Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1


Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

Тема функціональності освіти винесена першою і є основною для всього процесу, оскільки освіта в соціумі є безпосередньо пов’язана зі загальним економічно-політичним станом в суспільстві. Не може з’явитися прогресивна система освіти у регресивному стані соціуму, бо це суперечить одне одному і жертвою завжди стає освіта, що доводить чимало прикладів з різних історичних часів. Яка різниця, з якою освітою приходить молода в людина в доросле життя, якщо вона апріорі в ньому непотрібна інакше як за низько кваліфікованого робітника? Я вже наводив приклад вантажників в супермаркеті з вищою освітою в усіх, зокрема і педагогічною. Безліч людей в Україні працює продавцями чи ще на подібних роботах з освітою і навіть досвідом роботи інженерів та інших фахових спеціальностей в промисловості, але де та промисловість? Немає, бо занепадає остаточно, але все нових і нових інженерів вчать і випускають українські вузи – для чого, спитатись? Не буду у той Сізіфів освітянський подвиг заглиблюватися, бо і так зрозуміло: якщо не потрібне, то навіщо це робити? Хоча відповідь є і для непотрібного, як потрібного.
Коли у 90-ті в Україні почався тотальний спад виробництва і одразу постало питання реформування профтехосвіти, то один директор профтехучилища озвучив на телебаченні основну ідею: якщо ми закриємось, то куди подінуться всі ті діти, що у нас зараз вчаться? Вони підуть блукати без діла на вулицю і опиняться серед злочинного середовища. Мудро? Мудро. Але давайте так і зазначимо чітко, що профтехосвіта не дає потрібного фаху, а тільки забирає дітей з вулиць. Інакше кажучи освіта у нас виконує функції своєрідних накопичувачів та відстійників для дітей і підлітків. Це і школи, ясна річ. Як і вузи так само є «відстійники» для молоді, бо куди її ще подіти, коли нікуди? Економіки немає, отже і роботи немає. За часи мого учнівства якщо з класу 2-3 чоловіки після школи попадали до вузу – то була подія значима!  А за останні 30-ть років тільки дуже і дуже ледачий випускник не опиняється у вузі, бо їх розвелося неміряно багато, де і платні є пропозиції офіційні, а що вже неофіційних – скільки завгодно, аби гроші хороші. Чудові «відстійники» для молоді, як і для купи псевдо-наукової викладацької когорти, а коло них і технічних працівників маса живиться. Гарно? Гарно. А існування МО, ОблВНО, РайВНО і МіськВНО ще більше поживи і наживи людям дає! Потужний процес зі пшиком на виході. Але ж люди зайняті! Краще там в дурній освіті нехай усі ошиваються чим у тюрмі та по зонах будуть «чалитись». Безперечно.
Таким чином маємо висновком, що безглуздо покладатися на якісне реформування освіти, якщо соціум у стані регресу і занепаду. Медицина тому за приклад, де реформи стали суто для проформи, а не як глибинні трансформації. З іншого боку, просто здатися і не опиратися також не годиться. «Не борсайтесь марно, куме, а спускайтеся на дно!» - то не то! Водночас, важко визначити, що треба для покращення всього і вже, і на довго також. На владу важко покладатися, тому що як я вже зазначав не раз: хто при владі – тому вже добре, а для чого щось змінювати, коли їм є добре? Змін хочуть ті, кому недобре, а вони в своїй масі – не при владі, хоч би і раді нею стати. З низами інша проблема, яка полягає у приблизно такому форматі, як я дуже сперечався з одною старшою пані про стосунки дітей в школі і вона так мені доказувала як воно є направду – вона знає! Аж за трохи я дізнаюся, що в неї самої ніколи дітей взагалі не було, тобто це вона чула від тих, хто дітей має. Це в темі Бєлінського Віссаріона, який колись заявив: -Шевченка не читав, але все написано ним – погане! Інакше кажучи: не знаєш – не говори зайвого. Краще помовчи і послухай – розумнішим станеш. Сподіваюся.
За тим я особисто визначаю першу і найголовнішу соціальну проблему в сучасній Україні та в освіті, відповідно, домінуючу психологію у значної кількості населення під назвою патроналізму. Інакше кажучи: хтось все має зробити добре для мене і для всіх. Без пояснень собі щодо простого питання: А чому хтось має то зробити? На то відповідають: -Ну я ж усі податки здав. На виборах когось поважного обрав – нехай робить мені добре. Він і робить – собі добре. Як вже не раз було сказано: хто платить гроші – той і замовляє музику. Тому і саме тому ті самі вчителі в якості репетиторів просто супер гарно вчать дітей, а з класом аби-аби, головне, щоб начальство було задоволене ними, бо звідти грошики надходять, а не від школярів та їх батьків. Хіба що оброк «на штори» малозначний чи ще якісь «дари волхвів» тощо. Але то не зарплата! Вкотре наголошую, що взаємозв’язку поміж знаннями учнів і зарплатою учителя немає в абсолюті! У репетиторі – є, а у вчителів шкіл і викладач вузів – немає! Принаймні не чув жодного прецеденту, щоб батьки судилися зі школою чи вузом за неякісні знання, наданні їх дитині – не було такого в Україні. І не буде, бо хто ви такі, батьки? Замовники? Ні. Перевіряючи? Ні. Та ви – ніхто! О! Скандалісти ви і тільки.
Який є висновок з всього сказаного вище? Він простий і чіткий: хочете дати дитині якісну освіту – платіть за неї особисто! Не через податки та мудрагелів при владі, а – особисто! То є альфа і омега процесу освіти і не тільки: обираєте, оплачуєте, вимагаєте! Зауважте, що це не скасовує державного надання освіти, але долучає споживачів освіти до активного контролю за нею, або маєте те, що маєте. Особливо ту муку допомагати з домашніми завданнями… Вчити замість вчителя, бо то рідна дитина і її шкода. А подумати як дорослі чому розуму не маєте? Це ж виглядає, як: заплатив таксисту і йому на зло пішов пішки. Ну то і йдіть…
Батьки і їх дитина мають визначати зміст і якість власної освіти, щоб вона була реально функціональна! Була потрібна для суспільства і людини як справді корисні знання та праця, а не диплом як папірець і цяця.
  
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
29 березня 2021 р.

Перепрошую за повтори і з того - докори, але все за наукою педагогічною, де повтори не потвори, а потреба, щоб знати і не забувати - ось!

