Догана бездоганності ОСББ

В мене були сумніви, чи можна про це розповідати, бо журналісти, як адвокати чи лікарі, можуть знати багато, але не все мають право розголошувати, особливо якщо це стосується когось приватно, зокрема його бізнесову таємницю. Водночас і мовчати не можна, коли це стає надто вагомою темою. Одного часу я активно досліджував тему комунального господарства в Україні і, зокрема, тему ОСББ (Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку).  http://blog.i.ua/community/662/1974822/
В той час я познайомився з чоловіком, який розповів мені про унікальну людину-реформатора і його досягнення в цій комунальній сфері, але суто по-секрету і далі ви здогадаєтесь чому. Так само я знаю приблизну схему, а не реальність як таку, бо то відбувалось в іншому місті, але для мене то була вражаюча інтелектуальна знахідка. У нас зараз (як і завжди!) є чимало базік, що на словах палаци з повітря збудують, але якщо постає запитання: Чому ж коли ви (вибачне на слові: с-с-суки!) був при владі і параді, то самі нічого не зробили?! Чому не вирішили проблемне питання так, щоб ми про нього більше і не згадували? – відповіді конкретної немає, або ж безпомічно розводять руками, що ситуація не дозволяла і лякала тощо. Маю, зокрема,  на увазі занадто балакучого екс-міністра комунального господарства Кучеренка і ще більшу «народну захисницю» щодо газу та комунальних тарифів екс-прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, щоправда захисницю після втрати посади, а не під час свого прем'єрства. Також на противагу негативним прикладам назву унікальну людину, царство їй небесне, – Георгія Кирпу, який чи не єдиний рухав, будував і відкривав у часи, коли все довкола в Україні зупинялося і закривалося, а далі – руйнувалося і розкрадалося. Тобто одні в найгірші часи у жахливих  обставинах могли робити і зробили, а інші – не змогли і не зможуть ніколи. Висновки з того робить самі.
Герой моєї розповіді був інженером-будівельником, що лишився без роботи у кризові 90-ті роки псевдо-реформ Леоніда Кучми, коли в державі Україні майже все встало на «мертвий (в буквальному розумінні цього слова і вислову!) якір», особливо ж – будівництво припинилось повністю. Розпочинав «човником»-торгашем до Туреччини, а тоді трапилась нагода під замовлення будувати приватні котеджі ясно що не простим людям, під час чого завів потрібні знайомства, щоб змогти відкрити власну будівельну фірму, яку зайве не опікали владні установи з податкової та прокуратури і їм подібні рекетири при владі, а ще тоді можна було знайти земельні ділянки під забудову в досить прийнятний спосіб. Хто знається на темі – той все зрозуміє, а хто не знає, тому не пояснити в двох словах, а довго – ніколи. Після кількох вдалих оборудок з котеджами та окремими багатоповерховими будинками він, можливо, перший вийшов на проект побудови наразі вже поширеного будівництва комплексу, або інакше: цілого кварталу. Зараз у Львові такого багато, але не чув про інше, що було головним в задумі цього будівничого, про що і хочу розповісти.
Використати тему Закону про ОСББ в якості «фірми-прокладки» здогадались чимало бізнесменів, які будували багатоквартирний дім, приватизували на підставні особи квартири, створювали власне ОСББ і обирали-призначали його керівництво, після чого продавали квартири справжнім власниками, але при цьому по-суті примушували їх ставати членами вже діючого псевдо-ОСББ за фактом його існування. Реально будинок обслуговувався  найближчою з житлово-комунальних контор чи подібною організацією, з якими укладався від імені правління ОСББ відповідний договір, що було вигідно для керівництва комунальних підприємств, як значний додатковий прибуток при тій самій рабсилі і ресурсах. Таким чином гроші з мешканців будинку збирало псевдо-ОСББ, з того всього 20-40% лишало собі, а інше переказувало на рахунок комунальників і так до безкінечності. Чистий прибуток до кишені власника забудови на тривалий час гарантовано без зайвих витрат. Зокрема таким чином у Києві діяли будівельні фірми підпорядковані олігарху Живаго і не тільки його. Власне тут і проявилось найогидніше звіряче обличчя Закону про ОСББ, тому що правління цього колгоспу обрати простим співмешканцям будинку є досить важко, а переобрати – майже неможливо. Саме тому у новобудовах комунальні послуги завжди дорожчі за середній рівень по місту. Причому навіть за чесного утворення  і керівництва ОСББ, що мене особисто дивує, але то інша розмова.
Одразу зазначу, що не маю зайвого захоплення перед цією людиною, якої ніколи не знав, як не обожнюю надто Георгія Кирпу, з яким довелось безпосередньо бачитися кілька раз. Річ у тому, що на моє тверде переконання ще з армії: керівник не має бути добрим і альтруїстом, а має бути розумним і справедливим. Цього достатньо! Я поважаю людину, якщо вона справу вміло робить з прибутком, людям дає заробити і собі особисто добрий шмат залишає цілком заслуженого бабла (грошей). Так, добрий керівник часто є жорсткою і навіть жорстокою людиною, але це обумовлено всім стилем його роботи і посади, а точніше – з сукупності домовленостей, зобов'язань,   відповідальності та ризиків. Я не уявляю ситуації, щоб людина була доброю і стала багатою завдяки бізнесу. Бізнес – то є війна, нехай і економічна, а на війні головним є вижити і залишитись людиною, ну і, звичайно, – перемагати. Проте залишитись  Людиною для керівника завдання не з простих. Такою справжньою людиною  я вважаю героя моєї оповіді, який загинув під час відпустки кілька років тому, коли займався дайвінгом і досліджував з друзями уламки затонулого корабля. Його бізнесу я вже якоїсь значної шкоди не зроблю, розповідаючи про його унікальні знахідки в системі ОСББ, хоча по-суті то є антитеза існуючому закону. І гарна догана бездоганності цього закону про ОСББ, який аж занадто чомусь популяризують і майже не критикують в ЗМІ.
Тепер почну про головне: ним було збудовано чотири дев’ятиповерхових будинків на чотири під’їзди у вигляді чотирикутника (каре), посередині спортивний і дитячий майданчики, кілька продуктових «мапів» (магазинчіки) і кнайп (кафе), а найголовніше – збудовано окрему централізовану систему опалення та водопостачання. Ви скажете: – Ну і що тут дивного? Отож бо і воно, що всі так вважали: звичайна котельна і не більше. А воно зовсім незвичайна. Зрозуміло, що тут прийшлось людині чимало обмізкувати і ризикувати, бо тоді термальне тепло було для України диковинкою як, врешті, і зараз. Під час будівництва котельні були запрошені фахівці (недешеві!), які пробурили глибинні шурфи і встановили апаратуру термального теплопостачання. Ще на належній відстані було зроблено артезіанські свердловини, які було об'єднано в єдину автоматизовану систему з двома середньої потужності газовими котлами. Також було облаштовано на даху котельні сонячні батареї, а в середині акумуляторний відсік та ще два дизельні електрогенератори: один меншої потужний для аварійного підключення і другий досить потужний на випадок відключення централізованого електропостачання від міста для всього комплексу, бо ж все на електриці функціонувало. Також було прокладені мережі централізованого водопостачання,  водовідведення (каналізація) і газопостачання. Але самі будинки не були газифіковані, а все в них було виключно на електриці і то було дуже мудро з кількох причин: по-перше, ніхто з жильців апріорі не міг самостійно встановити собі автономне опалення; по-друге, це значно зменшувало залежність від різних контролюючих інстанцій по-газу; нарешті, по-третє, гарантувало високий рівень безпеки у багатоквартирній будові від вибухів побутового газу і пожеж. Досить і досить важлива річ, що завжди гарно сприймається мешканцями, як і для промоції при продажі квартир добре діє. Здавалось на перший погляд, що нічого особливого в тому немає, але давайте уважно придивимось і підрахуємо.
Одна справа: збудував, продав, прибутки зібрав і забув. Інша справа, якщо  після продажу доходи далі продовжують надходити, але не як у фірм-«прокладок» типу псевдо-ОСББ, а як все нормально якісно своє комунальне забезпечення. Звичайно, що була певна «хімія», коли створювались і функціонувало це своєрідне приватне ОСББ,  але інакшого наше українське законодавство не дозволяло, тому що управляючі компанії дотепер є тільки на папері в якості законопроектів. Тут все було досить законно! В кожному будинку до половини квартир продавалось, ще частина здавалась у довготермінову оренду, а ще інша частина йшла на по-добову здачу. Тобто частка квартир забудовника була достатня для обрання правління ОСББ, отже всім тим господарством по будинку займався офіційний голова правління ОСББ, а насправді – призначений забудовником управляючий, якому виділялась службова квартира і досить непогана зарплатня з гарними бонусами від прибутку. Маю зазначити, що демпінговими цінами тут не займалися, щоб не нажити ворогів, але в цілому ціни були середні за ринковими, при досить значних внутрішніх пільгах. Можна було мати нижчі розцінки за комуналку, але тоді це б викликало непотрібну підозру та зацікавленість різними інстанціями, чого не хотілось. Врешті, все було досить прибутковим навіть за низьких тарифів на газ, а коли тарифи почали шалено зростати – це стало просто «золотою жилою»! Додам, що кому потрібно – грошики заносили, бо то традиція в українців – «засіяти» в кабінетах чиновників, щоб як у нас кажуть: «Не треба від держави допомоги – головне, щоб не заважала». Мусів бути як всі на той час, щоб не постати під прицілом в переносному і прямому значення цього слова. Всіляке бувало. Повторюсь, що не роблю свого героя таким вже Героєм – я просто  втішався з того, що не просто когось з людей наших тупо обкрадають, а чесно розумом гроші хороші заробляють! Люди сплачували ті самі гроші, що і всі! Просто на газові котли приходило нагріта термальним теплом вода і її тільки підігрівали на потрібний градус та запускали в систему, а гроша рахували як за нагріту воду за розцінками, що і в усіх котельнях міста. Нечесно? Чому? Хіба втрати з тепломереж, які ми  так само оплачуємо, є чесно? Отож…
Скажу відверто, що коли зустрічаю подібні схеми збагачення, то щиро захоплююсь ними. Просто я мав надто багато справ зі справді геніальними схемами розкрадання бюджетних коштів, тобто обкрадання нас з вами. Чомусь багато хто вважає, що держава і її бюджет щось далеке від нього особисто, тоді як насправді це все наші з вами гроші – наші гроші! Власне тому я і поважаю людей, які стають багатими не торкаючись до бюджету держави. Вкрасти, звичайно, також треба вміння, але честі в тому немає, а тут чоловік просто додавав до основного централізованого джерела ще свою вироблену воду, тепло- та електроенергію і навіть послуги безпеки та кабельного телебачення – все чесно і достойно! Молодчина! Шкода, що мало таких у нас розумників. Зовні все так просто начебто виглядає: у кожного власника квартири його домофон окрім прямої дії впускати до під’їзду мав додаткову функцію внутрішнього зв'язку з операторами і будь-яку свою проблему чи потребу жилець міг миттєво їм передати, а ті так само швидко доводили все потрібному управляючому в цілодобовому режимі, бо ж той тут і жив в цьому будинку! Далі всі проблеми оперативно вирішував сам управляючий без додаткових коштів з мешканців будинку, окрім серйозних ремонтів, але то інакше не буває. Всі були задоволені, жили тихо і мирно, чого і всім іншим бажаємо.   
На завершення ще дещо так чисто раціональне: у так званій «котельні» все було автоматизовано, але і оператор про всяк випадок мав чергувати, щоб в разі чогось надзвичайного міг зреагувати, або передзвонити кому потрібно. Причому навіть оператори не знали про систему термального водопостачання та артезіанські свердловини! А навіщо їм те знати? Головне для них було знати, які коли кнопки на диспетчерському пульті натискати. Тільки спеціаліст з налаштування всієї тої автоматики все знав, а я його знав і сподіваюсь – не здав. Так от щоб оператори не сиділи дурно коло тої автоматики, цей чоловік порадив, а той забудовник його послухав щодо внутрішньої мережі з домофонів, а ще наставив відеокамер по периметру будинків і навіть у під'їздах на поверхах. Камери були об'єднано в єдину систему, вони йшли до запису на комп'ютери і виходили на цілу стіну моніторів перед операторами, які, в разі потреби, переключали відеоспостереження, тобто так би мовити «вели потрібний об'єкт» і одночасно, за потребою, викликали охорону. Вона також була своя, бо за безкоштовне користування місцевим тренажерним залом мешканцями мікрорайону «спортивної статури» існувала своєрідна такса охороняти місцевість «за викликом», що всіх влаштовувало: тут живу, тренуюсь і охороняю. Просто і розумно! Головне: правильна організація! Тоді є спокій і порядок. І задоволення від життя. Зрозуміло, що в дуже особливих моментах викликали поліцію чи там рятувальників. Водночас де б господар не мандрував, він завжди міг увійти в Інтернеті на свій сайт і його засекречену функцію аби переглянути відеокамери і простежити, що там у нього робиться в це час. І реагував моментально. Або пізніше. Або не було потреби йому втручатися, раз без нього гарно справлялись. Але він знав усе – техніка все фіксувала…
Більше додати не маю чого, хоч і певен, що було в такого чоловіка (на жаль, не маю права оприлюднити хто це і де це) багато інших задумів та досягнень, але розповів те, що про нього знав. І то взнав випадково в приватній розмові. Хочеться дуже, щоб такого позитиву було побільше у нас в Україні, як і на користь людей в більшому обширі це діяло, але то залежить він самих людей: не будьте наївними простаками і не мрійте, що хтось вам зробить добре за так – ніколи не зробить! Популізм – це система гарних, але брехливих за виконанням обіцянок заради того, щоб тільки дорватися до влади. І оте скигління: – А ми йому повірили…– залишіть немудрим, бо вірити можна тільки в Бога і в себе! Ставайте самі мудрими і самі робіть щось подібне до того, що зумів зробити цей чоловік. Будьмо!

