Дзвони зорі закликали,

Дзвони зорі розсипали,

Через сито воду лили,

Немовля у світ вводили.

Силу світла слали в очі,

Не питали чи він хоче,

Болем біль перемагати,

Болем бога пізнавати.

Мов квіти,що в`януть восени,

Мов сніг, що тане весною,

Мов швидкоплинні ранкові сни,

Просвітлення пізнане мною.

Скарби у підвалах фортеці,

Ліси, покриті темнотою,

Таємні бажання у серці,

Просвітлення пізнане мною.

Струмок, перетворений в океан,

Сніжинка, що стала лавиною,

Піщинка, що утворює бархан,

Просвітлення пізнане мною.

Над тобою, наді мною нависають сни, 
Лук натягнутий стрілою – назавжди.

Крила ангела в долоні в вигляді струни,
Біль в її протяжнім стоні – назавжди.

Попіл сипле в наші очі в вигляді весни,
Завороження шепоче назавжди.

Промовляє спраглий вітер – « Вже пора, пішли.»
Він дарує зав'ялі квіти – назавжди.

Чорна спіраль гігантського смерчу,
Всмоктує душі і крутить у вихрі,
Тягучої, вічно живучої смерті.

Нейрони ростуть, мов планети хребти,
І знов оживають Везувії стихлі,
Дивується час, не в змозі іти.

А навхрест протягнуті тонкії струни,
Золотом ріжуть Аідову ніч,
І рушаться квітів всесвітні закони.

Даючи життя геніальним мутантам,
З зірками замість облич,
Що засліплюють очі Атлантам

Я хотів би стати дощем,
  щоб стекти по склі.
Перетворивши світ за склом,
  в світ Далі.

Розмивши картини,
  одвічного спокою тиші.
В далекій,
  розкритій над вежами книзі.

Що я написав,
  в честь їхніх божеств.
В честь їхніх
  кровавих торжеств.

Корону поклали на схилене сумом чоло,
В одежі обрали, налили у чаші вино,
Ноги омили, на очі злато монет, 
Та схоронили – шановний лиш мертвий поет.

На горі Він стояв у жовтому плащі,
Підігнаним вітром по самій фігурі,
І пливло все, пливло, вертілось й пісні,
Співали жінки білокрилі.

Горбань сотньолітий, блідий і в екстазі,
Поливав його ноги соком з ріки,
А північний вітер в священнім посланні,
Прославляв його велич на вічні віки.

Голосило каміння долонями тиші,
Прозорих та тонких ліній ріки,
У надії, що колись нікчемний напише,
А Владика .йому подарує світи.

По полям мандрував Він, лелеками,
Крила Йому посилали вітри,
Світила на плечі спускалися спеками,
Дітьми у ногах розквітали сади.

Прародитель тілам дарував обертання,
Розплавляючи вічність в пекельнім вогні,
Він із неї кував ту жадобу пізнання,
Що потім навіки посилилась в мені.

Коло броду осінь воду,
Набирала у відро.
Її вроду вітри сходу,
Цілували у чоло.

Цілували, обіймали,
Та напевне все дарма,
Не чекали, але знали,
Після осені зима.

Слово...

На столь велико...

Что и не достать глубин,

что и не коснуться высот...

На столь необычаемо....

Что и не поймать порыв,

Что и не повторить рассвет....

Нужно ценить каждое слово....

Ведь каждый звук - наш вклад...

Многие могут сравнить

Бижутерию с другоценостями,

Неосозная разницу...

Мы оцениваем то, что

И так ясно....

Но не осознаем той искры...

Ведь первое слово было бесценным

Это слово - "Мама"

Цвинтар кохання.
Мільйони гробів,
Та нема тут свічок,
Нема і вінків.
Навколо цієї сумної оселі
Птахи лиш співають
Пісні невеселі,
І чорні могили
Купаються в смуті.
Ось зовсім ще свіжі,
Ось старі і забуті.
На кожній могилі
Ростуть диво-квіти,
Барвисті пелюстки,
Ясні самоцвіти.
А ці дивні квіти –
Ненароджені діти,
Усі жертви зради,
Розлуки і муки.
А зрада, ніколи вона
Не дрімає.
З світанку до ночі
І з ночі до ранку
У чорній одежі
По світу блукає.
І знов десь помре
Нещасливе кохання,
І місце займе
Серед цього зібрання,
Три метри вглиб,
Зверху прах забуття,
А замість хреста-
Розбиті серця...
Цвинтар кохання
Всіх людей і часів-
Мільйони могил,
Мільйони гробів.

Довченко Александр