1.2 Законодавчі та правові аспекти реформування землеробства в Україні у другій половини 19 століття .

            Після тривалої роботи 19 лютого (5 березня) 1861 року були оприлюднені статті «Маніфесту» про скасування кріпосного права, «Положення про селян звільнених від кріпосної залежності» та низка додаткових правил, які визначали порядок проведення селянської реформи. В Україні ці документи були оприлюдненні.  З 9 березня по 2 квітня ( за новим стилем) 1861 року.

            Згідно з цим документом селянин ставав особисто вільним і отримував економічні та особисті права: право везти операцію з купівлі – продажу та вільно розпоряджатись майном, торгувати , створювати промислові підприємства, записуватись та вступати до ремісничих цехів, змінювати місце проживання, вільно обирати та змінювати професію Проте обмужувалися розміри селянських наділів, а поміщики залишали за собою виключне право володіння угіддями, що зберігало економічно залежних від них селян. Селяни також мали сплатити викупний платіж, який перебрала на себе держава, зробивши тим самим селян своїми боржниками( ця ситуація була ліквідована лише в 1907 році).

          Певні поступки були дробленні для землеробського населення  правобережної України. Прагнучи запобігти розгортанню селянського руху під час польського повстання 1863 року та схилити селянство на свою сторону царський уряд проголосив, що всі відносини між поміщиками і тимчасово зобов*язаними селянами припиняються 1 вересня 1863 року. З цього моменту селяни переходять до категорії селян - землевласників. При цьому викупні платежі які вони повинні були внести в державну скарбницю за наділену землю, було зменшено  на 20 %. Аналогічна ситуація була і в Галичині, де селяни де селяни у 1848 році були звільнені від панщини на кілька місяців раніше, аніж в інших регіонах імперії. Це робилось також для того, аби відтягти їх від участі в анти урядових виступах і відмовити від підтримки польського дворянства , яке так само як і на підвладних Російській імперії землях, відзначалося незалежницькими настроями.

            Попри всі недоліки, реформа 1861 року ознаменувала собою перехід Російської імперії від феодально – кріпосницького до буржуазно-капіталістичного ладу. Селянин ставав особисто вільним і при бажанні  та  наполегливій праці міг підвищити свій економічний статус. Зросла зацікавленість хліборобів в результаті своєї праці, що стимулювало розвиток сільського господарства та його перехід до товарно-грошових відносин. Посилилось майнова диференціація селянства. Селяни збагачувались, перетворювалися на буржуазію. Ті землероби що розорювалися, перетворювалось на пауперів - пролетарів, або ж поповнювали лави робітничого класу, стрімке чисельне зростання якого почалось після реформи. Це означало також і посилення урбанізації. Частина хліборобського населення, що розорювалося, почала активно і масово  переселятися на околиці Російської імперії (  переважно на Кубань, Північний Кавказ та Далекій Схід). Наслідком цього було виникнення чисельної ( понад 2 мільйонної  на кінець 19 століття ) східної української діаспори. Аналогічно західноукраїнське селянство утворило західну діаспору ( внаслідок трудової еміграції до Канади, Сполучених штатів Північної Америки, Аргентини та інших країн). / За звільнення селян від кріпацтва Російський монарх Олександр ІІ ( Романов ) навіть був прозваний «Царь – освободітель», а реформа 1861 року дастала назву «Великої» /

            Законодавчі акти та реформа 1861 року., і зокрема закон 1866 року. звільнив селян і разом зі свободою вони отримали і земельні наділи. Виникли умови перетворення робочої сили в товар що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва  та занепад відробіткової системи. Це вимагало абсолютно нового правового врегулювання тому загальний документ про земельну реформу містив майже два десятка додаткових як законодавчих так і підзаконних актів серед яких деякі важливі: а) «Положення про викуп селянами що вийшли з кріпосної залежності, їх подвірної осілості та про підтримку урядом до набуття селянами у власність пільгових наділів», б) «Місцеве положення про поземельний устрій селян поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських та білоруських», в) «Місцеве положення про поземельне упорядкування селян Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній ,г) «Положення про губернські і повітові в селянських справах установи» /25, с. 177-179/.

         Як вже зазначалось, «Положення про селян що вийшли з кріпосної залежності» торкалось двох найголовніших проблем: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин. З часу опублікування маніфесту вони разом з представниками інших соціальних верств населення здобули низку громадянських прав – особистих і майнових економічних). Вони могли укладати договори з державними та приватними установами, займатись як господарським виробництвом так і торгівлею, промислами, мати рухому та нерухому власність, самостійно виступати в суді у цивільних та кримінальних справах. Крім того їм надавалось право брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші соціальні стани, вступати до навчальних закладів, державну службу, записуватись в цехи, всупати в гільдії, брати підряд на виконання різного роду робіт, а також вступати в шлюб без дозволу на те поміщика та самостійно вирішувати свої сімейні справи. Дещо обмежувалися правові можливості легального свавілля поміщиків , зокрема щодо покарання та притягнення до відповідальності селян за різні правопорушення   тощо /27, с. 29-30/.

           В 1862 році було проведено реформування фінансової системи держави , все управління фінансами зосередилось в руках міністра фінансів. В 1864 році було запроваджено земське управління(на лівобережжі земства засновувались з 1864 по 1875 рр., а на правобережжі з 1911року). Земство об'єднувало все населення територіальної  громади що мали земельну власність, а бюджет земств складавсь за рахунок надходжень від земських податків. Займалось земство агрономічним та селекційно-культурним просвітленням селян налагодженням торгівельних зв’язків та організацією інфраструктури /11, с. 154/.

            Звільнення селян від кріпосної залежності було проголошено Маніфестом від 07.02.1861 року. Звільнення повинно було супроводжуватись вирішенням земельного питання, докорінною перебудовою земельних відносин на селі. Саме тому відбувались радикальні зміни норм земельного права.

            Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності від 19.02.1861 р. /29, с. 38/.  Положенням про викуп селянами садибної та надільної землі від 11.02.1861 р. /15, с. 24/.  Та відповідними місцевими положеннями встановлювалася норми надання земельних ділянок: вища та нижча, а у степовій зоні – єдина «указана».  Поміщик мав право зобов'язати селянина прийняти вищу норму наділів (і активно реалізувати це право у місцевостях де землі були низької якості , щоб змусити селянина внести якомога більшу суму коштів за викуп землі. В свою чергу, селянин не мав права вимагати надання ділянки у більшому розмірі ніж передбачала нижча норма. За угодою з селянином поміщик мав право надати йому безоплатно наділ у розмірі однієї чверті від вищої або вказаної норми. Це положення закону також широко використовувалось поміщиками для обезземелення селян /14, с. 20/, /14, с. 24-26/, /14, с. 38,131-132/.   Встановлювалися нормативи визначення викупної суми (вартості земельної ділянки що викуповувалась) /33, с. 12 – 19, 123 – 124/.

            Законодавчими документами 19 лютого 1861 року поміщикам надавалась широка легальна можливість зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні, нижчі, або так званні «дарчі» душові наділи. Нижчій наділ залежно від місцевості становив від половини до однієї третини вищого наділу, «дарчий»  -  одну четвертину його і дуже часто не перевищував однієї десятини. Хоч усі ці злиденні норми селянського наділу були нижчі прожиткового мінімум сімей землеробського населення України, влада встановила у «Положеннях» ряд обмежень розміру земельних ділянок, що їх отримували селяни.

            Якщо до реформи в користуванні селян того чи іншого села землі були більше, ніж її припадало за найвищим наділом, то поміщик відрізав цей залишок собі. Землевласник діставав право відрізати частку угідь і в тому випадку, коли в нього після виділення селянських наділів залишалась менше третини ( на Лівобережній Україні) або менше половини ( Південна частина України )  його земельної площі.

            Користуючись цими правилами, поміщики Лівобережної і Південної  частини України, навіть за офіційними даними ( які більше всього значно занижені) відрізали в простого землеробського населення більше одного мільйона десятин землі, або близько 28 % загальної площі селянського землекористування. Насправді розмір «відрізків» був ще більший. Зокрема в південних губерніях, де в дореформений період селяни часто не мали постійного наділу, а користувалися переважно землею «за вказівкою поміщика без певної міри», або « в міру сил кожного», «відрізки» не рідко становили 50, 70 і більше відсотків селянської площі їх земельних угідь. У Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях вони в багатьох місцях значно перевищували 40 %  площі селянської землі , а в Зміївському повіті становили  навіть приблизно 51 %.

           Лише на Правобережній частині України царський уряд з метою привернення на свій бік селян у боротьбі з польськими національно – визвольним рухом надавав право сільським громадам одержувати землі за інвентарним наділом 1847 – 1848 рр. Внаслідок цього загальна площа дореформеного селянського землекористування тут де що збільшилась. Проте далеко не вся земля, відрізана поміщиками в селян Правобережжя після 1848 р. , була повернута їм в результаті реформ 1861 р. Установи, які відали справами землеробів, захищаючи інтереси великих землевласників, часто – густо відмовляли селянським товариствам у задоволенні їх вимог про повернення відрізаних земельних ділянок.

           Селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу наділів вини , як я вже говорив, ставали селянами  - власниками, а до цього вважались тимчасовозобов'язаними – їх особистою приватною власністю могло бути лише рухоме майно: свійська та робоча худоба, реманент та різне землеробське знаряддя, домашнє начиння, а хата землероба, інше нерухоме майно, а сюди також включалися польові та присадибні земельні наділи якими вони користувались залишались власністю поміщика і селяни були не вправі відмовитись від них. На період тимчасовозобов*язанного стану (  2 – 9 років, а вдеяких місцевостях і 22 роки ) землероби зобов’язані були виконувати найтяжчі для них повинності – оброк та відробіткову ренту, тобто панщину: за свої присадибні ділянки селяни як правило виконували оброк, а за користування польовим наділом – або оброк , або панщину.

        На Лівобережній та Правобережній частині нашої землі, де існувала подвірна система землекористування, платня за садибу становила 5,1 карбованець за 1 десятину земельного наділу в рік. В деяких населених пунктах Південних регіонів України, а також  в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній дана сума відповідних повинностей становила 9 карбованців з десятини землі на рік. За вищий чи указний наділ землі, а при отриманні селянином повного наділу, розмір об рокової сплати знижувався. Про те не у відповідності до розміру  та пропорцій зменшеного наділу, а за системою градацій, за цією системою перша десятина землі оцінювалася в кілька разів вище за наступну. Система градації буле дуже вигідною і прибутковою для землевласників, позаяк при зменшені селянських наділів в них залишалась реальна можливість зберегти значну частину своїх колишніх прибутків, водночас суттєво полегшуючи передачу селянському стану повного земельного наділу на малородючих грунтах. Оброк за кожну десятину землі польового наділу Лівобережної та Правобережної України був встановлений у розмірі 1,4 – 2,8 карбованця, а якщо селяни не сплачували відповідний оброк, то в такому разі за кожну десятину зобов’язані були відпрацьовувати на панщині 12 – 19 днів, з них 3/5 днів в літню пору року.

        Щодо тимчасовозобов’язаного селянства то поміщики зберігали багато феодально – кріпостницьких прав – вотчинна поліція, опіка над землеробськими громадами тимчасовозобов’язаних селян, нагляд за дотримання ними громадського правопорядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост тощо. Було обмежено право селян використовувати землю на власний розсуд – зокрема без згоди поміщика вини не могли змінювати встановлений порядок проведення сівозміни чи збільшувати площу орних грунтів. Порядок та правила взаємостосунків землевласника та тимчасовозобов’язаних селян, що мали місцем свого проживання  землі поміщика були закріплені в уставних грамотах, уставні грамоти в свою чергу визначали повинності перед поміщиком всієї громади, і оскільки надавались в користування громаді в цілому, таким чином встановлювалась кругова порука всіх без винятку учасників даної сільської громади.

      Лише укладання викупної угоди з поміщиком призупиняло дію тимчасовозобов’язаного стану, при тому встановлювався ряд додаткових спеціальних умов виходу селян за викуп  - присадибну ділянку землероб мав право викупити будь – коли, а польовий земельний наділ міг перейти у приватну власність селянина лише за згодою землевласника, причому навіть в супереч волі селянської громади; і навпаки , якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянин не мав права відмовитись. Такий порядок та правила викупу означали де – факто викуп не землі , а особи землероба, та зокрема його особистих громадянських прав вільно розпоряджатись  своєю працею та свободою. За основу визначення  розміру викупу бралась не продажна ринкова вартість, а фактичні розміри грошових повинностей які виплачували селяни. Викуп оформлювавсь двома видами документів : викупними угодами – при добровільній домовленості поміщика з селянином, або викупним актом, який складався при односторонній вимозі землевласника. Обчислення викупної суми по селянській громаді здійснювалося шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості грошового оброку – розмір річного оброку помножувався на 16 2/3. Наприклад для визначення розміру викупу в південних губерніях України оброк в сумі 9 карбованців капіталізувався з 6 % річних і селяни повинні були виплачувати його щорічно за повний указний подушний наділ ( 9 карбованців помножено на 100 % і поділено на 6 % , що давало в результаті викупну суму у 150 карбованців ). Такий обрахунок надавав поміщику змогу отримати капітал, відсоток  з якого приносив їм прибуток в розмірі річного грошового оброку. Звичайно селяни не в змозі самотужки в повному обсязі сплатити відразу викупний платіж. Що правда, при укладанні викупної угоди відразу ж селяни  вносили здебільшого 20 % викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд. Видаючи компенсацію викупного боргу селян у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену землеробам позику вони могли погашати в продовж 49 років, виплачуючи кожного року 6 % річних від загального обсягу позики, тобто в загальному підсумку вини вносили суму яка майже в тричі перевищувала первинний розмір наданої їм державою викупної позики. Оскільки вийти з під влади кругової поруки селянської громади землероби просто так не могли, за винятком викупу свого земельного наділу в натурі та в повному обсязі, тобто як правило через 49 років, то лише в такому разі селянин міг повноцінно скористатися більшістю наданих йому аграрною реформою прав та переваг.

      Уряд дещо полегшив умови викупу земельних наділів лише на Правобережній території України, де в наслідок польського повстання активізувалися загальні селянські виступи соціального протесту – на території цих губерній було введено обов’язковий викуп, а також зарахування колишніх поміщицьких селян до стану землеробів – власників із встановленням сплати до державної скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 року.

            До 1881 року на території України залишалось близько 15 % тимчасовозобов*язаних селян, і в цьому ж році було прийнято закон про обов*язковий викуп – необхідно було за 2 роки встигнути укласти викупні угоди, бо в іншому випадку втрачалось право на користування земельним наділом; тому у 1883 році,  така собі соціальна категорія  яка носила назву тимчасовозобов*язані селяни де –юре зникла, однак де які селяни які раніше мали свою землю, в наслідок такої правової процедури викупу позбавлялись своїх земельних наділів, тож по неволі змушені були ставати вільнонайманими робітниками або як їх ще було прийнято називати – пролетарями.

           Специфічних соціальних груп українського селянства особливо стосувалось «Положення про улаштування дворових людей», і правила для кріпосних робітників та селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча слід додати те, що дворові формально наділялись правами більше, а ніж заголом всі селяни що були звільнені з кріпосної кабали, а фактично вини опинились в ще більш скрутному становищі – право брати участь в користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям які раніше самі особисто користувалися польовим земельним наділом, або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу чи на господарську роботу та не переставали користуватись земельним наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; всі решта польовими чи присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були впродовж 2 років поспіль сумлінно виконувати службу або сплачувати грошовий оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було не вигідно утримувати дворових людей , він мав право та можливість позбутися їх достроково, навіть в тому разі, якщо вони цього не воліють. При закінченні 2 – річного терміну всі дворові люди звільнялись від будь-яких наявних зобов*язань щодо відносин до їх власників і , незалежно від віку , стану здоров*я і терміну служби відпускались на волю без права отримати для себе необхідний їм земельний наділ, тобто фактично без засобів на самостійне існування, тож були змушенні одразу ж найматись на будь-яку роботу, одним словом ставали вільними пролетарями.

