Реформуання економіки росії в другій пол 19 століття

       В основному визначення розміру викупу бралась не продажна ціна землі і не прибутки від землеробського господарства, а розміри грошових повинностей, які в той час виплачувалися селянами. Інакше кажучи, селян змушували викуповувати не стільки землю, скільки свою робочу силу, тобто платити данину вчорашнім рабовласникам. Нарахування викупної суми по тому чи іншому населеному пункту проводилось шляхом капіталізації з 6 % встановленого для даної місцевості оброку. В результаті застосування цієї системи викупу великі землевласники України отримали за землю, відведену селянам, 165 мільйонів карбованців, в той час як ринкова вартість її становила 128 мільйонів карбованців.

     Селяни були не спроможні відразу розрахувати ї поміщиками, тому уряд маніпулятивно прийшов їм на допомогу виплативши землевласникам  цінними паперами  або готівкою 75 – 80 % викупної суми , яку селяни повинні були погашати з великими відсотками в державну скарбницю протягом 49  років. Крім того селяни мали під час оформлення викупної угоди внести до каси повітової державної скарбниці 20 – 25 % викупної суми.

     В результаті застосування грабіжницької системи викупу селяни вимушені були сплатити земельній аристократії і державній скарбниці величезні суми викупних платежів, які в три , а часто – густо і в чотири рази і більше перевищували реальну ринкову продажну ціну відведеного їм земельного наділу. Зокрема розмір викупу, нарахованого на селян України, перевищував 500 мільйонів карбованці. З цієї суми селяни сплатили до 1 січня 1907 року , тобто до скасування виплатних платежів, 382 мільйонів карбованців.

     На Правобережній Україні викупна операція проводилась дещо в пом*якшеній формі. Намагаючись запобігти піднесенню селянського руху під час польського повстання 1863 року і привернути на свій бік селянство Правобережжя, уряд оголосив про припинення тут всіх обов*язкових відносин між земельною аристократією та тимчасовозобов*язаними селянами  з 1 вересня 1863 року. З цього дня землероби переходили в розряд селян – власників і були зобов*язані вносити в скарбницю викупні платежі за надільну землю, причому уряд зробив селянам знижку – 20 копійок з кожного карбованці викупу. Але всі ці заходи імперського режиму так і не розв*язали проблему малоземелля та безземелля селянської верстви Правобережної України.

     Дворові селяни і кріпосні робітники в переважній свої більшості не одержували ні садиби, ні польового наділу. Практично на волю вони виходили потенційними жебраками.

     У 1866 – 1867 роках вийшли владні укази про поземельний устрій державних селян України. Згідно  яких державних селяни зберігали всі свої землі, якими до цього часу користувались. Вони могли відразу викупити свої наділи або ж вносити до скарбниці щорічний обов*язковий платіж  - «державну оброчну подать».

     Значні пережитки кріпосництва лишились і в правовому становищі землеробської верстви, яка входила в розряд податкового стану і, на відміну від привілейованих класів, вимушені були платити подушний податок і відбувати рекрутську повинність. Продовжувала зберігатись землеробська громада (община), хоча слід зазначити про те що землеробська община, або громада була як соціальний інститут була представлена в межах України з її круговою порукою, зовсім не однорідно, чим далі на захід і південь України тим менше. Життя общинників харатеризувалось обмеженням виїзду за межі волості, залишалось право «опікування» поміщика над сільською громадою, існування окремих судів для селян, які могли виносити свої вироки до принизливого покарання – побиття різками. Сільське і волосне управління в значній мірі продовжувало перебувати в значній залежності від місцевої земельної аристократії, і було дуже обмежене в своїх функціях. Свій безпосередній вплив на це управління дворянство здійснювало використовуючи інститут мирових посередників.

     Кругова порука – примусова колективна взаємна відповідальність землеробів кожної селянської громади за вчасне і повне внесення грошових платежів та виконання всіляких повинностей на користь держави та дворянства ( податі, викупні платежі, рекрутські набори та ін. ). Ця форма експлуатації та закабалення селян береглася і після аграрної реформи та проіснувала до 1906 року після чого була скасована вт результаті Столипінських аграрних нововведень.

    Щодо орендних відносин то існувала, хоча і не в значній мірі так звана «Скіпщина». Це своєрідна кабальна оренда, яка була присутня в ряді районів, при якій орендар сплачував землевласникові «з копи половину», а іноді й більше, врожаю та крім того віддавав частину своєї праці у вигляді різноманітних відробітків.

