Член парламентського комітету з питань євроінтеграції Петро Порошенко вважає, що лютий, березень та квітень є визначальними місяцями в справі євроінтеграції України. Про це він заявив в ефірі Шустер Live.
"Лютий, березень та квітень є визначальними в справі євроінтеграції України", - сказав Порошенко, нагадавши, що вже є перші досягнення, які полягають "у надзвичайно вдалих результатах саміту".
Серед таких результатів, за словами політика - визначення дати підписання угоди про асоціацію – листопад 2013 року; визначення переліку умов, які Україна зобов'язалась виконати, а також визначення трьох критеріїв – вибіркове правосуддя, необхідність реформ та змін в виборчому законодавстві, які має оцінити місія Європарламенту у складі Кокса іКваснєвського.
"Позиція, яка була продемонстрована Європарламентом, надихала на те, що двері для України були продемонстровано відкриті", - заявив Порошенко, зазначивши, що позбавлення мандатів депутатівДомбровського, Балоги та Власенка "погіршило ситуацію".
"(…)Надзвичайно важко вибудовувалася довіра між Україною і Євросоюзом… Існує думка абсолютної більшості парламентарів, що випадок з Власенком цю довіру підриває", - підкреслив він.
"І це абсолютно не на часі, абсолютно не потрібно в цей надзвичайно важливий для майбутнього нашої Української держави момент", - додав Порошенко.
"І одразу наступного дня після того, як було прийняте судове рішення щодо Власенка, було ініційоване слухання українського питання в Європарламенті", - сказав він.
"Мені довелося переконувати учасників цього засідання в тому, що слухання є надзвичайно важливим, але в жодному разі зараз не можна допустити прийняття резолюції, яка закриє європейські двері для України", - заявив політик.
"Треба дати березень і квітень, коли Україна, розблокувавши парламент під низку надзвичайно важливих рішень: в першу чергу, рішення, що стосується європейської інтеграції, йдеться також про необхідність судової реформи та закону про вищу раду юстиції та зміни закону про міліцію, прийняття виборчого кодексу або змін до виборчого законодавства, проголошення виборів в Києві…", - додав він.
"Якщо будуть подібного роду провокації, які підриватимуть довіру до всієї України – і до уряду, і до президента, і до парламенту, і політичних сил, яким треба продемонструвати скоординованість дій для євроінтеграції, це означатиме, що це все лише забавки, і вірити Україні не можна", - заявив Порошенко.
"Але запевняю, що ситуація не буде залишатися у такому самому балансі. Якщо не буде руху до Європи, Європейський союз буде приймати рішення, які будуть притягувати до відповідальності тих, хто перешкоджає цьому руху", - запевнив він.
"Це буде і скасування макрофінансової допомоги майже на мільярд доларів, це буде і скасування технічної допомоги, це буде і питання відповідальності посадових осіб, які перешкоджають цьому руху", - уточнив політик.
Окрім того, Порошенко додав, що нещодавно "ми отримали дуже позитивні сигнали з боку Росії - вперше на переговорах було розділене питання членства в Митному союзі і питання переговорів про ціну на газ".
"І якщо сьогодні буде сформовано за участі Європейського союзу з гарантіями ЄС нова інвестиційна позиція по газотранспортній мережі, у тому числі за участі РФ, сьогодні це є проект, який дозволить чітко гарантувати енергетичну безпеку держави", - запевнив він.
Як повідомлялося, європейський комісар з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле заявив, що без вирішення справ екс-прем'єра Юлії Тимошенко та екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка Київ може не розраховувати на підписання Угоди про асоціацію.
Голова Комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України, заступник голови партії "Батьківщина" Григорій Немиря побачив підтвердження у Брюсселя враження того, що українські лідери перебувають в полоні ілюзій.
Об этом 14 марта на заседании Совета ООН по правам человека в Женеве сообщил правительственный уполномоченный Украины по делам Европейского суда по правам человека Назар Кульчицкий, передает ВВС-Украина.
По словам украинского чиновника, всего Украина отклонила 27 рекомендаций, а 3 приняла лишь частично. Среди отклоненных рекомендаций - касающиеся прав сексуальных меньшинств, введения квот для женщин и ратификации ряда международных договоров.
«Мы исходили из реальных возможностей выполнить ту или иную рекомендацию. Было бы безответственно согласиться на все рекомендации, которые были предложены, а потом не иметь возможности их выполнить», - заявил Кульчицкий.
Он отметил, что правительство в течение следующих четырех лет справится со всеми принятыми рекомендациями.
«Они часто похожи и на самом деле сводятся к восьми или девяти вопросам. По многим из них работа продолжается уже долгое время», - сказал правительственный уполномоченный.
