Європейській вибір України – мрія багатьох поколінь українців. Це гасло збирало на початку дев’яностих під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих в цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксований у нашій конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість. Ми рухались до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагались маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики. Четвертий президент просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що і отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нині діючий президент України Петро Порошенко переломив цю ситуацію на прямо протилежну – на безкомпромісний шлях у Європу.

У дев’яностих роках минулого сторіччя національно свідомі українці не раз казали, що війна з Московією – це питання часу. Але думка чотирьох перших президентів України була іншою: «Братній російський народ ніколи не підніме руку на українців». Тут відразу дві помилки. Перша – московити це не братній народ. Українці і московити належать до двох різних європейських рас (загалом їх п’ять). Українці – це переважно динарська раса, до якої належить більшість народів центральної Європи включно з австрійцями і південними німцями, московити – це переважно східно-балтійська раса. Друга помилка – ніколи не нападе. За підрахунками українських істориків остання війна з московитами – це вже двадцять друга подібна війна. У дев’яностих роках у нас за плечима вже була двадцять одна війна. Яким мав бути рівень державного мислення очільників нашої держави, щоб зігнорувати такий багатий історичний досвід нашого народу? Такою ж була і доктрина національної безпеки України, яка за інерцією все ще вбачала певну загрозу з боку західного кордону України. З такої доктрини випливала і цілком згубна для української держави практика. Три перші президенти просто не вбачали потребу у потужній українській армії, систематично скорочуючи її числовий склад, зменшуючи рівень її професійної підготовки, розпродаючи її матеріальні ресурси, згортаючи розробку нових систем озброєння, демонструючи у такий спосіб свою недалекоглядність. Ці процеси набули просто катастрофічного характеру під час каденції четвертого президента, якого український суд визнав злочинцем. Тоді всі силові відомства України очолювали громадяни Московії і наполегливо готували українську армію до капітуляції під час майбутньої агресії Московії. Рішення про таку агресію у Москві тоді вже було прийняте. Залишалось лише питання вибору слушного моменту. Результат – ми зустріли військову агресію Московії фактично без боєздатної армії. Тільки останній президент переломив цю ситуацію .твадцять три роки армія лише руйнувалась, аж поки її практично не стало. За останні п’ять років ми знову маємо доволі сучасну армію – на тепер одну з найкращих армій Європи. Вона ще поступається за багатьма показниками агресору, але динаміка зростання її військової потуги значно перевищує російську. Недалекий той час, коли наша армія буде здатна не лише ефективно оборонятись від подальшої агресії Московії, але і активно наступати там, де вважатиме за потрібне в ім’я наших національних інтересів.

За сприяння перших двох президентів Україна знищила свій статус однієї з найбільших ядерних потуг світу в обмін, як тепер вже остаточно стало очевидним, на нічим не підкріплені гарантії своєї безпеки і територіальної цілісності. При цьому очільники нашої держави наївно вважали, що подібні гарантії з боку Московії чогось варті. Перше протверезіння настало у 2003 році, коли Московія спробувала захопити силою український острів Тузла в Керченській протоці. Тут другий український президент виявив чоловічий характер і абсолютну безкомпромісність у відстоюванні територіальної цілісності України. Конфлікт був зупинений на українських умовах.

