Я сьогодні наче гумовий мячик:
Метушусь, йоржуся, човгаюсь
Банку кавових зерен з'їла, неначе 
Або краще неначе я - підводний атомний човен

Полювальник на розкидані по дну перли 
Включений на повний вперед
А всі матроси і капітани померли
І я вкотре влітаю ув очерет.

А може, я їжачок, ні, їжачиха, 
Котру застала осінь зненацька
І діти мене забрали додому - втіха
Я їм тепер і цяцька

Тепер у мене молоко і хліб
І стара картонна коробка в кутку під кріслом
От скажіть, ви так змогли б?
Я не змогла. тісно.

Я почала метушитися, йоржитись, наїжачуватись
Перевернула блюдце, куховарку розлила
Поколола пальці малим до плачу
Я хотіла, де  листя, болота і злива

Туди, де власні чекають діти,
У кубло, холодне й незатишне навіть
І людей, загалом не сердитих,
Я у той момент ненавиділа.

хух. 

Відпустило. я не їжак і не човен.
І навіть не гумовий м'ячик.
День білий. ніч чорна. 
Видужуй, чуваче.

Кружусь, осыпанная звездами Вселенной,
Выпрыгивает сердце из груди,
Я чудом оказалась птицей пленной
В твоих объятиях загадочной любви.

И сладкий дождь из поцелуев нежных,
Журчащий шепотом твоих безумных слов,
Запутал мысли в вихре бесконечном,
Разрушил в памяти основу всех основ.

В минорном блюзе нахожу свое спасенье,
Поэзией окутана душа…
Кружусь со звездами до головокруженья
И счастьем наслаждаюсь, не дыша…
24.11.11.

Розраховую на вічність...

марно?

може й так

Проте що ж поробиш - завинила

Інформація не вірна, зовсім не слабак

Просто дуже часто, підрізали крила

Як ніколи, тепер відчуваю,
Що ховала в собі я роками:
Все сильніше груди стискає,
Все частіше самотність давить.

Підкрадається зовсім нечутно
І навшпиньках підходить до мене.
І гадюкою - стриб у душу,
Глухим пострілом - прямо в серце.

Я її батогом і обманом,
То комп'.ютером, то книжками,
То газетою, то віршами,
То роботою, а то плітками.

І завмре ненадовго самотність,
Ну а потім - дивись й визирає.
Я до неї: "Знай своє місце!" -
І розмовами, і віршами...

Так і боремось: я і самотність...
Самотою вже постіль вкриваю,
Самоту піставляю під двері,
Самоту я до ліжка вкладаю.

- Що, заразо, здолала мене ти? -
Я під ковдру пірну з головою.
- Не була б ти без мене поетом,
Коли б я не жила із тобою!

Разбужу тебя нежно-нежно,

Поцелуями на рассвете.

Пусть ворвётся в окно безудержно

Самый солнечный лучик света.

Ты откроешь глаза, и двери

Распахнутся в твой мир прекрасный.

Это сказка...Но я поверю!

Обещает быть утро ясным...