Гроші

Після того, як оце щойно мій безпосередній шеф, Щавурський Б.Б., сходив у магазин і купив, як він висловився, "жменьку виноградику і два кілограми яблук", заплативши 43 гривні, я зрозуміла, що саме прийшов час почати сеанс навіювання:

ГРОШІ ПАДАЮТЬ МЕНІ З НЕБА!!!

А тепер поставимо  питання на державному рівні –  Вам вистачає грошей до зарплати?

Голосуємо:


11%, 4 голоси

46%, 17 голосів

41%, 15 голосів

3%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

дев’ятий день - дощі

Такий туман гіркотний, і така

Твоя міцна, мій Господи, рука,

Що, оминувши  втому і оману,

Мене візьмеш – і виведеш з туману,

Дурману і дрімотної потрави

На теплі роси, у солодкі трави,

У травень золотий, на луки згуби,

Де ніжне серце і тремтливі губи,

А поміж жито – чи життя – сліди...

Не відпускай, веди мене, веди...

                                                    Ганна Осадко

Ніколи не кажи “ніколи”…

  • 21.09.08, 15:59

Ніколи не кажи “ніколи”…

Це вже справді, ніколи не можна сказати, поставивши запитання, що ти почуєш у відповідь. Саме це я зрозуміла на сайті UA. Наприклад, публікуєш щось таке нейтральне на кшалт оповідання “Правда, ми будемо завжди” із збірки “Їжачок в тумані” Козлова, в якому йдеться про те, як помирало Ведмежатко… І таке сумне оповідання… душевне (щоправда, я друкувала його український переклад)… І так було мені сумно в той момент, так тоскно… аж ні, зразу відгук отримала, щоб “нємедленно перевесті єту хрєнь” на російську мову … Скажу чесно, я аж оторопіла… До чого тут взагалі мова… Тут така печаль та смуток душевний… аж ні… люди угледіли провокацію… А якщо вже хочеться побалакати, то тільки торкнися мовної теми… яка вже дискусія розпочнеться… на яку довгу відстань тих коментарів, що й рука стомиться клікати відповіді на комп’ютері… руський, … українська… хто має право, хто не має права на існування… А якщо вже, не дай Бог, НАРОД угледить щось семітське… то вже й слова не вставиш… буде про що поговорити…

Це я веду до того, що скільки людей – стільки ж і думок, і всі вони неоднакові, особливі… Інколи навіть і не підозрюєш, які коментарі можеш отримати у відповідь… Бо життя – то непередбачувана штука… Воно плинне та багатогранне...

Верлібр

Верлібр — вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини. Походить від французького vers libre — вільний вірш . Про верлібр можна ще сказати, що це є неримований нерівнонаголошений віршорядок, який має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії).
У художній
літературі верлібр поширюється в добу Середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів тощо. Особливого значення верлібру надавав В. Уїтмен, а надто — авангардисти 20 ст. 
Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:
Діти одягнені у пташині сорочки
летять на подобах весняного сонця
у простір розгорненої книжки
що сміється білим сміхом сіяча
який сіє у полі себе з руки
                                (В. Голобородько).

Верлібр відрізняється від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша.

Сучасна модерна поезія в основному грунтується на верліброваному вірші.

Яскраві представники верлібру в українській поезії Б.Щавурський, В.Махно, С. Жадан, Т.Федюк та інші.

Чим більше я даю, тим більше отримую

  • 21.09.08, 11:43

  Джульєта казала до Ромео: "Чим більше я даю, тим більше отримую..."

І в цій сетненції криється один із прихованих законів Всесвіту. Вам повертається те, що ви віддаєте. Наприклад, ви пожертвували гроші на якусь добру справу, і ця пожертва обов’язково повернеться до вас.

Тому що те, що ви даєте, у Вселенському розумінні, завжди й повернеться до Вас... Не обов’язково в грошах... Адже натомість тих папір’яних купюр ви можете отримати, скажімо, підвищення на кар’єрній сходинці чи заробітної платні, чи вдалий контракт, чи здоров’я, чи, може, ще щось суттєвіше...