           Тяжкі та нестерпні умови виходу з кріпосної залежності були також і для землеробської групи дрібно - помісних поміщиків, в кожного з яких за даними 10 - ої  ревізії нараховувалось менше 21 ревізійної душі та обмежена кількість земельної площі. В нас в Україні до цієї соціальної групи дворянських землевласників належали ті поміщики, які мали в південних губерніях - менше 75 душевих указних наділів, на Лівобережній частині України – до 50 наділів вищого розряду, у Правобережних повітах – менше 40 земельних ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні земельні власники в основному мали право взагалі не наділяти селян землею, в разі якщо станом на 19.02 1861 року вони не користувались відповідною землею; дворяни звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нищої норми встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики мали можливість здійснювати передачу селян у казенне ( державне відомство ). По завершенню 2 – річного терміну селяни дрібно - помісних поміщиків  мали право переселятись на казенні землі, та практично реалізовувати це своє право їм приходилось доволі складно та майже не можливо. Було дозволено переселятись лише в ті державні населені пункти або як їх ще називали казенні селища де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітахі 15 десятин землі в багатоземельних; в Україні таких населених пунктів було мало, а для переселення у віддалені регіони величезної Російської імперії в простого українського селянства просто і банально не вистачало коштів.

        Фабричні селяни, які відпрацювали панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках та заводах, з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше як через 2 роки з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на грошовий оброк. Вони могли викуповувати дореформені наділи та присадибні наділи на тих же юридичних умовах що й інші групи землеробського населення України. Якщо ж фабричні селянине мали своїх земельних наділів то звільнялись з кріпосної залежності на умовах дворових людей.

          Скасовуючи головні  правові норми кріпосного права, російський уряд поширив положення аграрної реформи на удільних та державних селян. За спеціальним положенням 1863 року всі удільні селяни у продовж 2 років переходили в розряд селян – власників. Держава надавала їм виключне право негайного і гарантованого викупу земельного наділу що був закріплений за ними в користуванні відповідно до табелю поземельного збору податків, а в тих селян де такого табелю не було, розмір земельного наділу визначався за критеріями вищої, або указаної норми, що була встановлена для даного регіону. Якщо селяни користувалися наділом меншими за цю норму, то за ними закріплювався зменшений наділ. Усі решта питань мали своє вирішення  на базових правових засадах що були встановлені для колишніх поміщицьких селян.  

          Розробка проектів законодавчих актів для державних селян затягнулась на декілька років в наслідок польського національно – визвольного повстання 1863 – 1864 років та проведенням низки додаткових реформаторських заходів в Литві та Білорусі, а також в Правобережній частині України – закони щодо державних селян були видані лише в 1866 році, і у тому ж році були прийняті в дію щодо державних селян Лівобережної та південної частини України, а в 1867 році настала черга і Правобережних губерній.

            За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна та адміністративно перепідпорядковувались загальним губернським, повітовим та місцевим селянським установам створеними для цього відповідно до вимог реалізації реформ 1861 року. За другим законом, який визначав порядок та процедуру здійснення нового поземельного устрою землеробів, за селянами закріплювалися переважно ті землі і сільськогосподарські угіддя які перебували в їхньому особистому розпорядженні, проте не більше ніж 8 десятин землі на одну ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин в багатоземельних місцевостях. Земельні наділи селян обкладались щорічним державним грошовою рентою або як ми його називали оброком, чи оброчним податком розмір якого в багатьох місцевостях України збільшувався на 10 – 15%. В інтересах держави закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність всіх членів громади за несвоєчасну сплату податків, або взагалі за ї несплату; притому тут дуже важливо відмітити що ця система кругової поруки вводилась там де раніше землеробських общин в Україні не було взагалі.

         Специфіка реалізації  аграрних перетворень в Правобережній Україні полягала в тому що тут вводився обов*язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу було взято збільшення на 10 % сума оброчного грошового податку, встановленої спеціальними люстраційними комісіями – всю суму селяни повинні були вносити в державну скарбницю у постійному та незмінному розмірі до 01. 01. 1913 року. Землеробське населення Лівобережної та південної частини України були переведені на обов*язковий викуп лише законом 1886 року, тож лише від тоді вони ставали повноправними селянами – власниками землі. В продовж невизначеного терміну більшість удільних та державних селян перебувало в проміжному стані між тимчасовозобов*язаними селянами і селянами – власниками, і як не дивно продовжували виконувати низку феодальних повинностей передусім частково виконувати відробіткову феодальну ренту ( панщину ) сплачувати грошову ренту ( оброчний грошовий податок ).

       

         Найреакційнішою стороною реформи 1861 року, що яскраво характеризувала її кріпосницьку сутність і становила економічну основу експлуатації селян поміщиками, було збереження поміщицького патріархального землеволодіння  -  форпосту феодально – кріпосницьких установ і традицій. За поміщиками закріплювалося право власності на ві належні їм землі, а селянам надавалось лише право на отримання садиби і польової земельної ділянки на умовах важкого викупу. До того ж розміри селянських наділів були дуже малі  - значно менші від тих яким вони користувалися до реформи. Норми наділу встановлювались дуже різні  - залежно від місцевості і якості землі. Там, де грунт був малородючим, норм наділу були вищі, бо землевласнику вигідніше було одержати викуп за землю, ніж вести своє підприємство. І навпаки, в місцевостях, де земля забезпечувала отримання високого  прибутку, більшість її залишалась у володінні поміщика, а селянам надавались обмеженні об*єми землі. В переважні більшості повітів України земля була високої якості, а тому норми селянського наділу встановлювалися тут менші, а ніж в інших регіонах Російської імперії. ( від 3 до 6,5 десятин землі на одну ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин в лівобережних губерніях України).

       Ревізьки душі – чоловіче населення кріпосної Росії, що підлягало оподаткуванню подушним податком ( головним чином селяни та міщани ) і з цією метою ставилися на облік спеціально введеними переписами ( так званими «ревізіями» ). Такі ревізії проводились в Росії з 1718 року; в 1858 році була проведена остання, десята «ревізія». По системі реєстру ревізьких душ в низці регіонів імперії відбувались відповідні переділи землі в середині самих селянських громад.

           У багатьох маєтках земельних аристократів Правобережної України селяни були наділені землею нижче норм , установлених інвентарями 1847  - 1848 років. За даними 1877 року, відсоток малоземельних селян, які мали від 1 да 3 десятин наділу на ревізьку душу, на Правобережні й Україні залишився найвищим: він перевищував 70 % ; у Південній Україні малоземельні становили близько 28 %  загальної кількості  землеробського населення цього регіону на Лівобережній частині України  - 43 %. Понад 400 тисяч ревізьких душ селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержали злиденні наділи розміром до однієї десятини на душу.

           Поміщики залишали собі кращі землі, а селянам виділяли найгірші. Їх землі клином врізалися у надільну селянську землю, збільшуючи черезсмужжя, яке здавна душило селян. Багато поміщиків ще напередодні реформи відібрали , точніше підготували собі найродючіші ділянки, а селян вигнали на піски. Землероби Полтавщини так розповідали  про «наділення «їх землею під час реформи : « Ось, наприклад, пан Чорний ( Миргородський повіт )  виселив  понад 30 сімей з балочок на шпиль. Йорданівський пан Милорадович ( Зіньківський повіт ) теж сімей зо 70 вигнав на голий степ … Пан Кованько  ( Полтавський повіт  виселив людей теж у степ … Один чоловік  ( тобто землевласник)  на свою одну душу  або сім*ю, бач взяв землі десятин з тисячу , дві, три , п*ять , а іншому, хто день і ніч б*ється, немає ні клаптя землі «. Таким чином, малоземелля , від якого задихалась маса землеробського населення, в результаті реформ зросло в двічі.

           Позбавленні конче необхідних угідь, селяни, щоб не вмерти з голоду, змушені були орендувати у поміщиків свої колишні наділи за неймовірно високими цінами. У багатьох селах поміщики зберегли за собою монопольне право на володіння надрами, ловлю риби, користування лісом, ріками, озерами.

Поміщики не тільки награбували собі селянської землі, не тільки відвели селянам гіршу, а іноді зовсім не придатну землю,  але часто – густо понаробляли пасток, тобто так розмежували землю, що у селян не лишилось  то луків , то випасів, то лісу, то водопою.

           Аграрна реформа 1861 року, не будучи достатньо економічно та екологічно обґрунтованою, призвела до утворення неефективних господарств, що не були здатні забезпечити раціональне використання земель, а також до поширення черезсмужжя та довгоземелля - явищ, ефективна боротьба з якими розпочалася лише при Столипіні. Кілька цифр: кожен селянин мав до кілька десятків смуг своєї землі, перемежованих із земельними ділянками інших селян черезсмужжя земель селян та поміщика досягло 900 чоловік на населений пункт /30, с. 42 /.  Це явище було характерним переважно в Росії а також на півдні та сході України. Черезсмужжя та довгоземелля іноді розтягували на багато кілометрів( іноді на 25-30 кілометрів у кожний бік) надільні селянські землі були розповсюджені в степовій зоні де переважали великі села.

      Надавши землевласникам право на зменшення і заміну селянських наділів,  законодавство про реформу разом з тим зберігало на весь період тимчасовозобов'язаного стану, який тривав ввід 2 до 9, в ряді маєтків і понад 20 років, виконання селянами найтяжчих для них повинностей  - грошової (оброк ) і відробіткової  ( панщина ) . Причому за садибу, повинності за яку нараховувались окремо від повинностей  за польовий наділ селянин мав вносити грошовий оброк,  а за користування польовим наділом  - або платити грішми, або відробляти панщину.

       Кількість землі, що виділялась в користування селян, розмір повинностей та порядок їх виконання фіксувались в так званих уставних грамотах.  Їх складання доручалося власникам маєтків, а введення в дію – мировим посередникам, які призначались з числа місцевих дворян  - землевласників. Для складання і введення в дію уставних грамот відводився дворічний термін. Зт часу оголошення маніфесту 19 лютого 1861 року і до переходу на викуп селяни називались тимчасовозобов*язаними, після за твердження викупної угоди – власниками. 

       В основному визначення розміру викупу бралась не продажна ціна землі і не прибутки від землеробського господарства, а розміри грошових повинностей, які в той час виплачувалися селянами. Інакше кажучи, селян змушували викуповувати не стільки землю, скільки свою робочу силу, тобто платити данину вчорашнім рабовласникам. Нарахування викупної суми по тому чи іншому населеному пункту проводилось шляхом капіталізації з 6 % встановленого для даної місцевості оброку. В результаті застосування цієї системи викупу великі землевласники України отримали за землю, відведену селянам, 165 мільйонів карбованців, в той час як ринкова вартість її становила 128 мільйонів карбованців.

     Селяни були не спроможні відразу розрахувати ї поміщиками, тому уряд маніпулятивно прийшов їм на допомогу виплативши землевласникам  цінними паперами  або готівкою 75 – 80 % викупної суми , яку селяни повинні були погашати з великими відсотками в державну скарбницю протягом 49  років. Крім того селяни мали під час оформлення викупної угоди внести до каси повітової державної скарбниці 20 – 25 % викупної суми.

     В результаті застосування грабіжницької системи викупу селяни вимушені були сплатити земельній аристократії і державній скарбниці величезні суми викупних платежів, які в три , а часто – густо і в чотири рази і більше перевищували реальну ринкову продажну ціну відведеного їм земельного наділу. Зокрема розмір викупу, нарахованого на селян України, перевищував 500 мільйонів карбованці. З цієї суми селяни сплатили до 1 січня 1907 року , тобто до скасування виплатних платежів, 382 мільйонів карбованців.

     На Правобережній Україні викупна операція проводилась дещо в пом*якшеній формі. Намагаючись запобігти піднесенню селянського руху під час польського повстання 1863 року і привернути на свій бік селянство Правобережжя, уряд оголосив про припинення тут всіх обов*язкових відносин між земельною аристократією та тимчасовозобов*язаними селянами  з 1 вересня 1863 року. З цього дня землероби переходили в розряд селян – власників і були зобов*язані вносити в скарбницю викупні платежі за надільну землю, причому уряд зробив селянам знижку – 20 копійок з кожного карбованці викупу. Але всі ці заходи імперського режиму так і не розв*язали проблему малоземелля та безземелля селянської верстви Правобережної України.

     Дворові селяни і кріпосні робітники в переважній свої більшості не одержували ні садиби, ні польового наділу. Практично на волю вони виходили потенційними жебраками.

     У 1866 – 1867 роках вийшли владні укази про поземельний устрій державних селян України. Згідно  яких державних селяни зберігали всі свої землі, якими до цього часу користувались. Вони могли відразу викупити свої наділи або ж вносити до скарбниці щорічний обов*язковий платіж  - «державну оброчну подать».

     Значні пережитки кріпосництва лишились і в правовому становищі землеробської верстви, яка входила в розряд податкового стану і, на відміну від привілейованих класів, вимушені були платити подушний податок і відбувати рекрутську повинність. Продовжувала зберігатись землеробська громада (община), хоча слід зазначити про те що землеробська община, або громада була як соціальний інститут була представлена в межах України з її круговою порукою, зовсім не однорідно, чим далі на захід і південь України тим менше. Життя общинників харатеризувалось обмеженням виїзду за межі волості, залишалось право «опікування» поміщика над сільською громадою, існування окремих судів для селян, які могли виносити свої вироки до принизливого покарання – побиття різками. Сільське і волосне управління в значній мірі продовжувало перебувати в значній залежності від місцевої земельної аристократії, і було дуже обмежене в своїх функціях. Свій безпосередній вплив на це управління дворянство здійснювало використовуючи інститут мирових посередників.

     Кругова порука – примусова колективна взаємна відповідальність землеробів кожної селянської громади за вчасне і повне внесення грошових платежів та виконання всіляких повинностей на користь держави та дворянства ( податі, викупні платежі, рекрутські набори та ін. ). Ця форма експлуатації та закабалення селян береглася і після аграрної реформи та проіснувала до 1906 року після чого була скасована вт результаті Столипінських аграрних нововведень.

    Щодо орендних відносин то існувала, хоча і не в значній мірі так звана «Скіпщина». Це своєрідна кабальна оренда, яка була присутня в ряді районів, при якій орендар сплачував землевласникові «з копи половину», а іноді й більше, врожаю та крім того віддавав частину своєї праці у вигляді різноманітних відробітків.

Правове положення дворянства після реформи: Після скасування кріпацтва феодальний стан великих аристократизованих землевласників вступив в нову для себе фазу активної стагнації, тобто в період кризи та розкладу, у дворянському землеволодінні відбувся в цей час наймаштабніший за всю історію розвитку зазначеного  суспільно-економічного соціального класу перерозподіл матеріальної власності, наприкінці століття дворянство втратило дуже багато своїх земель. У пореформений період стан земельних – аристократів – поміщиків активно розклався на 2 основні верстви: дворянство яке вело своє сільськогосподарське підприємництво на буржуазно – капіталістичних засадах, тобто утворювало таким чином земельно – власницьку сільську буржуазію, та поміщицьку групу які поклали в основу свого господарювання, точніше залишили стару панську відробітково – рентну  систему виробничих відносин, залишились по суті консервативними дворянами – напівкріпосниками. До прошарку дворян – землевласників, які обуржуазились примкнула група великих землевласників з інших соціальних верств населення що на той час були домінуючими в суспільстві. За «Зводом Законів Російської імперії» українська, польська та кримськотатарська аристократична земельно-власницька знать за правоздатністю була майже повністю прирівняна до російської. Привілеї та пільги  аристократичного суспільного стану були на той час довічними, зокрема  компенсацію  за втрату ними права на безоплатну працю кріпосних селяни – дворянам було надано право на отримання кредиту у Державному дворянському банку ( тут більше по цьому моменту як зокрема і по кредиту в селянському банку  з Венгерської та наукового журналу, але щоб ці матеріали не повторились в розділі аграрна криза) і приватних земельних банках під заставу приватної земельної власності, встановлено різні пільги та премії за реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо за реалізацію цукру за кордоном, урядовцям – дворянам і поміщикам центральних губерній Російської імперії були надані особливі пільги щодо придбання та оренди земельних сільськогосподарських угідь в Правобережній частині України. Дворянство по суті зберегло свою корпоративну організацію, а також пануюче становище в управлінні державою  - представник дворянства очолював повітове присутствіє у селянських справах  збори земельної дворянської знаті обирали членів губернського присутствія, дворяни очолювали училищні ради, займали провідні посади у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових судів, дворянству відводилась особлива роль у створенні в 1864 році органів земського самоврядування, а також нових судових органів Наприкінці століття було вжито низку важливих заходів для серйозного зміцнення позицій дворян в органах місцевого управляння – Закон 1889 року про земських начальників які могли бути призначеними на свої посади лише з числа спадкової дворянської знаті, що надавало останнім можливість мати судову  та  адміністративну владу на місцях.