Богдан Гордасевич
м. Львів, 04.12.2016

Спільними зусиллями ми зміцнимо Об’єднану Європу демократії, поваги та впевненості у завтрашньому дні

02 Грудня 2016



Спільними зусиллями ми маємо врятувати сьогоднішню Європу від приступів популізму, байдужості, євроскептицизму та синдрому егоїзму, наголосив Президент Петро Порошенко на українсько-польській конференції з циклу «Форум лідерства» в ході офіційного візиту до Республіки Польща.

«Маємо довести, що сьогодні нас об'єднує більше, ніж розділяло в усі попередні століття. Тягар старих часів не опустить наші голови вниз. Ми будемо дивитися вперед – і прагнути до спільної мети. А мета ця проста і велична: єдина, сильна, демократична, вільна Об’єднана Європа. Об’єднана Європа, де спільний кордон – це не історичне прокляття, а точка синергії для культур та економік», - наголосив Петро Порошенко.

Глава Української держави зазначив, що спільними зусиллями Україна та Польща зможуть зміцнити «Об’єднану Європу демократії, поваги та впевненості у завтрашньому дні». «Думаю, ця мета заслуговує нашої віри та наших зусиль. Сьогодні, перебуваючи у Варшаві після спілкування з моїми польськими друзями і колегами, я маю ще більше оптимізму», - додав він.