В списке отклоненных - рекомендации США, которые касаются проблемы избирательного правосудия и политически мотивированных преследований в Украине.
«Мы считаем, что проблемы с избирательным правосудием в Украине по состоянию на сегодня не существует. Европейский суд по правам человека по делу «Луценко против Украины» признал отсутствие политических мотивов в его задержании и содержании под стражей. Поэтому нам непонятно, на каком основании нам делают такие обвинения», - заявил Кульчицкий.
Украина не приняла рекомендацию России «принимать меры по предотвращению интеграции националистических идей в политические платформы общественных объединений». Представитель Украины отметил, что в национальном законодательстве предусмотрен принцип толерантного отношения к политическим взглядам, идеологическим и религиозным убеждениям.
Среди отклоненных Украиной - также рекомендации по защите прав сообществ лесбиянок, геев, бисексуалов и трансгендеров и свободы слова, связанной с сексуальной ориентацией и гендерной идентичностью.
«Мы не считаем необходимым выделять одну из форм дискриминации в отдельный блок. Это должен быть комплексный подход, который полностью урегулирует вопросы борьбы с любыми проявлениями дискриминации», - сказал правительственный уполномоченный.
Украинское правительство также отклонило рекомендацию осуществлять временные специальные меры, в частности квоты, для достижения гендерного равенства. По мнению уполномоченного Верховной Рады по правам человека Валерии Лутковской, вопрос квот нужно дополнительно изучать. Лутковская настаивает на ратификации Конвенции Совета Европы о предупреждении и прекращении насилия относительно женщин и бытового насилия.
«Документ действительно сложен, он будет нуждаться в огромных изменениях в национальное законодательство. Но если Украина уже подписала эту конвенцию, следующий шаг является необходимым», - отметила она.
Украина также отказалась принять рекомендации о ратификации ряда международных договоров: Римского статута Международного уголовного суда, Международной конвенции о защите всех лиц от насильственных исчезновений, Международной конвенции о защите прав всех трудящихся-мигрантов и членов их семей, Конвенции Совета Европы о предупреждении и пресечении насилия в отношении женщин и бытового насилия и других.
«Это решение в большинстве случаев базируется на нашем серьезном сомнении относительно способности гарантировать выполнение этих рекомендаций, как, например, в случае с ратификацией Римского статута, что требует изменений в Конституцию Украины», - заявил Кульчицкий.
При этом он отметил, что «не принимая определенные рекомендации, мы не закрываем двери для их выполнения, а начинаем изучать этот вопрос на национальном уровне».
Напомним, в октябре 2012 года Украина получила рекомендации по улучшению ситуации с правами человека от 57 стран-участниц ООН, а затем должна была их рассмотреть и принять, отклонить или принять частично. Это происходит в рамках Универсального периодического обзора - мониторингового механизма за соблюдением прав человека, в рамках которого каждая страна-член ООН раз в четыре года должна отчитываться, как она соблюдает права и свободы человека.
«Мы исходили из реальных возможностей выполнить ту или иную рекомендацию. Было бы безответственно согласиться на все рекомендации, которые были предложены, а потом не иметь возможности их выполнить», - заявил Кульчицкий.
Стоит напомнить г-ну Кульчицкому старую аксиому: «Когда человек имеет желание что-либо сделать – он находит возможности, когда этого желания нет – он находит причины, чтобы не выполнить даже то, что в его силах». За все годы независимости ни один политик высшего эшелона власти не захотел серьезно рассматривать соблюдение прав человека в Украине. Да, права и свободы человека конституционно задекларированы, но соблюдаются они все годы независимости избирательно, а в последнее время все чаще и чаще игнорируются властью во всех сферах жизни нашего общества.
«Мы считаем, что проблемы с избирательным правосудием в Украине по состоянию на сегодня не существует…».
Это заявление г-на Кульчицкого ничего, кроме праведного гнева, вызвать у здравомыслящего человека не может. И дело не только в политически аргументированных судебных процессах Луценко или Тимошенко. Сегодня каждый украинец, обратившийся в суд за защитой своих прав, на себе испытывает активное присутствие избирательного правосудия. Например, иски о защите чести, достоинства, деловой репутации, поданные рядовым гражданином Украины, априори им будут проиграны. Особенно, если ответчик обладает статусом депутата любого уровня или является чиновником, также любого уровня, или иск подан к государственной структуре власти. Уже в суде первой инстанции, будь он хоть тысячу раз прав, ему дадут понять, что он – «букашка» на фоне «монстра»-ответчика.