Правове положення дворянства після реформи: Після скасування кріпацтва феодальний стан великих аристократизованих землевласників вступив в нову для себе фазу активної стагнації, тобто в період кризи та розкладу, у дворянському землеволодінні відбувся в цей час наймаштабніший за всю історію розвитку зазначеного  суспільно-економічного соціального класу перерозподіл матеріальної власності, наприкінці століття дворянство втратило дуже багато своїх земель. У пореформений період стан земельних – аристократів – поміщиків активно розклався на 2 основні верстви: дворянство яке вело своє сільськогосподарське підприємництво на буржуазно – капіталістичних засадах, тобто утворювало таким чином земельно – власницьку сільську буржуазію, та поміщицьку групу які поклали в основу свого господарювання, точніше залишили стару панську відробітково – рентну  систему виробничих відносин, залишились по суті консервативними дворянами – напівкріпосниками. До прошарку дворян – землевласників, які обуржуазились примкнула група великих землевласників з інших соціальних верств населення що на той час були домінуючими в суспільстві. За «Зводом Законів Російської імперії» українська, польська та кримськотатарська аристократична земельно-власницька знать за правоздатністю була майже повністю прирівняна до російської. Привілеї та пільги  аристократичного суспільного стану були на той час довічними, зокрема  компенсацію  за втрату ними права на безоплатну працю кріпосних селяни – дворянам було надано право на отримання кредиту у Державному дворянському банку ( тут більше по цьому моменту як зокрема і по кредиту в селянському банку  з Венгерської та наукового журналу, але щоб ці матеріали не повторились в розділі аграрна криза) і приватних земельних банках під заставу приватної земельної власності, встановлено різні пільги та премії за реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо за реалізацію цукру за кордоном, урядовцям – дворянам і поміщикам центральних губерній Російської імперії були надані особливі пільги щодо придбання та оренди земельних сільськогосподарських угідь в Правобережній частині України. Дворянство по суті зберегло свою корпоративну організацію, а також пануюче становище в управлінні державою  - представник дворянства очолював повітове присутствіє у селянських справах  збори земельної дворянської знаті обирали членів губернського присутствія, дворяни очолювали училищні ради, займали провідні посади у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових судів, дворянству відводилась особлива роль у створенні в 1864 році органів земського самоврядування, а також нових судових органів Наприкінці століття було вжито низку важливих заходів для серйозного зміцнення позицій дворян в органах місцевого управляння – Закон 1889 року про земських начальників які могли бути призначеними на свої посади лише з числа спадкової дворянської знаті, що надавало останнім можливість мати судову  та  адміністративну владу на місцях.

       Органи волосного і сільського селянського самоврядування запровадженні селянською реформою 1861 року підтримували порядок і спокій в своєму населеному пункті. Відповідними органами селянського самоврядування були: загальний сільський схід та обраний цим сходом сільський староста, волосний схід та відповідно волосний старшина, а також волосний суд. Вони знаходились в підпорядкуванні повітової адміністрації, а з 1889 року також були підвідомчі земським начальникам, постанови яких були обов*язкові до виконання та не підлягали оскарженню і утримувались за рахунок селян. Органи селянського самоврядування мали досить обмеженні вповноваження для розв*язання та розгляду важливих справи, вирішували обмежене коло незначних земельних питань свої територіальної громади, зокрема розглядали питання щодо переходу землі яка належала селянській громаді ( общині ); про розподіл повинностей; волосна та сільська адміністрації забезпечувала надходження до державної скарбниці числених платежів селян – викупних платежів,  різних зборів ( казенних, земських, сільських, страхових тощо), непрямих податків на предмети широкого вжитку ( чай , тютюн, цукор, сіль, сірники), а також виконання ними натуральних повинностей – поштової, простійної, арештантської та ін.

       Згідно із положенням про селян, що звільнились з кріпосної залежності, вони не повинні були мати небезпечних у пожежному відношенні будівель на певній відстані від поміщицьких будівель / 5, с. 123/.  Встановлювались також інші обмеження в правах  власності і користування для селян.

        З іншого боку, при звільнені селян із кріпацтва стало очевидним, що без надання селянам певних прав  щодо користування деякими угіддями поміщиків лісами, водами пасовиськами тощо останні не зможуть належно везти господарство. Крім того в силу існування черезсмужжя виникла потреба встановлювати сервітутів проходу та проїзду до кожної зі смуг та інших місць сільськогосподарського виробництва. Також селянам було надано право на поміщицькі землі, «викликані силою необхідності» - права на дороги, прогін худоби через землі поміщиків та на водопій. Право ж, наприклад лісокористування не визнавалось: відповідно до п. 18. Положення про земельний устрій селян, що розташовувались на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях, панські ліси залишались «у виключному розпорядженні» поміщиків навіть якщо селянам раніше у них були виведені підкоси / 1, с. 201-202 /.  З виникненням черезсмужжя  з явився «сервітут толоки», що передбачав випасання худоби на чужих землях. Чисельність спорів пов’язана  з правом випасання худоби на толоках та черезсмужжях зумовила видання «Повеління Його Величності від 04.04.1865 «Про право на випасання на полях загальної сівозміни у не розмежованих маєтках південно-західного краю», яким було дозволено обмежено право на випасання худоби / 1, с. 209 /.