Вже десять років Патріарх УГКЦ Святослвав

Блаженніший Святослав розповів, хто з попередників мав на нього найбільший вплив, і звернувся до вірних з особистим проханнямСубота, 27 березня 2021, 20:16
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав розповів, що на нього, як на Предстоятеля Церкви, найбільший вплив мав його попередник Блаженніший Любомир Гузар.

Про це він розповів в інтерв’ю Миколі Княжицькому на телеканалі «Еспресо», присвяченому десятиліттю предстоятельського служіння.

«Коли йдеться про те, хто з моїх попередників мав на мене найбільший вплив, то це, безперечно, Блаженніший Любомир», – відзначив Глава Церкви.

Предстоятель розповів, що він мав нагоду пізнати його в різних ситуаціях.

«Він ще був моїм духівником у семінарії в Рудно. Коли я повернувся зі студій в Римі, Блаженніший Любомир безпосередньо опікувався нашою семінарією, куди я повернувся до праці як викладач і настоятель. Пізніше він залучав мене до різних справ, скеровував мене в різні країни з різними місіями. Одним із таких душпастирств було моє служіння в Афінах у Греції. З окремими місіями скеровував мене до Іспанії, тоді тільки ще формувалася українська громада, яка тільки виходила там на інший етап своєї організації. А потім я почав з ним співпрацювати як його особистий секретар і голова Патріаршої курії у Львові», – розповів Блаженніший Святослав.

«Тобто я мав нагоду, – додав він, – бути разом із ним у різних обставинах. Цікаво було разом із ним переживати Помаранчеву революцію, бачити, як Глава Церкви реагує на надзвичайні обставини у своїй державі, як він думає про свій народ, як промовляє до нього, як второпно діє».

Пізніше, коли Блаженніший Святослав став Главою Церкви, він мав велику ласку від Господа Бога протягом перших років свого предстоятельського служіння мешкати в одному домі з Блаженнішим Любомиром.

«Я завжди мав Блаженнішого поруч і це для мене було дуже важливо. Ще майже сім років ми мали можливість співпрацювати. І він завжди був готовий порадити, підтримати, часом навіть розвіяти певні сумніви. Завдяки його підтримці я міг тоді відважніше діяти як Предстоятель Церкви. Тож найбільше залишив свій вплив на мені Блаженніший Любомир», – сказав Глава УГКЦ.

Читайте також: Як в УГКЦ відзначатимуть 10-річчя інтронізації Блаженнішого Святослава?

Наприкінці інтерв'ю Блаженніший Святослав також звернувся до глядачів з особистим проханням: «Помоліться за мене, бо Глава Церкви є сильний духовною силою своєї Церкви, своєї спільноти. Якщо ми будемо підтримувати одне одного, передусім молитвою, нам ніколи не забракне оптимізму. Нам ніколи не забракне того світла, світла життя. Каже Христос: хто йде за Мною, той не блукає у темряві, але має світло життя».


Освіта, як світло в кінці тунелю (в багато частинах)



Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

Своє попереднє думання про українську освіту з 5-ти частин під загальною назвою "Освіта світить та не гріє" я збираюся продовжити роздумами про можливі перспективи і потрібні переміни в процесі надання освіти в Україні, хоча наперед зазначу, що це просто якби ілюзії на алюзії і навпаки. Коли пропонуєш щось серйозне, то і ставитись до того потрібно серйозно. І писати відповідно науковоподібно, а в мене такого бажання немає. Я хочу просто актуалізувати тему і не більше того. Про реальне ареальне становище в існуючій освіті я прописав і тепер буду обговорювати наступні питання інтегрування:

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

2. Вчитись впродовж усього активного життя. Опанування дистанційною формою навчання, як основною, що однозначно вирівняє всіх учасників освітнього процесу без отого принизливого поділу на "столичні", "міські" та "сільські" підвиди освіти тощо.

3. Багатоваріантність освіти, де активно у взаємозв’язку діють вчителі, учні та їх батьки на формування процесу навчання. Має існувати базове незмінне мінімально обумовлене знання з обов'язкових предметів в освіті, а далі хто як схоче - то і вивчає поглиблено.

4. Рейтингова система нарахування балів для учнів, а не суб’єктивні оцінки від учителів. Активація змагальної системи. Перехід від ігрової форми навчання в молодшому віці до науково-дослідницької в підлітковому і далі.

5. Кредитна форма освітньої послуги з багаторівневою системою погашення. Аналогічно спорт та мистецтво.

6. Соціальна обумовленість освіти та перспектив її носіїв, коли економіка і держава вцілому є для людей, а не навпаки, як це є зараз.

7. Освіта, як засіб самореалізації кожної людини поокремо, а не міфічна "всебічнорозвинута людина" як результат освітнього процесу. Розвивати потрібно наявні здібності в учнів, а не напихати їх "обов'язковим освітнім непотребом". Світильник, який маємо потрібним заповнити і запалити, щоб гарно горів і світив без кіптяви та завчасного загасання. 

8. Культура суспільного співжиття, як позитивна соціалізація людини в процесі навчання та одержання освіти. Тобто жити для себе і для суспільства одночасно, як взаємопов'язані процеси.

Перелік освітніх тем не є вичерпним, а є суто як план для роздумів. Я навмисно уникав емоційних та суб'єктивних визначень, хоча однозначно вважаю, що вчитися має бути цікаво і приємно, навіть якщо то часом стає і неприємно. Перепони долаються зусиллями кожного поокремо, бо досягнення і перемоги є суто особистими. Щастя за природою може бути тільки твоє, що не заважає для щастя ставати  спільним відчуттям. Отож. 
Просто я вважаю, що саме життя в людей має бути цікавим для них, бо інакше виникає градація деградації. Відповідно з цього постає пошук псевдо-цікавості в житті, як безкінечне бажання все нових і нових розваг та задоволень, ігрова та наркотична залежність в різних її підвидах. А все чому? А все тому, що  "Якби ви вчилися, як треба / То й мудрість була би своя" - сказав понад 200 років тому Тарас Шевченко. Мо' таки настав час помудрішати?..

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
25 березня 2021 р. (7529)

Ставлення влади України до власних виробників: а пішли на

Кинути виклик шведському гіганту Scania на 123 мільйони: українська компанія вперше озвучила свою позицію
Кинути виклик шведському гіганту Scania на 123 мільйони: українська компанія вперше озвучила свою позицію

Український дилер “Журавлина” вперше пояснив свої судові претензії на 123 мільйони до дистриб’ютора шведських вантажівок Scania Україна в ексклюзивному матеріалі УНН.