В уголовных процессах также присутствует избирательное правосудие, иначе как расценивать приговоры судов по сфальсифицированным уголовным делам, «по заказу», когда судом принимаются аргументы только обвинения, а аргументы защиты игнорируют. Сколько было принято правосудием Украины оправдательных приговоров? За последние годы, по данным правозащитных организаций – один!!! Сколько «без вины виноватых» граждан Украины сегодня находятся в местах заключения? Опять же по данным не только украинских, но и международных правозащитных организаций в Сизо из 100% заключенных 40% - это те самые «без вины виноватые». А сколько граждан отбывают наказание по «заказным» или «приказным» приговорам? За «чужие грехи» в наших учреждениях пенитенциарной системы отбывают наказание 42% от всех осужденных.
Но «избирательного правосудия» у нас нет…
Дискуссия о гендерном равенстве, о пресечении насилия в семье ведется в Украине уже 20 лет. За это время было проведено многочисленное количество семинаров, «круглых столов», конференций, симпозиумов, научно-практических тренингов и т.п. Было принято десятки тысяч резолюций, обращений, рекомендаций в адрес правительства и ВР Украины. В свою очередь, все Президенты Украины и все Премьер-министры официально обещали обществу, что с гендерным неравенством в Украине будет покончено, чуть ли не завтра. В результате, сегодня мы слышим комментарии г-жи Лутковской, «что этот вопрос надо изучать…»!? Сколько? Может, уже пора переходить от «изучения вопроса» к практическим действиям?
Еще при Президенте Л. Кучме остро поднимался вопрос о предупреждении и пресечении насилия в отношении женщин и бытового насилия и других. Также было проведено многочисленное количество семинаров, «круглых столов», конференций. В Украину для обмена опытом приезжали специалисты из США, Англии, Франции, сотрудники подразделений МВД Украины ездили в США за этим опытом. Некоторое время казалось, что ситуация начала сдвигаться с мертвой точки. Однако до полного решения этой проблемы мы не дошли и сегодня. Более того, оказывается, как отмечает В. Лутковская, «документ (Конвенции Совета Европы о предупреждении и прекращении насилия относительно женщин и бытового насилия) действительно сложен, он будет нуждаться в огромных изменениях в национальное законодательство. Но если Украина уже подписала эту конвенцию, следующий шаг является необходимым».
Позвольте поинтересоваться, а чем занимались все эти годы в решении этой проблемы все государственные структуры и ВР? И когда же наша власть сделает этот «следующий шаг»? Сколько еще должно погибнуть женщин, детей, сколько их еще должно быть искалечено семейными деспотами, чтобы был сделан этот «следующий шаг»?
Встает еще один закономерный и принципиальный вопрос: «А сколько народных средств уже потрачено и будет еще потрачено на «изучение» и реализацию решения этих проблем»?
«Мы не считаем необходимым выделять одну из форм дискриминации в отдельный блок. Это должен быть комплексный подход, который полностью урегулирует вопросы борьбы с любыми проявлениями дискриминации», - сказал правительственный уполномоченный.
Жаль, что г-н Кульчицкий не пояснил, отчего же, несмотря на «комплексный подход» «урегулирования» вопросов борьбы с любыми проявлениями дискриминации, сегодня в украинском обществе мы все чаще стали сталкиваться с проявлениями ксенофобии, расовой и национальной неприязни, открытым и циничным украинофобством, провокационным выделением отдельных национальным меньшинств и грубой дискриминацией прав национальных и других меньшинств, пропагандой из уст народных депутатов имперского великорусского шовинизма?
По сути, власть сегодня «расписалась» в своем нежелании что-либо изменять в позитивную сторону в решении реализации прав человека в Украине в полном объеме, что подтверждается высказыванием правительственного уполномоченного Украины по делам Европейского суда по правам человека Назара Кульчицкого:
«Это решение в большинстве случаев базируется на нашем серьезном сомнении относительно способности гарантировать выполнение этих рекомендаций…».
И как же не сомневаться, если власть «добровольно-принудительно» старается вновь загнать украинское общество в условия авторитарного режима? В условиях авторитарного правления какая речь может идти о соблюдении прав и свобод человека, о свободе слова?!
Украинская власть в отношении соблюдения прав человека в Украине заняла удобную для нее страусиную позицию, при этом пытаясь сохранить перед мировым сообществом «морду-лица». Но с каждым днем сохранять ее становится все труднее и труднее. Как сказано в Священном Писании: «Имеющий уши – да услышит, имеющий глаза – да увидит».
Ирина ГОЛОБОРОДЬКО,
член Международной Правозащитной Ассоциации
Виконання Києвом умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію, приведуть до демократичної консолідації України.
Першу оцінку прогресу Києва щодо виконання умов, які необхідні для підписання Угоди про асоціацію, буде дано через місяць місією спостерігачів Європейського парламенту Пета Кокса і Олександра Кваснєвського, нагадав єврокомісар з питань розширення і Європейської політики сусідства Штефан Фюле.
