…I znowu sobie zadaj pytanie:  Czy to jest przyjazn , czy to jest kochanie ?   Mickiewicz

http://blog.i.ua/user/1633264/394054 

ЛЕСЯ   УКРАЇНКА  На мотив з   Міцкевича 

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати. Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені, В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати; Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні! Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється, Дивлюся на тебе й не можу одвести очей, І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу, І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні… Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, – Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

Тут пусті манери і звання,
Тут не владні воїни і судді.
Казиться над світом вороння,
Справжнє панство голого безлюддя,
Де окремо тіні і земля,
Де несправжнє править ілюзорним,
Де безликі зорані поля
Під крилом у воронів дозорних...

Вороже від племені біди,
Вічний стогін віри і моралі!
Ти гніздишся в душах молодих,
Де фальшиве все, окрім печалі.
Ти загидив душі стариків
Жадібним збиранням бутафорій,
Безладом змарнованих років,
Брудом перекручених історій.
Справжнє ж – сум осінньої пори,
Мертвий степ надвечір після зливи.
Справжнє – горе, тьмяні кольори
Самоти окремих надчутливих.
Та немає вибору душі,
Бо над всім нависли, наче грати,
Чорний настрій, чорні віражі
Схибленого племені дзьобатих,
Бо одна розрада – забуття,
Спогади і мрії кольорові,
І одна жадоба – до життя,
Повного натхнення і любові.
Та як плуг заорює стерню,
Так і нас задушить незворушно
Марна праця за скупу платню,
Будні злі, оточення бездушне,
Дикість дивна – бути, як сміття,
Звичай давній мучитися в парі.
Як цей світ не пекло, а життя,
Що тоді в пекельному кошмарі?

Щастя, здавалося, близько, так близько –
Руку б підняти, і взяти за коси!
...хмари летіли так низько, так низько...
І у руці залишила намисто,
Зроблене Майстром Віків,
Злотолиста
Осінь!

Не забарилися дні, пролетіли.
Світ же – незмінний.
Як вчора, так нині листя жовтіє
І знов задощило...
Щастя ж і досі мене не зустріло.
Чи не помітив колись, в біганині?
Та, як жебрак, простягаю долоні,
Щоб навмання ухопити незриме.
Може впіймаю за коси холоні
Зиму!

Ворон летить над світом з мокрим горіхом у дзьобі,
А під крилом чорніють мертві осінні лани.
Хто я на тій жалобі?
Вітер в людській подобі?
Ворон украв моє серце – спробуй тепер, дожени!
Спробуй знайти й відбити добре, забуте, миле –
Все, що загріб, спаплюжив наглий крадій, руйнівник.
Ворон забрав удачу, звів дороге в могили,
Він заклював безсилих, вирвав серця і зник.
Спробуй! Ліси з порфіру, наче вали океанні,
Плинуть за край – за ними щезло стрімке крило.
Ворон украв довіру, святість хвилин кохання,
Міру добра і слави, слово про щирість і зло.
Спробуй! Та марно з собою кликати люд до бою –
Військо синів безнадії міцно тримає шляхи...

Ворон – то тільки образ нашої долі земної,
Мокрий горіх – то мрії, прагнення, примхи, страхи.
Всі ми, ще юні і світлі, схопимо щось принадне,
Впертість жене летіти з рідної нам  сторони.
Десь занапащено дружбу, кинуто честь позаду:
Маревний скарб у дзьобі – спробуй нас наздожени!
Швидко чорніють крила, голос втрачає силу.
Доля немов змінила ягоди на полини.
Хто ми тепер? Вигнанці? Крихти брудного пилу?
Вітер несеться до прірви – спробуй його дожени!
Тільки над самим краєм кинемо ношу під ноги:
„Нащо життя закреслив? Що так вперто беріг?”
Лусне надія, впавши до кам’яної дороги,
Щоб зрозумілося врешті – був порожнім горіх!

А й правда, крилатим ґрунту не треба.  Землі немає, то буде небо....

Людина нібито не літає...  А крила має. А крила має!

http://blog.i.ua/user/1727364/363787/#p1  

(  Відеододаток до замітки від 02.12.09, 22:11 )

Щоб описати щось важливе,

Підходять лиш прості слова,

Помпезне є завжди цинічне,

Правдива тільки простота.





Тому, що описати мрію,

  Мені достатньо з слів усіх,

Лиш ці - Це дім щасливої родини,

Де завжди чуть щасливий сміх.

Найкращий відпочинок - це без діла,
Весь день валятись на дивані,
Як в комі, чи після похмілля,
Як у болоті бегемот в саванні.

Маленький столик, пиво, пульт,
Приглушено кричить ТБ,
Ну інтернет іще, мабуть,
І впевненність - ніхто більш не прийде.

Ковбаска, сир і трохи овочей,
Лиш холодильник змусить відвести,
Бездумний погляд змучених очей,
Від монітора і кудись піти.

Благословенна і святая лінь!
Хоч кажуть, час насправді плинний,
Я дякую тобі за часу плин,
Під час якого я насправді вільний.

Хочу вмерти у чистому полі,
На гарячій, прожовклій траві,
Щоб без смутку, без сліз і без болі,
Без вінків на чорній труні.

Без горба, без хреста, без молитви,
І без слів на мрамурі плит,
Краще крук хай виклює очі,
Та продовжить свій вічний політ.

Дикий пес хай протяжно співає,
Наді мною прощальні пісні,
Усміхнись, я навік залишаю,
Душу небу а тіло землі.

Я в середені кокона, камери, клітки,
А вірніше у коробці черепній,
І я з відти поглядую зрідка,
На бардак на планеті моїй.

Я равлик у своїй фортеці,
Не зрозумілий і не любимий,
З залізною маскою на обличі,
Помилуваний та не родимий.

Я одвічная черепаха,
Що заснула на піску,
І завмерла ві сні від страху,
Що я міг, але не прийду.

Знаю, що я піраміда,
Обтесане каміня,
Зірка моя не зійде,
З прополотого коріння...

Ще тільки квітень на дворі,

А я чекаю осінь,

Ці плями сонця у вікні,

Не бачити б їх зовсім.



Зелена плісінь покриває,

Прекрасно-чисту пустоту,

Та в змінах радості немає,

Зі змінами лиш в смерть росту.



Яка невимовна гидота,

У перегної цілий світ,

Заражена життям планета,

На найбруднішій із орбіт.



Куди й поділась чорно-біла,

Абстрактна ясність холодів,

Зима сама красу творила,

Та не чекала глядачів.



Відкину сумніви, бажання,

Відреагую на весну,

Я зосередженним мовчанням,

Відкрите маревами сну.