що контрастує з великими робітничими поселеннями, які на Сході України прийнято називати містами.
Водночас, останні два, а подекуди три століття в багатьох містах Галичини переважало неукраїнське населення. Але так було не завжди, а всі головні міста краю засновані українцями.
Міф другий. Галичина – це щось локальне, без власної історії. Звідси ж і міф про відірваність історичного розвитку Галичини від решти українських земель. Особливо комічно, коли про те, що "бандеровци понаехали" заявляють такі одесити, як уродженець Сахаліну мер Одеси Олексій Костусєв.
Ось як, наприклад, пише "Слово о полку Ігоревім" про галицького князя Ярослава Осмомисла:
"Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, кидаючи камені через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями".Тобто галицький князь контролює гирло Дунаю та всі території до нього (це включно з територією нинішньої Одеси).
Позначено територію Галицького князівства часів Ярослава Осмомисла (1180-ті). Але після об'єднання з Волинню в єдину державу Галицько-Волинське князівство (його кордони позначені зеленим) стало однією з найбільших держав регіону - від Києва до Перемишля, від Гродна до Чорного моря
Нинішнє місто Галац у Румунії раніше називалося Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства - задовго до того, як у тих краях з’явилися волохи. Те ж саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча), Пересічень (у Молдові).
Наскільки масовою була галицька присутність на пониззі Дунаю і Дністра, свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монгол допомагали "выгонци галичькыя", які разом з князями-вигнанцями залишали Галичину заради Дністрового і Дунайського Пониззя.
На 1000 лодій (тобто загальною кількістю від 10 до 60 тисяч осіб) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війську Русі.
Те ж саме з Кримом. У Тмутаракані (а в часи княжої Русі це князівство контролювало і Керченський півострів) довше за інші династії правив онук Ярослава Мудрого Ростислав та його діти - засновники династії Галицьких, Перемишльських та Володимиро-Волинських князів, нащадки якої правили в Галичині й на Волині аж до середини XIV століття. Зрозуміло, що свої дружини ці князі набирали теж не на Сахаліні.
Галицько-Волинське князівство у ХІІІ ст. було найбільшою за територією державою Європи. Воно здійснює походи в чеські, австрійські, польські, литовські і ятвязькі землі, як пише літопис, настільки далеко, як не ходив жоден інший руський князь.
Об'єднана Галицько-Волинська держава у XIII сторіччі
Воєвода Данила Галицького Дмитро обороняв столичний Київ від монголів у 1240 р. Деякі міста Галицько-Волинського князівства, зокрема, Крем’янець і Холм, взагалі змогли встояти перед нашестям монголо-татар. До галицько-волинських князів монголи не надсилали баскаків для збору данини, а лише вимагали війська для участі в походах.
Уже в 1245-му в Києві був княжий тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи, численні купці з італійських міст Венеції, Генуї, Пізи тощо, галицько-волинські князі давали учту в Києві на честь послів.
Королівська корона, надана Данилові 1255 р. Папою Римським, за тогочасними традиціями закріплювала вищість Данила над князями сусідніх католицьких країн – польськими, чеськими, австрійськими та угорськими.
У 1255–1257 рр. війська короля Данила завдали низку поразок монголам. Орда в цей час контролювала землі від Кореї й Південного Китаю, Ірану й Малої Азії до Центральної Європи. Жодна інша держава не наважувалася кидати їй виклик.
Галицько-волинське військо з імперським розмахом долає монголів у фільмі "Данило - князь Галицький" (Одеська кіностудія, 1987). Чудовий саундтрек - бойовий гімн "Мати Яснозора" на слова Олеся Лупія. Дивно, що цю пісню досі не переспівав який-небудь рок-гурт
Приміром, у той же час володимиро-суздальський князь Олександр Невський визнав себе названим сином хана Батия, руйнівника Києва і отруйника власного батька, та лютими карами допомагав придушувати антиординські протести населення.
Князі Галичини брали з литовців (майбутньої великої держави) данину віниками і ликом, бо, як пише літопис, ті „не мали ні срібла, ні чого іншого вартісного”. Походи русинів завершився тим, що литовський князь Миндовг віддав за Данилового сина свою дочку і в посаг за нею міста Новгородок, Слоним і Волковийськ (нині на території Білорусі).
А наступний литовський князь Войшелк взагалі визнав себе васалом волинського Василька, та віддав владу у Литовському князівстві синові Данила Галицького Шварну. Галицькі князі поширили свою владу до Балтійського моря.
Зрештою, якщо в галичан не було героїчної історії, то хто тоді, як не засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславич 1170 р. розбив військо Андрія Боголюбського (за визначенням російського історика В. Ключевського – першого великороса на історичній арені), так що, як пише літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні).
Чи, приміром, хто як не інший галицький князь Мстислав Удатний, ставши новгородським князем, у 1216 р. в битві на р. Ліпиці завдав такої поразки володимиро-суздальському князівству, що суздальський князь Юрій Всеволодович та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали в одному спідньому одязі, в паніці загнавши семеро коней та залишивши на полі бою все військо.
Першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, щодо суздальського князя Андрія Боголюбського літопис повідомляє, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі". Усі наступні галицько-волинські князі називалися "князями і господарями всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений титул "короля Русі".
Вежа-донжон фортеці у Кам'янці (нині райцентр Брестської області Білорусі) - північному форпості Галицько-Волинського князівства. Збудована у 1270-х роках племінником Данила Галицького волинським князем Володимиром Васильковичем. У XIX сторіччі її помилково називали Білою вежою, звідки й походить назва Біловезької пущі, де закінчився СРСР
До речі, про термінологію. Під 1189 р. в літописі в оповіданні про галицького ізгоя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав "в Україну Галицьку" (коли він в‘їхав у серединні землі цього князівства, а не його околиці). Під 1213 р. є запис "Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну".
В обох цих випадках під "Україною" мається на увазі все князівство ("країна"), а не на його околиці. І те, що назву України довгий час виводили зі слова "окраїна", свідчить, що ті, хто це робив, елементарно не читали чи не бажали читати першоджерела.
Галицько-Волинська держава занепала не в боротьбі, а від простого вимирання династії. Чимало держав (і навіть народів) за часів Середньовіччя народилися або загинули тільки тому, що відродилася або згасла їхня правляча династія.
Про міжнародний престиж Галиччини свідчить хоча б той факт, що імператор Візантії Андронік Комнин був сином галицької княжни, отримував притулок в Галичині в часи боротьби за престол. Напередодні взяття Константинополя західноєвропейськими хрестоносцями у 1204 р. візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел теж втікав до Романа Мстиславича в Галич.
Ймовірно, у галичан справді замала фантазія. Бо можна лише уявити, що б висмоктали із цих (реальних) історій ідеологи "третього Риму", якби вони трапилися у них. Можливо, їм навіть не довелося б видавати за "шапку Мономаха" шапку-монголку хана Узбека, як це трапилося насправді. Можливо, все було б органічніше: пішов майбутній імператор "до вітру", загубив корону – і "прощавай" Боспор і Дарданели.
І це вже не кажучи про УПА, яка десятиліття наодинці воювала з найпотужнішою імперією світу, у той час як народи Східної Європи не наважувалися на найменший спротив, а в СРСР громадяни часто боялися своєї тіні.
Міф третій, пов‘язаний із другим – галичани завжди "були під кимось".
Насправді республіканські традиції в Галичині були розвинуті найсильніше від решти земель Київської держави. Приблизно в той час, як в Англії феодали змусили короля підписати Велику Хартію вольностей (1215 р.), галицьке "громадянське суспільство" виробляло з монархами ще й не таке.
Галицькі бояри взяли під контроль особисте життя галицького князя (того таки Ярослава Осмомисла, який підпирав гори військом і з каменеметів стріляв "за хмари"), змушуючи його жити із законною дружиною. У сина Осмомисла віче відібрало коханку, а коли той утік з нею – то все князівство.
Лише одна ілюстрація: в Україні кріпацтво з‘явилося лише в XVI-му столітті, і тривало 2 дні, без права продажу кріпаків. Продавалися права стягувати податки із селян, а не самі селяни. А ось що, наприклад, пише німець С. Герберштейн, про ті ж часи в Московії:
"Здебільшого пани перед смертю відпускають інших своїх рабів на волю, але ці останнінегайно віддають себе за гроші в рабство іншим панам. Якщо батько продасть сина, а цей останній буде відпущений на волю, то батько по праву батьківської влади може продати його ще і ще раз. Після четвертої продажу він не має на сина вже ніякого права".
Пам'ятник "Меч і рало" на місці першої лінії оборонних валів середньовічного Галича. Збудований у 1987-му
Дикунське право рабства, з правом продажу кріпаків, з‘явилося на Лівобережжі України лише в 1783 р., після ліквідації державності, а на Правобережжі 1795 р. До речі, приблизно в той час, коли в Галичині, про яку прибічники "русского міра" полюбляють говорити, що "вона завжди була під кимось", 1781 року було скасовано кріпацтво, запроваджено право кріпаків переходити на інші наділи та звертатися зі скаргами на панів до суду.
Політичний і культурний клімат Галичини був значно ліберальніший, ніж у будь-якій іншій частині території України, саме тому Галичина й стала "Українським П‘ємонтом".
Міф четвертий – галичани-уніати воювали з козаками. Насправді, в часи козацьких походів на Польщу населення Галичини було масово православним. Більше того, Унію 1596 року як політичну акцію поляків не підтримали насамперед західноукраїнські єпископи, зокрема львівський і перемишльський.
Найбільш діяльні православні братства зародилися на Галичині й Волині – Львівське Успенське ставропігійне братство, а також братства в Рогатині, Красноставі, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі, Луцьку.
Саме галичанин гетьман Петро Сагайдачний відновив православну ієрархію в Україні, галичанин Северин Наливайко виступав проти релігійного гноблення, а галичанин Стефан Яворський був місцеблюстителем патріаршого престолу і президентом Священного Синоду російської церкви за часів Петра Першого.