Правда, віддавати потрібно з чистим серцем і відкритою душею...

 А взагалі – це Ваша особиста справа: віддавати чи ні... 

Осінь

Такий дощ, як у Маркеса у "Сто років самотності"... Іде, йде, йде... і не закінчується... Уже три роки йде... Мабуть, ще три місяці залишилось і ще три дні... чи скільки там у Габріеле Гарсіа? Не пам’ятаю... А по дощу впадуть жовті квіти... Чи то зима? Чи то смерть настане?... Не зрозуміло?... Дощ змиє всі сліди, усі відбитки, усе минуле... А чи настане майбутнє?... Байдуже... Бо між минулим і майбутнім прірва... Бо минуле майже нічим не відрізняється від майбутнього... Та й теперішнє несуттєве... Ось так...

Реклама

  • 18.09.08, 16:57

Не знаю, чомусь у мене в блозі постійно висвітлюється реклама, що зі мною хоче познайомитись якась дівчина, то 20 років, то 25, то, взагалі, 18...

Але насправді, я не хочу знайомитися ні з якою дівчиною. Мені зовсім не цікаво, яких розмірів її стан та груди... Мені байдуже...


17%, 1 голос

33%, 2 голоси

17%, 1 голос

17%, 1 голос

17%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Правда життя

Андрійко мав лиш одну велику мрію: велосипед. Яскраво-жовтого кольору, з різними технічними новинками – він вразив Андрійка з першого погляду. Хлопець побачив його в місті на виставці і вже не міг забути: щоночі бачив його уві сні, бачив п’ючи молоко і читаючи підручник з історії.
Але Андрійкова мама мала дуже багато видатків, вона ледве давала собі раду з рахунками за світло, газ, телефон…Купити синові такий дорогий велосипед їй було не під силу. Андрійко розумів мамині проблеми, тому просив про цей подарунок самого Бога. До своїх щоденних молитов він почав додавати одну фразу: «Не забудь про жовтий ровер. Амінь».  Мама вслухалася в Андрійкову молитву і гірко зітхала. Вона переживала, що Різдво цього річ буде для нього дуже сумне, адже Андрійко, ясна річ, не отримає велосипеда, і йому буде дуже прикро.
Настало Різдво. Андрійко, як і можна було передбачити, ніякого велосипеда не дістав.
Увечері, як звичайно, він вклякнув біля свого ліжка, щоб помолитися на ніч.
«Андрійку, - співчутливо промовила до нього мама, - я знаю, що тобі сумно, бо ти не одержав велосипеда. Але ти не ображаєшся на Господа Бога, що він не відповів на твої молитви, правда?»
Андрійко серйозно подивився на маму.
«Звичайно що ні, мамо. Бо Господь відповів на мої молитви.
Він сказав: «Ні».

Трохи мудрості

В одному чернечому братстві Індії заведено було вітатися такими словами:

"Я вітаю в тобі Божественне начало!"

Люди вітали прояви Бога в кожній істоті, не тільки у людині, а й у тварині. Цим людям не можна було зашкодити, бо вони у всьому бачили виявлення Бога.

 

На що ми витрачаємо золотий пісок нашого розуму?

  • 17.09.08, 16:22

У мене є знайома, Галя Черниш, так вона, попрацювавши трохи редактором, сказала:

"На що тільки я витрачаю золотий пісок свого розуму?"

Справді, на що лише ми не розпорошуємо молекули свого мозку протягом цілого дня... Якби оце їх скерувати у потрібному руслі - то, мабуть, можна було здійснити щось потужне, неперебутнє, щось головне..., а натомість виходить щось зіжмакане, пошматоване, розбите...

Ой, я щось відхилилась від позитивного мислення: ГЕТЬ ДУМИ СУМНІ !

Повторюю аффірмацію сьогоднішнього дня:

Золотий пісок мого розуму приносить мені золоті дивіденди!!!