Лиманні кручі вкрили квіти
Над темним збуренням води.
І вітер з півночі над світом
Розлив бузкові холоди.
От прірва, сад, руїна хати –
Там жив поет, бо хто ще міг
Своє гніздо побудувати,
Щоб вітер бився біля ніг.
Роки летіли – що змінили?
Хоч смерть забрала дивака,
Та знов весна укрила схили
Під білі крила типчака.
Як і колись земля радіє,
І там, де жив Господній раб,
Небесні китиці шавлії
Танцюють, дражнять гурт кульбаб.
Солоним подихом лиману
Гойдає свіжі полини.
Життя загоює старанно
Минулі рани цілини.
І попіл наш розвіє в квіти,
На темне збурення води,
Та холоди бузкові Звідти,
Як і колись, прийдуть сюди!

На схилах зацвітають аметисти.
Світ не просяк ще жаром  руйнівним.
І хочеться за хвилями поплисти
По буйнотрав’ю  пізньої весни.

Пройдуть роки. Так само забуяє
Козацький степ, одвічно молодий.
Та жаль мені, що доля не вертає
Людині весни, взяті назавжди.

Попереду, за випаленим літом,
Час в’янення і камінь межовий.
І квіти ті, що вчасно не помітив,
Вже втрачені навічно, хоч завий.

Немила нам відлига запізніла.
Весну невміло звільнено від снів.
Он сніг лежить, хоч вітер теплокрилий
Хрустить кістками голих ясенів.
Він дасть тепло, яке уже не згасне,
Та не віджити квітці лісовій,
Яка чекала визволення вчасне
І надто рано кинулася в бій.
Завій її скалічив, поморозив,
Він насміхався: ”Де ж твоя весна?”

Настане квітень, вдарять перші грози,
Всі відживуть – не відживе вона.
Така вже доля тих, хто з ґрунту – перший,
З щілин, з окопів – під вогонь, під шквал.
Над ними смерть проноситься, як вершник,
І зле єхидство виє, як шакал.

Як добре всім гнучким, слизьким, ледачим,
Хто не вилазить з першими на путь:
Тут був холодним, завтра став гарячим –
Ці радісно і довго проживуть,
Зберуть скарби, залишені від ранніх,
Займуть місця, де вимерз первоцвіт.
Такий закон про рани і вмирання.
До праху літ не зміниться цей світ,
Бо спізнюються весни регулярно,
І вітер-кум, слуга сімох панів,
Жене над світом руйнування хмарне,
Гне кістяки покірних ясенів.

Я б віддав би все, що б нічого не мати,

Я б зробив би все, що б ніщо не робити,

Я б пізнав би усе, щиб нічого не знати,

Я б спочатку вмер,щоб потім вже жити.

 

Між водою, що стоїть і водою у річці,

Між снігом у горах і на моєму порозі,

Насправді нема ніякої різниці,

Насправду усе в одному потоці.

 

Полонений підняв очі на небо,

Полонений опустив ноги до долу,

Полонений пізнав свою потребу,

Полоненому давно пора додому.

Я поставив Hells Bells на будильник, Щоб нагадував зранку, що я, Мов застрявший у штилі вітрильник,

Та й пробоїни в того корабля.

Де й подівся зухвалий веселий, Юнга,всіх дівок фаворит, Морський вовк залишився дебелий,

Вже сліпий і самотній мов кит.

Моя подорож кінчилась сумно, Як напевно блукання усі, Побажання найкраще й розумне, " Не прокинься, залишся у сні!" 

Як з села подався до столиці,
Обминав околицю і став.
Раптом бачить – квітка-чарівниця!
І хотів зірвати, та не став.
Знати б, чим незірвана німфея
Зачепила душу юнака,
Бо хотів вернутися по неї,
Та уже далеко заблукав.
Потім від Флориди до Панами
До готелів, барів і кают
Орхідеї він носив снопами,
Та любив незірвану свою.
Падав він і знову піднімався,
Заробляв лахміття сивини,
І у снах, крізь сльози милувався
Квіткою своєї сторони.
Не нажився. Ніби захмелілий
Чарку горя випив і розбив.
Та в душі єдине уціліло –
Квітка, що колись не зачепив.
Ніч. Лікарня. Доля дотліває.
Став годинник. І хоч як молись,
В серці, ніби ранок, розцвітає
Квітка та, не зірвана колись!

Перші дватьсять через батька,
Намагайся пізнавать,
Підлість світу, для багаття,
Починай вже все зберать.