У середу, 13 березня в Страсбурзі в рамках пленарного засідання Європейського парламенту з українського питання Фюле дав високу оцінку зусиллям цієї місії.
"Ця місія потребує і вже має нашу широку підтримку, її важливість не може бути завищена. Ключовим є те, щоб ця місія змогла в наступному місяці доповісти, що було зроблено явний прогрес. Ми підкреслювали це в кожній взаємодії з українською владою за останні тижні і місяці", - розповів комісар присутнім депутатам.
Він також ще раз висловив офіційну позицію Європейської комісії щодо перспективи підписання Угоди про асоціацію.
"Я хочу бути дуже чітким: якщо ми хочемо підписати Угоду про асоціацію, і я переконаний, що так і буде, оскільки це в наших інтересах, шлях вперед для влади - не давати більше новин, які викликають стурбованість", - переконаний Фюле.
За його словами, виконання Києвом умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію, приведуть до демократичної консолідації України.
Він нагадав присутнім, що Київ повинен вирішити проблеми вибіркового правосуддя і запобігти його повторенню завдяки проведенню всеосяжної судової реформи, а також провести реформи, які визначені в спільному Порядку денному асоціації. "Якщо ці зобов'язання будуть виконані, це консолідує Україну демократично, і дозволить нам підписати Угоду про асоціацію, включаючи глибоку та всебічну зону вільної торгівлі, можливо, до саміту "Східного партнерства", який відбудеться у Вільнюсі в листопаді", - знову повторив він офіційну позицію Брюсселя.
Фюле також констатував, що Україні "добре відомо, що нам потрібно побачити рішучі дії і відчутний прогрес до Вільнюського саміту". "Цей процес важливий, оскільки між "сьогодні" та самітом є низка ключових етапів. За останні кілька тижнів ми інтенсивно працювали з Києвом на всіх рівнях, щоб гарантувати, що між нашими очікуваннями немає ніяких відмінностей, і допомогти виконати необхідні кроки, які приведуть нас до підписання у Вільнюсі", "Ми не підемо ні на які компромиси в усему, що стосується наших цінностей".- пояснив він.
У зв'язку з цим Європейський комісар повідомив, що в Брюсселі "відзначили деякі обнадійливі сигнали з Києва про більш ефективне політичне управління процесом".
Нагадаємо, за інформацією ZN.UA, незважаючи на складну ситуацію як в Україні, так і в самому ЄС, в Брюсселі було прийнято рішення докласти всіх зусиль для підписання Угоди про асоціацію з Україною у листопаді поточного року на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі.
Про це пише газета Комерсант із посиланням на джерела.
"Віталій Кличко кілька місяців уникав прямої відповіді на запитання, чи претендує він на посаду мера чи ні. Його остання пропозиція — підтримати кандидатуру Володимира Кличко", - сказав співрозмовник, знайомий з ходом переговорів.
"Розрахунки такі: голосуйте за Кличка, а за якого — неважливо, оскільки в єдиного кандидата від опозиції є всі шанси перемогти",— повідомив співрозмовник.
У керівництві фракції УДАР не стали коментувати цю інформацію.
"Зараз занадто багато інсинуацій навколо теми виборів київського мера. Вважаю, що немає сенсу коментувати чутки",— заявив перший заступник голови фракції УДАР Віталій Ковальчук.
Про те, що в переговорах намітився прогрес, стало відомо у вівторок. "Була від них (представників партії УДАР) пропозиція кандидатури на посаду мера Києва, але це не Віталій Кличко. Більше поки нічого не скажу, тривають переговори",— заявив журналістам Арсеній Яценюк, не назвавши прізвище кандидата.
"Він (Віталій Кличко) дійсно запропонував кандидатуру Володимира (Кличка),- сказав співрозмовник в керівництві партії "Свобода".
"Але це не виходить, що справа зрушилася з мертвої точки! Не про це ми домовлялися, та й взагалі не ясно, чи знає чи про все це Владимир. Відомо, що раніше він навідріз відмовився балотуватися в парламент!" – додав він.
| Спеціальні служби є неодмінним атрибутом будь-якої повноцінної держави, покликаним гарантувати її безпеку. Тому вимоги деяких «демократів» в ім’я торжества демократії зліквідувати спецслужби виходять за межі здорового глузду і подібні до закликів якого-небудь Винниченка розпустити кадрову армію тоді, коли на теренах Східної Європи всі доленосні питання вирішувалися залізом і кров’ю. |
 |
Ці служби абсолютно не випадково називаються спеціальними, себто особливими, не такими, як інші, надзвичайними. Це тому, що в національних інтересах вони часто діють на межі закону. Що неминуче навіть у найдемократичніших країнах, незважаючи на всі істерики правозахисників. Бо такою є специфіка спецслужб. Якщо вони почнуть діяти строго легітимно, то вже не будуть спеціальними, а стануть звичайними правоохоронними органами на кшталт МВС, хоча й МВС, упроваджуючи свою агентуру в надра злочинного світу, часом учиняє не дуже бездоганно з огляду на формальну законність.
