Не вір тому, хто каже: вірш

Складати – невелика праця.

Це наче сісти небораці

Та стиха каву пить – не гірш.

Не вір отим, котрі плетуть

Із слів мережива холодні:

Слова ті,

Наче пси голодні – кістки,

Свою шукають суть,

Та не знайдуть

Ні крихти в плетиві отім.

Коли вогонь породить слово,

То непотрібная полова

Без залишку згоряє в нім.

Послухай водоспад гірський,

Що голос свій несе долині,

Пекучій лиш повір сльозині,

Як вірить день зорі ясній.

Вдивись – і не побачиш слів:

Роса на білий лист злетіла,

І очі смутком оповила.

Незрозуміліше із див –

Вже вогник той, що ледве тлів,

Доріс багаття! Не комиш

Палає в нім –

В нім ти гориш,

І кров гаряча б’є в обличчя,

А серце вже за хмари кличе…

Що те було?

Те просто вірш.

Як стиха каву пить – не гірш…

НАДІЄ

Надіє…

Тільки ти мене гониш

Пустелею людства

               шукати дерев.

Хай – до сонця,

               що вже опалило і губи, і серце.

Тільки ти мене гониш.

              Давно проклинаю тебе,

І тебе подаю, наче милість,

              душі сто роздертій.

Тільки ти,

Тільки ти,

              невблаганна і щира, як біль.

Давня згадка про силу,

              що змусила час обертатись.

На безлюднім шляху

               хоч би ти, як свіча, не зотлій –

Бо вже часу катма

               тим же шляхом назад повертатись.

Бо наблизиться сміх

               зголоднілих пустельних гієн,

Що хотіли страху,

                а знайдуть лише спокій без суму.

І вже чутно буде

                 тихий голос зеленого шуму –

Та свою данину

                 знов поглине одвічний мартен…

І тому

Не зотлій

В роздоріжжях зневіри і глуму.

Якби могли ми жити, як птахи,

Ширяючи в незайманому небі,

У гордощах не маючи потреби,

Позбавлені страждання і пихи,

Не знаючи розподілів і меж,

Забувши, що життя існує долі,

У спокої, в безпеці, і – на волі,

Що на земних просторах не знайдеш, –

Якби могли ми жити, як вони,

Від мук земних тікаючи у небо,

В сльозах не відчуваючи потреби –

То ми не називалися б людьми…

Про що замовкають прозорі тополі,

Розкидавши листя мов зоряний цвіт,

Мов втрачене золото – вигнанець долі,

Мов немічний старець – сумний заповіт?

Вітаючи осінь нечутним зітханням,

У снах відлетять до країни надій,

Щоб жити віднині лише сподіванням,

Лише сподіванням та голосом мрій.

І будуть покірно мовчазно стояти,

Розгублено танучи в сивій імлі.

І будуть покірно мовчазно чекати,

Коли небокрай розітнуть журавлі.

І стерплять самотність і холоду морок –

Щоб раптом ковтнути повітря весни…

А що в нас сьогодні? Листопад, вівторок.

Ще довго чекати. Ще бачити сни –

Замріяну осінь,

Беззахисне небо,

Що жалісно плаче холодним дощем,

Й тополі оті, що, забувши про себе,

Його підпирають прозорим плечем.

Рух у часі

Колись давно малесенька планета

Стомилася дивитися на світло.

Примхливо відвернулася від зірки,

Що в променях доносила тепло –

І раптом зазирнула у безодню,

Таку страшну, байдужу та холодну,

Незатишний притулок подорожніх,

Самотніх душ і демонів житло.

Й на мить якусь, здалося, потонула

У вирі тім без імені і краю,

Та обертом пішла – чи то від жаху,

Чи то від несподіваних чуттів…

І вже була не в змозі зупинитись –

Її то світло вабило,

То морок,

І погляд бідолахи-мандрівниці

То до зорі,

То в темряву летів.

Так народився час.

Йому одвіку

Свій плин ділити поміж днем і ніччю.

Й на мить одну уже не зупинити

Нестримної, нечутної ходи.

І кожен з тих, хто рухається в часі,

Пізнати має на шляху своєму

Яскраве світло

Радості й любові,

І темряву

Самотності й журби.

Я – жінка.                                                        

Це для мене на зорі

Зриваєш ти росою взяті квіти.

Цілунок твій о вранішній порі –

Для мене.

Правди нікуди подіти:

Я – жінка.

Це для мене написав

Петрарка неземні оті сонети.

І це заради мене – Боже збав! –

Готовий був підняти на багнети

Весь світ Наполеон.

І мій полон

Здолати не судилося поету…

Я – жінка.

Монна Ліза і Ассоль.

Облич у мене безліч,

Безліч доль.

Таких, як я, мільйони на Землі!

І це до нас прямують кораблі

Крізь всі шторми,

Крізь бурі навісні –

Це наша зірка світить їм в пітьмі.

Це ми синів чекаємо з доріг,

Що приведуть на материн поріг…

Я – жінка.

Я – Надія і Любов.

І ти мені весь світ даруєш знов.

Чому я тут? Чому, луною кроків                                  

Порушуючи тишу забуття,

Відлічую свої десятки років –

Щоб відійти у чорне небуття?

Щоб бачити в очах безодні зорі,

Що падають, мов сльози, у пітьму,

Благословляти небеса прозорі

Чи проклинать байдужість їх німу?

Чому сміюсь, кричу, радію, плачу,

Немов мале нестримане дитя,

Далеким марю, ближнього не бачу,

Піском крізь пальці віючи життя?

Де той, хто лічить вечори і ранки?

Де відповідь на всі мої «чому?»

В вінок буття вплітаючи світанки,

Куди іду –

У вічність

Чи в пітьму?

Молюсь за тебе, Україно,                            

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

Не віддали би на поталу

Чужинцям рідної землі.

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.