Сніг розтанув, крига скресла.
І з землі воскресла
Дивним цвітом осяйна
Квітка, квітка весняна.
Але то дівчина та квітка
Й очі в неї, як у весни.
Промінням теплим сяють,
Що лід на серці розтає.
Візьми ти моє серце
Й зігрій в своїх руках,
Бо скоро стане каменем
Воно в моїх грудях.
Застигне навіки
В тілі моїм кров,
Й ніколи не дізнаюсь
Я що таке любов...
І де ж та дівчина, що квітка,
В якої очі весняні?
Тебе кохаю я всім серцем
В тебя я влюблён, и тобою я болен,
Но в чувствах своих я, как Ангел, неволен.
Века суждено мне сгорать от любви.
- Послушай! - Не надо! - Меня не зови!
Я часто, любуясь твоей красотой,
Сюда прихожу повидаться с тобой,
И катятся чистые слёзы мои,
Росою жемчужной, под ноги твои:
На травы, на куст у дороги, на сад;
На твой проплывающий мимо наряд.
Но, ты меня здесь, на заре, не ищи!
Я небу оставил от счастья ключи...
НИКТО ИЗ НАС, УВЫ, НЕ ЛЮБИТ.
И НЕНАВИДИТ ПЕРЕМЕН.
И КТО-ТО ПЕРВЫЙ ПОЗАБУДЕТ,
КАК ОКУНУЛСЯ В СЛАДКИЙ ПЛЕН
ПОРОКА,ПРИХОТИ И ВЛАСТИ...
И МНЕ НЕ ХОЧЕТСЯ ЗАБЫТЬ
ТВОЁ ДЫХАНЬЕ В МОРЕ СТРАСТИ.
ЗА ЭТО МОЖНО И УБИТЬ!
НИКТО ИЗ НАС, УВЫ, НЕ ЛЮБИТ.
И "НАС" ПО СУТИ ТОЖЕ НЕТ.
И НИКОГДА УЖЕ НЕ БУДЕТ.
И ВПРОЧЕМ Я НЕ ЖДУ ОТВЕТ..