КИЇВ. 24 лютого. УНН. Трохи більше тижня тому колишній виконавчий директор Scania Україна Андреас Пуеккер публічно висловився на захист української компанії “Журавлина”. Саме з нею в суді апеляційної інстанції судиться шведський виробник та імпортер вантажівок Scania групи Volkswagen.

Після його заяви Scania Україна на своєму сайті та у відповіді на запит УНН повідомила свою офіційну позицію: там звинуватили Андреаса Пуеккера в заангажованості та наголосили, що претензії “Журавлини” необґрунтовані, як і рішення суду.

Цікаво, що другий учасник судового конфлікту — українська компанія “Журавлина” — весь цей час зберігала мовчання. На звернення УНН власник компанії Олег Політило категорично відмовився надавати коментар телефоном. Причини претензій до Scania Україна він погодився пояснити лише особисто на території власної компанії, що знаходиться у містечку Сарни на Рівненщині.

Враховуючи те, що Scania Україна публічно назвала рішення Господарського суду на 123 млн грн на користь компанії “Журавлина” необґрунтованим і корупційним, УНН вирішили все-таки дізнатися іншу точку зору та подивитися на підприємство, яке кинуло виклик європейському автогіганту.

“Журавлина” та Scania: медовий місяць

Директор і власник “Журавлина” Олег Політило народився на Сарненщині. Інженер за освітою, який будував свого часу Рівненську АЕС, 28 років тому він разом із однокласником Сергієм Никончуком заснував підприємство “Журавлина”. Перший договір зі Scania вони уклали у 1999 році — українці стали офіційним сервісним центром шведського виробника вантажівок.

“До нас направляли автомобілі, ми ремонтували. Ми були популярні. Ми й зараз працюємо після розриву стосунків зі Scania. Але для нас завжди дуже важливо, щоб кожна сторона дотримувалась своіх зобов’язань, про які домовилися на початку: це договір. Але коли один хтось думає тільки про себе — не поіде нічого”, — розповідає Олег Політило, проводячи знімальній групі УНН екскурсію на підприємстві “Журавлина” у Сарнах.

Прикметно, що в одному зі своїх інтерв’ю, коментуючи судовий конфлікт із “Журавлиною”, головний юрист та член дирекції Scania Україна Сергій Замула підкреслює необґрунтованість вимог колишнього українського дилера та пояснює, що шведи потужно вкладалися в розбудову своїх дилерських і сервісних центрів.

Однак Політило на питання про те, скільки Scania в них вклала грошей, жорстко заявляє, що “Журавлина” за весь час співробітництва зі шведами не отримувала жодного фінансування — все власними силами.

“Ми все робили за свої гроші, вкладались у себе, розбудовували, доводили до шведських стандартів якості фірму. Ні копійки від Scania ми не брали та не просили. Навпаки, ставши у 2005 році офіційним дилером, ми вкладались у Scania, розбудовуючи мережу з обслуговування та продажу автомобілів в п’яти областях: Рівненськіи, Волинськіи, Хмельницькіи, Чернівецькій, Вінницькій”, — розповідає Політило.

За його словами, ситуація була вкрай успішною та вигідною для обох сторін. Майстри ж сервісного центру перемагали в українських змаганнях, брали участь у міжнародних і надавали незмінно високий рівень якісних послуг усім клієнтам.

Сервісний центр "Журавлина", 2009 р.

“Журавлина” VS Scania: перші негаразди

Все кардинально змінилось у 2009 році з перестановкою у топменеджменті дистриб’ютора.

“У 2009-2010 році приіхав новии директор Scania Україна — Озкан Барморо і вирішив поміняти угоду на менш вигідну для нас. Умови в ній були дуже односторонніми — на користь Scania. Дивіться, що виишло: коли ми першу угоду заключили, то там були одні умови, вигідні всім, тому ми вкладали гроші, ми інвестували в Scania, багато витратили, щоб відповідати їхнім вимогам. Після другої угоди про дилерський центр вже більше можливостей було — і ми інвестували ще більше на умовах тих двох договорів. І тут раптом приходить новии директор після того, коли ця інвестиція вже зроблена, і змінює всі умови на невигідні нам. Тобто хотіли всі попередні договори припинити, а нові укласти”, — пояснює Політило.

У той момент, коли “Журавлина” відмовилась підписувати нові умови договору та запропонувала сісти за стіл перемовин, щоб знайти компроміс, керівництво Scania Україна категорично заявили: для науки всім іншим українським дилерам вони розривають договір із західноукраїнським партнером.

“Озкан Барморо сказав, що договори буде розірвано односторонньо. Я розумів, що по закону так не повинно бути, бо ми інвестували багато грошей, показували високі результати, працювали на ім’я та репутацію Scania. Це ж європейський поважний виробник, не можуть вони наплювати на умови договору. У нашому дилерському договорі написано: він заключений на невизначений термін і може бути припинений за письмовою заявою будь-якої зі сторін шляхом укладання угоди про припинення цього договору”, — зауважує він.

Політило наголошує: угода про сервісний центр 1999 року та дилерський договір 2005 року чітко зазначали умови для розірвання та передбачали “сісти за стіл і вирішити, як ми розіидемося”.

Яке ж було здивування західноукраїнського дилера, коли раптом на сайті Scania Україна з’явилось повідомлення, про закінчення терміну дії дилерського договору та співпраці з “Журавлиною”, а всіх клієнтів попросили звертатись до новозбудованого за кошти Scania і повністю залежного від них підприємства в Калинівці, що під Києвом, та інших дилерів.

“Річ не в тім, що ми не могли вижити без Scania, справа у справедливості та партнерстві, коли представництво європейської компанії безпідставно та брехливо на сайті заявляє: договір розірвано. А це не так! Було схоже на плювок у все, що ми до цього робили. Я повністю підтримую право Scania працювати з тими, з ким вони хочуть — це ринок, це бізнес. Але недоброчесно порушувати умови договору тільки тому, що вони так захотіли та вчиняти з нами, як з людьми другого сорту, я не міг дозволити. І чи не було все це лише приводом, щоб вижити нас із ринку на користь їхніх нових центрів КиївСкан в Калинівці та ЛьвівСкан у Львові, порушуючи принцип добропорядної конкуренції з дилером”, — зазначає він.

“Журавлина” VS Scania: дев’ять кіл суду

Так почався складний шлях судових процесів, де “Журавлина” намагалась захистити своє право на доброчесне відношення в бізнесі згідно з укладеними договорами.