Московити є штучним народом: чужа назва країни, чужа історія, чужа мова, чужа державна символіка, відсутність етнічної самоназви.  Угро-фінські племена Залісся об’єднала в один народу православна релігія. Після хрещення Русі у десятому сторіччі почалося навернення у християнство мешканців Залісся – дикої і віддаленої від Русі території між Волгою і Окою, що хоча і контролювалась представниками Київської династії Рюриковичів з одинадцятого сторіччя, але ніколи не вважалась корінною землею Русі. На цій території виникли десятки монастирів, навколо яких почали утворюватись міста і села з навернених у християнство тубільців. Їх навчили орати землю і назвали «крестьянами», на відміну від решти аборигенів, що християнами ще не стали і продовжували своє традиційне життя мисливців і збирачів. Зауважимо, що на землях Русі населення навчилось орати землю ще за п’ять тисяч років до нової ери у часи Трипільської культури. Разом з релігією прийшла і церковнослов’янська мова – насправді македонський діалект староболгарської мови. Ця мова спочатку була лише мовою завойовників-Рюриковичів, але поступово за сторіччя потому стала і мовою місцевого населення. Це єдине, що у нас є спільного з московитами. Це єдине, що дозволяє нам і московитам називати себе слов’янами, тобто народами, спорідненими не ознакою крові, а лише належністю наших мов до однієї мовної групи.  Але українська мова від початку була близькою до церковнослов’янської мови через спільність їх походження, а майбутнім московитам вона була лише примусово накинута церквою і правлячою верхівкою завойовників, не маючи нічого спільного з мовою місцевого населення. Християнство у Заліссі, на відміну від Русі, відразу відіграло провідну роль в долі цих земель. Спочатку воно сприяло завоюванню цих земель, далі допомогло утвердженню на них влади князів. Нарешті, після ослаблення Русі внаслідок татаро-монгольської навали, воно освятило зворотну експансію колишньої колонії Русі на метрополію – саму Русь і стало одним з потужних механізмів утримання тепер уже Русі в якості колонії Московії.  Захопивши Русь, Московія (це її офіційна назва до 1721 року) перебрала на себе її самоназву, правда у варіанті Росія (1721 рік). Проте не перебрала на себе етнічну самоназву її мешканців, нинішніх українців, «русини». Так і залишилась у них і по тепер їх зовнішня назва «русскиє», що завжди вказувала лише на їх приналежність до данників Русі, але не до корінних її мешканців русинів. Московити і натепер є єдиним народом у світі, назва якого є прикметником, а не іменником. Московське православ’я завело нас у духовну кабалу до держави Московії. Тому звільнення від колоніальної залежності для України неминуче мало б означати обов’язкове звільнення і від всевладдя Московського патріархату на нашій землі. Перші три українські президенти намагались щось робити для створення української помісної православної церкви, але лише останньому президенту Петру Порошенку вдалося поставити останню вагому крапку у цьому процесі. Україна тепер має ТОМОС від Вселенської патріархії. Віднині і навіки ми отримали релігійну свободу і право буди рівними серед рівних народів Європи. Такі події в історії кожного народу бувають лише один раз. До речі, у Московії ТОМОСу немає і понині.

Другим ланцюгом, що прив’язував нас до Московії став у двадцятому сторіччі російський націонал-комунізм. Він поступово перетворився у панівну релігію на теренах колишнього Радянського Союзу, відтіснивши на другий план Московське православ’я. Правда, тепер вони знову поступово міняються місцями. Ця ідеологія і водночас релігія становили і досі становлять на теренах України найбільшу загрозу українській самостійності. Лише за час каденції останнього президента і за його активного сприяння був зроблений рішучий крок у декомунізації українського суспільства. Декомунізація одночасно означає розірвання ще одних духовних пут, що пов’язують нас з метрополією. Тому сучасна боротьба Московії за «руський мир», одночасно є боротьбою за збереження всіх зовнішніх атрибутів радянської епохи. Єдині території України де ці символи збережені у недоторканості, - це окуповані території Донбасу і Криму. Єдина країна світу, де культ кривавого диктатора Сталіна знову відроджується – це знову Московія. Зовні декомунізація майже завершена, але підґрунтям більшовизму завжди був російський шовінізм, тому декомунізація може стати насправді успішною лише з одночасною дерусифікацією українського суспільства.

Самостійність – це, в першу чергу, категорія духовна. Духовна самостійність і самодостатність завжди є предтечею самостійності державної. Ідеальним підтвердженням цієї тези є держава Ізраїль. Можна сказати і інакше, загроза державній самостійності залишається реальною доти, доки суб’єкт цієї державності не стає самодостатньою культурною одиницею світової цивілізації. Це розуміли всі українські президенти. Найдалі пішов цим шляхом Віктор Ющенко. За його каденції ми вперше відчули, що очільником України є українець. Лише у нього вистачило сміливості і наполегливості підняти питання геноциду українців у Радянському Союзі на рівень першочергового питання внутрішньої і зовнішньої політики української держави. Україна постала як самостійна держава в першу чергу для того, щоб геноцид українців ніколи більше не постав на порядок денний як чергова реальність сьогодення. Основою духовної самодостатності нації завжди є культура в найширшому сенсі цього слова. Це українська мова, українська книга, українська пісня, українське кіно і, нарешті, українська наука, як один з головних локомотивів культури двадцять першого століття. В цьому плані всі українські президенти, крім четвертого, щось робили, але реальне зрушення відбулось лише під час президентства Петра Порошенка. Ще ніколи не видавалось стільки українських книжок, ще ніколи за державної підтримки, і це у часи війни, не знімалось стільки українських фільмів, ще ніколи так часто не звучала на радіо і телебаченні українська пісня, ще ніколи державні інституції не приділяли стільки уваги ефективному функціонуванню української мови, ще ніколи українська наука не бралась за такі, справді масштабні, наукові і технологічні задачі як сьогодні. Ми отримали у спадок від колишнього Радянського Союзу колосальний науковий, технічний і промисловий потенціал, але всі роки незалежності життя в ньому ледь жевріло і він поволі вмирав. Лише в останні роки ми взялись за розв’язання справді масштабних завдань, в авіабудуванні, ракетобудуванні, машинобудуванні, енергетиці і, я сподіваюсь, взялись без зайвої реклами, за розробку ядерних технологій всіх рівнів і призначення.  Але все це і є справжня, покликана потребами українського суспільства, розбудова української держави. Неозброєним оком видно, що очолює цей грандіозний похід за утвердження нашого достойного місця у сучасному світі наш п’ятий президент України – Петро Порошенко.