       Органи волосного і сільського селянського самоврядування запровадженні селянською реформою 1861 року підтримували порядок і спокій в своєму населеному пункті. Відповідними органами селянського самоврядування були: загальний сільський схід та обраний цим сходом сільський староста, волосний схід та відповідно волосний старшина, а також волосний суд. Вони знаходились в підпорядкуванні повітової адміністрації, а з 1889 року також були підвідомчі земським начальникам, постанови яких були обов*язкові до виконання та не підлягали оскарженню і утримувались за рахунок селян. Органи селянського самоврядування мали досить обмеженні вповноваження для розв*язання та розгляду важливих справи, вирішували обмежене коло незначних земельних питань свої територіальної громади, зокрема розглядали питання щодо переходу землі яка належала селянській громаді ( общині ); про розподіл повинностей; волосна та сільська адміністрації забезпечувала надходження до державної скарбниці числених платежів селян – викупних платежів,  різних зборів ( казенних, земських, сільських, страхових тощо), непрямих податків на предмети широкого вжитку ( чай , тютюн, цукор, сіль, сірники), а також виконання ними натуральних повинностей – поштової, простійної, арештантської та ін.

       Згідно із положенням про селян, що звільнились з кріпосної залежності, вони не повинні були мати небезпечних у пожежному відношенні будівель на певній відстані від поміщицьких будівель / 5, с. 123/.  Встановлювались також інші обмеження в правах  власності і користування для селян.

        З іншого боку, при звільнені селян із кріпацтва стало очевидним, що без надання селянам певних прав  щодо користування деякими угіддями поміщиків лісами, водами пасовиськами тощо останні не зможуть належно везти господарство. Крім того в силу існування черезсмужжя виникла потреба встановлювати сервітутів проходу та проїзду до кожної зі смуг та інших місць сільськогосподарського виробництва. Також селянам було надано право на поміщицькі землі, «викликані силою необхідності» - права на дороги, прогін худоби через землі поміщиків та на водопій. Право ж, наприклад лісокористування не визнавалось: відповідно до п. 18. Положення про земельний устрій селян, що розташовувались на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях, панські ліси залишались «у виключному розпорядженні» поміщиків навіть якщо селянам раніше у них були виведені підкоси / 1, с. 201-202 /.  З виникненням черезсмужжя  з явився «сервітут толоки», що передбачав випасання худоби на чужих землях. Чисельність спорів пов’язана  з правом випасання худоби на толоках та черезсмужжях зумовила видання «Повеління Його Величності від 04.04.1865 «Про право на випасання на полях загальної сівозміни у не розмежованих маєтках південно-західного краю», яким було дозволено обмежено право на випасання худоби / 1, с. 209 /.

       При проведенні агрореформи значна частина земель була передана в общинне землеволодіння, що передбачало перебування земель у власності общин як юридичних осіб, ті передавали їх в користування (в певних частинах) сім ям своїх членів / 26, с. 4 - 6 /.   Розпорядження землями здійснювалось органами общини – общинними сходами. Законом від 14.12.1893 общинам заборонялось продавати ділянки без погодження зі сходом (постановленого більшістю в 2/3) та без угоди уповноважених державних органів. Селянські наділи надавались членам общин піл умовою сплати частки общинних повинностей та окладних зборів, визначеної пропорційно частині надільної землі. Садибні землі поділялися на (а) дворові (знаходились в спадковому користуванні сімей) та (б) ділянки спільного користування / 25, с. 7 – 9/.  При цьому глава кожної у відносинах землекористування представляв сім ю, проте суб'єктом землекористування виступала саме сім я.

        Великого поширення набуває надання в оренду муніципальних земель. Практикувався навіть аукціон з продажу права довгострокової оренди. Так в Києві у 1897 р. лише на Святошині було здано в оренду під дачі 250 га , в 1899 р. на території Пущі – Водиці – 220 дес. і т.д. / 35, с.205 /.

        В другій половині 19, на початку 20 ст. договори на оренду наторіально посвідчувалися у випадку, коли вони укладались із умовою сплати орендних платежів, а також за бажання сторін у разі передачі в оренду селянського наділу із общинних земель. Реєстрація прав на земельної ділянки здійснювалася старшим нотаріусом при окружних судах / 35, с. 41/.

        На Лівобережжі після реформи 1861 р. постало завдання поступового зменшення кількості земельних сервітутів. У зв’язку з цим виникла жвава дискусія, яка привернула увагу науковців до юридичної природи та особливостей земельних  сервітутів / 24, с. 24 /.  Не зважаючи на числені спроби врегулювати «сервітутне питання», воно так залишилось не розв’язаним / 22,с. 50 /.  Існували так званні «законні сервітути» - обмеження прав на земельної ділянки, виходячи із прав сусідів та ін. осіб. Законні сервітути поділялися на за характером місцевості.  Закони щодо добровільного впорядкування земель, яке б виключало потребу у сервітутах, приймались неодноразово(1869р., 1892рр.), питання піднімалось Київським генерал – губернатором у 1864, 1873, 1879, 1885 рр. Законопроекти, якими визначався порядок примусового розмежування земель та знищення існуючих сервітутів подавалось до Державної Думи у 1910р. та 1913 р.

        Угоди про заставу нерухомості укладались в кріпосному порядку: протягом року після нотаріального посвідчення сторони повинні були подати документи на затвердження старшого нотаріусу того судового округу, де знаходилося заставлене майно. Після затвердження старшим нотаріусом угода набувала значення кріпосної / 4, с. 108 /.

      У період, що розглядається, можна зустріти випадки встановлення  нормативів раціонального користування землями за допомогою звичаєвого права. Йдеться, зокрема про нормативи неподільності земельних ділянок в сільських громадах, такі нормативи встановлюються саме звичаєвим правом. Відповідно до статуту цивільного судочинства 1864 р. використання норм звичаєвого права допускалось зокрема у земельних правовідносинах,не врегульованих законодавчо / 20, с. 79;  19, с.  250/.

         Тож скасування феодального кріпосного права в Російській імперії в 1861 році було проведено в такій спосіб, що у продовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності в плані юридичного становища різних соціальних груп та суспільних верств землеробського населення України, окрім цього також на правовий статус селянства, як ми вже з вами  побачили впливали документальні положення інших ліберально – ринкових реформ. Таким чином після того як було запроваджено в губерніях Лівобережної та Правобережної України на підставі земської реформи 1864 року землероби стали обирати незначний відсоток гласних ( депутатів ) повітових земських зборів. За цим документом орган земського самоврядування створювався шляхом вільних виборів по становому та майновому принципах, селяни входили до найвищого 3 розряду, притому слід додати що  участь в голосування мали право приймати лише селяни чоловічої статі.  Крім цього в  наслідок військової реформи проведеної російською царською владою в 1874 році було замінено рекрутську повинність селян на військову.

        Тогочасна реформа є прикладом як недостатньо продумані реформаторські заходи здатні істотно зменшити позитивні наслідки реформ і навіть звезти їх нанівець. Досвід того часу необхідно пам'ятати зараз, при реформуванні аграрного сектору, усіма можливими засобами запобігаючи парцеляції земельних сільськогосподарських угідь, стимулюючи створення міцних господарств, що здатні ефективно використовувати землю у відповідності до економічних вимог. 

1.3. Аграрні Кризи:  1855 – 59 та  1861 - 64 рр. Агро – продовольчі кризи як причини соціальної напруги.

         1855 – 1859 рр. 

         Селянський рух почався у лютому 1855 року, у Васильківському повіті, а незабаром перекинувся та охопив 9 з 12 повітів Київської губернії. Ватажками руху були Василь Бзенко, Іван і Микола Бернадські, Михайло Гайденко, Пархом Мадленко, Петро Швайка та ін.. В ньому брали участь також деякі різночинці, які виступали в ролі агітаторів. Намагання селян записатися в козаки зумовлювалось їх безкомпромісним прагненням повністю визволитись з – під феодально – кріпосницького гніту.

         Ведучі боротьбу проти своїх поміщиків, селяни рішуче виступили і проти православного духовенства , як всіляко допомагало царському уряду. Налякана розмахом руху, російська влада кинули на його придушення 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів. Між військами та землеробами відбулись криваві сутички; найбільші з них стались в містечках: Корсунь, Таганчі, та селах: Березні та Биковій Греблі. За офіційними даними було поранено 63 та вбито 39 селян.

         Київська козаччина – один з найбільших та найгостріших проявів класової боротьби перед реформою 1861 року. Вона мала значний вплив на посилення селянського руху в Росії та Україні, який у 1855 році охопив понад 16 губерній Російської імперії.

        Другим за значенням селянським виступом у ці роки був похід селян « у Таврію за волею ». Він  розпочався в квітні 1856 року, тобто одразу  після закінчення Кримської війни Серед селян активно почали ходити чутки що російський царський уряд нібито закликає бажаючих переселитися на територію Кримського півострова, а переселенцям – кріпакам буде надано владою значну матеріальну допомогу, встановлено високу та гідну платню за казенні роботи та головне , вони стануть особисто вільними громадянами імперії /45, с. 407/

         На півдні України селянський рух почався наприкінці квітня, коли саме розгортались польові сільськогосподарські роботи. Ініціатором його були селяни поміщиці Богацької ( Верхньодніпровський повіт ), які 27 квітня вирушили в Крим за «волею» За ними слідом поспішмли землероби інших сіл Верхньодніпровсько, а потім і Катеринословського повітів.

         Багато поміщицьких маєтнів фактично залишились без робочої кріпацької сили. Поміщики забили тривогу. В місцеві адміністрації та центральні установи полетіли депеші і донесення, скарги та прохання, в яких кріпосники просили негайно, використовуючи будь – які засоби, негайно повернути «непокірних» селян. Вони звертали увагу урядовців на той факт, що викликана втечею селян нестача робочих рук у жнива підірве їх господарство та заголом обернеться серйозними економічними збитками для всієї держави.

         Йдучи в Крим землероби брали не тільки своє особисте майно, а й майно поміщицьких економій. Так, селяни села Недайвода, вирушуючи в Крим забрали основну масу кінських підвід та коней, щоб , як вони говорили, було на чому  дітям їхати, а то, бува , щоб часом не спізнитись. Селяни сіл Веселих теренів і Новопавлівки забрали у поміщиків геть всі вози та коней.

          Найбільше селян спробувало сходити « у Таврію за волею» з Катеринославського, Верхньодніпровського, Херсонського Бобринського, Олександрівського та Єлисаветградського  повітів. З одного лише Верхньодніпровського повіту пішло близько 15 300 чоловік, тобто більше третини всіх кріпаків повіту. В літку 1856 року біля Перекопу зосередились десятки тисяч селян. Ті селяни – кріпаки Катеринославської та Херсонської губерній, що лишились на місці, відмовились виконувати повинності на поміщиків  і чекали слушної нагоди, щоб також вирушити « в Таврію за волею».

         Для придушення селянського руху уряд кинув значні військово – каральні сили, що ще на той час залишились в південних губерніях після закінчення Кримської компанії. В одній тільки Катеринославській губернії проти повстанців діяли: резервна піхотна дивізія, кавалерійська дивізія, драгунський полк, та інші значні військові підрозділи російської армії. За тогочасними офіційними даними в Катеринославській та Херсонській губерніях відбулось шість великих кривавих сутичок , під час яких було вбито п’ять і поранено п’ятдесят чоловік / 45, с. 408/

 

         1861 - 1864 рр.  

         Як наслідок недосконалості, реакційності та не продуманості ліберальних перетворень, які почала проводити імперська російська влада в сфері землеробства в період 1861 – 1864 років піднялась нова хвиля селянської боротьби.

         В попередньо – викладеному матеріалі ми дещо торкнулись селянського руху що передував початку ринкових нововведень на селі в кінці 50 – х років минулого століття. ( 1856-1860 ). Фактично в той момент склалась серйозна революційна ситуація коли «низи вже не могли , а верхи не хотіли». Це була по суті перша загальна революційна ситуація в Російській імперії, наслідком якої і став початок проведення ліберальних реформ в Російській імперії.

         Соціальна напруга 1861 – 1864 років була тісно переплетена з польським національно – визвольним повстанням 1863 – 1864 років на Правобережній Україні.

         З кожним днем селянський рух все більше і більше наростав, стрімко збільшувалась кількість його активних учасників. У квітні 1863 року в 34 селах Бердичівського повіту Київської губернії рішуче виступило 12 тисяч доведених до відчаю селян. Цей протестний рух був придушений окупаційною російською владою тільки після застосування військової сили. В Подільській губернії 80 тисяч українських землеробів категорично відмовились відбувати  відробіткову ренту, цей селянський рух опору охопив понад 159 населених пунктів даного регіону України. В селі Тиманівці Ямпільського повіту сталась сутичка землеробів з каральними імперськими загонами / 45, с. 439/

         У Чернігівській губернії, яка стала центром селянського руху на Лівобережній Україні, особливо активно виступали саляни сіл Безуглівка Ніжинського повіту і Кам'янської Слободи Новгород – Сіверського повіту. Саме сюди для приборкання цих бунтарських проявів соціальної боротьби на селі владою був посланий контр – адмірал Збройних Сил Росії Іван Семенович Унковський, який з численою військовою силою пройшов до губернії і нещадно розправився з повсталими селянами.

         Не менш великі селянські заворушення відбувалися і на півдні України. В Херсонській Губернії виступали селяни Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів. Для втихомирення селянських заворушень в Одеський повіт було послано дві роти солдат російської армії. В Катеринославській губернії заворушення охопили низку маєтків Новомосковського, Павлоградського, Олександрівського, Слов'яносербського та Бахмутського повітів. Зокрема в Бахмутівському повіті страйковий рух селян очолив Сергій Харківський, вже після арешту якого сталась гаряча сутичка між селянами та військовими. Були побиті різками і приведені до покори двома ротами солдатів жителі села Єлисаветівка за те, що вини позбавили влади місцеве праління і обрали нове.

        Масовий селянський рух не вщухав протягом кількох рокі. Лише в березні  - травні 1861 року в Україні відбулось понад 622 селянських заворушень, що охопили територію рівну 920 селам з населенням близько 445 тисяч чоловік. Масовим виступом проти поміщиків селяни з небаченою раніше силою виявили своє небажання жити по – старому, своє не тяжких та нестерпних феодально- кріпосницьких повинностей стримне прагнення до повного знищення та до безплатної передачі в їх волдіння поміщицьких земель.

         Наляканий таким серйозним та безприцендентним розмахом анти поміщицького селянського руху уряд кинув на його приборкання значну кількість вірних йому військ. Внаслідок жорстоких репресій, а також призначених мирних посередників та створення в сільських населених пунктах селянських органів самоуправління територіальними громадами, які по – суті розгорнули пряму роботу по на роз*єднання селян, в кінці травня в Україні, як і по всій Російській імперії селянський протестний рух набрав тенденцію поступового спаду.

         Проте в жовтні 1861 року почався новий етап піднесення землеробського соціального руху на селі, зв*язане з складанням та введенням в дію кабальних установних грамот. З цього моменту часу і по лютий 1863 рок  в Україні відбулось близько 961 заворушень селян, в яких за попередньою оцінкою взяло участь близько 1314 сіл з населенням 790 тисяч чоловік. Крім того слід зазначити що 1, 5 мільйон колишніх поміщицьких селян відмовились підписувати установні грамоти. Це був фактично перший найбільш масовий соціальний опір селян  політиці дворянсько – монархічній державі родини Романових.

         Помітне пожвавлення в селянському русі в Україні історики вже спостерігають на весні 1863 року. Воно було викликане настанням так званого «слушного часу», з яким землеробське населення зв*язувало свої свої надії на одержання справжньої та безумовної волі з рук російського самодержавця. Крім цього цьому також активно сприяв збройний антиімперський виступ польських повстанців та активна діяльність революційних демократів. Протягом лютого  -  серпня 1863 року в Україні відбулось 275 селянських виступів / 45, с. 440 /.