Без розуміння таких особливостей усі розмови про спецслужби будуть безглуздими. Понад те, кожна держава, якщо вона не є абсолютно безсилою і тому приреченою, в умовах, коли йдеться про саме її існування, в ім’я свого порятунку піде на будь-які порушення прав. І це також треба усвідомлювати.
Але є суттєві відмінності між спецслужбами демократичних і тоталітарних країн. Перші перебувають під суворим громадським контролем, над усе парламентським, під постійним прицілом вільної преси і громадських організацій. Другі стоять над суспільством і парламентом, контролюючи всіх, а самі контрольовані тільки вождем, фюрером, дуче, каудильйо, генсеком і т. д.
У демократичних державах спецслужби не можуть втручатися у внутрішньополітичне життя, в боротьбу партій і протистояння окремих політиків. За це там жорстоко карають. За тоталітарних, напівтоталітарних та авторитарних режимів спецслужби активно використовують у міжкланових розборках, у фальсифікації псевдовиборів, у переслідуванні політичних конкурентів та інакодумців тощо. Понад те, в таких країнах це стає їхньою головною функцією, пріоритетною порівняно з гарантуванням національної безпеки. А в деяких спецслужба взагалі перетворюється на орган особистої безпеки окремої особи, як, приміром, у сучасній Україні.
Між іншим, протягом століть спецслужби перебували в підпорядкуванні державної або партійної влади. І лише нещодавно в Російській Федерації (що є всесвітньо-історичним експериментом, другим після 1917 року) вони самі стали владою, адже Владімір Путін – кадровий чекіст, а його колеги контролюють майже всі ключові посади в цій країні. У цьому сенсі РФ можна назвати чекістською державою, якою не назвеш навіть СРСР, бо там головним стовпом режиму все ж таки була партія. Однак КГБ разом із КПРС був найміцнішою основою комуністичної тоталітарної диктатури. КГБ для СРСР – це те саме, що Гестапо (як частина РСХА) і СС для нацистської Німеччини. Особливе значення і роль КГБ у Радянському Союзі підтримувалися специфічною ідеологією (не дуже афішованою, але всюдисущою), яку останній шеф КГБ СРСР Вадім Бакатін називав «чекізмом»: «Чекізм – постійне нічим не обмежене стеження і насильство над кожним, хто не вкладався в жорстку схему ідеології партії більшовиків. Це цілковите злиття ідеології спецслужби не із законом, а з ідеологією керівної партії».
Постає питання: чи можливий розрив із тоталітарною системою, її духом і практикою без розриву з КГБ і його традиціями? Невдачі в розбудові сучасних демократичних суспільств на пострадянському терені, крім іншого, пояснюються й тим, що розрив (організаційний та ідеологічний) із «чекізмом» стався лише в Балтійських державах (Латвія, Литва, Естонія. – див. стор. 24). У решті країн відбулося перетворення республіканських підрозділів КГБ СРСР на нібито нові спецслужби. Саме таким шляхом пішла Україна. Хоча КГБ УРСР був від самого початку зорієнтований на жорстку боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму», себто проти української державності, проти найменших спроб національного унезалежнення, проти будь-яких недозволених виявів національної ідентичності. Таким чином, КГБ УРСР був окупаційно-репресивною структурою в Україні.
Чи може з такої структури постати повноцінна національна спецслужба незалежної держави, здатна й охоча захищати над усе національні інтереси? Московський кат українських патріотів, шеф КГБ УРСР, призначений Лєонідом Брєжнєвим у 1970 році до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста з метою його дискредитації та зняття з посади, генерал Віталій Федорчук не приховував: «Ми працюємо на Союз, ніякої України в нашій роботі немає». Останній керівник КГБ УРСР генерал Галушко (уродженець Росії) після проголошення незалежності України поїхав до Москви і як «посаг» вивіз із собою велику кількість документів, зокрема й дані на агентуру республіканського КГБ.
