Останній літній день.
Полинули до півдня
Сполохані Дніпрові баранці.
Змінило небо на хоругви сині
Блакить прозору, ткану навесні.
Хіба не вчора лиш берези віти
Брунькам раділи після хуртовин?
А скоро жовтому вогню рясніти,
Й, свічу спаливши золотавих днин,
У вранішніх туманах розчинитись…
Привівши череду сльотавих снів,
Не владне літо довше залишитись
У поклику пташиних голосів.
Лише в ажурнім плетиві рядків
Йому не гріх на хвильку забаритись…
Я гортаю каміння слів,
Щоб дістатись ключів живильних.
Я звертаюсь до тих, хто
Жив,
В поклик ліри багатожильний
Покладаючи сенс буття,
Не лишивши собі ні йоти…
Стлався струн тих болючий дотик
Легким кроком у майбуття.
Далека північ хмари підганя…
А іншого тій півночі й не треба –
Лиш вкотре владно та примхливо
Неба
Склепіння променисте зачинять.
І стане тьма…
Чи викреше вогню
Душа сумна бодай єдиний спалах,
Чи сили та жаги до того стане –
До сонця руку випростать свою?
До сонця,
Що пече отак нещадно
В далекій недосяжній глибині…
Не згас би сірий погляд безпорадно
На обрію розірваній струні.
Із бранців піднебесної сльоти
Не кожному те світло віднайти.
Лети, лебедонько, лети
Над тим зачумленим болотом,
Де рід лілеї ясноокий
Вже не згадає як цвісти.
Де кволі жаби і вужі,
Не роблячи нікому шкоди,
Свої плекаючи колоди,
Ряску садовлять на межі.
Хай біле золото пір’їн
З крила спаде листом осіннім –
Та перше ніж в багнюці згинуть
Від недосяжності хмарин, –
Мов привида зачахла тінь,
Чиєсь розбудить мляве око,
Й згадати змусить:
Десь високо
Блакитна сяє далечінь…
То не біда – в низині жить.
Біда – не бачити й не знати,
Що є ота пора – літати,
Біда –
За небом не тужить.
Злітати не втомись!
Лети
Над тим зачумленим болотом.
Крила оспіваним розльотом
Від снів важких його буди.
Ні,
То ще не весна,
Не весна на порозі.
Ще завмер у своїй сивині крижаній
Цей лоскут голубий –
То примхливії боги
Як завжди,
Віддаються забаві своїй.
Нишком змусять у звабі повірить бажанням,
Відігрівши теплом,
Що розтане як дим.
Будь же вірним завжди
Лиш своєму чеканню,
І терпінню,
І болю,
І навіть стражданню,
Не пустивши омани обіцянок в дім.
Є загадка в мереживі зірок,
Одвічна тінь нечутного питання:
Чому відходить час,
За кроком крок,
Туди, де зорі тануть на світанні?
І клопоти відходять, і труди,
Й думки чужі, до твого серця ласі –
Усе іде за обрій.
Йде туди,
Щоб залишити слід тонкий у часі.
І знову промінь ляже на плече,
Нового дня зажевріє світанок.
Нові турботи й клопоти несе
Іще тобою не прожитий ранок.
Цей день новий ти проживи як слід,
У ньому залишивши добрий слід.
Хвала Творцю,
Живу я не в пустелі –
Де Сонце,
Мов світильник той на стелі,
Увечері, що блискавка, згоряє.
За тим пустеля сутінок не знає,
І синь, що стиха обрій заливає,
Їй не знайома.
В ту синь поволі поринає втома,
І, радий тій очікуваній втечі,
Неквапно землю пригортає вечір.
Де сутінки свої розправлять крила –
Там світові не бути чорно-білим.
Там місце віднайдеться для чекань –
В чеканнях тих,
Надіє,
Не розтань…
Ти ніби чуєш дихання пустелі?
Не бійсь,
То лампа
Блимає на стелі.
Щастя моє,
Невагоме,
Тендітне,
Квітка, розквітла в камінні на мить.
Крапля,
В пустелю занесена вітром
Губи давно пересохлі скропить.
Щастя тендітне,
Щодня – як востаннє,
Квітам на скелях недовго цвісти.
Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять
Ще не спалила у літо мости.
Тихо життя із дерев облітає –
Днями, і листям, й листами віршів…
Миті, що серце твоє пам’ятає –
Їх,
Тільки їх на землі ти прожив.
Решта – пустелі пісок і каміння.
Кроків самотніх набридлі сліди.
Сміх за спиною. Чуже голосіння.
І… підсвідоме чекання біди…
Тільки воно –
Несподівано ніжне,
Дотик пелюсток до висохлих ран, -
Щастя моє…
Неосудне,
Негрішне,
Житиме в серці шипами троянд.
Якби ж побачить журавлиний клин,
Що від озер ясних до сонця лине…
Не йняти віри тузі –
Не один
Ти знаєш:
Ні.
Надія не загине.
Крижинам не віддасть свого тепла,
Не змовкне навіки, гріхами скута.
Землі чужої запашна отрута
Не вб’є жаги,
Не спинить вороття
До вод джерельних.
З безлічі шляхів
Той шлях,
Що досі в серці не зотлів,
Розбудить пам’ять…
Тож нехай зі скла,
Немов з душі запиленого тла,
Дощі змивають дні,
Змивають ночі –
У погляді надії на життя
То сльози каяття,
То сльози прощі.