“Ми подали в Киівськии господарськии суд позов про визнання інформаціі на їхньому сайті недостовірною, бо ж насправді договір не був розірвании у законному порядку. І ми виграли: суд виніс рішення визнати недостовірною інформацію, розміщену Scania Україна на своєму сайті про закінчення строку дії дилерського договору та завершення співробітництва між нами. І Scania Україна виконала вказане рішення суду, правда лише у примусовому порядку після звернення „Журавлини“ до державної виконавчої служби, яка й зобов’язала розмістити спростування на сайті, що протрималось там рівно один день. Після цього Scania Україна подала позови про розірвання угоди про сервісний центр і дилерського договору. В якості однієї із підстав було бездоказове звинувачення, що ми нібито обслуговуємо конкурентів Scania. Та в суді все це не було доведено, а їхні вигадки не спрацювали”, — розповів Політило.

До речі, за його словами, вже після програшу у Господарському суді Київської області представники Scania Україна почала заявляти про використання “Журавлиною” неоригінальних запчастин при ремонті автомобілів. При тому, що навіть головний юрист та член дирекції Scania Україна Сергій Замула в одному з інтерв’ю стверджує, що фактичних доказів використання не оригінальних деталей “Журавлиною” у них немає.

Як зазначає Політило, після першого суду Scania Україна почала перешкоджати виконувати “Журавлині” її зобов’язання згідно з умовами договорів, які на той час все ще працювали.

“Вони нас відключили від електронної системи МІФ, яка забезпечувала електронний обмін інформацією та усіма документами між Scania Україна та дилерами. Навіть судом було встановлено, що Scania Україна створює нам перешкоди у виконанні умов договору, позбавивши доступу до корпоративних програмних продуктів, які забезпечували взаємодію між нами: КІСУП „МІФ“, електронного порталу Sail, електронних онлайн-програм аналізу робочих даних автомобілів Scania, електронної програми технічної підтримки Dealer Fras, електронної програми MULTI. А це не просто пережити, бо клієнт приїжджає, а ми не можемо подивитися, яка у нього несправність, підібрати та замовити запчастину. Вони також відмовили нам і у закупівлі запасних частин. Усі факти цих перешкоджань ми повністю довели в судовому порядку — є відповідні рішення”, — розповів він.

Судове рішення на 123 мільйони гривень

У результаті адвокати Scania з другої спроби все ж таки розірвали дилерськии договір у 2017 році.

“З самого початку судової тяганини ми продовжували виконувати всі умови та зобов’язання за угодами як сервісний і дилерський центр. Тож коли у 2017 році договір був розірваний, ми подали свій позов на компенсацію збитків та відшкодування усього недоотриманого, що „Журавлина“ могла заробити за період з 2012 до 2017 років. Весь той час ми сподівались, що здоровий глузд, повага до умов контракту, до бізнес-партнерів візьме гору над амбіціями. Нас принизили, нас визнали нерівноправним партнером та змішали з брудом, попри всю працю і фінансові вкладення, які ми робили в поважного європейського партнера”, — розповідає Політило.

Він впевнений, що позиція Scania про необ’єктивність суду дуже упереджена, бо “Журавлина” довела свою правоту, а 123 мільйони гривень відшкодування у позові фінансово обґрунтовані та мають міцну доказову базу.

“Ми в попередніх судових справах встановили дуже багато обставин, які на нашу користь, що і стало рушійною силою для цього виграшу. Ім суд сказав: надаите по кожній вказаній у позові сумі своі пояснення та розрахунки і підтвердьте це доказами. Проте вони цього не зробили. А коли нас відключали від електронної системи „МІФ“, ми звернулися із заявою у Львівськии інститут судових експертиз, вони виіхали в Сарни, зняли всю інформацію з системи „МІФ“ і зробили експертні висновки, де зафіксували всі наші фінансові обороти. Потім, коли нас відключили, ми в межах договору про співпрацю звернулися до київського дилера Проскан (з яким Scania також судиться — ред.), і він звернувся теж до Львівського інституту судових експертиз, експерт виіхав ще и туди та зняв там додатково інформацію за всі ці роки, що ми були відключені, але продовжували виконувати умови договору. Тож ми зібрали всі докази докупи та добились справедливості”, — розповів власник “Журавлини”

За його словами, зі свого боку Scania навіть не намагалась показати свої розрахунки, допустити суд до своїх фінансових документів і баз даних, від яких відключили “Журавлину”.

“У нас позов на 123 мільиона. Ми виграли, і Scania подала апеляцію, бо мають право на це і так само відстоюють інтереси свої, як всі ці роки — ми. Але паралельно з апеляцією в ЗМІ почалась розкручуватись тема корупційних украінських судів. Плакати теж почали розвішувати. Десь у Європі чи Швеціі вони собі такого не дозволили б. Ось програли вони в Таллінні тендер про постачання газових автобусів. І що? Вони оскаржували це рішення, але Господарський суд навіть потім не прийняв їхню касацію. І вони не розвісили по Таллінну плакати, що суд корупційний, не почали владу шантажувати, що вони взагалі підуть з Естонії, не підключили різні комісії з народних депутатів, які почали прямо переписувати все, що пише про нас Scania. Та й шведський посол не сказав естонському уряду: тепер ми та всі інвестори після такого рішення суду задумаються, чи працювати у вас. Чому це можливо на українській землі — така зневага, я не знаю”, — зауважив Політило.

Галас Scania проти мовчання “Журавлини”

На питання, чому українці весь цей час мовчали та не намагались у публічному просторі пояснити свою позицію, чому відмовлялись давати коментарі, Політило пояснює, що йому вже 62 роки, а половина його життя — це “Журавлина”. І він не може говорити у відриві від неї.

“У нас навіть сайту немає, рекламщиків немає, за нас працює, як кажуть у народі, „сарафанне радіо“. А у Scania така підтримка серед політиків, такі ресурси, стільки експертів почали нас критикувати. Чого лиш варті ті статті проти мене та „Журавлини“ після нашої перемоги в суді. Було боляче це читати. І ви перші, хто приїхав сюди, бо я запрошував всіх журналістів, хто мені телефонував. Знаєте, хотілось, щоб мене чули без відриву від „Журавлини“, бо половина мого життя і по роках, і по значенню — це вона. І я звик дивитися в очі співрозмовнику. А ще я не вірю, що їх ось цей гамір у пресі проти мене, проти колишнього директора Scania Україна Андреаса (Пуеккера — ред.), який виступив на наш захист вже давно, не дозволить нам отримати справедливе судочинство”, — поясніє Політило.