За словами Президента, на жаль, відносини між українцями і поляками мають як світлі, так і темні сторінки, але настав час історичних рішень. Петро Порошенко процитував заповідь Іоанна Павла ІІ, висловлену під час візиту до Києва: «Найбільш гарячим прагненням, яке народжується у моєму серці є, щоб помилки минулого не повторилися у майбутньому, щоб пам’ять про них не стала перешкодою на шляху до взаємного пізнання, котре є джерелом братерства та співпраці».

«В Європі немає іншого шляху до миру, ніж шлях християнський: прощати і просити прощення. В Західній Європі цей крок зробили колись німці та французи. В Центральній та Східній Європі його мають зробити українці та поляки. Не заради політичних міркувань, а заради відповідальності», - сказав Президент.

Петро Порошенко наголосив, що у важкі часи треба бути сильними і не можна сумніватись у власній перемозі: «Дякую, що ви стоїте з нами. Дякую, що ваша душа і серце – з нами. Ви надто добре знаєте, як це страшно – коли твою свободу нищать і коли за тебе приймають рішення. Або знищують еліту нації, як це відбулося в небі над Смоленськом».

Глава Української держави зазначив, що сотні громадян України будучи етнічними поляками боролися і продовжують боротись за українську свободу. Він нагадав про Леона Полянського – українця польської національності, який віддав життя на Майдані і зараз серед Героїв Небесної Сотні. Віталій Мйодушевський – поляк із Житомирщини, який загинув у місті Щастя від кулі російського снайпера.  «За походженням – поляк, з народу – українець», -  так казав він про себе.  Доброволець батальйону «Дніпро», 49-річний етнічний поляк з Хмельниччини Леонід Смолінський, який загинув разом із своїм українським товаришем 12 серпня 2014 року під Донецьком, потрапивши в засідку російських десантників.

«Ця пам'ять – назавжди з нами. Ця свята жертва освячує наше нове братерство. Братерство свободи. Братерство мужності. Братерство вірності», - наголосив Петро Порошенко.

За його словами, Україна і Польща мають спільні спогади спільної величі і спільні спогади спільних трагедій. «Нарешті народжується драйв, великий драйв взаємного тяжіння. Я особисто це відчув під час Помаранчевої революції, коли виходячи на Майдан бачив багато польських прапорів. Мені надзвичайно важливо було чути і відчувати це під час Революції Гідності», - сказав Президент.

Глава держави також зазначив, що 1 грудня, рівно 3 роки тому, коли він звертався до мільйонного Києва, поруч були польські депутати: «Унікальне відчуття солідарності. Солідарність – слово, яке так важливе для Польщі і для України».

Президент нагадав, що 25 років тому Україна здобула незалежність, оскільки більше не хотіла бути у складі Радянського Союзу і точно не хотіла більше бути радянською колонією. «Вона хотіла бути демократичною, вільною, правовою і європейською державою. За 25 років це відчуття і це бажання України і українців лише зміцнилося. Старі та нові версії радянського колоніального минулого – це точно не для нас. Для нас – це об’єднання Європа», - наголосив Петро Порошенко.

Водночас, Глава держави з сумом констатував, що СРСР не припинив своє існування: «Радянський Союз не в документі і не в Біловезькій пущі. Радянський Союз в головах. І в цьому сенсі Радянський Союз ще досі не похований. І, вибачте за відвертість, Україна зараз воює, щоб поховати Радянський Союз в головах декого, бо іншого приводу для війни просто не існує», - сказав Петро Порошенко.

В свою чергу, Президент Польщі наголосив, що його держава завжди прагнула мати на своїх східних кордонах вільні і незалежні країни. «Польща завжди здавала іспит на підтримку вільної України. Так було і під час Помаранчевої революції, і під час Революції Гідності. Поляки завжди підтримували вільний вибір народу України, його власного незалежного вибору. Польща завжди була і буде солідарною з Україною», - наголосив Анджей Дуда.
http://www.president.gov.ua/news/spilnimi-zusillyami-mi-zmicnimo-obyednanu-yevropu-demokratiy-38946

Al KazlOFF

Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/
Третя частина: http://blog.i.ua/user/2314358/
Четверта частина: http://blog.i.ua/community/662/1982720/

   В квітні-травні 1551 року, неподалік від гирла річки Свіяж, на вершині крутої гори московіти збудували замок Свіяжськ. І одразу "... вся гірська черемиса до царя і великого князя приклалася. "Як пише російський літопис: " ... прийшли на третій день сотники, черемиси гірської старійшини, і молили не палити їхні села, бо мурзи їхні їх покинули і втекли до Казані укріпленої." Російські історики пишуть про добровільне приєднання гірських марійців до Росії. Та чи не дивними виглядають ці заяви? Про яку добровільність може йти мова під загрозою спалення сел і знищення їхніх мешканців? Уже наприкінці 20-го століття нам судилося бути свідками подібної ж добровільності, але уже на чеченській землі, коли російські війська оточували аули і під загрозою їхнього повного знищення змушували припиняти опір. Всі мабуть пам'ятають телевізійний репортаж з Чечні, коли товстопикий російський генерал крізь зуби розмовляв з групою чеченських аксакалів, які благали його не руйнувати їхнє селище. Мабуть ті чеченські старці були дуже схожими на своїх нещасних черемиських попередників, які благали, молили московітів не палити їхні села і не вбивати їхніх дітей. Минуло 400 років а нічого не змінилося в тій клятій, кровожерній країні!

   В 1651 році до Москві від гірських черемисів поїхали «ходоки» бити чолом, щоб цар над ними змилувався, ясаки їм полегшив і дав їм свою жалувану грамоту. Москві потрібні були тимчасові союзники, тому перед вирішальним нападом на Казань, цар виказував удавану щедрість до покірних чувашів і гірських марійців: наказав дати їм грамоту, не воювати проти них, віддати їм ясаки за три роки, а ще обдарував послів золотом і шубами! Потім, після підкорення Казані, цар накладе на них таку важку данину, що татарські ясаки здадуться невеликими, і бити їх будуть ще неодноразово, але поки що цар дає щедрі обіцянки, а гірські черемиси дають присягу Москві.

   Одразу за цими подіями московіти зробили перепис дорослого населення гірського края, здатного носити зброю і сказали гірським черемисам: "Ви цареві заприсяглись - так доведіть свою вірність: воюйте з його ворогами!" І ті, як пише літопис, «… зібрались багато та й пішли ...». Яка страшні печаль і приреченість криється за цими словами, адже більшість з тих, хто йшов на цю раптову і непотрібну війну, уже не повернулись додому. Розстріляні татарськими гарматами, розсіяні на полі бою, вони падали порубані татарською кіннотою, потрапляли у полон, де як зрадники не могли сподіватись на милосердя. Тільки частина їх втекла і повернулась до рідних осель. Та всі вони вже були кров'ю пов'язані з Москвою, бо тільки для того і був потрібний той безглуздний похід! Чи це не нагадує вам, шановні сучасники, бандитську тактику москалів на Донбасі, коли вони женуть на українські позиції своїх дурнуватих новороських прибічників, пов'язуючи кров'ю тих з них, хто виживе.

   Але повернемося в 1551 рік. Після походу 500 знатних гірських черемисів їздили до Москви, їх приймав сам цар, кормив і поїв за своїм столом, знов обдаровував шубами і золотом! Всіх інших гірських черемисів було зараховано до "чорних людей" або селян, і коли Казанське ханство було остаточно розгромлене, їх почали нещадно доїти і стригти, як овець нещасних, а як ставало треба Москві - то і різати!