Інші дватьсять - власні сім`ї,
Забеспечити дітей,
Для багаття вони винні,
Склад нездійснених ідей.

Треті дватьсять прозрівання,
Помилки найбільш дають
Всі дрова для поминання,
Де згорить нарешті труп.

Я спав, прокинувся, прозрів,
Всю правду гордо привітав,
і думаю розрушило це міф.
Вона була таки повія,
Хоча тоді я це не знав,
Мої думки ховала мрія.



Ну як скажіть іще назвати,
За блага віддаючу тіло,
І не спроможною кохати.
Її потрібно жалкувати,
Мені здається це не мило,
З немилим їсти, жити, спати.



А я? Я був сліпий,
Не розумів і так кохав,
Засліплений красою мрій.
Я вірив, а тому щасливий,
Бо правду я тоді не знав,
Неначе птах летів у вирій.



А що тепер? Відкрились очі.
Тепер я ясно бачу даль,
І в підсвідомості шепоче.
"Тепер ти вільний від брехні,
Усе, що хочеш вибирай",
І щасття судженне мені!

Шановні мешканці UA ! Ось і добіг кінця перший етап конкурсу " 2012 рік віри та надії", який проводився на нашому порталі. 

Якщо Ви не байдужі до української культури, української мови, до всього прекрасного, святого, людського і просто любите  Україну, то Ви обов"язково ВІДВІДАЄТЕ СТОРІНКИ НАШОГО КОНКУРСУ і візьмете участь у голосуванні! 

Нагадуємо, що КОНКУРС проводився силами і за підтримки громадського об'єднання - співтовариства "Біла стріла".

 ЗАПРОШУЄМО ВАС долучитися до голосування в наступних  номінаціях: Голосуйте за Міс порталу 2012 http://blog.i.ua/user/2961506/902671/ Голосуйте за найкращий вірш http://blog.i.ua/user/2527391/901867/ Голосуйте за найкращу листівку http://blog.i.ua/user/2548344/902740/ Голосуйте за найкраще оповідання http://blog.i.ua/user/2666217/903152/

Голосуйте за "Найкращий жіночий портрет 2012" http://blog.i.ua/user/2961506/902908/

Відкрите голосування в номінаціях відбудеться з 03.02.2012 по 20.02.2012. Оголошення переможців в номінаціях призначено на 21 лютого 2012 року - Міжнародний день рідної мови.

ШАНОВНЕ ПАНСТВО! ОРГКОМІТЕТ КОНКУРСУ ЩЕ РАЗ НАГАДУЄ ВАМ: кожен з Вас щиро вболіває за ТВОРІННЯ наших авторів. Тільки Ви і Ваш голос можуть визначити переможця. Але, відповідно до ПРАВИЛ КОНКУРСУ, і вже був прецедент (учасники і агітатори якого отримали попередження), аґітація у масовій розсилці ЗАБОРОНЕНА! НАС ВСІХ ДРАТУЮТЬ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ НА ВИБОРАХ! Отже, Закликаємо Вас бути чемними, чесними та виваженими! Хай ЧЕСНО переможе справді найкращий!

 Зазделегідь Вдячні за активну участь і неупередженість під час голосування!

Чому цей сніг рипучий, як дуельний?
І звідки дріж, передчуття біди?
Швидкий на північ, наче з підземелля,
Довіз мене і викинув сюди.
Вокзал нічний, забитий сонним людом –
Не місце для величних мудрувань,
Бо всі ми тут – чужинці і приблуди,
Заложники дрібних переживань.
Нам – бруд буфету, черствість бутерброда,
Занесена дорога на Волинь,
Нам – всі нещастя рідного народу
На рубежі століть і потрясінь.
Нам – гнів без слів, обітниці порожні,
Обірване гонитвою взуття,
Знайомства мимовільні, подорожні
Й нарізане фрагментами життя.
Нам – сни невдалі, вітер не попутний,
Розмиті даллю злякані вогні,
Рипучий сніг, вікно морозно-мутне.
І жінка незнайома у вікні.
Про гибель мрій, про втрачене кохання
Розкажуть щиро, хоч мовчить вона,
Клинопис рук, що зморщені зарані,
І руна долі – рання сивина.
І досить тільки поглядом сказати,
Що – як і всі – транзитом у житті...
Холодна ніч на станції Козятин.
Зустрілися й розходяться путі.
Є тільки спалах в шахтах підсвідомих,
На рівнях забуття і суєти –
Нічний вокзал, хропіння незнайомих,
Чекання пересадки чи біди...