       При проведенні агрореформи значна частина земель була передана в общинне землеволодіння, що передбачало перебування земель у власності общин як юридичних осіб, ті передавали їх в користування (в певних частинах) сім ям своїх членів / 26, с. 4 - 6 /.   Розпорядження землями здійснювалось органами общини – общинними сходами. Законом від 14.12.1893 общинам заборонялось продавати ділянки без погодження зі сходом (постановленого більшістю в 2/3) та без угоди уповноважених державних органів. Селянські наділи надавались членам общин піл умовою сплати частки общинних повинностей та окладних зборів, визначеної пропорційно частині надільної землі. Садибні землі поділялися на (а) дворові (знаходились в спадковому користуванні сімей) та (б) ділянки спільного користування / 25, с. 7 – 9/.  При цьому глава кожної у відносинах землекористування представляв сім ю, проте суб'єктом землекористування виступала саме сім я.

        Великого поширення набуває надання в оренду муніципальних земель. Практикувався навіть аукціон з продажу права довгострокової оренди. Так в Києві у 1897 р. лише на Святошині було здано в оренду під дачі 250 га , в 1899 р. на території Пущі – Водиці – 220 дес. і т.д. / 35, с.205 /.

        В другій половині 19, на початку 20 ст. договори на оренду наторіально посвідчувалися у випадку, коли вони укладались із умовою сплати орендних платежів, а також за бажання сторін у разі передачі в оренду селянського наділу із общинних земель. Реєстрація прав на земельної ділянки здійснювалася старшим нотаріусом при окружних судах / 35, с. 41/.

        На Лівобережжі після реформи 1861 р. постало завдання поступового зменшення кількості земельних сервітутів. У зв’язку з цим виникла жвава дискусія, яка привернула увагу науковців до юридичної природи та особливостей земельних  сервітутів / 24, с. 24 /.  Не зважаючи на числені спроби врегулювати «сервітутне питання», воно так залишилось не розв’язаним / 22,с. 50 /.  Існували так званні «законні сервітути» - обмеження прав на земельної ділянки, виходячи із прав сусідів та ін. осіб. Законні сервітути поділялися на за характером місцевості.  Закони щодо добровільного впорядкування земель, яке б виключало потребу у сервітутах, приймались неодноразово(1869р., 1892рр.), питання піднімалось Київським генерал – губернатором у 1864, 1873, 1879, 1885 рр. Законопроекти, якими визначався порядок примусового розмежування земель та знищення існуючих сервітутів подавалось до Державної Думи у 1910р. та 1913 р.

        Угоди про заставу нерухомості укладались в кріпосному порядку: протягом року після нотаріального посвідчення сторони повинні були подати документи на затвердження старшого нотаріусу того судового округу, де знаходилося заставлене майно. Після затвердження старшим нотаріусом угода набувала значення кріпосної / 4, с. 108 /.

      У період, що розглядається, можна зустріти випадки встановлення  нормативів раціонального користування землями за допомогою звичаєвого права. Йдеться, зокрема про нормативи неподільності земельних ділянок в сільських громадах, такі нормативи встановлюються саме звичаєвим правом. Відповідно до статуту цивільного судочинства 1864 р. використання норм звичаєвого права допускалось зокрема у земельних правовідносинах,не врегульованих законодавчо / 20, с. 79;  19, с.  250/.

         Тож скасування феодального кріпосного права в Російській імперії в 1861 році було проведено в такій спосіб, що у продовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності в плані юридичного становища різних соціальних груп та суспільних верств землеробського населення України, окрім цього також на правовий статус селянства, як ми вже з вами  побачили впливали документальні положення інших ліберально – ринкових реформ. Таким чином після того як було запроваджено в губерніях Лівобережної та Правобережної України на підставі земської реформи 1864 року землероби стали обирати незначний відсоток гласних ( депутатів ) повітових земських зборів. За цим документом орган земського самоврядування створювався шляхом вільних виборів по становому та майновому принципах, селяни входили до найвищого 3 розряду, притому слід додати що  участь в голосування мали право приймати лише селяни чоловічої статі.  Крім цього в  наслідок військової реформи проведеної російською царською владою в 1874 році було замінено рекрутську повинність селян на військову.

        Тогочасна реформа є прикладом як недостатньо продумані реформаторські заходи здатні істотно зменшити позитивні наслідки реформ і навіть звезти їх нанівець. Досвід того часу необхідно пам'ятати зараз, при реформуванні аграрного сектору, усіма можливими засобами запобігаючи парцеляції земельних сільськогосподарських угідь, стимулюючи створення міцних господарств, що здатні ефективно використовувати землю у відповідності до економічних вимог.