  Та це було потім , а у 1552 році гірські марійці і чуваші брали участь у облозі і штурмі Казані під час яких було вбито 190 тисяч "казанців обох статей віком від старих і до немовлят". Але більшість марійців не стала на бік Москви. Вся лугова сторона аж до земель удмуртських повстала проти російських загарбників. Невеликі марійські загони нападали на московські війська з лісів, завдаючи їм немалої шкоди. Величезна москальська армія, що оточила Казань, сама опинилась в облозі, оточеня загонами татарських лісових вершників і марійських феодалів, які завдавали їм ударів з тилу, заважали підвозити продовольство та інші припаси. В московському війську починався голод. І московіти, чисельна перевага яких над супротивниками була вражаючою, почали проти марійців каральні акції: російські війська оточили "крєпі черемиські", повбивали їхніх захисників, а "остроги їхні розкопаша". Були зайняті Арськ і вся арська земля. Під час здобуття Арська каральними загонами Семена Микулинського, до полону потрапили 12 арських князів, 7 марійських воєвод і 300 "добірних і найхоробріших сотників". Про кількість забитих і полонених простих воїнів і мирних людей не згадується. В цей же час карателі Андрія Курбського і Олександра Горбатого-Суздальського закатували 500 "найзнатніших" марійців. Про страшні звірства карателів розповідає московський автор, сучасник і очевидець різанини: "І загинуло людей багато: вся земля була кров'ю залита, і озера, і ріки з болотами замостились кістками черемиськими".
Чи можна уявити жах мирного населення, яке ставало жертвою цієї різанини? Уже після здобуття москалями Казані, представники марійців просять царя вислати до лугового краю свого представника, щоб той сказав черемисам "цареве жаловальне слово, і всіх їх зібрав, бо вони від страху всі розбіглися". От звідки починається історія біженців від московського свавілля!

   Та не всі люди, що втекли від різанини, наважились повернутись до своїх осель. 3 тих часів починається масова втеча марійців на землі, які тоді ще не були захоплені москалями. Одним з таких місць була Україна! З другої половини 16-го століття нескінченим потоком іде переселення марійців за річку Каму і до Башкирії. На місця, зачищені від марійців, царський уряд починає масове переселення селян, посадських людей, якихось козаків з внутрішніх областей Московії. На землях марійців збудовують російські фортеці: Кокшайськ, Козьмодем’янськ, Царевококшайськ, Санчурськ, Уржум, Яранськ, які стали опорними базами подальшої московської експансії.

   Одразу після повного оволодіння землями марійців, Москва забула про всі свої обіцянки. Ясак почали збирати не за законом, а "виходячи з вигід і прибутків", "щоб для казни збитку не було", "забираючи все, що тільки можна забрати". Жорстокість московських збирачів данини перевершила жорстокість їхніх монгольських колег - баскаків. У 1552-1557 роках на марійських землях почалась справжня визвольна війна. Повстання серед марійців підняли татарський феодал Усейн-Сеїт, марійські сотники і мурзи  Мамич-Бердей, Сарий-Богатир, Зен-Зеїт, Ахметек-Богатир та інші сміливці. За перші 5 років володарювання на землях лугових марійців, москалям вдалось зібрати данину не більше як 2-3 рази, та і це - шляхом кривавих розправ над непокірними. Через опір корінного населення, московська адміністрація краю аж до кінця 16-го століття так і не спромоглась навіть зібрати точні відомості про кількість людей, що повинні були платити данину. В 1553 році казанський намісник князь Горбатий сповістив Москву, що марійці "зрадили, ясаків не дали, а ясатчиків, які ясаки на луговій стороні збирали, Мисюру, Лихарєва та Івана Скуратова повбивали". Марійці і удмурти збудували замість своїх укріплень, зруйнованих Москвою, нові засіки і звідти розгорнули проти москалів бойові дії. Вислане проти них стрілецьке військо, повстанці повністю розгромили. Після цього вони збудували укріплене місто на річці Меші за 70 верст від Казані, яке стало справжнім центром визвольної боротьби. Звідти повстання перекинулось на правий берег Волги. В березні 1553 року на гірську сторону перейшли загони Зен-Зеїта і Сарий-Богатиря. Свіяжський намісник Шуйський вислав проти них військо на чолі з воєводою Салтиковим, до якого додав загін вірних Москві гірських марійців. Але сніги у тому році були дуже великі, і московське військо в них просто застрягло. А повстанці, які швидко і легко пересувались на лижах, оточили їх і повністю розбили. Сам воєвода Салтиков потрапив до них у полон.

   Успіхи марійців дуже занепокоїли Москву. У вересні 1553 року, задля придушення повстання, на Середнє Поволжя прибули каральні загони воєвод С. Микулинського, І. Шерємєтєва, П. Морозова, А. Курбського. Ось уривки з московських літописів про ці події: "...ходили на лугову черемису Арською дорогою, воювали добре і черемиси повбивали багато...", "... посилали воювати голови ..., а самі, йдучи дорогою Арською, і до Нурми, і на Уржум йдучи, воювали і палили всюди. І прийшли воєводи на Уржум, від Казані 10 днів ходу, і направо посилали, і на побережну сторону Чуваською дорогою голови, і багато людей, і міста повоювали. ... І місто на Меші спалили, і людей в тому місті небагатьох заставши, всіх повбивали, а інші з нього повтікали. А навколишні там села всі попалили, і людей повбивали, і місто дощенту зруйнували". З каральної експедиції московські війська, як завжди, повертались додому з "величезними користями", тобто з награбованими цінностями. Чи не так, як і з усіх своїх наступних «замирень», включаючи і останнії чеченські, грузинські і українські події, щодо яких є незаперечні факти ...

   Та навіть такими нечуваними звірствами повстання остаточно придушити не вдалось. Взимку 1555 року воно знов охопило все марійське лівобережжя, включаючи марійські волості вздовж річок Вітлуга і Рутка. І знову "...від воєвод війна була, і багато людей впіймали і повбивали". В цей час найширший рух опору підняв марійський луговий сотний князь Мамич-Бердей, який спочатку діяв у східній частині Марійського краю, але потім змушений був вийти на Волгу. Це пояснюється тим, що налякане каральними акціями московитів населення східних районів змушене було відмовитись від боротьби і "ясаки всі сповна заплатити". Деякий час загони Мамич-Бердея вдало діяли проти російських військ, перехоплювали судна, що пливли Волгою. Потім, з двотисячним загоном, Мамич-Бердей перейшов на правий берег Волги і закріпився в невеличкій фортеці Чалим, що неподалік від сучасного Козьмодем'янська, щоб звідти знов вести вдалі бойові дії проти московських загарбників. Але відважного героя, якого московіти не могли здолати у відкритій битві, видали зрадники. "Гірські люди" пообіцяли Мамич-Бердею допомогу у боротьбі проти Москви і запросили його і ще 200 найвірніших товаришів на бенкет з приводу початку спільної боротьби проти ворога. На тому бенкеті майже всіх їх підло повбивали, а самого Мамич-Бердея, захопленого живим, відвезли на розправу до Москви у супроводі сотника Алтиша. Загін Мамич-Бердея, що залишився без ватажка, був розбитий.

   В квітні 1556 року на містечко Чалим з Казані був висланий загін на чолі з боярином П. Морозовим, який «повоював і побив багатьох, і містечко спалив». В травні 1556 року карателі Морозова уже діяли близ Арська і Меші, «воювали десять днів і всі Арські місця повоювали і повбивали багато людей, і полону багато вивели». У червні 1556 року каральні загони П. Морозова і Ф. Салтикова діяли поблизу Арська, Ашита і Уржума не доходячи до р. Вятки верст 50 і «воювали незліченно багато і полон захопили - жінок і дітей, а чоловіків всіх убивали». Сил у повстанців меншало і меншало, а у московітів тільки додавалось, їхні страшні своєю нелюдською жорстокістю каральні акції змушували заляканих людей припиняти допомогу повстанцям. У 1557 році був розбитий загін Ахметека-Богатиря, а сам Ахметек був захоплений у полон за допомогою зрадників. У травні 1557 року лугова частина Марійського краю припинила боротьбу і змушена була скласти присягу Москві. Як пише літописець, «лугові черемиси прислали до Казані і Свіяжська своїх послів бити чолом за свої провини, щоб цар над ними змилувався і учинив у холопстві, як і гірських людей, і ясак звелів їм давати, як і раніше вони давали». До Казані на присягу їздив луговий сотник Абиз з товаришами, а від "чорних людей" присягу приймав боярський син 0. Рогатий. Присягнули навіть ті соратники Мамич-Бердея, які не загинули в битвах. До Москви на присягу поїхали лугові сотні князі Казимир, Янтемир і Кака, які били чолом про вічну дружбу Лугового краю і Москви. Так завершилася перша черемиська війна.

Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/
Третя частина: http://blog.i.ua/user/2314358/

   В той час Казанське ханство, до складу якого входили дві марійські і три татарські орди, роздирали внутрішні чвари, які виникли не без зовнішнього втручання. З одного боку панівна верхівка ханства (а це були зайди, кримсько-татарські мурзи, які «понаїхали» до Казані слідом за своїм царевичем, що зайняв ханський престол) володарювала так невміло і нахабно, що збудила до себе ненависть всіх місцевих татар від найбідніших ясачників і до найвпливовіших мурз. З другого боку щедро підкормлені прибічники Москви підбурювали народ до непокори і робили все, щоб кинути свою землю під чоботи московський воєвод. Окрім того, Москва робила все можливе для знищення економіки свого сусіда, не забуваючи при цьому і про підготовку до прямого військового нападу. Кілька невдалих спроб оволодіти Казанню не засмутили Москву, лише змусили її ретельніше готуватись до майбутньої війни.
 
Московіти захопили Казань і знищили татаро-марійську державу в 1552 році, та вони були близькі до перемоги ще раніше – в 1524 і 1530 роках. Обидва рази Казань вистояла завдяки відважним черемисам. В 1524 році саме марійці розбили на Волзі військо московітів під проводом князя Палецького, потопили майже всі ворожі судна, захопили військові припаси і зброю. В битві загинуло майже 30 тисяч московських ратників. Завдяки цій перемозі Казань витримала навалу.

   В 1530 році, під час облоги Казані, склалася і зовсім критична ситуація: московіти захопили передмістя, і почали гарматний обстріл фортеці, яка була переповнена біженцями. Люди гинули тисячами. Раптом здійнялися страшна буря і злива. Московські стрільці і гармаші розбіглися з позицій. Цим скористався хан Сафа-Герей і його кримські і ногайські вельможі. Ні, вони не пішли у наступ - вони зрадили  своїх підданих, залишивши казанців на загибель, а самі пішли на прорив, рятуючи тільки своє власне життя. Порох у московітів був мокрий, тому з втратами Сафа-Герей і його наближені вирвалися з облоги. А в місті почалася паніка. Дванадцять тисяч татарських вояків казанського гарнізону втратили волю до спротиву. Ворота Казані були відкриті майже три години, і тільки дивом московіти не вдерлися до міста. Положення врятували героїчні марійці, які єдині не втратили волю до спротиву. Вони кинулися на ворога, відбили у нього гармати, рушниці, цілий обоз зі зброєю і порохом, все це завезли до міста і замкнули за собою міську браму. На той час, побачивши героїчний вчинок марійців, оговталися і інші захисники міста. Москва відступила. Але ж попереду був кривавий 1552 рік…

   Російські історики твердять, що єдине, чим керувалась Москва, починаючи похід на Казань - вимушена самооборона. Але сучасник подій, ідеолог московського войовничого дворянства Іван Пєрєсвєтов був більш відвертим, коли закликав царя Івана Лютого "...удалих воїнів послати на улуси казанські та звеліти їх палити, а людей рубати і полонити". Він пише: "Дивно, що така землиця невелика, але вельми принадна у такого великого і сильного царя під пазухою знаходиться, а не у дружбі з ним, а він так довго терпить і кручину від них таку велику приймає. Хоч би та землиця принадна і дружньою була, несила була б терпіти її за таку її принадність!"
От так! Мабуть є над чим замислитись деяким нашим сучасникам, які вперто твердять, що нинішня Росія веде війну проти України тільки тому, що вона до бідної расєюшкі недостатньо виявляє дружби, а от якби робила все так, як наказує Москва, тоді б все «било пучком». Та ні, Московщина ні на крихту не змінилась від часів кривавого царя Івана і розумника Івана Пєрєсвєтова, чиї поради цареві я раджу добре запам'ятати всім наївним українцям, щоб не потрапити у пастки, які щедро ставлять на таких наївних промосковські кликуші.

   Отже, Москва готувалась до вирішального нападу на Казанське ханство. Найскладніше у той час було гірським черемисам, бо вони знаходились якраз на шляху російських вторгнень, між Москвою і Казанню, як між молотом і ковадлом. Князі гірських черемисів намагалися хитрувати. Ось що писав іноземемний сучасник тих подій Джильс Флетчер: "... Черемиські татари, що живуть між московитами і ногайцями, поділені на лугових і гірських. Останні дуже часто турбували московських царів, які нині вдоволені тим, що можуть купувати у них мир, розраховуючись з їхніми мурзам і дивей-мурзами, тобто начальниками їхніх племен, щорічною даниною своїми товарами, а ті з свого боку повинні служити цареві в його війнах на деяких відомих умовах. Кажуть, що черемиси справедливі и чесні у своїх вчинках, тому ненавидять московітів, яких вважають підступними і несправедливими. Тому прості люди не хочуть укладати з ними ніяких договорів, та мурзи за данину, що отримують від московітів, утримують народ від порушення умов договору». З іншого боку тодішні казанські хани, безжальні і до свого народу, обкладали гірських черемисів важкою даниною, забирали до свого війська їхніх синів, а вродливих марійських дівчат віддавали до гаремів всього ісламського світу. Але ж і від московітів, в разі їхнього нападу, гірські черемиси не чекали нічого доброго. Марійські перекази розповідають, що налякані горяни зійшлися на велику раду, де найбільші мудреці, князі, мурзи, сотники і язицькі гадателі-мужани довго радились на який бік їм пристати. І вирішили таки піддатись Москві, але за певних умов. Вони просили залишити їм своїх князів, не зачіпати мужанів, людей простих не ображати і московським боярам їх не віддавати, ясак (данину) збирати по совісті, за царським законом, і той закон не змінювати, і щоб москалі ніколи не кривдили марійських жінок та дівчат. Сам перелік умов уже свідчить про те, якої думки були давні марійці про своїх сусідів московітів. Мабуть вони не дуже обманювались відносно своєї долі, і хотіли лише послабити неминучий її удар.

   Але російські джерела змальовують ці події дещо по-іншому. Так вони твердять, що 6 січня 1546 року гірські черемиси надіслали своїх послів до великого князя Московського, князя Тугая з товаришами, чолом бити «щоб він наказав військо посилати на Казань, а вони зі своїми воєводами государеві Московському служити хочуть. І великого князя воєводи ходили до Свіяжського гирла і багато Казанських міст повоювали і привели до Москви сто чоловік полонених черемисів". Отже виходить, що гірські марійці запросили росіян напасти на своїх братів лугових марійців, яких було побито, а сто чоловік взято у полон і відведено до Москви? Так це було, чи не так, бо москалі великі майстри брехати, та з тої пори росіяни вперто намагались поділити черемисів на поганих лугових і добрих гірських. Цю тактику вони потім будуть застосовувати неодноразово, намагаючись наприклад поділити українців на східних і західних, а чеченців на поганих гірських і добрих надтеречних і т.д.

 Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
 Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/

   Перед тим, як почати третю частину розповіді про долю черемисів, поговоримо про хутра, про дорогоцінні хутра куниць, бобрів, песців, білок, що у великій кількості добувались вмілими мисливцями на землях угро-фінських народів і племен, що межували з північними і північно-східними землями московитів. Саме ці хутра, які так цінувались у заможних країнах Європи, давали московитам величезні прибутки, дозволяли зміцнювати військо, купувати зброю, будувати нові фортеці, наймати в Європі досвічених військових фахівців, зброярів, фортифікаторів. Хутра були найціннішим експортним товаром, нафтою і газом тодішньої московщини, а також джерелом і складовою частиною величезних хабарів, за допомогою яких Москва купувала і війну, і мир, і прихильність вельмож як на заході, так і на сході, знаходила шпигунів і агентів впливу і у королівських замках, і серед найрізноманітніших ханів і мурз. Московські посли за допомогою золота і хутра швидко вирішували на свою користь такі справи, які вимагали довгих років війн і важкої праці. Московські дарунки патріархові зробили  Москву новим центром православ'я, московські дарунки ханові кримському  неодноразово відправляли орду в набіги на Україну. Саме після такого походу і пограбування Києва, кримський хан  надіслав до Москви у дарунок великому князеві Московському служебні посудини зі Святої Софії Київської...

   Ненажерність Москви, її жадоба до влади над іншими народами, потребували величезних витрат, а отже все більше і більше хутра. Ця потреба і була вирішальною для вибору першого стратегічного напряму московської експансії - на північ і північний схід. Невеликі племена і народи, що жили в тих краях, не могли чинити опір і за найменшу непокору жорстоко винищувались. Там, де не змогло пройти московське військо - проходили московські попи, готували плацдарми. Монахи будували монастирі, фактично фортеці, в монастирях заздалегідь робилися запаси їжі, пороху, зброї. За монахами приходили стрільці, які займали вже готові укріплення, мали там припаси, дах над головою, бані і навіть шльондр. Війна йшла далі. Війна давала Москві кошти, а ті у свою чергу дозволяли поширювати воєнну експансію. Знаменита західна формула "Товар-Гроші-Товар" у Московії перетворилась на "Війна-Гроші-Війна". Ні про які шляхетні цілі мова тоді навіть не йшла - ні про    християнство і прогрес для бідних язичників і дикунів, ні про вимушений від тих дикунів захист, ні про прозаїчне освоєння нових земель добрими, лагідними москальськими переселенцями . Все це потім додумають нащадки загарбників щоб хоч якось виправдати своє панування над майже винищеними народами півночі. Старі російські джерела називають тільки одну, справжню ціль цієї експансії - хутряну данину.

   На шляху до жаданої здобичі Москва трощить не тільки невеликі "поганскії" народи, але і свого могутнього конкурента - "братній" Новгород Великий. Новгородські ушкуйники, ці рекетири давнини, які на своїх легких човнах-ушкуйках продирались до найвіддаленіших лісових куточків, обкладаючи помірною хутряною даниною місцеві мисливські племена, повинні були поступитись московським завойовникам, чиї непомірні апетити вимагали повної покори і нелімітованої рабської праці на свої інтереси від всіх підкорених народів.
Отже, середина 16-го століття. Давно розвалилась Золота Орда. З-під влади одного з її уламків - Казанського ханства - так і не встигли звільнитись марійці. Московити ж здобули незалежність, подолали феодальні чвари, зміцнили свою військову могутність і знов впритул підіишли до марійського краю . Наставав час "черемиських війн".

   "Уважно вивчайте минуле Ваших ділових партнерів" - рекомендують західні бізнес-довідники. Вони твердять, що людина, навіть якщо вона з роками дуже змінилась, все одно не може остаточно позбутись певних негативних рис, закладених у її свідомість від дитинства, а може ще і до народження. Генетично. Тому, довідавшись про її минулі погані вчинки, ви можете добре зрозуміти, на які дії по відношенню до Вас вона є здатною у майбутньому.

   Від себе можу додати: уважно вивчайте минуле сусідніх держав і народів, щоб у майбутньому не купитись на їхні хитрощі, бо держави і народи, як і люди, мало змінюються з плином часу, незважаючи на технічний прогрес, демократичні перетворення (чи імітацію перетворень), еволюцію світоглядів та певні морально-етичні здобутки, які зазвичай, впливають лише на порівняно нечисленні прошарки духовної еліти. Згадаємо, як колись, зовсім не так давно, нам дуже хотілося щиро повірити, що Росія - братня країна, що вона поступово пом'якшує свій агресивний норов, що ніщо вже не загрожує мирному існуванню сусідніх їй народів...

   Тепер зрозуміло, що ніщо не може змінитися в тій страшній країні, що народ її як був величезною бандою кровожерних дикунів, так і залишився нею донині. Але для усвідомлення цього не потрібно було чекати війну на нашій землі, достатньо було добре вивчити поведінку цього божевільного хижака у минулому. Все, що коїться зараз - це лише дзеркальне повторення безлічі кривавих "замирень", які здійснювала Росія проти різних малих і не дуже малих народів за п'ять віків свого існування. Може і не початком, але дуже яскравим прикладом з величезного списку москальських злочинів стали "черемиські війни", які відбувалися у другій половині 16-го століття, в роки російської юності, коли Москва, тільки но здобувши незалежність і придушивши внутрішній феодальний роздріб, почала жадібно ковтати сусідні землі і народи. Черемиси були першим народом, який вчинив впертий збройний опір російським загарбникам і заплатив за свій спротив страшну ціну. Майже півстоліття то згасало, то знов займалося полум'я війни, яке щедро заливало кров'ю землю Середнього Поволжя. Може і здобули б черемиси волю, якби їхнім супротивником був інший народ, не такий жорстокий і підступний. Але в обійми Москви легше потрапити, ніж з них потім вирватись, і це змогли відчути на собі волелюбні черемиси, майже розчавлені у тих міцних обіймах 

   Черемисами (черемиси в перекладі з тюркської – «лісові воїни») спочатку хазари, а потім і московити називали марійців - один з корінних народів Поволжя, колись численний і вільний, а зараз - один з так званих малих народів Росії, які живуть на залишках своїх етнічних земель, щільно оточені землями "бальшово брата", до яких вони колись "добровільно приєднані", хоч були (як іноді, дуже рідко, кажуть деякі сором'язливі російські історики) певні елементи завоювання". Треба наголосити: марійці на своїх землях є корінними жителями, вони ніколи не були кочівниками і завжди, від самого свого утворення як етносу, осідло жили в країні своїх предків. Основа давньомарійського народу склалась тут ще у першому тисячолітті до н.е. шляхом консолідації споріднених угро-фінських племен, одночасно з формуванням на сусідніх землях інших угро-фінських народів: мері, мордви, муроми та інших. Марійці, як один з етнічних компонентів, "брали участь" в утворенні чуваського і удмуртського народів, а жителів північного Татарстану та Приказанського краю, яких зараз вважають татарами, можна сміливо назвати прямими нащадками марійців. За часів свого розквіту, марійці займали на лівому, "луговому" березі Волги землі від правобережжя рійки Вятки на сході до лівого притоку Волги, річки Лінди на заході, а також все Повітлужжя аж до річки Пімжі на півночі. Частина їх, так звані  "гірські черемиси", жили на правому, "гірському" березі Волги, займаючи майже всю північну частину теперішньої Чувашії. А якщо дослідити топоніми, то марійські назви рясно вкривають карту Росії аж до північної Вологодчини. Про немалу чисельність марійців свідчить той факт, що вони могли швидко зібрати сорокатисячне військо. Але не зважаючи на те, що марійці були відважними вояками, і навіть москалі, не дуже щедрі на похвалу до своїх супротивників, називали їх "вмілими і завзятими ратниками", то був мирний народ, що займався сільським господарством, ремеслами, торгівлею і ніколи не зазіхав на землі інших народів. Господарство у марійців було комплексним: вони самі виробляли для себе всі необхідні товари від їжі і одягу до зброї і прикрас, і не залежали від сторонньої допомоги. Процвітали промислове полювання, риболовля, бортництво, металургійне виробництво. Марійські ковалі і ювеліри майстерно володіли найскладнішими на той час технологіями, знали секрети ливарництва, чеканки, гравіювання, вміли робити високоякісну позолоту. Високої майстерності досягли майстри-різьблярі, ткачі, зброярі. Все це, звичайно, заперечує розповсюджену у свідомості більшості росіян стійку думку про те, що Росія несла завойованим народам майже сонце просвіти, бо до того вони гинули в імлі дикунства. І про це твердять всі покоління московитів, не дивлячись на той факт, що більшість з тих народів уже мала розвинену культуру ще тоді, коли предки росіян ще навіть не замислювались над своєю національною ідентичністю.

