Універсальні Державні Імперативи для України
- 13.11.17, 11:34
21 травня 2017 року
Шановні пані та панове!
Високоповажні представники дипломатичного корпусу!
Дорогі українці!
Вчора пізно вночі я повернувся з Берліну. Позитивно і по-доброму вражений тривалою, багатогодинною, дружньою, відвертою та змістовною розмовою з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Це надзвичайно важливо, що в особі цього видатного європейського лідера Україна має надійного друга й партнера.
Після переговорів українська делегація завітала до Оранієнбурга, до меморіального комплексу на території колишнього концтабору Заксенгаузен. Там ми вшанували пам’ять жертв нацизму – тих українців, тисяч українців, так само як і представників інших народів, які там утримувались. За свідченнями, ще навість досі остаточно не встановленими, там загинуло від вісьмидесяти до ста тисяч.
Це саме той табір, де закатували Олега Ольжича, де утримувалися Ярослав Стецько та Степан Бандера.
Неначе місток у часі: батько Степана Бандери, греко-католицький священик отець Андрій, як стверджують історики, похований саме у цьому лісі. Тут наприкінці 30-х років минулого століття московсько-комуністичний режим на п’яти гектарах землі влаштував справжнє пекло. Тут більшовики протягом чотирьох років замордували десятки тисяч людей.
Символічно, що після закінчення Другої світової табір Заксенгаузен не закрився, він перейшов у розпорядження НКВС, проіснував після війни ще цілих п’ять років. Утримували та мордували там не лише колишніх членів нацистської партії, але й німецьких соціал-демократів, і просто незадоволених впровадженням комунізму у Східній Німеччині… І навіть своїх – колишніх радянських військовослужбовців, які пройшли полон і очікували черги на Сибір, куди їх прирік Сталін.
Побувавши вчора в Заксенгаузені і стоячи сьогодні тут у Биківні, ще і ще раз усвідомлюю, відчуваю кожною клітиною людожерську подібність нацистського та сталінського режимів.
Нагадаю, парламентська асамблея ОБСЄ вісім років тому ухвалила дуже важливу резолюцію про їхню тотожність. Вона навіть запропонувала запровадити спільний день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.
Ось чому, якщо хто не зрозумів, протягом останніх років в Україні і було проведено декомунізацію. Ось чому відбувся так званий «ленінопад». Ось чому очистилася карта України від імен її катів та душогубів. Ось чому оновилися таблички з назвами вулиць. Комуністичним ідолам нема і не буде місця в нашій країні.
І без підконтрольних ФСБ-КДБ соціальних мереж мій український народ теж здатен прожити. І, до речі, закон про заборону георгіївських стрічок я теж підпишу, щойно він надійде до мене із Верховної Ради. Чому? Тому, що це не є символікою Другої світової, це символіка - символ агресії проти України 2014-2017 років. Тому що обвішані цими стрічками бойовики вбивають наших воїнів кожного дня і ночі. І прямо зараз, поки ми з вами тут, вони теж цілять в українських воїнів! Врешті-решт, на жаль ця Росія своєю політикою по відношенню до України сама поставила стрічку поза законом.
Дорогі українці!
Як Президент вже втретє відвідую Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Раніше бував тут як народний депутат і просто громадянин. Але місце таке, що кожного разу хвилюєшся і переживаєш як вперше. А тепер – і поготів. Адже нині ми відзначаємо вісімдесяті роковини масових політичних репресій 1937-1938 років.
Ще не встигли українці вийти з коми після влаштованого Сталіним геноциду-голодомору, як Кремль розпочав нову екзекуцію, котра в історію увійшла під назвою Великого терору в СРСР.
Биківнянський ліс – далеко не єдине місце в Україні, де виконувалися і перевиконувалися так звані ліміти на масове знищення людей – на розстріл або на ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Але це чи не найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч невинно убієнних. Сюди розстріляних привозили прямо вантажівками, іноді цілими колонами. В архівах збереглися покази одного із працівників НКВС, які той дав вже наприкінці восьмидесятих. Він розповів як ночами в Київському обласному управлінні НКВС розстрілювали людей у підвалах внутрішньої тюрми, а вночі «вантажили на машини, спеціальними кліщами брали за шию та за ноги, закидали в кузов з бортами». Потім накривали брезентом і вивозили на поховання до Биківні. Мертві тіла гасилися вапном, присипалися ґрунтом. Для чого вони це робили? Вони думали, не буде жодних слідів злочину.