         Нова масова хвиля виступів українського селянства  переважно в Правобережній Україні, прокотилась в період вересня – грудня 1863 року. Вона фактично була викликана введенням обов*язкового земельного викупу в Київській , Волинській та Подільській губерніях

         Всього протягом 60 – х років 19 століття в на нашій з вами землі відбулось понад 2870 селянських соціальних заворушень, які за попередніми оцінками охопили територію понад 4390 сільських населених пунктів з населенням близько 2, 2 мільйонів чоловік.

         Незважаючи на те що селянські рухи поширились на досить велику та значну територію в них брали участь десятки і сотні тисяч українських селян вони зазнавали поразки. Як і раніше в історії, ці рухи відбувались стихійно та неорганізовано. Будучі позбавленими політичної дорожної карти дій та чітко окреслених планів боротьби владі не складало великих зусиль щодо їх придушення.

         Проте все таки тут слід зазначити про те що селянські рухи відіграли велику та дуже серйозну прогресивну роль в історії пореформеній Росії, а таким чином і в Україні. Зокрема, вони стримували грабіжницький по своїй суті дворянсько – поміщицький  наступ  на селян під час проведення реформ, змушували російський царизм йти на суттєві поступки, фактично цим прискорювали та значно активували процес проведення економічних реформ що сприяло інтенсивному розвитку капіталізму як в промисловості так і в землеробській сфері / 45, с. 441/.

 

1.2 Законодавчі та правові аспекти реформування землеробства в Україні у другій половини 19 століття .

            Після тривалої роботи 19 лютого (5 березня) 1861 року були оприлюднені статті «Маніфесту» про скасування кріпосного права, «Положення про селян звільнених від кріпосної залежності» та низка додаткових правил, які визначали порядок проведення селянської реформи. В Україні ці документи були оприлюдненні.  З 9 березня по 2 квітня ( за новим стилем) 1861 року.

            Згідно з цим документом селянин ставав особисто вільним і отримував економічні та особисті права: право везти операцію з купівлі – продажу та вільно розпоряджатись майном, торгувати , створювати промислові підприємства, записуватись та вступати до ремісничих цехів, змінювати місце проживання, вільно обирати та змінювати професію Проте обмужувалися розміри селянських наділів, а поміщики залишали за собою виключне право володіння угіддями, що зберігало економічно залежних від них селян. Селяни також мали сплатити викупний платіж, який перебрала на себе держава, зробивши тим самим селян своїми боржниками( ця ситуація була ліквідована лише в 1907 році).

          Певні поступки були дробленні для землеробського населення  правобережної України. Прагнучи запобігти розгортанню селянського руху під час польського повстання 1863 року та схилити селянство на свою сторону царський уряд проголосив, що всі відносини між поміщиками і тимчасово зобов*язаними селянами припиняються 1 вересня 1863 року. З цього моменту селяни переходять до категорії селян - землевласників. При цьому викупні платежі які вони повинні були внести в державну скарбницю за наділену землю, було зменшено  на 20 %. Аналогічна ситуація була і в Галичині, де селяни де селяни у 1848 році були звільнені від панщини на кілька місяців раніше, аніж в інших регіонах імперії. Це робилось також для того, аби відтягти їх від участі в анти урядових виступах і відмовити від підтримки польського дворянства , яке так само як і на підвладних Російській імперії землях, відзначалося незалежницькими настроями.

            Попри всі недоліки, реформа 1861 року ознаменувала собою перехід Російської імперії від феодально – кріпосницького до буржуазно-капіталістичного ладу. Селянин ставав особисто вільним і при бажанні  та  наполегливій праці міг підвищити свій економічний статус. Зросла зацікавленість хліборобів в результаті своєї праці, що стимулювало розвиток сільського господарства та його перехід до товарно-грошових відносин. Посилилось майнова диференціація селянства. Селяни збагачувались, перетворювалися на буржуазію. Ті землероби що розорювалися, перетворювалось на пауперів - пролетарів, або ж поповнювали лави робітничого класу, стрімке чисельне зростання якого почалось після реформи. Це означало також і посилення урбанізації. Частина хліборобського населення, що розорювалося, почала активно і масово  переселятися на околиці Російської імперії (  переважно на Кубань, Північний Кавказ та Далекій Схід). Наслідком цього було виникнення чисельної ( понад 2 мільйонної  на кінець 19 століття ) східної української діаспори. Аналогічно західноукраїнське селянство утворило західну діаспору ( внаслідок трудової еміграції до Канади, Сполучених штатів Північної Америки, Аргентини та інших країн). / За звільнення селян від кріпацтва Російський монарх Олександр ІІ ( Романов ) навіть був прозваний «Царь – освободітель», а реформа 1861 року дастала назву «Великої» /

            Законодавчі акти та реформа 1861 року., і зокрема закон 1866 року. звільнив селян і разом зі свободою вони отримали і земельні наділи. Виникли умови перетворення робочої сили в товар що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва  та занепад відробіткової системи. Це вимагало абсолютно нового правового врегулювання тому загальний документ про земельну реформу містив майже два десятка додаткових як законодавчих так і підзаконних актів серед яких деякі важливі: а) «Положення про викуп селянами що вийшли з кріпосної залежності, їх подвірної осілості та про підтримку урядом до набуття селянами у власність пільгових наділів», б) «Місцеве положення про поземельний устрій селян поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських та білоруських», в) «Місцеве положення про поземельне упорядкування селян Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній ,г) «Положення про губернські і повітові в селянських справах установи» /25, с. 177-179/.

         Як вже зазначалось, «Положення про селян що вийшли з кріпосної залежності» торкалось двох найголовніших проблем: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин. З часу опублікування маніфесту вони разом з представниками інших соціальних верств населення здобули низку громадянських прав – особистих і майнових економічних). Вони могли укладати договори з державними та приватними установами, займатись як господарським виробництвом так і торгівлею, промислами, мати рухому та нерухому власність, самостійно виступати в суді у цивільних та кримінальних справах. Крім того їм надавалось право брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші соціальні стани, вступати до навчальних закладів, державну службу, записуватись в цехи, всупати в гільдії, брати підряд на виконання різного роду робіт, а також вступати в шлюб без дозволу на те поміщика та самостійно вирішувати свої сімейні справи. Дещо обмежувалися правові можливості легального свавілля поміщиків , зокрема щодо покарання та притягнення до відповідальності селян за різні правопорушення   тощо /27, с. 29-30/.

           В 1862 році було проведено реформування фінансової системи держави , все управління фінансами зосередилось в руках міністра фінансів. В 1864 році було запроваджено земське управління(на лівобережжі земства засновувались з 1864 по 1875 рр., а на правобережжі з 1911року). Земство об'єднувало все населення територіальної  громади що мали земельну власність, а бюджет земств складавсь за рахунок надходжень від земських податків. Займалось земство агрономічним та селекційно-культурним просвітленням селян налагодженням торгівельних зв’язків та організацією інфраструктури /11, с. 154/.

            Звільнення селян від кріпосної залежності було проголошено Маніфестом від 07.02.1861 року. Звільнення повинно було супроводжуватись вирішенням земельного питання, докорінною перебудовою земельних відносин на селі. Саме тому відбувались радикальні зміни норм земельного права.

            Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності від 19.02.1861 р. /29, с. 38/.  Положенням про викуп селянами садибної та надільної землі від 11.02.1861 р. /15, с. 24/.  Та відповідними місцевими положеннями встановлювалася норми надання земельних ділянок: вища та нижча, а у степовій зоні – єдина «указана».  Поміщик мав право зобов'язати селянина прийняти вищу норму наділів (і активно реалізувати це право у місцевостях де землі були низької якості , щоб змусити селянина внести якомога більшу суму коштів за викуп землі. В свою чергу, селянин не мав права вимагати надання ділянки у більшому розмірі ніж передбачала нижча норма. За угодою з селянином поміщик мав право надати йому безоплатно наділ у розмірі однієї чверті від вищої або вказаної норми. Це положення закону також широко використовувалось поміщиками для обезземелення селян /14, с. 20/, /14, с. 24-26/, /14, с. 38,131-132/.   Встановлювалися нормативи визначення викупної суми (вартості земельної ділянки що викуповувалась) /33, с. 12 – 19, 123 – 124/.

            Законодавчими документами 19 лютого 1861 року поміщикам надавалась широка легальна можливість зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні, нижчі, або так званні «дарчі» душові наділи. Нижчій наділ залежно від місцевості становив від половини до однієї третини вищого наділу, «дарчий»  -  одну четвертину його і дуже часто не перевищував однієї десятини. Хоч усі ці злиденні норми селянського наділу були нижчі прожиткового мінімум сімей землеробського населення України, влада встановила у «Положеннях» ряд обмежень розміру земельних ділянок, що їх отримували селяни.

            Якщо до реформи в користуванні селян того чи іншого села землі були більше, ніж її припадало за найвищим наділом, то поміщик відрізав цей залишок собі. Землевласник діставав право відрізати частку угідь і в тому випадку, коли в нього після виділення селянських наділів залишалась менше третини ( на Лівобережній Україні) або менше половини ( Південна частина України )  його земельної площі.

            Користуючись цими правилами, поміщики Лівобережної і Південної  частини України, навіть за офіційними даними ( які більше всього значно занижені) відрізали в простого землеробського населення більше одного мільйона десятин землі, або близько 28 % загальної площі селянського землекористування. Насправді розмір «відрізків» був ще більший. Зокрема в південних губерніях, де в дореформений період селяни часто не мали постійного наділу, а користувалися переважно землею «за вказівкою поміщика без певної міри», або « в міру сил кожного», «відрізки» не рідко становили 50, 70 і більше відсотків селянської площі їх земельних угідь. У Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях вони в багатьох місцях значно перевищували 40 %  площі селянської землі , а в Зміївському повіті становили  навіть приблизно 51 %.

           Лише на Правобережній частині України царський уряд з метою привернення на свій бік селян у боротьбі з польськими національно – визвольним рухом надавав право сільським громадам одержувати землі за інвентарним наділом 1847 – 1848 рр. Внаслідок цього загальна площа дореформеного селянського землекористування тут де що збільшилась. Проте далеко не вся земля, відрізана поміщиками в селян Правобережжя після 1848 р. , була повернута їм в результаті реформ 1861 р. Установи, які відали справами землеробів, захищаючи інтереси великих землевласників, часто – густо відмовляли селянським товариствам у задоволенні їх вимог про повернення відрізаних земельних ділянок.

           Селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу наділів вини , як я вже говорив, ставали селянами  - власниками, а до цього вважались тимчасовозобов'язаними – їх особистою приватною власністю могло бути лише рухоме майно: свійська та робоча худоба, реманент та різне землеробське знаряддя, домашнє начиння, а хата землероба, інше нерухоме майно, а сюди також включалися польові та присадибні земельні наділи якими вони користувались залишались власністю поміщика і селяни були не вправі відмовитись від них. На період тимчасовозобов*язанного стану (  2 – 9 років, а вдеяких місцевостях і 22 роки ) землероби зобов’язані були виконувати найтяжчі для них повинності – оброк та відробіткову ренту, тобто панщину: за свої присадибні ділянки селяни як правило виконували оброк, а за користування польовим наділом – або оброк , або панщину.

        На Лівобережній та Правобережній частині нашої землі, де існувала подвірна система землекористування, платня за садибу становила 5,1 карбованець за 1 десятину земельного наділу в рік. В деяких населених пунктах Південних регіонів України, а також  в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній дана сума відповідних повинностей становила 9 карбованців з десятини землі на рік. За вищий чи указний наділ землі, а при отриманні селянином повного наділу, розмір об рокової сплати знижувався. Про те не у відповідності до розміру  та пропорцій зменшеного наділу, а за системою градацій, за цією системою перша десятина землі оцінювалася в кілька разів вище за наступну. Система градації буле дуже вигідною і прибутковою для землевласників, позаяк при зменшені селянських наділів в них залишалась реальна можливість зберегти значну частину своїх колишніх прибутків, водночас суттєво полегшуючи передачу селянському стану повного земельного наділу на малородючих грунтах. Оброк за кожну десятину землі польового наділу Лівобережної та Правобережної України був встановлений у розмірі 1,4 – 2,8 карбованця, а якщо селяни не сплачували відповідний оброк, то в такому разі за кожну десятину зобов’язані були відпрацьовувати на панщині 12 – 19 днів, з них 3/5 днів в літню пору року.

        Щодо тимчасовозобов’язаного селянства то поміщики зберігали багато феодально – кріпостницьких прав – вотчинна поліція, опіка над землеробськими громадами тимчасовозобов’язаних селян, нагляд за дотримання ними громадського правопорядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост тощо. Було обмежено право селян використовувати землю на власний розсуд – зокрема без згоди поміщика вини не могли змінювати встановлений порядок проведення сівозміни чи збільшувати площу орних грунтів. Порядок та правила взаємостосунків землевласника та тимчасовозобов’язаних селян, що мали місцем свого проживання  землі поміщика були закріплені в уставних грамотах, уставні грамоти в свою чергу визначали повинності перед поміщиком всієї громади, і оскільки надавались в користування громаді в цілому, таким чином встановлювалась кругова порука всіх без винятку учасників даної сільської громади.

      Лише укладання викупної угоди з поміщиком призупиняло дію тимчасовозобов’язаного стану, при тому встановлювався ряд додаткових спеціальних умов виходу селян за викуп  - присадибну ділянку землероб мав право викупити будь – коли, а польовий земельний наділ міг перейти у приватну власність селянина лише за згодою землевласника, причому навіть в супереч волі селянської громади; і навпаки , якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянин не мав права відмовитись. Такий порядок та правила викупу означали де – факто викуп не землі , а особи землероба, та зокрема його особистих громадянських прав вільно розпоряджатись  своєю працею та свободою. За основу визначення  розміру викупу бралась не продажна ринкова вартість, а фактичні розміри грошових повинностей які виплачували селяни. Викуп оформлювавсь двома видами документів : викупними угодами – при добровільній домовленості поміщика з селянином, або викупним актом, який складався при односторонній вимозі землевласника. Обчислення викупної суми по селянській громаді здійснювалося шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості грошового оброку – розмір річного оброку помножувався на 16 2/3. Наприклад для визначення розміру викупу в південних губерніях України оброк в сумі 9 карбованців капіталізувався з 6 % річних і селяни повинні були виплачувати його щорічно за повний указний подушний наділ ( 9 карбованців помножено на 100 % і поділено на 6 % , що давало в результаті викупну суму у 150 карбованців ). Такий обрахунок надавав поміщику змогу отримати капітал, відсоток  з якого приносив їм прибуток в розмірі річного грошового оброку. Звичайно селяни не в змозі самотужки в повному обсязі сплатити відразу викупний платіж. Що правда, при укладанні викупної угоди відразу ж селяни  вносили здебільшого 20 % викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд. Видаючи компенсацію викупного боргу селян у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену землеробам позику вони могли погашати в продовж 49 років, виплачуючи кожного року 6 % річних від загального обсягу позики, тобто в загальному підсумку вини вносили суму яка майже в тричі перевищувала первинний розмір наданої їм державою викупної позики. Оскільки вийти з під влади кругової поруки селянської громади землероби просто так не могли, за винятком викупу свого земельного наділу в натурі та в повному обсязі, тобто як правило через 49 років, то лише в такому разі селянин міг повноцінно скористатися більшістю наданих йому аграрною реформою прав та переваг.

      Уряд дещо полегшив умови викупу земельних наділів лише на Правобережній території України, де в наслідок польського повстання активізувалися загальні селянські виступи соціального протесту – на території цих губерній було введено обов’язковий викуп, а також зарахування колишніх поміщицьких селян до стану землеробів – власників із встановленням сплати до державної скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 року.