   Мирному існуванню марійців сприяло і те, що до самого Середньовіччя вони жили в оточенні етнічно близьких угро-фінських племен і народів: на північному заході від них, на Білому озері, річках Шексна і Молога жили вепси, на сході Волго-Окського межиріччя - меря, середню і нижню Оку займали мордва і мурома, і тільки на півдні і південному сході від них жили тюрки - булгари, з якими у марійців склались цілком дружні, мирні відносини. Але вже в 11-му столітті жорстокі кацаби (саме так сусіди називали різноплеменних предків нинішніх москалів, в перекладі з тюркських - душогуби) впритул наблизились до марійських земель, і коли кацабські поселення з'явились на річці Сурі, зіткнення кацабських і марійських інтересів стало неминучим. Та сталось так, що історія відклала їхнє пряме збройне протистояння на декілька століть: вторгнення орд хана Батия, повне знищення Волзької Булгарії, спустошення земель і князівств, що межували з марійськими, нарешті повна залежність і марійців, і кацабів від влади Золотої Орди на деякий час розвели ці народе у різні сторони величезного ристалища. Та не назавжди. І кацаби змогли використати наданий історією час краще, бо коли зіткнення їх з марійцями нарешті відбулось, вони були готові до нього краще, ніж волелюбні черемиси.

Архітектор театру на Подолі: Дискусія про будівлю в мережі – колосальна дикість



Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян
Елена Панченко Середа, 30 листопада 2016, 19:22

Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян Архітектор Олег Дроздов Фото: Костянтин Чегринський/KHARKIV Today

Цього тижня в епіцентрі великого скандалу опинився театр на Подолі. Не всім киянам сподобалося нове приміщення, яке звели на Андріївському узвозі. У мережі споруда вже обізвали "енергоблоком" і "крематорієм". "Апостроф" поспілкувався з автором проекту будівництва театру, харківським архітектором ОЛЕГОМ ДРОЗДОВИМ. Він розповів про всі перипетії і визнав, що краще було б зовсім не починати будувати в цьому місці. Резонанс, який викликав фасад нового театру в соціальних мережах, архітектор пов'язує з політикою і ізоляцією України від цивілізованого світу.

- Для початку розкажіть передісторію. Як до вас потрапив цей проект?

- Насамперед, проект називається "Завершення будівництва будівлі театру на Подолі". Взагалі, ініціатива бере свій початок ще в початку 1990-х, коли театр з театру-студії трансформувався в драматичний і став відомим, міським начальством того часу було вирішено побудувати театр. І був обраний будиночок, такий купецький двоповерховий, схожий на ті, які стоять праворуч і ліворуч від театру.

А ще раніше, на початку 1980-х, Андріївський узвіз став культовою вулицею і остаточно сформувався в туристичний атракціон, яким не був до цього часу. До цього він був більш секретний. Вже в перебудовний час на Андріївському узвозі почали проводити різні фестивалі, і, як завжди, таке бурхливе життя призвела до того, що все почало змінюватися.

І тоді було вирішено поруч з існуючим театром-студією, котрий вміщував 70 місць, побудувати традиційну будівлю театру з усіма його атрибутами, колосниками і так далі. Працювала команда, яка вибрала псевдоісторичну естетику з безліччю деталей. Тоді й сформувався подальший шлях пенопластового історизму. Фінансування то починалося, то припинялося, загалом, щось там відбувалося. Від перших ескізів, які є в інтернеті, він став сильно відрізнятися – він став в три рази більшим. Проте в самому залі на вузьких лавочках, як для профспілкових зборів, могло розміститися всього 170 осіб. Будівля була дуже лабіринтовою, і у неї був образ житлового будинку багатої людини, а не театру. Наприклад, в зал виходили три скляних вікна. Така ось симулякра, в якій повинен був оселитися театр.

Пізніше знайшовся відповідальний спонсор, який вирішив все-таки цей театр добудувати. Був конкурс портфоліо, який проводив директор театру разом з меценатом. Вже далі ми працювали одночасно з командою театру і командою "Рошену".

- Які були основні складності у вашій роботі?

- Коли ми взялися за цей проект, це був такий лабіринт, що нам здавалося, місія нездійсненна. Але ми пропрацювали певний час і увірували в те, що у нас все виходить. Ми щосьзнесли, всередині якось спростили, бо для двохсот глядачів там було багато дуже-дуже дивного і незручного: треба було піднятися, щоб спуститися, перетиналися всі потоки, коли ти з гардеробу повертаєшся в зал, зустрічаєшся з тими, хто заходить... загалом, якась була страшна плутанина, але ми загалом впоралися. І нам це сподобалося.

- У чому була ідея вашого проекту?

- Про що був наш проект? Звичайно, про контекст Андріївського узвозу. Наша концепція була така, що одна з найцінніших речей – це якраз ступінчаста структура маленької парцеляції, ритміка цегляних будиночків, які, як правило, будувалися навіть без архітектора, артілями, і які мають свою принадність. І це якраз підкреслює те, що ми опустили наш карниз до цієї сходинки, виконаної із старовинної київського цегли, котру купували на різних звалищах. Це була окрема робота. Ідея була – успадкувати саму плоть, абсорбувати, щоб це була не якась підробка, а щоб плоть була справжня.

Друга ідея, яка доповнювала першу, це зелений пагорб, біля підніжжя якого знаходиться театр. Він у багатьох ракурсах зливається з нашим будинком, і для цього ми обрали такий природний матеріал – цинк-титан. Це не фарбування, це такий сплав, який з часом окислюється. Можете собі уявити які-небудь бронзові скульптури зі стажем більше 5-6 років, які, умовно, не сідають на коліна. Ось і цей матеріал отримає таку патину, стане схожим за своєю суттю, текстурою.

- Журналісти говорили, що архітектурно-містобудівна рада винесла певні зауваження, які ви не врахували. Прокоментуйте, будь ласка.

- Там були різні думки. Юридично вони носили рекомендаційний характер. Ми вислухали, напевно, дві третини виступів. З негативних там були, скажімо, думки про те, що "харків'яни не можуть зрозуміти київських скреп". Якісь конструктивні речі були, були версії, які ми перевіряли. Загалом, якісь ще зміни ми внесли, але використовували той же інструментарій, який у нас був, трохи змінили пропорції – нижню частину зробили трохи вищою і більшою. Десь знайшли можливість прибрати метр-півтора в одній частині, що ближче до Андріївського. А так всі геометричні параметри, які були, вони ж і залишилися. Він не став більшим чи меншим.

- Вам самому подобається ваш проект?

- Ви знаєте, це питання з розряду: а чи любите ви своїх дітей? Ми віддали цьому проекту дуже багато часу і віддали його для того, щоб знайти максимально професійне рішення. Це дуже важливий проект для нас, і нам він дуже близький. Там вже стоять наші підписи.