Він також додав, що щойно Пуеккер офіційно виступив з публікацією на захист “Журавлини” у своєму Фейсбук, як відразу в ЗМІ з’явились брудні матеріали про нього.

“Це була його позиція — і він написав про це, він не зміг мовчати. Потім Андреас мені розповів, що йому почали телефонувати журналісти, він був дуже радий, що може якомога більшій кількості людей пояснити суть справи. Але він погано володіє російською, на якій журналісти з ним спілкувались, а на його прохання надіслати інтерв’ю на погодження, щоб російськомовна дружина звірила відповідність написаного, ніхто цього навіть не зробив. І потім вже пізніше побачив своє інтерв’ю з висновками, які повністю збігались з позицією Scania. Як сказав Андреас, та компанія, якою була колись Scania, залишилась у минулому. Вони забули, що бізнес тримається на компромісі, взаємовигідній співпраці, повазі та дотриманні умов договорів”, — вважає він.

На що тепер чекає “Журавлина”

Після екскурсії “Журавлиною”, знайомством із механіками та процесом роботи підприємства, Політило розповів журналістам УНН, що його компанія за всі ці роки перетворилась у активного українського інвестора і планує й надалі розвиватись.

“У нас працюють 160 людей, всі офіційно влаштовані. Ми представники українського підприємництва, нас ніхто не захищає, не підтримує десятиліттями. Я дивлюсь на той же німецький концерн ZEPPELIN у сфері дилерства. Вони виросли з місцевого дилера в Німеччині, а зараз постачають в низку країн спецтехніку знаних брендів. Чому ми не можемо дорости до таких масштабів з часом? Бо влада зовсім інакше в Україні ставиться до внутрішніх інвесторів”, — розповідає Політило.

У підсумку він зазначив, що чекає на апеляційний суд і хвилюється, що на його рішення вплинуть вагомість імені Scania, а також залучення всіх наявних у компанії ресурсів.

“Не знаю, коли буде суд, бо суддя вже другий тиждень хворіє. Як тут не захворіти, коли народний депутат ТСК із захисту інвесторів пише, що слідкуватиме за рішеннями, щоб воно було на користь Scania, бо це знаний в усьому світі інвестор і перераховує всі його досягнення. А посол шведський говорить, що ніхто з інвесторів не прийде в Україну, бо суд першої інстанції не виніс рішення на користь Scania. Але ж у нас є право на справедливість і добропорядне ставлення. Ми тут не сміття, ми інвестори, які майже 30 років платимо чесно податки, створюємо робочі місця, беремо на роботу молодь без досвіду роботи, залишаємо працювати досвідчених пенсіонерів. Ми допомагаємо місту ставати кращим. І свою правоту відстоюємо в суді, а не на плакатах”, — резюмував Політило.

Юрій Смолич ч.1 Ну "стукач" і що з того?

8 липня Юрію Смоличу виповнилося 120 років. Зазвичай цього дня в «круглі» роки виходили ювілейні статті про нього під назвою «Ровесник віку». Слідом за банальною назвою йшли хвалебні оди з переліком кар’єрних досягнень Смолича. Про його творчість воліли писати дуже скромно — головно про повоєнні дилогії «Світанок над морем» та «Рік народження 1917-й». Фантазією радянські літературознавці й журналісти не відзначалися. До того ж копатися в минулому шанованого письменника, розшукувати маловідомі твори і заборонені тексти не було ні можливости, ні потреби, і так усе ясно — кандидат, лауреат і зразковий експонат.

І от настав ювілей, коли про письменника Смолича взагалі забули. Не вийшла яка-небудь його книжка чи збірка, не з’явилося ювілейних статей, не проводилися тематичні вечори й виставки в Спілці та музеях. І не тому, що пандемія і карантин. Нині ні ждя кого немає письменника Юрія Смолича, є тільки сексот Юрій Смолич.

Виявляється, люди, далекі від літератури, архівів, досліджень, усе чудово про нього знають. Наприклад, що Смолич був артилеристом у Петлюри. Що дослужився до звання генерал-майора КГБ і має численні нагороди за вірну службу. Що він записував на магнітофон розмови з Довженком. Що дружина Юрія Яновського ненавиділа Смолича. Що він цькував шістдесятників і хворого на серце Малишка. А коли ви питаєте про джерела цих фантастичних відомостей, вам авторитетно заявляють, що колись про це розповідав Євген Сверстюк десь на радіо. Більшість же охоче повторює і смакує ці плітки й чутки, не заморочуючись із фактчекінгом.

Найавторитетніше джерело сучасности — Вікіпедія (що ми без неї робили б!) — недалеко відбігла: «У 1990-х роках підтвердилися чутки про таємну співпрацю Юрія Смолича з органами НКВД-МГБ-КГБ. […] Співпраця інформатора Смолича з органами КДБ тривала і після Другої світової війни, він залучався до спецслужбістських розробок у середовищі української еміграції, вербував утікачів з СРСР на “репатріацію”». Реальне покликання аж одне — на публікацію документів зі справи-формуляра на Довженка 1995 року. Та ця публікація стала підтвердила чутки, а лише їх породила, адже справжні імена ніде й ніколи в гебістських документах не фігурують. Проте збіги в інформаціях секретного агента «Стрела» з біографічними фактами й іншими текстами Смолича виразно вказували на нього.

То що? Смолич не був сексотом? — спитаєте ви розчаровано. Ви ще багато про нього не знаєте, читайте далі!

БУВ

Продовження теми Острога ч. 2

З вересня 1963 року Галина Гордасевич увійшла до літературного об’єднання «Обрій». В цей час вона зрозуміла, що справжнім її покликанням була зовсім не фізика (яку вона вивчала на фізичному факультеті Донецької політехніки), а література. «Веселка на тротуарах», – перша збірка поезії Галини Леонідівни, яка вийшла друком у 1966 році. У 1980-х-1990-х роках світ побачили її оповідання та повісті, пізніше, – збірка публіцистичних матеріалів «Письма к другу».

В 2002 році світ побачила книга «Нескорена берегиня: жертви московсько-комуністичного терору ХХ століття» приурочена 50-річчю Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (далі – СФУЖО). Після смерті почесної членкині СФУЖО та редакторки книги Ніни Строкатої-Караванської у 1998 році, перейняти цю роль та опрацювати зібрані матеріали запропонували саме Галині Леонідівні. Вона, переживши страхіття комуністичного режиму і ставши однією з жертв репресивної системи, погодилася розповісти власну історію і стати редакторкою, вважаючи роботу над книгою справою честі.

