Самореабілітація на
випередження?
Днями
телеканал Ігоря Коломойського «1+1» продемонстрував документальний фільм «Неминуча
війна», де три спікери: Турчинов, Яценюк і Аваков – розповідали про події 2014
року і свою роль у них, так би мовити «про час і про себе». Десь загубили пана
Наливайченка, якому, напевно, теж було б що сказати, якби він, на відміну від
вищеназваних осіб, не був у демонстративній опозиції до чинної влади.
Насуваються
президентські, а потім парламентські вироби, і цілком можливо, що Турчинова,
Яценюка та Авакова будуть звинувачувати у здачі Криму і провалах на Донбасі.
Тому виникає враження, що «Неминуча війна» це хід на випередження. Це
самореабілітація і самозахист.
Проте
якихось нових аргументів фігуранти не вигадали. Турчинов драматично розповідав
про зраду військових та інших силовиків у Криму. Так, на півострові була зрада.
Однак Турчинов свідомо чи несвідомо плутає карти. Він заявляє про зраду мало не
90% військових.
Але
фактично справжніми зрадниками можна вважати лише тих матросів, солдатів,
офіцерів, адміралів і генералів, які перейшли служити до збройних сил іноземної
держави. А таких знайшлося близько 30%. Ще третина пішла у відставку, не
бажаючи служити під проводом безсилої (як вони переконалися) центральної влади
в Києві, а третина вийшла на материкову Україну і продовжує службу. Хоча
багатьох на материку зустріли не дуже лагідно. Знаю це на прикладі друкованого
органу Міністерства оборони газети «Флот України», що, передислокувавшись із
Севастополя в Одесу, «з коліс» продовжила працювати. «Флот України» не змогли
знищити росіяни навіть за часів Януковича, попри те, що дуже прагнули, але це
успішно зробили у відомстві генерала Полторака. Газету зліквідували, а головного
редактора внаслідок бюрократичних інтриг викинули на вулицю з мізерною пенсією
за багато років військової служби.
Три
спікери чимало розповіли про негаразди на місцях, проте чомусь залишили в тіні
те, що відбувалося 2014-го в Києві.
Українське
військо в Криму фактично кинули напризволяще, протягом місяця не даючи
адекватних команд і нічого не пояснюючи. Єдине, чого дочекалися, це
універсальне розпорядження з центру: «Тримайтеся!». Як триматися, скільки, з
якою метою, чого чекати – залишалося загадкою. Весь той час українські
військові були самі по собі.
Влада
в Києві демонструвала параліч і безсилля. Усе було, як у 1991 році, коли
параліч і безсилля демонструвала влада в Москві. Чимало українських військових
пережило розпад СРСР і тепер відчували щось аналогічне щодо України. Тільки стійкий
патріот України міг за тих умов залишитися відданим Україні, але в ЗСУ (засвідчую
це сам як член редколегії газети «Флот України» і науковий редактор журналу «Морська
держава») за Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича виховували все, що завгодно,
тільки не український патріотизм, культивування його у війську було справою
окремих ентузіастів, результатом їхніх «партизанських дій», які начальство, м’яко
кажучи, не заохочувало. У 2014 – му чимало людей у військових одностроях на
півдні вирішили (споглядаючи за реакцією центру), що Україна припиняє своє
існування (як це було з Радянським Союзом у 1991-му) і кожен має сам давати
собі раду і дбати про свою долю. Ніякого національного лідера в Києві вони не
побачили, хіба тільки купку переляканих і деморалізованих людей. Сьогодні вони
розповідають про тотальну зраду, однак на півдні, як і на материку, вона не
була тотальною. Тримав ситуацію під контролем командувач береговою обороною ВМС
України генерал-майор Воронченко, його частини готові були виконати наказ, якби
він був. Нині віце-адмірал Воронченко командує українським військовим флотом.
Отже, у цьому випадку говорити про зраду не випадає. Зі своїми людьми був
готовий виконати наказ і командир внутрішніх військ на теренах Криму генерал Білан. Нині він
заступник командувача Нацгвардії. Тут також теза про тотальну зраду не
проходить. Рішуча відсіч цих підрозділів сприяла б утягненню в процес збройної
боротьби всіх інших українських військових на теренах Севастополя і Криму.