Напевно, там було й чимало розписок про «добровільну співпрацю» з органами. Цікаво, що деякі українські діячі, що були активними в Народному русі, інших патріотичних організаціях, виступали з палкими промовами на захист «неньки», керували демократичними партіями, мали репутацію «правдивих українських інтелектуалів», якось дивно повелися після 2000 року, коли президентом Російської Федерації став Владімір Путін. Люди з нібито сталою патріотичною репутацією раптом (як за наказом!) почали закликати дофедералізації України, союзу з Росією аж до розчинення України в ній, публічно радити українцям на доленосних виборах де-факто підіграти проросійському кандидатові, голосуючи «проти всіх», і робити багато інших, з огляду на національні інтереси України, неадекватних кроків. А деякі галицькі інтелектуали навіть влаштували братання з відомими українофобами і сепаратистами, закликаючи до дезінтеграції держави. Часом чи не спрацювали тут валізи з паперами генерала Галушка?
Намір українізувати КГБ УРСР – доволі смілива ідея, враховуючи, що протягом 70 років антиукраїнізм, московство були альфою та омегою ментальності цієї структури. То чи не передав КГБ УРСР свій потужний антиукраїнський потенціал нібито новій структурі СБУ?
Скажімо, три уламки Радянської армії на теренах України – Київський, Прикарпатський та Одеський округи – ще можна було українізувати і, за наявності в країні дієздатної влади, перетворити на українське військо, чого зроблено не було через відсутність такої влади і бодай трохи притомної оборонної політики. Однак навіть за таких обставин, згідно з опитуваннями, з усіх силових структур наші співвітчизники найбільше довіряють розгромленій без жодного пострілу державним керівництвом армії. Але те, що в принципі було можливо у випадку зі збройними силами, навряд чи є таким, коли йдеться про спецслужби, саме враховуючи їхню специфіку, через яку вони погано піддаються переформатуванню. Особливо якщо це спецслужби надідеологізованої держави, якою був СРСР. Адже одним із головних завдань КГБ УРСР було недопущення виникнення незалежної Української держави…
Чи може все це принципово змінитися на протилежне? З огляду на те що навіть зараз в Академії СБУвикладають діячі суто совєтського гарту, то віриться в це не дуже… Чимало «чекістів» (як деякі й дотепер себе називають) у своїй свідомості ототожнюють себе не з борцями за незалежну Українську державу, а з тими, хто їм протистояв. А хіба може бути інакше, якщо вони є не наступниками СБ ОУН, а наступниками ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ?
Естонці, латиші, литовці розбудували свої силові структури з нуля. Вони не стали реформувати армію радянського Прибалтійського округу, а попросили радянське військо забратися геть. Після чого почали створювати свої національні армії та спецслужби. Принаймні це дає їм гарантію, що їхні структури не стануть філіями відповідних московських, що там не буде величезної кількості «кротів» і агентів впливу колишньої метрополії. Звісно, це забезпечило й певні проблеми, приміром, брак професіоналізму за безсумнівного патріотизму неофітів місцевих спецслужб. Але, як засвідчує історія, найефективніші розвідувальні й контррозвідувальні структури нерідко створювалися непрофесіоналами.
Директор ЦРУ США Аллен Даллес також не міг похвалитися великим досвідом, коли почав формування стратегічних розвідувальних структур його країни. Не був кадровим розвідником й організатор такої могутньої спецслужби, як ізраїльський «Моссад», Реувен Шилоах, як і його знаменитий наступник Іссер Гарель, який організував викрадення в Аргентині обер-штумбанфюрера СС Адольфа Айхмана. У цій справі патріотизм, абсолютна відданість своїй країні – набагато важливіші якості, ніж наявність професійних навичок, які, зрештою, можна набути.
Майбутній адекватній владі України доведеться вирішувати питання щодо формування потужних національних спецслужб, без яких національний суверенітет завжди буде під загрозою. Недаремно той-таки Даллес сказав: «На мою думку, англійцям кілька разів удалося врятуватися лише за допомогою їхніх секретних служб. Існування таких служб – питання життя. Це винятково важливий інструмент нашої національної безпеки».
Чи має сьогодні Україна такий інструмент? Поки що керувати СБУ призначають людей із біографією, попередньою службою, поглядами, пов’язаними з однією іноземною державою, що й досі не змирилася з незалежним існуванням України.
Трирічне правління президента Януковича призвело як до трансформації моделі державного управління, так і до зміни типу політичного режиму, який характеризується відходом від демократичних цінностей.
З періоду правління Ющенка та Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних країн за рейтингом неурядової міжнародної організації Freedom Housе, опустившись до рівня таких держав як Пакистан, Колумбія та Мозамбік та перейшла від розряду «вільних країн» до «частково вільних».
Разом з Україною в цій десятці Гамбія, Мадагаскар, Мавританія, Бахрейн, Ефіопія, Нікарагуа, Афганістан, Ємен та Бурунді. Донедавна, Україна разом із Угорщиною, Південно-Африканською Республікою та Туреччиною розглядалася як успішний приклад демократичного розвитку. Втім, зараз демократичні здобутки України виявилися знівельованими. Україна названа серед низки нових демократій, де спостерігаються небезпечні авторитарні тенденції.