Десятки років Радянська влада приховувала страшну таємницю Биківні. А тим часом знаходилися відчайдухи, які навіть в умовах радянської диктатури насмілювалися вимагати правди. Так як це робили наші шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко.
Горська та Симоненко були вбиті. Танюк пішов від нас нещодавно, на двадцять п’ятому році незалежності. Лесь Степанович залишив спогади про те, як від шкільного завуча із Биківні вони дізналися, що ж тут насправді сталося. Як втрьох пішли оглядати місцевість. Як Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці, простреленим у потилицю черепом. І як дорогою назад Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».
Влада намагалася списати цей злочин на нацистів, ніби тим своїх бракувало. Та навіть брехлива версія була маловідома широкому загалу. Чергову спробу прорвати завісу мовчання, того разу вже вдалу, в середині восьмидесятих зробив київський журналіст Сергій Кисельов. Його доволі смілива як на той час, стаття в «Литературной газете» викликала шквал публікацій в українській пресі, додала енергії та наснаги іншим громадським діячам, які вимагали визнання злочину, покарання та покаяння.
Україна має знати імена особистостей, які боролися за правду і справедливість, тому мій обов’язок – говорити про них.
Сьогодні я не можу не згадати ще про одну людину. Буквально днями відійшов у вічність Євген Грицяк, царство йому небесне. Він – один із очільників легендарного Норильського повстання в таборах ГУЛАГу, яке політичні в’язні підняли невдовзі після смерті Сталіна. Його подвижницьке життя доводить, що серед українців завжди були герої, здатні чинити опір найжорсткішій диктатурі. Цитую спогади: «Коли почався штурм військами МВС захоплених в'язнями табірних зон, і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів й кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося – заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна».
Вони вірили в нашу майбутню незалежність. Ми здобули її в 91-му, ми захистили її 2014-му, ми боронимо її зараз. Ми остаточно порвали з радянським і пострадянським минулим, впевнено тримаючи європейський курс.
Точно так, як показував компас Миколи Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!»
Днями в офіційному віснику Європейського Союзу очікується офіційна публікація рішення про запровадження безвізового режиму для українських громадян. А опівночі на 11 червня перший українець, в паспорті якого не буде візи, перетне державний кордон в напрямку однієї з європейських країн. В тому числі, звичайно ж, і дружньої нам Польщі.
Биківнянський ліс – місце нашого спільного болю з поляками. І сьогодні я так само схилю голову і покладу квіти до пам’ятного знаку польських поховань. Тут разом з українцями спочивають і тисячі польських патріотів, розстріляних за наказом Сталіна.
Прошу вшанувати пам’ять всіх, хто лежить і тут, і в численних братських могилах та табірних цвинтарях по всій колишній імперії – всіх жертв політичних репресій. Оголошую хвилину мовчання…
Слава Україні!
http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-na-ceremoniyi-vshanuvannya-pamyati-zhertv-41502
Фото: ZaraMuzafarova/Depositphotos
Рік тому мій син перейшов на домашнє навчання і тепер сам обирає собі уроки. Зізнаюся, спочатку було складно. Але я відпустила ситуацію, і результати перевершили всі очікування.
Чому ви вважаєте, що ви хороший вчитель? Ви насправді подобаєтеся дітям? Грати у футбол вмієте? А театр любите? Такі питання задають на співбесіді в альтернативних школах по всьому світу. Але озвучують їх не керівники і навіть не батьки, а самі учні. Саме вони затверджують кандидатури майбутніх вчителів та вибирають дисципліни для вивчення. У багатьох не вкладається в голові: як можна перекласти цю відповідальність на дитячі плечі. Насправді перша така успішна школа Summer Hill з'явилася у Великобританії ще 100 років тому. З тих пір ідея утворення нового формату розійшлася по всій земній кулі.Мій 10річний син Назар ще рік тому навчався в дуже хорошій приватній школі в Києві. У класі було всього десять дітей. Вчителі завжди посміхалися. Але для нашої творчої та верткої дитини навчання стало справжньою мукою. Йому було нудно, у багатьох завданнях він не бачив ніякого сенсу. Навчаючись у третьому класі, син запитував, чому в школі не проходять Гаррі Поттера — не читають те, що для них класно? І я навіть не сперечалася, бо розуміла: читання потрібне для розвитку усного мовлення, щоб діти могли дискутувати на різні теми. А в наших школах цей урок є просто тому, що так треба. Діти повинні вчити математику п'ять разів на тиждень, тому що так треба. А може, комусь не потрібно стільки? Може, варто провести урок біології, яка цікава конкретній дитині вже у 9 років, а не чекати, коли цій дисципліні належить з'явитися в програмі.