            До 1881 року на території України залишалось близько 15 % тимчасовозобов*язаних селян, і в цьому ж році було прийнято закон про обов*язковий викуп – необхідно було за 2 роки встигнути укласти викупні угоди, бо в іншому випадку втрачалось право на користування земельним наділом; тому у 1883 році,  така собі соціальна категорія  яка носила назву тимчасовозобов*язані селяни де –юре зникла, однак де які селяни які раніше мали свою землю, в наслідок такої правової процедури викупу позбавлялись своїх земельних наділів, тож по неволі змушені були ставати вільнонайманими робітниками або як їх ще було прийнято називати – пролетарями.

           Специфічних соціальних груп українського селянства особливо стосувалось «Положення про улаштування дворових людей», і правила для кріпосних робітників та селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча слід додати те, що дворові формально наділялись правами більше, а ніж заголом всі селяни що були звільнені з кріпосної кабали, а фактично вини опинились в ще більш скрутному становищі – право брати участь в користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям які раніше самі особисто користувалися польовим земельним наділом, або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу чи на господарську роботу та не переставали користуватись земельним наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; всі решта польовими чи присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були впродовж 2 років поспіль сумлінно виконувати службу або сплачувати грошовий оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було не вигідно утримувати дворових людей , він мав право та можливість позбутися їх достроково, навіть в тому разі, якщо вони цього не воліють. При закінченні 2 – річного терміну всі дворові люди звільнялись від будь-яких наявних зобов*язань щодо відносин до їх власників і , незалежно від віку , стану здоров*я і терміну служби відпускались на волю без права отримати для себе необхідний їм земельний наділ, тобто фактично без засобів на самостійне існування, тож були змушенні одразу ж найматись на будь-яку роботу, одним словом ставали вільними пролетарями.

           Тяжкі та нестерпні умови виходу з кріпосної залежності були також і для землеробської групи дрібно - помісних поміщиків, в кожного з яких за даними 10 - ої  ревізії нараховувалось менше 21 ревізійної душі та обмежена кількість земельної площі. В нас в Україні до цієї соціальної групи дворянських землевласників належали ті поміщики, які мали в південних губерніях - менше 75 душевих указних наділів, на Лівобережній частині України – до 50 наділів вищого розряду, у Правобережних повітах – менше 40 земельних ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні земельні власники в основному мали право взагалі не наділяти селян землею, в разі якщо станом на 19.02 1861 року вони не користувались відповідною землею; дворяни звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нищої норми встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики мали можливість здійснювати передачу селян у казенне ( державне відомство ). По завершенню 2 – річного терміну селяни дрібно - помісних поміщиків  мали право переселятись на казенні землі, та практично реалізовувати це своє право їм приходилось доволі складно та майже не можливо. Було дозволено переселятись лише в ті державні населені пункти або як їх ще називали казенні селища де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітахі 15 десятин землі в багатоземельних; в Україні таких населених пунктів було мало, а для переселення у віддалені регіони величезної Російської імперії в простого українського селянства просто і банально не вистачало коштів.

        Фабричні селяни, які відпрацювали панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках та заводах, з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше як через 2 роки з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на грошовий оброк. Вони могли викуповувати дореформені наділи та присадибні наділи на тих же юридичних умовах що й інші групи землеробського населення України. Якщо ж фабричні селянине мали своїх земельних наділів то звільнялись з кріпосної залежності на умовах дворових людей.

          Скасовуючи головні  правові норми кріпосного права, російський уряд поширив положення аграрної реформи на удільних та державних селян. За спеціальним положенням 1863 року всі удільні селяни у продовж 2 років переходили в розряд селян – власників. Держава надавала їм виключне право негайного і гарантованого викупу земельного наділу що був закріплений за ними в користуванні відповідно до табелю поземельного збору податків, а в тих селян де такого табелю не було, розмір земельного наділу визначався за критеріями вищої, або указаної норми, що була встановлена для даного регіону. Якщо селяни користувалися наділом меншими за цю норму, то за ними закріплювався зменшений наділ. Усі решта питань мали своє вирішення  на базових правових засадах що були встановлені для колишніх поміщицьких селян.  

          Розробка проектів законодавчих актів для державних селян затягнулась на декілька років в наслідок польського національно – визвольного повстання 1863 – 1864 років та проведенням низки додаткових реформаторських заходів в Литві та Білорусі, а також в Правобережній частині України – закони щодо державних селян були видані лише в 1866 році, і у тому ж році були прийняті в дію щодо державних селян Лівобережної та південної частини України, а в 1867 році настала черга і Правобережних губерній.

            За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна та адміністративно перепідпорядковувались загальним губернським, повітовим та місцевим селянським установам створеними для цього відповідно до вимог реалізації реформ 1861 року. За другим законом, який визначав порядок та процедуру здійснення нового поземельного устрою землеробів, за селянами закріплювалися переважно ті землі і сільськогосподарські угіддя які перебували в їхньому особистому розпорядженні, проте не більше ніж 8 десятин землі на одну ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин в багатоземельних місцевостях. Земельні наділи селян обкладались щорічним державним грошовою рентою або як ми його називали оброком, чи оброчним податком розмір якого в багатьох місцевостях України збільшувався на 10 – 15%. В інтересах держави закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність всіх членів громади за несвоєчасну сплату податків, або взагалі за ї несплату; притому тут дуже важливо відмітити що ця система кругової поруки вводилась там де раніше землеробських общин в Україні не було взагалі.

         Специфіка реалізації  аграрних перетворень в Правобережній Україні полягала в тому що тут вводився обов*язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу було взято збільшення на 10 % сума оброчного грошового податку, встановленої спеціальними люстраційними комісіями – всю суму селяни повинні були вносити в державну скарбницю у постійному та незмінному розмірі до 01. 01. 1913 року. Землеробське населення Лівобережної та південної частини України були переведені на обов*язковий викуп лише законом 1886 року, тож лише від тоді вони ставали повноправними селянами – власниками землі. В продовж невизначеного терміну більшість удільних та державних селян перебувало в проміжному стані між тимчасовозобов*язаними селянами і селянами – власниками, і як не дивно продовжували виконувати низку феодальних повинностей передусім частково виконувати відробіткову феодальну ренту ( панщину ) сплачувати грошову ренту ( оброчний грошовий податок ).

       

         Найреакційнішою стороною реформи 1861 року, що яскраво характеризувала її кріпосницьку сутність і становила економічну основу експлуатації селян поміщиками, було збереження поміщицького патріархального землеволодіння  -  форпосту феодально – кріпосницьких установ і традицій. За поміщиками закріплювалося право власності на ві належні їм землі, а селянам надавалось лише право на отримання садиби і польової земельної ділянки на умовах важкого викупу. До того ж розміри селянських наділів були дуже малі  - значно менші від тих яким вони користувалися до реформи. Норми наділу встановлювались дуже різні  - залежно від місцевості і якості землі. Там, де грунт був малородючим, норм наділу були вищі, бо землевласнику вигідніше було одержати викуп за землю, ніж вести своє підприємство. І навпаки, в місцевостях, де земля забезпечувала отримання високого  прибутку, більшість її залишалась у володінні поміщика, а селянам надавались обмеженні об*єми землі. В переважні більшості повітів України земля була високої якості, а тому норми селянського наділу встановлювалися тут менші, а ніж в інших регіонах Російської імперії. ( від 3 до 6,5 десятин землі на одну ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин в лівобережних губерніях України).

       Ревізьки душі – чоловіче населення кріпосної Росії, що підлягало оподаткуванню подушним податком ( головним чином селяни та міщани ) і з цією метою ставилися на облік спеціально введеними переписами ( так званими «ревізіями» ). Такі ревізії проводились в Росії з 1718 року; в 1858 році була проведена остання, десята «ревізія». По системі реєстру ревізьких душ в низці регіонів імперії відбувались відповідні переділи землі в середині самих селянських громад.

           У багатьох маєтках земельних аристократів Правобережної України селяни були наділені землею нижче норм , установлених інвентарями 1847  - 1848 років. За даними 1877 року, відсоток малоземельних селян, які мали від 1 да 3 десятин наділу на ревізьку душу, на Правобережні й Україні залишився найвищим: він перевищував 70 % ; у Південній Україні малоземельні становили близько 28 %  загальної кількості  землеробського населення цього регіону на Лівобережній частині України  - 43 %. Понад 400 тисяч ревізьких душ селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержали злиденні наділи розміром до однієї десятини на душу.

           Поміщики залишали собі кращі землі, а селянам виділяли найгірші. Їх землі клином врізалися у надільну селянську землю, збільшуючи черезсмужжя, яке здавна душило селян. Багато поміщиків ще напередодні реформи відібрали , точніше підготували собі найродючіші ділянки, а селян вигнали на піски. Землероби Полтавщини так розповідали  про «наділення «їх землею під час реформи : « Ось, наприклад, пан Чорний ( Миргородський повіт )  виселив  понад 30 сімей з балочок на шпиль. Йорданівський пан Милорадович ( Зіньківський повіт ) теж сімей зо 70 вигнав на голий степ … Пан Кованько  ( Полтавський повіт  виселив людей теж у степ … Один чоловік  ( тобто землевласник)  на свою одну душу  або сім*ю, бач взяв землі десятин з тисячу , дві, три , п*ять , а іншому, хто день і ніч б*ється, немає ні клаптя землі «. Таким чином, малоземелля , від якого задихалась маса землеробського населення, в результаті реформ зросло в двічі.

           Позбавленні конче необхідних угідь, селяни, щоб не вмерти з голоду, змушені були орендувати у поміщиків свої колишні наділи за неймовірно високими цінами. У багатьох селах поміщики зберегли за собою монопольне право на володіння надрами, ловлю риби, користування лісом, ріками, озерами.

Поміщики не тільки награбували собі селянської землі, не тільки відвели селянам гіршу, а іноді зовсім не придатну землю,  але часто – густо понаробляли пасток, тобто так розмежували землю, що у селян не лишилось  то луків , то випасів, то лісу, то водопою.

           Аграрна реформа 1861 року, не будучи достатньо економічно та екологічно обґрунтованою, призвела до утворення неефективних господарств, що не були здатні забезпечити раціональне використання земель, а також до поширення черезсмужжя та довгоземелля - явищ, ефективна боротьба з якими розпочалася лише при Столипіні. Кілька цифр: кожен селянин мав до кілька десятків смуг своєї землі, перемежованих із земельними ділянками інших селян черезсмужжя земель селян та поміщика досягло 900 чоловік на населений пункт /30, с. 42 /.  Це явище було характерним переважно в Росії а також на півдні та сході України. Черезсмужжя та довгоземелля іноді розтягували на багато кілометрів( іноді на 25-30 кілометрів у кожний бік) надільні селянські землі були розповсюджені в степовій зоні де переважали великі села.

      Надавши землевласникам право на зменшення і заміну селянських наділів,  законодавство про реформу разом з тим зберігало на весь період тимчасовозобов'язаного стану, який тривав ввід 2 до 9, в ряді маєтків і понад 20 років, виконання селянами найтяжчих для них повинностей  - грошової (оброк ) і відробіткової  ( панщина ) . Причому за садибу, повинності за яку нараховувались окремо від повинностей  за польовий наділ селянин мав вносити грошовий оброк,  а за користування польовим наділом  - або платити грішми, або відробляти панщину.

       Кількість землі, що виділялась в користування селян, розмір повинностей та порядок їх виконання фіксувались в так званих уставних грамотах.  Їх складання доручалося власникам маєтків, а введення в дію – мировим посередникам, які призначались з числа місцевих дворян  - землевласників. Для складання і введення в дію уставних грамот відводився дворічний термін. Зт часу оголошення маніфесту 19 лютого 1861 року і до переходу на викуп селяни називались тимчасовозобов*язаними, після за твердження викупної угоди – власниками. 

РОЗДІЛ ІІ.  ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ НАСЛІДКИ 

2.1. Перший етап ринкових реформ аграрного сектору Росії. Етап «наздоганяючої радикальної модернізації - революція зверху» Імператора Олександра ІІ.

Визначення основних етапів реформування Російського аграрного сектору народного господарства в першу чергу необхідно пов'язувати з періодами  царювання російських монархів позаяк загальнодержавний курс розвитку, всі стратегічні перетворення визначались саме з їх «Височайшего Императорского Изволения».

Саме тому весь період ринкових реформ можна поділити на частини згідно меж каденцій трьох російських імператорів:

1. Етап – 19 лютого 1861р. – 1 березня 1881 р. Час від моменту підписання «Маніфесту про скасування кріпацтва» Олександром ІІ до вбивства самодержця. Це період «активної фази капіталістичних перетворень в землеробстві»,  демократизації та лібералізації суспільно – політичного і соціально – економічного  життя загалом. Після селянської реформи1861 року почався період капіталістичного розвитку Російської імперії, який характеризувався в оточені глави держави в цей час боротьбою ліберальної та консервативної бюрократії, що відображалося у загальній боротьбі навколо реформ в середовищі панівного класу.

Окремим дописом потрібно дати читачам інформацію про позицію кожного ( керівника виконавчої гілки влади ….) ? !, а також Київських генерал – губернаторів та характеристику їх посадової позиції  відносно проведення реформ, Позаяк їх роль в реалізації та контролю проведення перетворень на місцях була дуже визначальною.

Київські генерал – губернатори даного періоду історії та періоди їх каденції :

Васильчіков Іларіон Іларіонович    30.08. 1852 – 12. 11. 1862………………

Анєнков Микола Миколайович      06.12. 1862 -  19. 01. 1865…………

Безак  Олександр  Павлович            19. 01. 1865 – 16. 01. 1869……….

Дундуков – Корсаков

Олександр Михайлович                   16. 01. 1869 – 16. 04. 1878………….

Чєртков Михайло Іванович             16. 04. 1878 – 13. 01. 1881…………

Дрентелн Олександр Романович    13. 01. 1881 – 15. 07. 1888…………..

Ігнатьєв Олексій Павлович             12. 08. 1889 – 07. 12. 1897………….

Драгомиров Михайло Іванович      01. 01. 1898 – 24. 12. 1903……….

 2. Етап  -  1 березня 1881 р. – 20 жовтня 1894 р. Саме в 1894 році помер Олександр Олександрович Романов. Це неоднозначний і суперечливий  етап лібералізації суспільного та економічного життя країни, з однієї сторони продовження пасивної модернізації, зростання валової продуктивності промислового виробництва, з іншої  видно реакційні успіхи консервативного аристократичного суспільства в підтримці проведення контр реформаторських заходів, або просто часткового згортання чи «відкату» в минуле.  Виключенням є період коли міністерство фінансів  очолював український науковець Микола Бунге, що втілив в життя низку  ліберальних продуманих координальних заходів про що більш детально піде мова далі.

3. Етап активної реакції почався в 1894 році з воцарінням імператора Миколи ІІ. Земельна аристократія в цей час намагається відвоювати свої позиції, самодержавство виступає її союзником.

Насамперед нам потрібно визначити в чому полягає сутність наздоганяючої модернізації. Наздоганяюча модернізація теж базується на засвоєнні передових технологій  та економічних механізмів, але не є природною по тій простій причині що проходить в умовах недозрілості національної економіки, та є вимушеною відповіддю на зовнішній виклик. Фактично перший етап реформ є революційним, але революційним «згори», відбулась зміна суспільно-економічної формації мирним шляхом, шляхом радикальних реформ. Характерними рисами першого етапу реформ, етапу радикальної наздоганяючої модернізації народного господарства були:

- поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силової модернізації «революції згори»;

- вибіркове, а не системне запозичення та використання світових технічних і технологічних досягнень та організації землеробства;

- пріорітетність окремих сільськогосподарських  галузей яка в перспективі привела до загальної деформації  аграрного виробництва:

- збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, набираю чого силу укладу та попередніх укладів, що не досягли  повного вичерпання своїх потенційних можливостей;

- порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруги в суспільстві.

-  впровадження ринкових реформ як і все економічне життя перебувало в умовах жорсткої регламентації з боку держави.

Скасування кріпосного права і пов’язані  з ним перетворення в українських землях спричинили низку суперечливих процесів: з одного боку вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування  хліборобів, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю земств і авторитарним режимом, між самодержавством та створюваною ним правовою державою, а з іншого боку  -  формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку праці, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

Ось наведу основні історичні події в їх хронологічній послідовності  що відносяться до першого етапу ринкових  реформ в аграрній сфері економіки :

30 березня 1856 року. Щойно коронований на престолі російський православний імператор Олександр Романов здійснив свій перший державницький крок в сторону початку глобальних капіталістичних перетворень в Російській державі – виступ перед московським дворянством, де вперше як я вже сказав, прозвучала з його вуст заява про намір провезти в країні кардинальні революційні зміни,тобто стратегічну реформу по ліквідації кріпацтва та звільненні селян. Саме на цьому зібранні прозвучала його історична  класична фраза: « … набагато краще буде для нас з вами, якщо це відбудеться зверху, ніж це за нас зроблять з низу…».