Нелегітимна влада
В Україну повернулися такі явища як політичні ув’язнення, кримінальні покарання за участь у антивладних виступах, залежність судової та законодавчої гілки влади від виконавчої, зокрема президента. Вибори хоч і мали демократичну подобу, але супроводжувалися впливами адмінресурсу ще на етапах висування кандидатів та партій, та маніпуляціями з виборчим законодавством.
Влада в країні стрімко втрачає легітимність та підтримку громадян. Соціологічний Центр Разумкова наводить рейтинг довіри громадян, згідно якого, лише 13,3% респондентів вважать політику президента прийнятною. В Європі прийнято вважати лідера країни, рейтинг якого опускається нижче 17 % таким, що втратив підтримку громадян і фактично є нелегітимним. 17 % в Європі делікатний сигнал до відставки. Але не в Україні, де на думку виборців правляча партія традиційно мало зважала, що між іншим цілком характерно диктаторським режимам.
12 гріхів авторитарного режиму Януковича
Спробуємо проаналізувати, які з типових 12 ознак авторитарного режиму присутні в сучасній Україні. То ж чи є в Україні авторитарний режим?
1. Перша і найвизначальніша ознака – концентрація влади в руках глави держави, невеликої військової чи олігархічної групи або ж сім’ї. Саме для авторитарних країн є характерною влада, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень. Почалося це з нівеляції правових норм та повернення до президентсько-парламентської моделі управління зразка 1996 року, коли одним рішенням суду глава держави став найповновладнішою особою в державі. Очевидним є і той факт, що створення владної більшості в парламенті та призначення уряду відбувалось з порушенням українського законодавства і Конституції України, та супроводжувалося підкупом та шантажем депутатів, що призвело до появи так званих «тушок». А за призначення кабінету Азарова голосували картки депутатів, які в той час були з візитами в Європі, що не завадило уряду сумлінно приступити до роботи.
2. Друга найважливіша ознака авторитарного режиму непідконтрольність влади народу та не підзвітність населенню. Це ми бачимо сьогодні на яскравому прикладі вседозволеності та свавіллі чиновників, а особливо їхніх дітей, так званих «мажорів», які собі дозволяють вбивати та калічити людей, бити та спалювати живих дівчат, вважаючи, що народ в цій країні є безправним бидлом, яке має або обслуговувати господарів (тобто їх самих), або вмерти задля їхньої потіхи. Як бачимо, ані Ганна Герман, ані сім’я Ландиків не понесли жодної відповідальності за вчинки своїх родичів.
3. Класичною ознакою авторитаризму є ігнорування принципу поділу гілок влади та домінування виконавчої гілки, що ми яскраво бачимо навіть прописане у конституції. Всі гілки влади підконтрольні особисто президентові Януковичу. Вся влада в країні та всі ключові посади зокрема Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради як і Генерального прокурора зайняті представниками Партії регіонів, до того ж переважно вихідцями з рідного президентові Донбасу, що є типовим для авторитарних режимів та кланово-феодальних держав типу Казахстану, Пакистану чи Уганди. Судова гілка також влади перебуває під повним політичним контролем президента, а самі суди стали зброєю проти політичних опонентів. Сьогодні вже майже ніхто не вірить у чесність та об’єктивність українських суддів, що на такому масовому рівні характерно лише для авторитарних та тоталітарних держав.
4. Характерним для авторитаризму є декларативність прав та свобод людини, про що свідчить рекордна кількість програних Україно справ у європейських правових інституціях у питаннях порушення нашою державою прав людини.
5. Силові структури непідконтрольні суспільству та використовуються в політичних цілях – постійне збільшення фінансування та чисельності МВС та Внутрішніх військ яке ми спостерігаємо в останні три роки президентства Януковича є характерним для диктаторських режимів – народ потрібно мати чим і ким тримати в покорі. Силові відомства дедалі частіше використовуються для боротьби з політичними опонентами, а також залякування громадських активістів і тиску на журналістів.
6. Наявність політичних репресій та політичних в’язнів. Переслідування політичних опонентів та репресії проти опозиції в Україні сьогодні визнано практично всіма демократичними країнами світу та міжнародним організаціями, які закликають покінчити з практикою політичних репресій включно з переслідуванням лідера опозиції та екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших демократичних політиків за неоднозначними та політично вмотивованими кримінальними обвинуваченнями.