«Нескорена берегиня» акумулює історії 115 жінок-жертв комуністичного режиму. Галина Леонідівна встигла опрацювати матеріали, встановити порядок викладу історій, розробити систему подачі інформації та укласти рукопис книжки. Розповіді подано у формі емоційних, трагічних, місцями жахаючих спогадів. У книзі знаходимо історії як відомих (Ірини Воронович-КочурНадії СвітличноїІрини КалинецьАлли Горської та інших), так і невідомих жінок-політв’язнів, котрим вдалося вижити і розповісти про жахіття терору ХХ століття.

Попри те, що й Галина Гордасевич не встигла завершити працю над книгою (померла 11 березня 2001 року у місті Львів), до логічного завершення справу довів її син – Богдан Гордасевич. Видання є книгою-пам’ятником усім жінкам-політв’язням України.

Фото з особистого архіву сина письменниці Богдана Гордасевича

Письменники живуть доти, доки їхні твори читають. Нагадаємо, що Галина Гордасевич написала цикл віршів про древній Острог, який зачаровує та надихає. Свідченням цього є передмова письменниці до збірки «Рядок з літопису» (Львів, 2000 рік): «Острозькі сонети» я склала замість одного вірша, на якого мене умовляв поет Іван Пащук, для ювілейного збірника, присвяченого Острогу». Три вірші з циклу подаємо нижче:

***

Ти засвітився знов, Остріг!
І не ілюзія, не сон це:
У синім небі жовте сонце –
Це поєднання барв старих,

Що нашим прадідам були
Як символ щастя, символ волі,
Блакитне небо, жовте поле
Державним стягом зацвіли.

І знову теплиться свіча
В старім Богоявленськім храмі,
Знов академія стріча
Юнацтво мудрості дарами.

О юні, як вам заздрю я!
Тут доля почалась моя.

***

Тут доля почалась моя.
Яка була – таку сприймала.
Як я єдине плаття прала,
Ти пам’ятаєш, Вілія?

Кормили те сумне дитя
Старі дерева шовковичні.
Повір мені, Остріг мій вічний,
Не поміняла б я життя.

Нехай судилася тюрма,
Дроти колючі, автомати,
Та я ж там не була сама
І вміла честь свою тримати,

 І хоч брела крізь горе бродом –
Була я зі своїм народом.

***

Була я зі своїм народом
І з ним лишаюсь назавжди.
От я й вернулася сюди,
В Остріг, що я із нього родом.

Жили тут прадіди мої,
Тут спочивають їхні кості
На стародавньому погості,
Де їм співають солов’ї.

А я по вулицях іду,
І тільки сум: того дівчати
Слідів далеких не знайду
І все спочатку не почати.

Остріг мій, молодість спливла,
Та я тобі вінок сплела.

Тетяна Лободовська,
наукова співробітниця відділу історії.


"Повір мені, Остріг мій вічний, Не поміняла б я життя"

 Острогом у серці

(до річниці смерті Галини Гордасевич)

11 березня минає 20 років з дня смерті Галини Гордасевич. Юнацькі роки поетеси і громадської діячки, період становлення особистості і формування світогляду безпосередньо пов’язані з Острогом. Кременчанка, донька священика Леоніда Гордасевича та вчительки Олени Хомчук, була студенткою Острозького педучилища, яке функціонувало в корпусах сучасної Острозької академії в середині ХХ століття.

Галина Гордасевич з батьками
Фото з особистого архіву сина поетеси Богдана Гордасевича

Про вступ до навчального закладу в Острозі Галина Леонідівна згадувала так:

Я приїхала в Остріг, здала документи, потім мені сказали: «Все, Ви зачислені», тоді я ще поїхала до діда Павла…Місяців два я в них пожила і приїхала на навчання. А в Острозі літом арештували якихось студентів. Чи була там якась організація та студентська чи її не було, того я не знаю. Я тих хлопців в очі не бачила, бо я ж тільки здала екзамени. Але там почали дивитися, перевіряти документи всіх. Я написала автобіографію, я звичайно не написала, що мій батько священик і що він зараз сидить…Вони з Острога зв’язалися з Володимирцем, з’ясували, що мій батько священик, що він засуджений, і мене викликає до себе директор училища…Може тижнів два я вчилася, може три, - і я вже встигла себе показати, бо я вчилася тільки на п’ятірки. Директор зразу запитав мене: «Хто твій батько?» І що мені робити? Я так і кажу, що мій батько засуджений. «А чому ти не написала це в своїй біографії?» Я, напевне, боялася, що ви мене не приймете, а він каже: «Ну от бачиш, якби ти написала, - то може ми б тебе і прийняла, а тепер тобі прийдеться забрати документи…

З уривку зі спогадів вище стає зрозуміло, що упущення факту засудження батька Галини Гордасевич до 10 років позбавлення волі за зв’язок з повстанцями, значно обмежило час її навчання та перебування в Острозі. Цей факт був сприйнятий як умисне намагання приховати власні зв’язки з повстанцями, тому за юною Галиною НКВС встановив нагляд. Від моменту вступу до Острозького педучилища минув лише рік, та уже на другий рік навчання кременчанка була змушена перевестись до педучилища у місті Костопіль.

Студентське життя було затьмарене затриманням весною та арештом влітку 1952 року. Того ж року, в липні, Рівненський обласний суд присудив їй 10 років ув’язнення. Після звільнення в кінці 1954 року, шлях на Західну Україну для Галини Леонідівни був уже закритим. Гордасевич відмовили у рівненській прописці, тому єдиним виходом на той момент було завербуватися на Донбас. На Сході вона була змушена важко працювати (розвантажувала вагони з будівельними матеріалами, вкладала асфальт на дорогах, пресувала труби на труболиварному виробництві) та, все ж, майстерно поєднувала роботу з навчанням у вечірній школі, а згодом, на вечірньому відділенні місцевого політехнічного інституту. Невдовзі одружилася, в 1961 році у подружжя народився син Богдан. Як згадувала своє подружнє життя Галина Леонідівна, з чоловіком «чужим по духу» у шлюбі прожила не довго, тому сина вона виховувала самостійно.