Рік тому Назар перейшов на домашнє навчання і тепер сам обирає собі уроки. Зізнаюся, спочатку було складно делегувати відповідальність дитині. Але я відпустила ситуацію, і результати перевершили всі очікування. Зараз син вивчає LEGO-інженірінг, ходить на заняття STEM (Science, Technology, Engineering and Mathematics), танцює брейк, вдосконалює гру на фортепіано і займається ще мільйоном цікавих справ. Після уроків він з палаючими очима розповідає про будову ДНК. І ми щасливі.
Природна дитяча жага до відкриття світу і цікавість перемагають будь-яку бюрократіюБагато батьків напевно зрозуміли: наша модель виховання — вчися добре, вступай до університету, і це гарантує тобі працевлаштування — давно не працює. Зараз починають замислюватися про абсурдність процесів у шкільній системі, про кількість непотрібної інформації, яку діти поглинають заради підготовки до непотрібних іспитів. Школи майбутнього, у свою чергу, працюють як справжні ком'юніті, де в центрі уваги — учні. Перший місяць діти незалежно від віку можуть відвідувати будь-які заняття. За цей час вони повинні вибрати, чим хочуть займатися. Якщо дитина вирішила ходити лише на футбол, то цілий рік буде набивати м'яч. Сенс в тому, що емоційне дозрівання важливіше, ніж академічне навантаження. Коли ми тиснемо на незрілих дітей, ми лише губимо їх. І до 15 років підлітки не хочуть зовсім нічого, не знають, що їм цікаво і куди розвиватися далі. А якщо дати дитині свободу, вона вчиться усвідомленості.
Але перед тим як розвивати в Україні школи такого формату, потрібно активно зайнятися освітою самих батьків. Перше, про що вони хвилюються, — що діти взагалі не будуть ходити на уроки. Але так не буває. Діти можуть байдикувати кілька тижнів, а потім їм набридає, і вони починають заходити в класи, цікавитися. Природна дитяча жага до відкриття світу і цікавість перемагають будь-яку бюрократію. Але дитині необхідно відчувати інтерес. Це не про знання, нав'язані зверху. Тут інформаційний потік направлений в іншу сторону. Щоб не вчитель говорив: "Ми сьогодні з вами вивчимо ось це". А у дитини з'явився запит, він сам прийшов за знаннями. І тоді вчитель йому відповість: "Я теж цього не знаю, давай шукати відповідь разом".
Чому школи так повільно змінюються? Батькам зручний якийсь all inclusive: вранці відвів, ввечері забрав. А коли доводиться займатися організацією освіти самостійно, виникає страх — як же я впораюся? Пізнати свою дитину, зрозуміти її інтереси та зробити все, щоб їх розкрити,— це велика робота. Але розібравшись у пулі завдань і з'ясувавши, куди він хоче рухатися, ви зрозумієте, що кількість часу на уроки скоротиться в рази. Іноді те, що в стандартній школі займає п'ять днів у тиждень по 6-7 годин, діти роблять за два дні. І тут мама або тато повинні мотивувати і вчити пізнавати світ поіншому.
Школа і процес навчання можуть стати для дитини святом і територією свободи, а не муками, що повторюються з року в рік. І те, що багато хто хоче змінити це і помістити саме дітей, а не стереотипи батьків, у центр освітньої системи — особисто для мене великий виклик і натхнення.
Колонка опублікована в журналі Новове Время від 12 травня 2017 року.
БГ: Що "совково"-радянську систему шкільного навчання потрібно реформувати докорінно в Україні - це однозначно, але підлаштовувати навчання під кожного учня окремо не вийде. Як і не можна звільнити дитину не звільнивши від догматів та жорсткого контролю самого вчителя. Тому потрібно створювати багато різних навчальних закладів і підбирати їх до потреб дитини, як це роблять з творчими задатками.