3 січня 1857 року – Указом Його Величності царя Олександра утворено так званий  Особливий таємний, або як його ще називали секретний  комітет з селянських питань по підготовці до аграрної реформи, виваження проектів  та узгодження варіацій. Даний орган складався з представників вищого аристократичного стану великих землевласників складі 13 чоловік на чолі з князем Орловим та імператорм. 8 січня цього року Особливий таємний комітет перейменовано в Головний комітет, а 21 лютого цього року реорганізовано на Головний комітет з селянських справ який очолив брат царя, великий князь Костянтин Миколайович Романов.

Жовтень 1857 року – початок неформальної роботи ( функціонування) ради міністрів Російської імперії. Фактичне засідання відбулось в грудні цього ж року.

20 листопада 1857 року – виходить рескрипт ( припис ) на ім*я генерал – губернатора В.Назімова, який стає першою організаційно – правовою підставою для початку розробки програми реформ, хоча там прямо не стояло питання про ліквідацію кріпосного права. Зазначений документ в історіографії не безпідставно назвуть першою офіційною програмою російського уряду по проведенню селянської реформи.

1858 – 1859 рік – створено близько 50 губернських комітетів як структурних підрозділів Головного комітету по селянських питаннях. Вольова позиція царя була направлена на те щоб поміщики добровільно погодились на визволення селян з кріпацтва з наділенням їх землею, саме тому у згаданому рескрипті, згодом розтиражованому та направленому в інші губернії неодмінно вказувалось, що «визволення селян» із кріпацтва відбувалось за власним бажанням місцевого дворянства. Не були в цьому винятком і українські губернії.

4 лютого 1859 року -  при Головному комітеті створено відділення  «Редакційні комісії», яка підпорядковувалась Головному комітету та  розробляла загальний проект, та проекти окремих і додаткових положень. Серед членів відділення крім чиновників були також експерти від поміщиків. Керівником органу призначено Я. І. Ростовцева, а після його смерті В. М. Паніна. До осені 1860 року Редакційні комісії підготували «положення» про селян що вийшли з кріпосної залежності, 10 жовтня 1860 року проект було передано в Головний комітет, де він проходив обговорення та доповнення до 14 січня 1861 року, а після цього надійшов до Державної ради де вже остаточно опрацьовувався з 28 січня до 17 лютого. «Дальнейшее ожидание , - заявил император, открывая заседание Государственного совет, - может только ещё более возбудить страсти и привести к вредным и бедственным последствиям. Вы должно быть убедились, что все что можно было сделать для ограждения выгод помещиков было сделано».

19 лютого 1861 року – Санкт - Петербург. Глава держави імператор Олександр ІІ підписав законопроекти про селянську реформу під назвою «Загальне положення про селян звільнених з кріпацтва», яке увійшло в історію під назвою «Положення 19 лютого». Того ж дні світ побачив спеціальний маніфест про ліквідацію кріпосного права, оприлюднення якого мало відбутись через читання в православних та католицьких церквах. Ліквідація кріпосних відносин стала початковим кроком, ключем до модернізації  сільського господарства Російської імперії. Таке радикальне перетворення в землеробстві вимагало термінових, кардинальних та невідкладних подальших змін та зрушень щоб стабілізувати та гармонізувати ситуацію в суспільстві та державі.

Березень – червень 1861 рік – Початок масових заворушень селян в Україні  викликане грабіжницьким характером здійснюваних царською владою ліберальних реформ.

1 червня 1861 року -  Затвердження царем положення про покарання осіб, винних у підбурюванні селян до непокори та безпорядків.

12 листопада 1861 року - С - Петербург. Офіційно оголошено про створеня Ради міністрів Російської імперії.  Нарадчий колегіальний орган по обговоренню загальнодержавних справ, до складу якого входив керівник Комітету міністрів, голова Державної Ради Росії. Раду очолював особисто Імператор. Орган фактично був формальний і ніякої  реальної ролі в керівництві країною не відіграв, оскільки існувала Державна Рада Росії.

В 1862 році по проекту А. Татарінова ( 1816 – 1871 )  проведено бюджетно - фінансову реформу в Росії: було затверджено нові правила складання та розгляду державного бюджету, бюджет почали публікувати, в податковій частині винні відкупні замінили акцизом, збільшили акцизні збори на тютюн, цукор.  Після реформи всі селяни почали сплачувати подушний податок, колишні поміщицькі та надільні селяни вносили викупні виплати; селяни не переведені на викуп, сплачували оброк поміщику продовжуючи виконувати різні обов’язки. Державні селяни до 1886 р. сплачували оброчний та подушний податок, в подальшому їх перевили на відкуп розмір якого збільшувався. В державному  бюджеті  все більшого значення набули непрямі податки: цукровий, тютюновий, соляний. 1862 р. Царський уряд провів обмеження обігу низки цінних паперів Державного банку ви результаті чого настало банкрутство фірм  Яхненка та Симиренка, що займались виробництвом цукру.

Квітень 1862 року - Нова хвиля селянських заворушень в районі Корсуня що в Київській губернії.

25 квітня. 1862 року – вийшло циркулярне повідомлення міністра внутрішніх справ Росії про розширення прав начальників губерній зокрема надання їм права застосування зброї щодо придушення селянських заворушень.

10 січня 1863 року -   початок повстання селян на Правобережжі.

31 березня 1863року – вихід в світ відозви  Народної управи  «Золота грамота до селянського народу» проголошувала селян (казенних, панських, чиншовиків, однодвірців) вільними й рівними в правах з іншими категоріями населення ; передавала у довічну власність селян ту землю якою вони користувались, поширювалась на Волинь та Поділля.

4 травня 1863р. Початок будівництва Одеської залізниці.

26 червня1863 р. Петербург. Ухвала урядом положення про перехід всіх удільних селян до розряду селян-власників.

30 липня 1863р. Петербург.  Видання указу про перехід  з 01.09. 1863 р. колишніх кріпаків  Правобережжя на обов'язковий викуп, розмір якого знижувавсь до 20%.

1863 рік.  Одеса. Почав діяти перший в Росії плуго - будівний завод, з'явились майстерні з ремонту та виготовлення іншого землеробського  реманенту / 23, с. 182 /.

1 січня 1864 р. Петербург. Ухвалення урядом положення про земські установи. Проведення земської реформи. Земства сприяли прогресивному розвитку аграрного виробництва. 

1864 р. Заснування Херсонського земельного банку – першої (недержавної)  іпотечної  установи. Статутний фонд якого складено на основі урядової позики в розмірі 100 тис крб.  Кредитував під земельну  заставу.

Початок 1865 р. Виступ селян проти виплати викупних платежів за отриману землю в Новомосковському повіті.

4 квітня 1866 року було здійснено перший замах на царя Олександра.

1866 р. За рішенням уряду Олександра ІІ  державним селянам надали дозвіл ( право) викуповувати свої землі, що прискорило майнове та соціальне розшарування українського селянства.

1866 – 1871 рр.  Будівництво в Україні залізниці Київ – Одеса ( загальна довжина 653 км). Залізничне сполучення значно збільшило товарообіг сільськогосподарської продукції, стимулюючи розвиток  внутрішнього ринку,  вплинуло на зростання продуктивних сил в аграрному виробництві та експортуванні продукції на зовнішні ринки,  це зокрема стосується цукру та пшениці. Уряд гарантував високі прибутки – 5% на вкладений капітал.  Заголом  в кінці століття в Україні експлуатувалось 4 великі залізниці загальна довжина яких складала 5 частину довжини всіх залізниць імперії /  23, с. 165-167/.

6 липня 1867 року – був здійсненний другий замах на імператора Олександра Романова.

1870 р. Київ. Вийшла книга М. Бунге «Основи політичної економії», що здійснила вирішальний вплив на розвиток економічних та фінансових  реформ в Росії. Видатний державний діяч Росії Сергій Вітте вважав праці М. Бунге щодо фінісів кращими в імперії / 7, с. 88 /.  Фактично Київська політико-економічна «психологічна» школа мала вирішальний впливи на загальний курс та стратегію економічної політики аж до столипінської доби.

1872 р. Заснування акціонерних банків в містах: Катеринослав, Кременчук, Миколаїв.

1872 р.  В Київській конторі державного банку створено так званий «Селянський продовольчий капітал», який зберігався на відсоткових внесках до вимоги. Цей капітал було створено для забезпечення селян селян у випадку неврожаю хлібів / 16.С-3-4/.

4 липня 1872р.  Початок діяльності Полтавського земельного  банку. Статут банку затверджено 8 квітня цього року.

14 жовтня1872р. Відкриття Київського земельного банку. Статут банку затверджено 28 липня 1872 року.  30 жовтня1872р. Одеса. Початок операцій Бессарабсько – Таврійського земельного банку.

1872 – 1873 рр.  Діяльність Валуєвської комісії – «Комісія для дослідження стану сільського господарства Росії, яку очолював реакційний  консервативний міністр П.О. Валуєв. Комісія зібрала великий матеріал про стан землеробства в пореформеній Росії: доповіді губернаторів, заяви  і показання поміщиків, різних земських управ волосних правлінь, хліботорговців, сільських церковних керівників,  малих та середніх капіталістичних сільськогосподарських підприємців, статистичних та сільськогосподарських товариств та інших установ що мали відношення до сільського господарства. Ці матеріали були опубліковані в «Доповідях комісії по дослідженню стану сільського господарства в Росії», Петербург 1873 рік. / 13, с.159/.  

18 жовтня 1873 р. Катеринослав. Утворення губернським земством  Товариства взаємного кредиту.

16 березня  1874 р. Євпаторія. Створення Товариства взаємного кредиту.

4 листопада1874р. Житомир. Відкриття  Товариства взаємного кредиту.

1875 р. Біла Церква . Створення Сільського банку графині Браницької.

         Земельні акціонерні комерційні банки та кредитні спілки  відіграли значну роль в розвитку нових форм сільськогосподарського виробництва через  іпотечне  кредитування та надання інших фінансових послуг середнім та великим землевласникам. Статутний капітал формувався спочатку за рахунок позик з державного бюджету ,  згодом велике  значення мало інвестування капіталів з закордону. Позики надавались під заставу землі та маєтків,  але не більше ніж 50% вартості землі під 6% річних терміном на 34 роки і 11 місяців.

1873р. Харків. Відкриття інституту ветеринарної медицини. Інститут відкрито на базі ветеринарного училища. Керівником став  Н. Мельниченко. 

1874 р. Введення  повітових присутствій в селянських справах, що в свою чергу підпорядковувались губернським присутствіям. Наглядові державні органи, що виконували функції контролю за місцевим самоуправлінням , та стежили за здійсненням реформ .

1876 р. Для підтримки цукрової промисловості уряд поновлює повернення акцизу за експортований цукор-пісок, що було призупинено з 1874 по 1875 рр.  Заголом в цей час в Україні виробляється понад 87% загальноімперського виробництва цукру, тільки на цукрових заводах правобережжя нараховувалось понад  51 835 робітників / 8, с. 157/.

1877 р.  Введення акцизу на вирощування та реалізацію тютюну.

1877 рік Проведення земельного перепису за даними якого поміщицьке землеволодіння в 9 губерніях України скоротилось до 16 млн. дес / 40, с. 273 /.

1878 р.- Харків. Відкриття заводу сільськогосподарських машин акціонерного товариства  Гельферіх – Саде. Початок механізації українського землеробства.

2 квітня 1879 року – було здійснено третій замах на Олександра ІІ.

19 липня 1879 року в четверте намагались ліквідувати російського царя.

1880 р. Відбулось скасування ненависного для землеробів соляного податку (акцизу) , а також паспортного збору  через наростання  соціальної напругисеред землеробського населення. В цьому ж році створюється Харківське сільськогосподарське товариство / 3, с. 66/.

5 лютого 1880 року була здійснена п*ята спроба знищення керівника Російської держави.

1 березня 1881 року з шостого разу вдався замах на життя Олександра Миколайовича Романова. Імператор помер.

       Середня врожайність на поміщицьких землях в цей період була слідкуючою: 1861 – 70 рр. – 33 пуда на десятину;  1871 – 80 рр. – 37 пудів з десятини. На селянських землях середня  врожайність була нижчою відповідно в 1861 - 70 рр. – 29 пудів з десятини; 1871 – 80 рр. – 31 пуд з дес. / 39, с. 202 /.

          Отже як видно з вище викладеного модернізація агровиробничого сектору не мала системного характеру, що суттєво ускладнило перехід суспільства до більш прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу виробництва. Крім того російський варіант наздоганяючої модернізації мав серйозні протиріччя:

          -  аграрна реформа, урізавши майже  на 20% селянські наділи водночас збільшила повинності хліборобів та віддала їх в довгострокову кабалу державі;

           -  зміцнення общинних порядків, що проголошувалися реформою, вступило в суперечність з утвердженням громадянських прав землеробського населення;

          -   демократична практика всестанової виборності до земств вступила у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

         -   самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави;

-    незавершеність, половинчастість реформ зумовила протиріччя між носіями влади  та практично всіма соціальними верствами суспільства;

-         панування багатоукладності в землеробстві робило стан хліборобського населення нестабільним, та створило підґрунтя для майбутніх  контр реформ. 

              2.2. Другий етап ринкових сільського господарства реформ в Російській імперії. Етап періоду царювання Олександра ІІІ.

          Принциповою особливістю, а точніше наслідком російської реформаційно - наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановлені державного контролю за всіма сферами економічного життя, активному втручанні державних структур у хід ринкових реформ. Реалізацією такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

          Як правило, наздоганяючи модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі фрагменти вже випробуваних зразків, що служать своєрідним еталоном.

          В своїх спогадах Керівник російського уряду та міністр фінансів Сергій Юліанович Вітте цього приводу зазначає, цитую: «В конце 70-х годов крайнее консервативное направление начало наберать силу…» кінець цитати / 6, с. 279/  Звичайно що це було  пов язано зі зростаючим впливом Побєдоносцева, але це лиш тенденція, не потрібно забувати що на вісімдесяти роки припадає час найуспішніших ліберальних ринкових реформ, звичайно в першу чергу у фінансово-економічній сфері, але саме ці координальні заходи найблаготворнішим чином вплинули на економічне положення хліборобів України. Перш за все це приплив інвестицій та капіталовкладень в агропромисловий комплекс який в цей час досяг най вищого рівня за всю історію.

      Фактично розвиток народного господарства в цей період набуває відвертого темпи  олігархічно - монополістичного характеру простежуються початок імперіалістичної фази розвитку держави, уповільнюються темпи лібералізації та модернізації суспільно-економічного розвитку, навіть  частково  зневельовуються низка раніш проведених реформ, їх результатів та наслідків, населення продовжує масово пуперизуватись та диференціювати / 32, с. 195), / 37, с. 123 /.

         Але зростання виробництва та продуктивності праці не припиняється так як не припиняється зростання рівня економічної могутності країни, про що також засвідчують офіційні данні російської статистики.

1881 р. Початок перших загальних земсько – статистичних зборів інформації та проведення відповідних наукових  аналізів розвитку сільського господарства Росії. Дослідження показали глибокий характер розкладу землеробського населення, зростання продуктивності виробництва середньою та особливо вищого стану селян та підтвердили результативність і ефективність раніше проведених реформ в сільському господарстві.

28 грудня 1881 рік. Петербург. Ухвала новим російським імператором Олександром ІІІ  «Положення про перехід з 1 січня 1883 року  тимчасово зобов'язаних селян на обов'язковий  викуп».  Це був наступний важливий крок загального буржуазно-капіталістичного розвитку Росії  після звільнення хліборобів від  повної кріпосної залежності в середині 60 - х років.