Галина Гордасевич з сином Богданом
Фото з особистого архіву сина поетеси Богдана Гордасевича



Україна засмічена догмами імперії




БИТВА ЗА МАЙБУТНЄ
 – Тату, а ти знаєш, що російський Віні-Пух якийсь дурний, – ошелешила мене рік назад моя шестилітня донька, коли ми зранку прямували в дитсадок.
 – Чого це, доця? – мені аж стало цікаво.
 – Він прийшов до Кролика в гості. Зав`язав рот Поросятку. Сам усе з`їв, встав і пішов. Навіть «Дякую!» не сказав! – обуренню дитини просто не було меж. І все це після того, як вона в дитсадку вперше побачила цю класику радянської мультиплікації.
Такою реакцією дитини я був приємно здивований. А ще більше – задоволений. Адже, це була хоч і невелика, проте дуже важлива для мене особиста перемога. Перемога у жорстокій та безкомпромісній війні за майбутнє. За майбутнє моєї сім`ї, мого оточення та моєї країни.
 – А шо такоє? Ми ж в дитинстві усі дивились ці милі російські мультики. І, мєжду прочім, виросли нармАльними людьми! – цю відмазку я чую із уст звичайного українського обивателя постійно. Чую і щоразу вона мене неймовірно веселить.
Ви це серйозно? Ви справді так вважаєте? Вважаєте, що люди нашого покоління і старше дійсно виросли на цих мультиках абсолютно нормальними? Ви давно навколо себе озирались? Давно аналізували наслідки свого «нормального» життя? Може, ви взяли й за останні тридцять років збудували сучасну правову державу рівних можливостей з працюючими інституціями? Чи, може, створили якісь успішні інноваційні бізнеси із проривними бізнес-технологіями? Чи не покладаючи рук працювали над укріплення української мови, культури та ідентичності, перешкодивши, таким чином, будь-якій можливості «братніх» територіальних домагань до України? Чи, може, в дитинстві ви, все ж таки, не ті мультики дивились, а? І не ті цілі ставили? І не ті цінності сповідували? Може, ось це ваше слово «нормальний» – це звичайний синонім до «інертний, пасивний та безініціативний»? І з себе, до речі, я відповідальності теж не знімаю за це.
А при чому тут російські мультфільми? – відчуваю, що це питання уже висить в повітрі й вимагає негайної відповіді. Звісно, найперше пояснення напрошується відразу – це те, що вони ретранслюють у мізки наших дітей абсолютно неприйнятні для нас цінності та наративи. Але це ще далеко не все. 
Адже, ключова проблема навіть не в тому, що радянський Віні-Пух – це звичайний совковий хамло та цинік. І дуже сильно нагадує типового «іхтамнєта», який поліз на чужу територію тупо помародьорить меду під гаслом «Я тучка, тучка, тучка – я вовсє нє мєдвєдь». Від чого недалеко і до «па укропавскаму хутару залпом агонь!»
І не в тому, що милий Вовк із «Ну, паґаді!» – це типовий алкоголік та гопник із суттєвим кримінальним багажем та стабільним й вельми дивним потягом до дітей.
Чи той же Кот Лєопольд – інфантильний радянський інтелігент, такий собі мультяшний образ чи то Жені Лукашина, чи то Новосєльцева із класичних комедій. А його беззмістовне «Рєбята, давайтє жить дружна!» – це перефразовані сучасні «проста пєрєстать стрєлять» і «даґаварітса ґдєта пасрєдінє».
Чи ті ж Кракаділ Гєна з Чєбурашкою – типажі звичайних совєцьких обивателів, побитих життям та безпросвітною сірістю радянського животіння.
Чи Буратіно – безтолковий, неосвічений малолітній лудоман та балабол, такий собі типовий піонер-герой, готовий самовіддано будувати комунізм.
В дійсності ж ключовою проблемою радянських та російських мультфільмів є те, що завдяки ним наші діти (пауза) ПРИВЧАЮТЬСЯ СПОЖИВАТИ РОСІЙСЬКОМОВНИЙ КОНТЕНТ! 
Отже, повністю усвідомлюючи те, про що пишу, я іще раз готовий відповідально заявити: однією із фундаментальних проблем, яка впливає на наше майбутнє та майбутнє наших дітей – це російська мова у контенті, який ми споживаємо. Бо, саме, спільний інформаційний простір із Росією, із її атомізованим, деструктивним та аморальним суспільством – це і є наш головний біч, наше прокляття і наш хрест, який нам іще роки тягти на своєму горбі. І спосіб його позбутись є лише один – перестати разом із дітьми та в присутності дітей дивитись, слухати, читати російське та російськомовне. Відрізати нафік цю прогнилу пуповину! 
Да как ви смєєтє такоє ґаваріть, ізвєрґі? Кто вам, падонкам, дал такоє право? А как же вєлікій язик Талстого, Дастаевского і Арєстовіча? А вєлікая руская літєратура? А патрясающій савєцкій кінєматоґраф? Балєт, в канце канцов? Атвєрґая рускій язик ви лішаєтє ребьонка столькіх вазможнастєй! – поллється зразу ж тут по трубам. 
Окей, а тепер давайте про «вєлічіє» і про «вазможнасті». Нагадайте мені, будь ласка, скільки за останні тридцять років було створено шедеврів світової літератури російською мовою? Чи, може, назвете хоча б кілька геніальних російськомовних музичних творів світового рівня за цей же період? Чи ім`я якогось неймовірно популярного російськомовного виконавця, який збирає аншлаги по всьому світу? Або якийсь російський фільм, який не лише бив би світові касові рекорди, а хоча б більш-менш успішно ішов в прокаті за межами бувшого совка?
Що? Я безпардонно прискіпуюсь? Тоді, давайте підійдемо з іншого боку. Скільки за останні тридцять років росіянами було зроблено видатних наукових відкриттів? А, може, були здійснені якісь сучасні технологічні прориви? Чи, раптом, існують якісь інноваційні всесвітньовідомі російські бізнеси? А російські економічні експерти, мультимільйонери та бізнес-гуру діляться своїм прогресивним досвідом на Заході та збирають по всьому світу нереальні аншлаги на своїх лекціях чи на форумах?
А, може, ви знаєте росіян, які стали в останні десятиліття основоположниками якихось наукових концепцій чи новітніх філософських течій? Де ці видатні російськомовні мислителі? Де ці російські Фергюсони і Даймонди? Фукуями і Харарі? Пітерсони і Сапольські? Де вони, курва, поховались? Животіють в тіні затасканих Толстого з Достоєвським? То, може, досить самонавіювань та ілюзій? Може, просто треба визнати, що російськомовний інформаційний простір – це звичайний третьосортний простір копіпаст, симулякрів, архаїки та деградації? Може, краще зразу ж зосередитись на англійській – на тій мові, якою сьогодні спілкується вся світова наука, культура та бізнес? І невтомно сприяти розвитку та розширенню українського контенту, який сьогодні за якістю не те, що не поступається російськомовному, але й, дуже часто, перевершує його? 
Але є іще одна надзвичайно важлива проблема російської мови. Справа в тому, що вона використовується Росією ще й як зброя, як інструмент нахабної та безжальної експансії. В українському інформаційному просторі, приміром, найбільше примітиву, хамства, крові, дічі, трешу, несмаку та пошлості ретранслюється саме російською мовою. Саме російською до нас вливаються тони прямої та непрямої пропаганди, тисячі інформаційних вірусів, брехні та фейків. Саме російською мовою іде проти України основна кількість інформаційних спецоперацій та дезінформації. 
І, безперечно, якраз саме наші діти і наша молодь є найбільш ласою мішенню вищевказаної пропаганди, маніпуляцій, чужорідних наративів та деструктивних життєвих моделей. Всього того, що нескінченим та некерованим потоком ллється із російського телебачення, ютубчика, дешевого музла та кіна. Бо, почавши із невинних російськомовних мультиків на ютубі, наші діти потім з легкістю переходять на російськомовні комп`ютерні ігри, серіали, музичний треш, телешоу та тік-ток. А далі ви незчуєтесь, як вони уже не бачитимуть різниці між українцями та рускімі. Між Україною та Росією. Між українською армією та «вєжлівимі зєльонимі чєлавєчькамі». Саме так це працює. Бо саме туди, де тотально панувала російська, безперешкодно прийшов «рускій мір» із його ненавистю, мракобіссям, концтаборами та смертоносною байдужістю до доль окремих людей. То, може, є сенс покінчити із цим раз і назавжди? Одним махом? Проста пєрєстать сматрєть російське? І з самого народження прививати цю дуже корисну звичку дітям? 
І тому, хай пробачать мене наші хлопці на передовій, але я скажу так: вирішальна битва за наше майбутнє, за майбутнє тих, хто нас оточує, за майбутнє нашої рідної країни відбувається аж ніяк не на фронтах Донбасу. Вона вершиться тут – у юних та ніжних головах наших з вами дітей. Куди ми, батьки та дорослі, ні за яку ціну не маємо права допустити ворога. Навіть, якщо він ховається під маскою Віні-Пуха. Саме ця лінія оборони є нашим останнім бастіоном. Саме на цій ділянці фронту наша бездіяльність чи, не дай Боже, якесь дурне розведення сил, може призвести до непоправної катастрофи. До втрати всього що ми любимо. Тому, завжди будьте напоготові!
… – Тату, а як ти думаєш, якби за тебе все робили, то тобі було б добре? – ранкові запитання по дорозі у дитячий садок стали для моєї донечки уже звичкою.
 – Ні, доця, – я намагаюсь буди розважливим та серйозним, – Бо той, хто нічого сам не робить, той зовсім не розвивається. Одним словом, стає тупим.
 – Як Зеленський, тату?
 – Так, доця: як Зеленський, – автоматично відповідаю я і здивовано піднімаю брови. І приходить розуміння, що наші діти таки набагато доросліші, ніж ми, зазвичай, про них думаємо. Але це вже інша історія…
Yaroslav Deneka