Насправді лише після занепаду козацьких державних утворень на Лівобережжі та Правобережжі України, особливо після 1720 року, починається масовий перехід в унію.
Доходить до кумедного. Дехто з імперських ідеологів стверджують, що, мовляв, зрада галичан почалася з Данила Галицького, який вів переговори з Римом про боротьбу проти монголо-татар у той час, як Олександр Невський – ні. Хто кого зрадив, імперські ідеологи не уточнюють, бо Олександр Невський назвав своїм батьком хана Батия, руйнівника Києва і вбивцю його справжнього батька.
До речі, якщо Данило Галицький – уніат, то хто тоді московський святий Петро, перший з митрополитів, що почав жити у Москві (до речі, вихідець з Галицько-Волинського князівства).
Нарешті, міф останній: "галичани – не українці". Як відомо, Волинь і північне передгір‘я Карпат, тобто Північна Галичина, більшістю вчених визнаються прабатьківщиною всіх слов‘ян. Це визнав навіть Володимир Путін.
Тому теорія про те, що прабатьківщину слов‘ян, у яких вистачило енергії й пасіонарності захопити далекі землі, населяють неслов‘янські галичани виглядає, м‘яко кажучи, дивно. Більше того, основні етнічні компоненти формування українського етносу і галичан зокрема є тотожними – і там, і там це слов‘янські племена і скіфо-сарматське населення.
На території Галичини за часів раннього Середньовіччя мешкали білі хорвати, а також, пізніше, тиверці й уличі. Ці племена входили до антського союзу племен, який Михайло Грушевський та більшість сучасних українських істориків вважають основою формування українського народу.
Сарматське слово "хорват" вперше з‘являється в часи панування сарматської династії Савроматоса у ІІ ст. н. е. (детальніше тут). Уже у 907 р. білі хорвати як союзники київського князя Олега брали участь у поході на Константинополь, а в 983 р. білі хорвати з обох сторін Карпат були включені Володимиром Великим до складу Київської держави.
Етнічна дистанція між предками східних і західних українців виявилася такою, що досить короткого історичного строку, який ці землі перебували під владою Києва, виявилося досить, щоб в ідентифікації й самоназві галицькі й закарпатські русини міцно співвіднесли себе з Київською Руссю, пронісши отримане з Києва ім‘я русинів до ХХ століття - до часу, коли для самих киян воно стало анахронізмом.
Очевидний факт: галичани говорять саме українською мовою. Це було безсумнівно і в XVII ст. для Богдана Хмельницького, і в ХІХ столітті для таких російських вчених, як Володимир Даль. Звичайно, когось може дратувати слово "філіжанка". Але на думку сучасних лінгвістів наявність діалектів як раз і свідчить про те, що мова довгий час розвивалася природним чином, а не була накинута ззовні.
Ось як, приміром, писав у грамотах син Данила Галицького князь Лев (точніше, його писар Захарія Вихоть):
"А се я князь Лев син короля Данила згадавшися єм с нашими бояри яко прадід наш цар великий Володимир… По поток Червоний до верха Дубна даєм і приписоуєм на віки. З даньми і з роботами і с всіми оужитки. І с приходи, і справи всіми і ролями лоуками польми і з ріками і потоки… Іс землею іс сіножатями іс гаі і дубровами і с рікою і ставом іспотоки іскриницями со усьми побори, іс косою, іс млином…
І єще єсмо дали нато тиі села грамоти особливиє межи наших границь і боярських визначаючи… А на моє слово не треба уступатися нікому. А притом били митрополит Києвский Киприан, і владика Перемиский Ларіон і князь Андрей Ярославский, і пан Васко і інших бояр било много притом…"
А от як у XIV ст. писав галицький простолюд:
"А продали і нуздали єму добровоулно і оу віки дітем єго перед паном пилецьким старостою роускоі землі. А оу ставу Радивоунькові ловити сітью ієму добровоулно. А пить могорич оу Андріка оу дому лисого. За дві гривні меду за гривну а пива за гривну. А писал привіліє се попович… Кость прузвищем Сорочич" (Грамоти XIV ст., упорядник М. Пещак, К., "Наукова думка", 255 ст., 1974 р.).
Якщо в текстах ХІІ-ХV століть вчені чітко фіксують мовні відмінності між Києвом і Новгородом та іншими землями, раніше підконтрольними Києву, то таких відмінностей практично не фіксується з Галичиною та Волинню.
Власне, ця мовна однорідність, зумовлена подібністю етнічних компонентів, і призвела до створення української мови. Більше того, чимало київських літописних анахронізмів збереглося в законсервованих галицькому (та закарпатському) діалектах.
Приміром, словами "стрий" і "вуй" старовинні літописи безліч разів позначають князівських дядьків відповідно по батькові й матері. Тож, з невеликою натяжкою: перші "вуйки" в Києві були зафіксовані одразу з появою писемності.