Хтось
із спікерів навіть почав розповідати улюблені казки російської пропаганди про «драматичну»
роль у кримських подіях скасування мовного закону Ківало-Колесніченка. Це
очевидні дурниці, бо скасування реально не мало суттєвого впливу на те, що
відбувалося в Криму. До речі, головний ініціатор скасування В’ячеслав Кириленко
спокійно працює віце-прем’єром уряду України з гуманітарної політики.
Стосовно
того, що не було армії в 2014-му, на чому акцентували спікери фільму «Неминуча
війна», то на сході чомусь добровольці з Майдану ціною власного життя змогли
зупинити російську регулярну армію та її місцеві колоніальні формування. Напевно,
вони не менш охоче пішли б у Крим… Однак, потрібна була людина в Києві, яка б
взяла на себе відповідальність і стала б символом оборони. Такої людини не
знайшлося…Зате знайшлося чимало охочих вимагати, щоб усю відповідальність на
себе взяв який-небудь український полковник Петренко в Криму, на якого можна
було б все звалити, самому залишаючись «білому та пухнастому». Багато років «національним
спортом» українських чиновників і політиків є ухиляння від будь-якої
відповідальності. Тому й тут, у фільмі, знову почали «співати», що ніяких
наказів із центру й не треба було, є військові статути, в яких містяться
статті, за якими військовий повинен стріляти у разі порушення будь-якою сторонньою
особою правил караульної служби. Але статути такого штибу стосуються окремого
вартового, а не цілих підрозділів. Та й ніхто тоді не розумів, що реально
відбувається, а Київ не поспішав роз’яснювати.
У
Києві аж дотепер не можуть визначитися: так ми воюємо чи ми не воюємо?
Фільм
наочно показує, що влада усіляко уникає розмов про власні помилки й
недолугість.
В
аргументах Турчинова, Яценюка й Авакова є дуже багато слабких місць. Зокрема в
тезі про зради в Криму. Чомусь військові цілий місяць трималися, чекаючи
київських наказів, і не було ніякої зради. Усе посипалося після того, як
військові відчули, що відповідальної влади в Києві не було, і нічого
адекватного звідти не дочекаєшся. На сході добровольці практично голіруч
зупинили ворога. Чому їм не дали можливості ввійти в Крим? Чимало патріотів
загинуло б, але не було б національної ганьби. А тепер і ганьба, і війна, і
втрата територій. І той самий Захід, який у 2014-му радив «не провокувати» Росію,
запитує: «А чому ви не чинили опору в Криму?».
Зрада
в Криму справді була, але це наслідок кадрової політики в ЗСУ протягом усіх
років незалежності. Однак ця політика
саме в Криму набула найвиразніших форм, коли всіляко заохочувалася лояльність
до РФ. Натомість офіцерів-патріотів не підвищувати в званнях і посадах. Тут
найяскравіший приклад – доля Сергія Настенка. Ще на початку 1990-х років він на
знак протесту проти саботажу розподілу флоту на українську та російську частини
вивів свій корабель із рейду бази Донузлав і під українським прапором пішов на
Одесу. Його атакували російські літаки й ракетні катери, але бунтівний корабель
дістався Одеси. Потім Настенко став дуже успішним офіцером ВМС України. Проте,
коли дослужився до звання капітана 1-го рангу, його відправили у відставку.
Побоялися дати йому адміральське звання, щоб не провокувати лють командування
російського флоту, яке ненавиділо Настенка. Сергій Настенко і чимало патріотів
не стали українськими адміралами, зате ними стали Березовський, Єлісєєв, Шакуро
та інші зрадники, які і нині служать у російському ВМФ. Чи змінилася нині
кадрова політика в силових структурах України?
Сьогодні
фігуранти подій 2014 року в Криму можуть скільки завгодно виступати з апологією
власних дій і власної бездіяльності. Однак правда про ті події рано чи пізно
стане явною. Найгірше, що практично не змінюється система управління державою і
армією, сформовані олігархічно-бюрокртичною верхівкою правила і норми, традиції
та звички. Саме це сьогодні реально загрожує Україні, її безпеці. Здається,
якихось фундаментальних висновків із того, що відбулося у 2014 році, спікери
фільму «Неминуча війна» не зробили як для себе, так і для країни, зосередившись
виключно на захисті себе, любих, від усіх можливих претензій.
Ігор
Лосєв