        Зростає валова внутрішня продуктивність виробництва / 28, с. 622 /,  значно прискорюється процес інтенсифікації землеробства, стрімко зростає ринок дешевої вільнонайманої робочої сили, продовжують руйнуватись підвалини традиційно-патріархального землеробського устрою, активно розширюється внутрішній аграрний ринок, збільшується експорт сільськогосподарської продукції.

1881 – 1886 рр. Діяльність на посту міністра фінансів Російської імперії  видатного українського наукового та державного діяча ,  професора  Миколи Бунге  (1825 – 1895). Період прогресивних ліберальних реформ Бунге в  фінансово – економічному, зокрема в бюджетному та  соціальному секторах держави:  врегулювання фіскальної та кредитної політики в банківській сферах,  скасування  подушного податку, запровадження перших актів трудового законодавства,  початок підготовки до проведення грошової реформи, введення податку на нерухомість та низки акцизних зборів на агропромислові види продукції . Експеримент з  уведенням  прогресивного принципу оподаткування дав  в цілому позитивні результати . Запровадження активної політики митного і тарифного протекціонізму. Бунге лобіював законодавче забезпечення економічної свободи підприємництва, та обмеження на втручання держави в економіку, упорядкував бюджет, стимулював фінансування з боку держави виробництво засобів виробництва, проявив плідну діяльність на всіх посадах на яких тільки перебував стояв на позиції фритредерства / 38, с. 811,812 /,  / 31, с. 226 /.

 18 травня 1882 р. Петербург. За сприяння Миколи Бунге  засновано Селянський поземельний банк,  що згодом мав 8 філій в містах України. Основним завданням банку проголошувалось створення класу дрібних власників. Клієнтами банку за статутом могли бути: 1) сільські товариства, 2) товариства господарників,  3) окремі селяни. Розмір позики (для використання громадою) не повинен був перевищувати 125 руб., а для подвірного – 500 руб.,на господаря, пізніше почав видавати позики також десятинщикам. Операції банку розпочались 10.04.1883р. (положення про нього прийнято 08.05.1882, 11.06.1883 та 05.12.1888 внесені зміни та доповнення, а 27.11.1895. положення було замінено Статутом) / 34, с. 149 – 173 /.  Державна  фінансова кредитна установа сприяла купівлі селянами земель,  працював банк з 1883 по 1917 рр. За цей було більше 1 мільйона селянських дворів через дану фін установу придбали понад 16 мільйонів десятин землі. Загальна сума позикових видатків перевищила 1,35 мільярдів рублів. Позики видавались селянам по найменш вигідних умовах під 6,5% річних на 28 і більше років. Обсяг придбаних за рахунок банку земель станом на 1894 рік склав біля 2 млн.дес. /34, с. 149-173 /.

         Слід також підкреслити, що в останній чверті 19 століття в умовах світової аграрної (1875 – 1893 рр.) почалось індустріально –технологічне та організаційно – економічне реформування сільського господарства.  Відбулось впровадження досягнень агрономії, агрономія та селекція стало справою не тільки приватних, а вже загальнодержавних наукових інтересів та набуло суспільного значення.

          В останні роки 19 століття сформувалась система організаційного та суспільного сприяння сільському господарству з боку держави, місцевого самоврядування, неурядових  громадських організацій та приватних осіб. Урядову агрономічну допомогу населенню в Російській імперії надавали: департамент землеробства; відділи сільської економії, сільськогосподарської статистики і земельних відносин. Вчений комітет центрального сільськогосподарського відомства Міністерства сільського господарства та державного майна з 1894 року займався розробкою наукових питань / 9, с. 121,214 /,  / 10, с. 118 /.

1882 р. Київ. Швейцарський підприємець Яків  Гретер відкриває  машинобудівний завод що належав акціонерному товариству  «Гретер і Кривенко». Завод спеціалізувалось на виробництві парових машин, а також  устаткування  для цукроварень та інших агровиробничих  підприємств.  Зараз цей промисловий об’єкт  відомий під назвою завод «Більшовик».  

З травня 1884 року. В Україні починається скасування подушного податку. Подушна подать була введена в Росії та Україні Петром І з 1724 року і поступово зросла від 1 крб. 15 коп. до 2 крб. 16 коп. Під подушне оподаткування підлягало понад 50% населення України та майже всі чоловіки.  Станом на 1887 рік цей вид державних зборів ліквідований.

Червень. Видання закону про заборону нічної праці дітей та жінок . Затвердження  «Правил про фабричну інспекцію» . Уряд здійснив крок до контролю та регулювання правових відносин між роботодавцями та працівниками запровадивши фабричну інспекцію в 1882 році, намагаючись формально обмежити капіталістичну експлуатацію . Діяльність вище зазначеного державного органу щодо захисту соціально – економічних прав трудящих виявилась малоефективною .

14 листопада. Введення міністром фінансів  Миколою Бунге податку на нерухомість та акцизних зборів на деякі види агропромислової продукції.

 1884 р. Бердянськ . Англійський  капіталіст,  фабрикант  Джон  Грієвз  залучивши іноземні   інвестиції , зокрема  англійський   капітал  відкриває  завод  сільськогосподарських  машин, який  з часом стає одним з найбільших  у  Європі по випуску жниварок .

3 липня 1885 р.  Петербург.  Засновано державний  дворянський земельний банк . Дана  установа мала понад 6 філій в Україні, але діяли вони не вельми активно.  Надавав позики  лише спадковим  дворянам під заставу землі та маєтків на досить  вигідних умовах кредитування – під  4,5%  річних, дворяни отримували на руки від 60% до 75% вартості заставлених маєтків. Функціонування даної фінансової установи гальмувало розвиток ринкових відносин та сприяло певному консервуванню феодальних пережитків. Міністр фінансів М. Бунге виступав проти відкриття цього банку, тобто проти збагачення дворян за рахунок бюджету / 7, с. 522 /.

15 вересня. Харків. Відкриття Південноросійського технологічного інституту -  першого вищого технічного начального закладу в Україні.

1885 – 1891 рр. Період піднесення соціальної напруги та поширення страйкового руху в Україні.

1886 рік.  Створюється Чернігівське сільськогосподарське товариство / 3, с. 66/.

1886 – 1889 рр.  Загострення селянської соціальної боротьби  як результат  продовження невідворотної пауперизації переважної частини землеробського населення  України . Загалом по нашій території прокотилось понад 170 виступів 

3 червня 1886 р.  Під впливом піднесення соціальних протиріч влада здійснює прийняття  Закону «Про трудові взаємовідносини між власниками підприємств та вільнонайманими працівниками ».  В Україні набрав правочинності тільки в 1894 р. Нові правила, пом якшували та визначали штрафні санкції,  передбачали де які поступки для трудящих та суворіший нагляд зі сторони фабричної інспекції за капіталістами / 6, с. 366 /.

9 червня. Ухвала  урядом закону про чиншову реформу . За яким користувачі чиншів,  а це  характерно для правобережжя дістали право викуповувати та набувати свої чиншові землі у повну власність.

12 червня. Прийняття закону про переведення  державних  селян  на обов'язковий  викуп, та закону про правила найму сільськогосподарських робітників, що зобов’язував  селян що наймались на роботу до поміщиків  укладати з ними договірний  акт  який в разі порушення його з боку селян передбачав суворе покарання  для  порушників. На обов'язковий  викуп переведено 10 млн бувших державно - селянських  господарств .

1886 – 1887 рр. Україною прокотилась хвиля страйків,  що охопила переважно цукрові заводи  Київської та Подільської губерній, а також підприємства Одеси,  Катеринослава та Севастополя / 18, с. 661 /.

1887 р. Вийшов циркуляр про «Кухарчиних дітей», що забороняв приймати до гімназії вихідців з нижчих верств населення.

28 квітня 1887 р. Київ. Початок монополізації агропромислового комплексу,  відбувся з’їзд  цукрозаводчиків півдня  України на якому було засновано перше монополістичне об`єднання в Росії та Україні  -  цукровий синдикат.  Синдикат  згуртував виробників цукру – піску, був цілком підтриманий російським урядом, інтернаціональним за етнічним складом власників заводів,  під час свого розквіту охопив понад 92 % цукрових заводів Російської імперії. Головним завданням ставив  перед собою контроль за утриманням високих цін, що реалізовувалась на внутрішньому ринку, а також високих акцизних зборів, що було вигідно уряду / 18, с. 661 /.

1887 р. Харків. Вперше в Україні проходить Всеросійська    сільськогосподарська  виставка .

1887  р.      Головою кабінету міністрів Російської імперії стає Микола Бунге.

1888 р. Проведений військово–кінський перепис. За даними перепису виявилась тенденція до скорочення одиниць коней в нижчої та середньої групи землеробського населення, та зростання у вищої групи ( фермерів).

1888 р.  Міністром фінансів призначено Івана Вишеградського.

В кінці 80-х років вводять податок на гас та сірники, збільшують акциз на цукор, тютюн, горілку.

1889 р.  Видано «Положення про земських начальників», що надавало широкі повноваження земським начальникам, які призначались із дворян і виконували адміністративні та поліцейські функції на місцях.

1890 р. Ухвалено «Положення про губернськиі та повітові земські установи», яке обмежувало фінансування земств, посилювало контроль за ними з боку держави, скорочувало представництво в ньому з боку селяни / 6, с. 300 /.

1891 – 1892 рр.  Більшу частину європейської Росії охопив голод.                    Викликаний не стільки неврожаєм скільки непродуманою економічною політикою уряду Вишеградського. Останній в свою чергу заявляв – «їсти станем менше , але експорт хліба не зменшимо».  В цей час ціни на пшеницю на світових ринках критично знизились, щоб компенсувати втрати від падіння цін російський уряд надмірно збільшував експорт зерна, таким чином шкодячи селянству. Голод у відчутній мірі зачепив і наше населення зокрема на слобожанщині. Держава також в свою чергу застосовувала заходи соціальної допомого і порятунку селянства використовуючи значні фінансові резерви та банківські фонди,  що теж потрібно зазначити / 6, с.  289-294, 363 /. Дана криза фактично прискорила соціальну диференціацію та розклад землеробської верстви таким чином суттєво посприяла активному розвитку внутрішнього ринку для розвитку капіталізму.

Кінець 80-х поч. 90-х рр. Завершується промисловий переворот, формуються основи Агропромислового комплексу. Сільське господарство невідривно змикається з великою машинною індустрією , ринкові відносини остаточно визначають взаємозв’язок міста і села . Виділяються окремі райони за спеціалізацією сільськогосподарського виробництва та галузі переробки сільгоспсировини за функціональними принципами та ознаками. Формується внутрішній національний аграрний ринок.

1893 р.  Петербург. Міністром фінансів призначено Сергія Вітте. Вітте приділяв особливу увагу розвитку державних банків, особливо селянського поземельного банку. Він провів докорінну реформу банку в бік розширення операцій, підвищення розмірів позик, їх здешевленню. На той час видача позики здійснювалась під 60- 75 % вартості заставної землі. Вітте через Державну раду добився збільшення позик для селян до 90% оціночної суми без надання на це особливого дозволу міністерства фінансів / 6, с. 349 /.   Виходить книга професора  Миколи Каришева «Селянські поза надільні оренди».

Липень 1893 р. Ухвалення урядом Олександра ІІІ закону про обмеження земельних переділів.

 

 

        2.3 Третій етап ринкових реформ в аграрному секторі народного господарства Російської імперії. Період Миколи ІІ.

Найкоротший з усіх розглянутих трьох періодів мого дослідження, як я вже зазначав починається з моменту інавгурації сина покійного імператора Олександра ІІІ Миколи Романова. наростає реакція консервативних аристократичних сил що потерпають в агонії перед тріумфуючою буржуазією монарх всіляко стримує процес падіння земельного дворянства в цей час. Фактично не відбувається приросту виробництва порівняно з попередньою п’ятирічкою. Рівень модернізації та лібералізації знижено до мінімуму. Як писала тодішня офіційна  преса суть контрреформ полягала «у виправлені фатальних помилок 60-х років». Це «виправлення» виявилось у консервації, згортанні, а подекуди в ліквідації  тих позитивних зрушень та змін які були досягнуті ліберальними ринковими реформами  60 – 70-х років. Розпочалось широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя – зросла рол дворянства, розширились його владні повноваження на місцях, реанімовано роль общин, суспільний та соціальний розвиток помітно гальмується.   Я особливо не зупиняюсь на цьому етапі оскільки він не ніс собою якихось яскравих історичних моментів.

1895 р. -  Помирає голова кабінету міністрів Російської імперії  М. Бунге.

1895 – 1897 рр. Міністр фінансів Росії Сергій Вітте успішно проводить грошову реформу, або як її ще називають «реформу Вітте» як результат – російська валюта міцно прив язується до золота, стабілізується фінансово – економічна  система, налагоджуються справи в цьому напрямку на світовій арені. За прикладом Європи відкупна система остаточно замінюється новою акцизною системою / 6, с. 382 /.

1897 р. Вихід указу про фіксування курсу валюти та співвідношення золотого і кредитного карбованця.(фактично курс 1,5 до 1 був введений ще в 1895 р.) Фактично встановлюється монометалічна(золотовалютна) система роль дорогоцінних металів значно підвищується / 7, с. 87 - 92/,  / 27, с. 44 /.

28 січня. В Україні проведено перший загальний перепис населення, не зважаючи на значне переселення українців на схід Росії та в інші частини світу, зростання мешканців як міст так і сіл було революційним. Зростання населення було швидшим за збільшення земель для його потреб що створювало серйозну проблему. Збільшувалась кількість зайвої (резервної) робочої сили. Загалом кількість населення сучасної України  (в сумі  9 губ Росії – 22,6 млн., та близько 12 млн. в Західній Україні) склало понад 35 млн. осіб тобто протягом сторіччя збільшилось майже в тричі / 40, с.  275 /.

З кінця 90-х років було запроваджено казенний продаж горілки . В 1899 році із 1857 млн. руб прибутків питейний дохід давав 310 млн. руб. Акцизні прибутки на тютюн, цукор, гас та ін. товари – 139 млн.  / 6, с. 384 - 385 /.

          Тож наприкінці 19 століття в імперії визріло масове невдоволення та напруга: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів, періодичні економічні кризи, що з кожним роком ставали тяжчі і тяжчі розладнували розвиток продуктивних сил і виробничих відносин в аграрному секторі російської економіки. Якщо раніше ринкові реформи мали імпульсний стимуляційний та радикальний  характер «наздоганяючи – революційної модернізації» то в цей період можна спостерігати  спостерігаємо цілком протилежний дух затухаючих «кардинальних змін» в економіці та звертання багатьох попередніх прогресивних ліберальних здобутків.

                                             ВИСНОВКИ 

Отже перехід до ринкових відносин та розвиток різних форм власності і господарювання, загальна капіталізація землеробства, щорічне зростання кількості фермерських та індивідуальних господарств створення цілісної галузевої системи агропромислового виробництва в Російській імперії та в українських землях зокрема все це відповідало як світовим тенденціям буржуазного розвитку економік  і  держаним інтересам так зокрема і  самодержавній монаршій волі керівника країни.  Позаяк існувала постійна потреба забезпечення внутрішнього ринку та державної казни.

            В дослідженні здійснено теоретичне узагальнення  й запропоновано певне наукове розкриття  представленого у вигляді цілісного історико – економічного аналізу  щодо становлення та розвитку ринкових відносин, лібералізації та модернізації  функціональних, організаційних і технологічних форм та  методів  виробництва в сільському господарстві другої половині 19 століття в Україні, що були доволі успішними та практично виправданими.  Даний політико-економічний процес поділено на основні етапи в залежності від об'єктивних та домінуючих обставин його історичного  розвитку.

         Становлення та розвиток буржуазних ринкових відносин в агровиробничій сфері народного господарства Росії (України) було зумовлено низкою пануючих комплексних суспільно-політичних та соціально – економічних обставин загальнодержавного розвитку імперії.

        Земельна реформа 1861 року стала початком переходу сільськогосподарського сектору економіки на промисловий  рівень, а також призвела до зміни домінуючих форм власності в землеробстві ( поряд з державними, поміщицькими, монастирськими, кооперативними виникли передові  потужні та перспективні буржуазні  фермерські  господарства, широкого розмаху набули орендні та сервітутні земельні відносини, розшарувалось традиційне землеробське населення остаточно сформувався внутрішній ринок) . Все це в процесі своєї еволюції викликало необхідність проведення подальших фінансово - економічних реформ в державі що досить вдало здійснювалось на практиці.

