Боже, вільна та розкута!
Бо як добра, так і люта,
Безтурботна як дитина,
Що зникає, та не гине.
Згубна, лячна, підсвідома.
У своєму тілі – вдома,
І легка, неначе птаха,
Що злітає вище даха.
Не одна я, бо єдина.
Не людина, не тварина,
Не дарунок на свята –
Хоч і я, та вже не та.
Без умовностей двомовна,
Майже рідна, наче кровна.
Сяйвом місячної ночі
Відкриваю тобі очі…
Взимку наче літня спека,
Не близька і не далека…
Полохлива пісня вітру
Вкаже шлях мені до світла.
Рік за роком проліта –
Не рахую я літа.
Не дратуй мене, небого,
Бо дістану собі змогу
Зупинити, повернути…
Що повинно – має бути.
Хоч для тебе я – неволя,
В тім твоя щаслива доля.

- Я розбудила тітку Русь.

- Навіщо, матінко, не треба!
  Невже на те є згода Неба?!!
  Ні, мамо, прошу! Я боюсь!
  Так необачно…
  Ми забули про ті буремнії роки?
  Вона вовків кривавих зграї
  Нам насилала - люті, дикі,
  Жахливі бісові створіння
  Нас вигризали із корінням
  З осель і сел… зі свого краю!
  Ще й досі міцно ніж тримаю.
  Забути рід? Забути мову?
  Ні, я не хочу того знову!
  Хай спить. Навіки! На віки!

- Вона важка, слабка і хвора.
  Ще, сидячи, хитається…
  Але я вірю – в ній прозора 
  Красуня прокидається.
  Тендітна дівчинка – це ти,
  Я ж зможу їй допомогти,
  Звільнити… щоб пішла потвора,
  Яка її тримає душу….
  Ти вибач, лялечко, я мушу.
  Сама. Байдужі всі світи.