7. Імітація чесності виборів та їх не репрезентативний характер. Ідеальним зразком цього злочину проти демократії може бути вимушений вихід ВО «Батьківщина» з виборчого процесу на місцевих виборах на Львівщині в 2010 році. Адміністративний тиск та владні махінації з електоральним законодавством і чорні політичні технології, за допомогою яких партію Ю.Тимошенко у Львівській області спочатку клонували, дезінформуючи населення про її зняття з виборчих перегонів, а потім просто усунули від участі у виборах. Фактично звівши до нуля політичний вплив потужної в регіоні партії та заблокувавши її проходження в місцеві ради влада таким чином позбулася політичного противника.
Прикладом втручання влади у репрезентативність волевиявлення виборців є і зміна виборчої системи з пропорційної на змішану, пропорційно-мажоритарну, яка дозволила місцевим князькам Сходу і Півдня, що мають там необмежену владу над населенням за допомогою підкупів та тиску, поставати народними депутатами. При конкуренції партійних брендів, неприв’язаних до місцевих районних мафіозних та бізнесових структур волевиявлення було б суттєво відмінним – адже за партійними списками населення підтримало ПР значно менше, аніж окремих регіоналів за мажоритарною. Хоча загалом опозиція змогла потрапити до парламенту, хоч і в обмеженій кількості.
8. Ознакою авторитаризму є утиски свободи слова. Загалом в Україні цей пункт можна вважати частковим, оскільки критика представників влади та особисто Януковича загалом не переслідується, а більшість популярних медіа та газетних видань не бояться перелічувати недоліки політики Януковича. Масового характеру набула і тотальна критика та насмішки з Януковича, Азарова чи відомих регіоналів у соціальних мережах, що також не карається режимом. Водночас, спостерігається залякування журналістів штрафами, поширення темників, молоді люди сидять в тюрмах за пошкодження пам’ятників кривавому комуністичному тирану Леніну, сидять за надуманими звинуваченнями також деякі учасники антивладних демонстрацій, зокрема деякі активісти «податкового майдану».
9. Особистість позбавлена гарантій безпеки у взаємовідносинах з владою. Більшість політиків чи громадян, які наважилися вступити в протиріччя з владним режимом або його представниками на місцях сильно про це пошкодували, втративши бізнес, роботу або навіть свободу. Абсурдними для демократичного світу стали гоніння на виробника футболок «Спасибо жителям Донбасса» чи власника білборда з котом, які зазнали тиску з боку правлячого режиму. Хоча загалом, діалог рядового українця з владою загрожує значно меншими наслідками аніж наприклад в Російській Федерації. Як сказала знайома росіянка, яка побачила в центрі Львова плакати «Україна проти Януковича»: «В Петербурге, если б кто-нибудь осмелился выйти на улицу с плакатом против Путина, кто бы он ни был, на следующий день, он бы был никем!».
10. Недопущення опозиції до реального управління державою. Прикладом можуть бути взяття під контроль всіх ключових посад регіоналами, та залишення опозиції другорядних структур та комітетів. Кричущими фактами є також побиття опозиційних депутатів та судові переслідування захисника Юлії Тимошенко Андрія Власенка, з якого за вказівкою знімають депутатську недоторканність з метою вчинення тиску на його політичну та правозахисну діяльність.
11. Політична концентрація влади при відсутності тотального контролю над суспільством та невтручання в неполітичні сфери, зокрема економіку. Це, та невід’ємна риса усіх авторитарних режимів, яка відрізняє авторитаризм від тоталітаризму, однак і вона не завжди виконується. Незграбне втручання держави в економіку, бюрократична та податкова зарегульованність, надання переваги улюбленим олігархам на противагу опозиційним бізнесменам, політичний тиск на економічних конкурентів та спроби нарощення впливу держави в церковному житті наближають нашу країну до рис тоталітаризму.
12. Командні адміністративні методи держуправління, однак відсутні терор та масові репресії – є улюбленим стилем політичного правління регіоналів. Адмінресурс та жорстке державне регулювання без врахування інтересів народу на противагу демократичності та регіональних особливостей яскраво демонструється у мовній, освітній, гуманітарній та економічній політиці уряду Януковича. Хоча ці командно-адміністративні риси не набули поки що такого жорстокого рівня як в деяких диктаторських режимах.
8 ознак авторитаризму з 12
Тож з виведених політологами 12 основних ознак авторитарного режиму, політичне правління Януковича в Україні повністю відповідає восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки невикорінної демократії, громадянської свободи та недобудованого авторитаризму. Однак одним з головних показників авторитаризму є тривалість перебування політичного лідера при владі, а сьогодні ніхто не може з впевненістю сказати, що Януковича, якого підтримують 13 % українців переможе опозиційний кандидат.
Валерій Майданюк
Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580
Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.