        В досліджуваний період в Україні вже існувала галузева і територіально-структурна система агропромислового виробництва, а також були виділені районування по сільськогосподарській  спеціалізації.

          Процес ринкових капіталістичних перетворень  був забезпечений  та достатньо врегульований  на законодавчому рівні.  Відповідні кроки влади здійснювались на підставі попередньо ухвалених рішень, розпоряджень та інших нормативно-правових документів вищого керівництва що благословлялись волею російських царів.

         Тож реформування економічної сфери російської економіки не зважаючи на протиріччя, боротьбу та труднощі було послідовним закономірним процесом викликане всестороннім та всезростаючим розвитком  капіталістичних  продуктивних виробничих сил. Ми бачимо загальне  історичне прогресування розвитку матеріальної бази, соціальних благ та зростання продуктивності суспільного виробництва  власне це і є прикладом для наслідування та практичної реалізації і застосування у вітчизняній державній політиці  на сучасному етапі історичного розвитку. Зокрема це в першу чергу стосується правового регулювання приватної власності на землю, комплексного розвитку агропромислового виробництва та створення потужної бази та мережі  сучасних високотехнологічних, та інтенсифікованих фермерсько-селянських господарств.

       Прогрес та ефективність реформування російської економіки в напрямку ринкової лібералізації та модернізації в другій половині 19 століття  підтверджується статистичними підсумковими даними в порівнянні – в Україні у період 1864 – 1866 рр. середньорічна врожайність склала 199 млн. пудів (4,45 ц / га) валового збору хліба,  тоді як в сер 90 –х років цього ж століття середньо – річна врожайність склала 370 млн. пудів валового збору зерна (6,65 ц / га).  /40, с. 279/.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА  ЛІТЕРАТУРИ:

1. Абрамович  К. О крестьянских сервитутах. – С. – Пб:. Типография М.Маркушева, 1895. –  382 с.

2. Алексеев  Ю. М., Вертгел А. Г., Даниленко В. М. Історія України,  навч.пос для студентів К:. Каравела 2004. – 255 с.

3. Анкіна  О. П. Періодичне видання сільськогосподарських товариств України кінця 19 поч 20 ст. Як джерелознавча база наукових досліджень // Український селянин . -  2001. № 3 65-66с.

4. Антонюк  Р.О. Історія посвідчень договорів застави рухомого і нерухомого майна // Бюлетень Мін юста України . – 2006. -№ 4(54).- 219 с.   

5. Блага І. Обмеження права власності // Право України. – 2000. - № 1.– 319с.

6. Вітте  С. Ю. Воспоминания.- Т. І., М:. - 1960. Издательство сициально – економической литературы.- 555 с.

7. Вітте  С. Ю. Воспоминания. – Т.ІІ., М:. – 1960. Издательство социально – економической литературы.- 568 с.

8. Воблий К. Г. Нариси з історії Російсько – Української цукрово – бурякової промисловості ; в 2 томах – Т.ІІ ( 1861/62 – 1894/95) –К:. Друкарня Всеукраїнської Академії  наук : 1930 – 402 с.

9.  Высшие и центральне государственные учреждения России, 1881 – 1917; Федеральная служба России; - Спб «Наука», 1998. – Т.1. Центральные государственные учреждения. 2001.- 362с.

10. Высшие и центральные государственные учреждения России, 1881-1917; Федеральная служба России; - Спб «Наука» , 1998. – Т.2 .Центральные гос учреждения . 2001.- 206 с.

11. Гандиш А. М. Чернігівське земство і сільськогосподарська освіта // Український селянин: Праці науково – дослідного інституту селянства / інститут історії України НАН України. – Черкаси 2001. – Вип 3 .- 153-155 с.

12. Гуржій І. О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України у 19 ст. – К:. Держполітвидав, 1954. – 452 с.

13. «Доклад высочайше учреждённой комиссии для исследования нынешнего положения сельського хозяйства и сельськой производительности России. – Петербург. 1873.- 311с.

14. Земельне право. За ред. проф  Казанцева. М.Д. Українське видання – за ред. к.ю.н. Янчука В. З. – К:. Видавництво Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1960 .

15. Земельне законодавство поміщицько – буржуазної Росії (1861 – 1917), К:. Видавництво Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1959р. – 456 с.

16. «Киевлянин» . – 1888р. - №3.

17. Індиченко П. Д. Земельне законодавство поміщицько – буржуазної  Росії (1861 – 1917). – К:. Видавництво Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, 1959.- 418с.

18. История Украинской ССР. в 10 томах .Т.4. К:. Наукова Думка. 1983. – 694 с.

19. Івановська О. П. Звичаєве право в Україні.  Етнотворчий аспект. Навч пос. – К:. ТОВ «УВПК ЕксОБ», 2002.

20. Копія приговору Богданівського сільського сходу від 14.07.1904р № 9// Праці комісії для виучування звичаєвого права України. – За ред. акад.. О. о. Малиновського. – Вип.3. – К:. Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1928 р.-  356 с.

21. Марусенко Р. І. Земельний сервітут: історія і сучасність // Вісник Київського Національного Університету ім.. Т. Г. Шевченка. Юридичні Науки. – Вип. 52. 32 с.

22. Марусенко Р. І. Правові аспекти земельних сервітутів  України. – Дис…к.ю.н. – К:. Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, 2005. 312 с.

23. Мельник Л. Г. Технічний переворот в Україні у 19 ст. К:. 1972р. – 183 с.

24. Могильницкий С. В. О сервитутах, о розвитии и о коммассации крестьянских земель Волынской губ.- Житомир, 1902.

25. Мойсеэнко В. М. Характерны риси правового статусу селянства в поре формовий період // Український селянин: Праці науково – дослідного інституту селянства/ інституту історії України  НАН України . – Черкаси .- Вип 3.- 187с.

26. Никонов С. П. Усадебные земли крестьян общинников с точки зрения гражданского права .- Ярославль: Типо – Литография Э.Г. Фальке 1896 .

27. Панченко П. П.  Шмарчук В. А. Аграрна історія України: підручник для студ., вид 2, виправлене; доповнене,К:. – Знання 2000. – 342 с.

28. Розвиток капіталізму в Росії. Ленін В. І. Повне зібрання творів.Т.3., М:. -  вид. політичної літератури, 1967. -  754 с.

29. Российское законодательство 10- 20 вв. Т.7. Документы кресьянской реформы. – М:. – Юрид. Лит.

30. К вопросу об упразднинии сервитутов. Билимович А. К. – К:. 1911.

31. Саух І. В. Істрія економічних вчень. Житомир. 2005. -  258 с.

32. Сборник статистических сведений Мелитопольского уезда,  приложение к сборнику Полтавской губ., Симферополь, 1885. -  311 с.

33. Положення про викуп// Российское законодательство 10 – 20 вв. Т. 7. Документы крестьянской реформы. – М:,  Юрид. Лит., 1986.

34. Сборник законов Российской империи . – СПБ, 1903. – Т. ІХ., Ч.

35. Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва . – К:, Вид., «КИЙ», 1997 .- 255 с.

36. Русское земельное право. Касса Л. А. – М:, 1906.

37. Статистические сведения по Днепровскому уезду. Т.2. сборника по Таврической губ., Симферополь. – 1886.  273с.

38. Советская историческая энциклопедия. М:. 1969. Гос. издат. «Советска энциклопедия». – 1022 с.

39. Туган – Барановський М. І.  Політична економія. 1994. К:. Наукова думка. – 263 с.

40. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до створення індустріального суспільства. За ред. Лановика Б. Д. та Малюка М. М. -  К:. Вид «Генеза». 1994. – 36

41. Цехмістрова Г. С. Методологія та організація наукових досліджень./ Г. С. Цехмістрова. – К,: «Слово», 2012 .- 352с.

42. Чуткій А. Микола Дашкевич ( 1852 -  1908) / А. Чуткий. – К.: «Темпора», 2008. – 528 с.  

 Ф. Енгельс  К. Маркс. В.Ленін.

43. Філософія історії. І. В. Бойченко. / підручник/.  К.: «Знання», 2000. – 724 с.   

44. Нариси з історії України ( кін 18 – поч. 20 ст.) / [ В. Верига ]. – Л.: «Світ», 1996. – 448 с.

45.  Історія Української РСР в 2 томах [  К.К. Дубина, І. О. Гуржій ]. – Т. 1. – К.: «Наукова думка» 1967. – 808 с. 

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 19 СТОЛІТТІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.

         Дослідження з історії України 19 століття в цілому позначенні низкою стереотипів, що не лише перешкоджають правильному осмисленню та розумінню подій цього періоду, але й дотепер негативно впливають на розвиток українського суспільства.

         Першим з таких стереотипів відносно історії України 19 століття в поданні наукової й особливо історичної та навчальної літератури є його розкол» на історію Західної та Східної ( Наддніпрянської та підросійської ) України. Це положення бачимо і в діаспорній літературі , і в створеній вже за часів Незалежності в сучасній Україні. Як наслідок, під його вплив потрапив як український загал, так і закордонні дослідники. Але наскільки є виправним це положення?

         Дійсно в 1795 і 1917 роках Україна була поділена між двома імперіями – Російською та Австрійською (з 1867 року Австро – Угорською). Про тривалість цього поділу йде постійне наголошення в навчальній та енциклопедичній літературі з історії України на самому факті спричинили те, що він набув у хрестоматійного, усталеного звучання і не підлягав серйозному обговоренню. Україна була поділена на Західну та Східну ( Наддніпрянську, чи під російську) - на цьому все. Ніякого уточнення, намагання більш детально визначити, в якій же самій площині (культурній , соціальній , політичній, соціально – економічній чи ментальній ) проходив цей поділ. Така однозначність, підсилена тривалим заучуванням через систему освіти, на сьогодні міцно вкоренилась у свідомості громадян як природне, обумовлене історичним розвитком та незмінне явище. Проте це питання неодмінно потребує об’єктивного висвітлення, і не лише заради історичної справедливості та здорової національної пам’яті. Цей стереотип закономірності ментального та астрального розколу – джерело багатьох наших сучасних бід та проблем як в сьогоденні так і в майбутньому.

         Одразу зазначу, що розкол був незаперечним фактом, але головно ут сфері політичній. Факт юридичного закріплення чітко визначених українських територій за Росією та Австрією в зазначений період є також незаперечним. Проте щодо інших сфер життя соціуму питання про розкол України фактично не стоїть як таке. Обидві метрополії попри відмінності їхнього розвитку, в їхньому розвитку, в загальних рисах напрямку свого поступу рухалися більш – менш синхронно Обидві імперії використовували українські землі як сировинний та аграрний придаток. І Російська і Австрійська імперії протягом 19 століття переживали болючий процес поступового розкладу феодально – кріпосницького ладу та переходу до буржуазно – капіталістичних відносин, появу нових соціальних та суспільних класів та початок соціальної стратифікації; пробудження національної свідомості та активізацію національно – визвольних рухів підкорених народів; радикалізацію суспільно – політичного життя, яка вже на початку 20 століття вилилась в революційне піднесення та початок активної боротьби, що в результаті спричинило крах обох імперій.

         Відповідно не варто вести мову про наявність кардинально відмінних рис у розвитку західних та східних українських земель Навпаки слід шукати спільні риси їхнього розвитку, аби історичні реалії сприяли активному втіленню мрії багатьох поколінь українських патріотів про єдність етнічних українських земель, що є особливо важливим в сучасних складних політичних та міжнародних реаліях.

         В кінці 18 столітті колись могутня Річ Посполита в складі якої знаходились величезні простори Білорусі та Правобережної України від Дніпра до Карпатських гір, схилилося вже до повного упадку. Її роз’їдала внутрішня боротьба польської шляхетсько–магнатської еліти які не звикли визнавати жодної центральної влади. З іншої сторони, нелюдська поведінка панів – дідичів зі своїми підданими, які вперто не бажали прощатись з традиційним способом виробничих відносин та економічного укладу господарського життя та не тільки  вперто зберігали феодальні правила свого життя , а й надужували ними викликала чисельні повстання пригноблених народних мас які ще більшою мірою ослаблювали її минулу потужність. З цього вдало скористалися її сусіди: Росія , Австрія та Пруссія, які на початку серпня 1772 року вдались до першого поділу території Польщі між собою.

         У 1792 та 1795 роках відбувся відповідно другий та третій поділ Речі Посполитої.

         Австрія захопила місто Краків з околицею та решту Сандомирсько воєводства на території між ріками Віслою та Бугом, де знаходились заселенні українцями Холмщина й південне Підляшшя. Всі ці великі простори торимали назву Галичина (Galizien), незважаючи на те що докорінно польські землі ніколи не входили до Галицько – Волинської держави. Для відрізнення польських земель від українських надано першим назву (Westgalizien) (Західна Галичина), а українські землі отримали назву ( Ostgalizien) ( Східна Галичина).

         Згідно з Шенбурнським договором поміж Австрією та напалеонівкою Францією від 14 жовтня 1809 року, Австрія також була змушена відпустити Франції всі землі як вона відібрала в Польщі, а також місто Краків, які Напалеон долучив дот новоутвореного Варшавського князівства, також за умовами цього договору Напалеон змусив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збруча аж до річки Серет з містом Тернопіль, ці землі в складі Російської імперії названо Тернопільським краєм.

         Формально передача Тернопільського краю Росії відбулася щойно 15 червня 1810 року, і тут створено нову російську цивільну адміністрацію та судову владу, в якій провідні місця займала місцева польська знать, а також нижчі урядові інституції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи – Заліщицьку  та Тернопільську. На чолі краю Олександр І призначив сенатора Ігната Тейльса. Окружні суди очолювали старости, родові росіяни, що мали свого помічника, секретаря округи, яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови стала мова російська, а всі урядові документи друкувались на польській мові. Це вказує на той факт, що російський православний цар повністю знехтував українське корінне населення Тернопільського краю та не вважав за потрібне вводити рідну для населення українську мову навіть в найнижчих інстанціях для місцевого населення.

         Після закінчення наполеонівських війн , згідно з домовленостями на Віденському конгресі 3 травня 1815 року, Австрія 6 серпня знову перабрала свою владу над Тернопілським краєм , а територія Варшаського князівства ставала Царством Польським, де право на владу мали «російськи царі».

         Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометри площі, тобто близько 5 %  всієї площі на якій мешкав український народ. Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без промислу й торгівлі, без великих та розвинених міст, з бідним закріпаченим польською шляхтою українським сільським населенням. Населення краю радо привітало встановлення нового окупаційного режиму. Ці сподівання частково справдилися на час каденції імператриці Марії Терезії ( 1772 – 1780 ) та її сина Йосифа ІІ ( 1780 – 1790 ), Найважливішою історичною подією цього часу було скасування кріпацтва в 1782 році.

         Що ж являла собою Західна Україна в зазначений період світової історії?! Фактично це була колонія, що правда колонія європейського типу. Тому її визиск часто густо мав цілком прихований характер. Зокрема в ній стимулювався розвиток промисловості, але тих галузей які були потрібні метрополіям, а самі українські землі перетворились на сировинно – аграрний  придаток як для Росії так і для Австрії. Проте слід зазначити шо станом на середину 19 століття обидві метрополії все більше та більше відставали від провідних на той час, розвинених капіталістичних  країн світу за рівнем свого економічного розвитку, а й так відповідно, і за здатністю зберігати економічну та політичну самостійність. Аби не перетворитись у напівколонію провідних західних країн, Російська та Австро  - Угорська імперії у 60 – 70 –х роках 19 століття проводять серію кардинальних ринково – буржуазних реформ і дещо лібералізують свою внутрішню політику.

Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.

У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево.

Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською.

Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії.

Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу.

Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки.

 

Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін..

У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На Закарпатті в 1895 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 %.

Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.

Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів — газд. Заможних господарств, які мали по 10 га і більше, у Східній Галичині налічувалося 5 %, на Буковині — близько 5, на Закарпатті — близько 10%. Вони володіли від 16 до 25 % селянської землі, великою кількістю худоби, інвентаря, капіталів і тяжко експлуатували бідноту.

Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.

Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.

У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства.

Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.

Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. тон..

Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду».

Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії.

Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.