- А скільки людей працювало над цим проектом?

- Я думаю, що десь близько 30-40 осіб. Команда з 6-7 архітекторів в нашому офісі, група інженерів з усієї України – від інженерів по акустиці до тих, хто забезпечує систему пожежної безпеки; конструктори, всякі різні служби, багато-багато різних людей. Режисер, колектив театру, інші служби театру. Загалом, це була велика колективна безперервна робота протягом двох років.

- Після відкриття фасаду головний архітектор Києва Олександр Свистунов заявив, що він може бути скоригований з урахуванням думки жителів міста. Як ви ставитеся до цього?

- Давайте подумаємо, як ці думки можна зібрати. Нам потрібно акумулювати цю думку і її представити. Повинен бути для цього якийсь релевантний механізм, це раз. А вийде майже як колективний живопис або колективна театральна постановка. Я собі це так уявляю. Інша справа - проводити якісь слухання, щоб відповісти на питання: так чи ні. Зараз же не обговорюється, бути театру чи не бути. А обговорюється, яким він повинен бути. Я, наприклад, собі це не дуже добре уявляю, як абсорбувати цю колективна свідомість і як її направити. Напевно, це можливо. Я просто не знаю як.

- Мер Києва Віталій Кличко навіть сказав, що поки не буде схвалення киян, це будівля не буде введена в експлуатацію.

- Це слова політика. І одне, і інше. Добре було б, якщо б цей алгоритм хтось пояснив. Можливо, були якісь прецеденти.

- Як ви взагалі ставитеся до того резонансу, який викликала ваша робота?

- По-перше, я хочу розібратися в його природі. Я приймаю це на свій рахунок і на рахунок всієї команди - і з театру, і з "Рошену". Ми не були досить публічними, не було інформаційного поля навколо цього театру. Це абсолютно точно наша помилка. Занадто сильно всі були занурені в питання творення. А ці питання були дуже важливими.

Другий момент – це дуже професійна маніпуляція свідомістю, тому що ті картинки, які були вкинуті, і ті слова, які були написані, - це абсолютно точно замовна штука. Судячи зі стилю і з усього іншого, людина так не може писати. Це дуже професійна робота.

Третій момент – це те, що наше суспільство переживає таку глибоку незадоволеність всією ситуацією в країні, пов'язану з тим, що були дуже високі очікування, за це було заплачено колосальними жертвами і були ніби як потужні зусилля спрямовані на те, щоб перейти на інший щабель, а ми залишилися, а то й відступили на кілька кроків назад. І як би нічого такого не відбувалося для того, щоб така була реакція. Це виявилося просто приводом для того, щоб вилити той негатив, який накопичився. Тим паче це виявилося ще якось політично пов'язано з меценатом, хоча, я б сказав, що "Рошен" діє як соціально відповідальний бізнес.

Наступний, більш серйозний момент, це повна ментальна ізоляція від цивілізованого світу. Ми досі представляємо собою якийсь ізольований острів в цивілізаційному плані. По-перше, те, як ведеться взагалі вся ця дискусія в інтернеті. Я перший раз з цим зіткнувся. Звичайно, це колосальна дикість. Другий момент пов'язаний з тим, що Київ залишається герметичним містом з точки зору професійної культури. Я думаю, що це пов'язано з тим, що старше покоління окупувало своїми смаками це місто, і нав'язується такий образ міста через те, що сталося за останні 25 років. Це місто, наповнене майже утопічного розміру гігантами, просто величезними будівлями. Найстрашніше – що це житло, в якому точно є міні-ком'юніті, - це такі величезні в'язниці, які люди купують за власний кошт. І друга крайність - це ось цей пінопластовий псевдоісторизм, абсолютно позбавлений смаку, ірраціональний. І він заполонив практично всю основну історичну частину Києва. І, напевно, на Подолі він є взагалі домінуючою плоттю. І заповідник всього цього – сусідня Воздвиженка. І, напевно, противники нашого підходу до історичного середовища якраз апелюють ось до такого. Взагалі це мало зрозуміло комусь ще за межами України. Таке ставлення до середовища, до історії, взагалі до місця, міста, тому що такої кількості підробок, симулякрів немає ніде на планеті.

Ще одна важлива тема нашого будинку – це правдивість. Ось з того, з чого він складається, - це і є суть. Цей будинок побудований в таке дуже-дуже складний час. Це чудово, що у цей складний час витрачаються гроші на культуру. Цей будинок і всередині, і зовні є дуже прагматичним, дуже якісним з точки зору технології, з точки зору всіх цих поверхонь і матеріалів, які там будуть, естетичних і стійких до часу.

Що мене вразило у всьому цьому, так це те, що майже ніхто з городян не говорив про те, що це будівля театру. Я постараюся провести аналогію: уявіть собі, що величезна п’ятимільйонна громада (я думаю, Київ зараз налічує не менше), величезна християнська громада не потребує церкви. Мені здавалося, що це такий дефіцит, така необхідність в цьому місці, цьому будинку, який всі чекають. Але про це взагалі не йшлося. Не випадково я таку аналогію провів, тому що церква має свою інфраструктуру, вона відрізняється від усіх сусідніх будинків, на ній дзвіниця, це певний публічний простір, який має свою оболонку. Театр – приблизно те ж саме. І колосники – це його дзвони, вони потрібні для того, щоб забезпечити світ перфомансу, світ вистави, диво драматичного жанру. Це місце для всіх. Це публічний будинок. З точки зору масштабів, якщо це театр – тут не треба цього соромитися, цього приховувати.

- Може, проблема якраз в тому, що театр не варто будувати на Андріївському узвозі?

- А тепер до вас питання, і я думаю, що кожен повинен на нього відповісти. Що треба було зробити з будівлею театру, яка зараз добудовується, на думку кожного? Я думаю, що, за сьогоднішніми цінами, будівля театру, котру ми переробляли. вже коштувала 5-6 млн доларів. Там колосальні роботи, там мільйони бетонів, палі, зміцнення схилів, які робили попередні будівельники, інженери. І що з цим? Місто повинен був продати це під офіс? Взагалі все це знести, засипати землею? Яка думка городян, цікаво, з цього приводу? Напевно, є місця, які найбільше могли підходити для цього. От якщо ми зараз уявимо, що не було нічого. Але ми напевно знаємо, що кожен клаптик землі в центрі, де хотілося б бути театру (а це не просто будівля, це успішна трупа, на чиї вистави квитки розкуплені заздалегідь), вже зайнятий. Ми говоримо зараз про сучасний театр з дуже високою сучасною технологією. Ось ми просто зважили одне і інше. Ми зробили свій вибір. Ці гроші, які витрачені (насправді їх було набагато більше, вони безсовісно розкрадені, там десятки кримінальних справ щодо будівництва цього театру), ці розкрадені гроші – це було даремно? Нам здалося, що соціально відповідально його закінчити. Та що там він може бути.

- А якби там не було нічого?

- То ми б рекомендували його не починати. Абсолютно точно.

- А крім всяких відгуків від "експертів" в соціальних мережах, напевно, ви почули якесь професійне думку з приводу проекту. Було таке?

- Ви знаєте, було. Є думки, які я поважаю і які мені близькі. Були там слова підтримки, була дуже тонка дискусія, тому що це пов'язано з тим, що важливо всю історію знати від початку і до кінця, те, в якому контексті ми працювали.
Елена Панченко
https://apostrophe.ua/ua/article/society/kiev/2016-11-30/arhitektor-teatra-na-podole-diskussiya-o-zdanii-v-seti--kolossalnaya-dikost-/8604

Автор зробив понад 30 тисяч фото з різних куточків нашої країни – в Києві, Одесі, Білгород-Дністровському, Херсоні, Залізному Порту, Львові, Чернівцях, Хотині, Кам’янці-Подільському та Бакоті.