Українська діаспора в історичній ретроспекції





Українська діаспора в історичній ретроспекції. В Україні мало знаємо щось конкретно, а так хто чого нахапався про діаспору, хоча насправді потрібно спеціальний курс на філологічних факультетах, як і в школах тема діаспори має бути в програмі, але як сказав свого часу провідний діяч діаспори Іван Багряний у праці про комсомол в Україні: "Маємо те, що маємо"

Сьогодні рівно 20-ть років тому померла Галина Гордасевич

Сьогодні рівно 20-ть років тому померла моя мама Галина Гордасевич і за цей час були моменти, коли я казав: -Як шкода, мамо, що ти не бачиш цього торжества України! Твого торжества!,- а були моменти, коли я навпаки казав: -Як добре, мамо, що ти цього не бачиш ганебного явища у нас... І це все, що можу сказати сьогодні, бо багато всього було сказано за ці роки мною про маму, а тепер час говорити іншим людям, оскільки казав і кажу: -Галина Гордасевич жила і писала для людей - не для мене особисто. Тому і саме тому вирішувати людям чи вона їм потрібна - чи не потрібна. Амінь




МІЙ СИН ЗАСНУВ...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.


САМОТНІСТЬ

Я – Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу – може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба – от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою – книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...


СИНОВА  КАЗКА

Мій п'ятилітній син,
який знає всi марки автомашин
i зачудовано стояв на базарi
перед клiткою з поросятами,
це тверезе дитя двадцятого вiку,
розповiдав менi дуже серйозно:
- Знаєш, мамо, як тебе не було,
то я сiв на коня і поїхав.
Я їхав довго-довго,
аж у царство царя Гороха,
а там був змiй великий-великий
І вiн усiх людей поїдав.
А цар сказав, що як хто уб'є того змiя,
то вiн царiвну замiж вiддасть
i пiвцарства за нею в придачу,
Тiльки змiй усiх поїдав,
i нiхто не мiг його побороти.
Ну, а я як махнув шаблею –
так у змiя голови i покотились!
Тiльки царство не став я брати,
Навiщо воно мені?
Хiба я для царства старався?
Я ж просто, щоб змiй людей не чiпав.
Та й царiвна менi не потрiбна,
бо я женитись зовсiм нiколи не буду,
... Вiн гордо звiв пiдборiддя
i пiшов у своїх справах,
безкорисливий лицар, малий Дон-Кiхот,
у якого навiть нема Дульсiнеї.



* * *

Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.

А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.

І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.

Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!


* * *

Всесвiт вiдбивається в краплинi.
Небо. Дiм. Сусiдчина коза.
Дерева i хмари швидкоплиннi.
Всесвiт вiдбивається в краплинi,
Все одно йому, в якiй краплинi.
Може бути, це твоя сльоза.


* * *
О часе, ти скульптор непересiчний!
О часе! У тебе в запасi вiчнiсть.
Тебе до звiту нiхто не покличе.
Ти мiг вибирати базальти, гранiти,
Об них рiзцем досхочу гримiти,
А ти собi вибрав
        людськi обличчя.


* * *
Коли ненависть душу мою залива
І киплять бiля серця пекучi слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собi:
Чи ж виливаю за людство бiль,
А чи свою особисту образу?

***
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.

с Галина Гордасевич

https://fondhg.io.ua/