                Армія, мова, віра – це не дань політичній кон’юнктурі. Це логічне продовження того вибору, що зробив наш президент багато років тому. Згадайте, доволі довгий час єдиним телевізійним каналом в інформаційному полі України, який можна було назвати дійсно українським, був П’ятий канал, що належав Петру Порошенку. Він зробив безкомпромісну ставку на Україну і українців ще багато років тому і по сьогодні невпинно йде цим шляхом. Він мав колосальний досвід у зовнішній політиці і той факт, що сучасний цивілізований світ практично одностайно на боці України – це, в значній мірі, його заслуга. Він має колосальний досвід у сфері економіки і той факт, що попри втрати території внаслідок окупації і руйнування на ній промислового потенціалу, Україна не просто економічно вижила, але впевнено вже декілька років підряд стабільно і впевнено нарощує свій економічний потенціал, теж, в значній мірі його заслуга.

                Україна сьогодні нагадує потужний літак, що розганяється злітно-посадковою смугою для злету. Не дати українському літаку злетіти – це головне завдання Московії натепер. Крім майже сорока учасників президентських перегонів ми маємо ще одного потужного учасника – Московію. Вона ставить у цих виборах на аферистів, клоунів, відвертих і прихованих українофобів, людей несамостійних, нерозумних, безвідповідальних. Хто завгодно, аби не нинішній президент. Черговий раз українське суспільство перевіряється на міцність. Не даймо себе обдурити. Україна рухається правильним курсом. Оберімо того, хто найкраще поведе корабель української нації до мети, цілком визначеної за п’ять років останньої війни: перемоги у війні, миру на умовах святості і недоторканості наших кордонів, економічного процвітання і достойного місця серед провідних націй світу. Пам’ятаймо, що під час війни ми обираємо не стільки президента, скільки Верховного головнокомандувача, якому доведеться приймати доленосні рішення військового характеру. Слава Україні.

                Доктор фіз.-мат. наук, професор                                           Валерій Швець

04.03.2019 - УКРІНФОРМ

Загалом, йдеться про колосальний успіх вітчизняних спецслужб. Але чому ж спецоперація з “Вєтєрком” викликає запитання?

Сенсаційна новина про спецоперацію СБУ несподівано заскочила українців недільного вечора. І уже традиційно розділила на тих, хто передусім вимагає суду за «все, що скоєне до того», і тих, хто просто і беззастережно радіє успіху українських контррозвідників. Нагадаємо про що ідеться.

Заступник командира 11-го полку 1-го армійського корпусу РФ, розміщеного на території так званої "ДНР, перейшла на бік України і тепер співпрацює з українською контррозвідкою.

У відеосюжеті журналіста Андрія Цаплієнка розказано, як "останнім часом" Світлана Дрюк (позивний «Вєтєрок») передавала важливу інформацію українським спецслужбам, і після того як завдяки цій інформації були знищені 8 новітніх російських танків під Торезом, контррозвідка організувала її евакуацію з окупованої території: спершу самої Світлани, потім її дітей - сина і доньки.

Що сталося...

 «Ювелірна операція контррозвідників. До сьогоднішнього дня Світлана вдало водила за ніс своїх колишніх роботодавців, розповідаючи про те, що перебуває в Ростові…», йдеться в сюжеті. Розкрили цю таємницю лише тоді, коли опинился в безпеці її діти, старший з яких, 18-річний, до речі, і сам був в «ополчении».

"Перехід став завершальним етапом тривалої операції контррозвідки Служби безпеки України, внаслідок якої отримано цінного очевидця російської військової агресії в Україну, а також важливі матеріали щодо керівної ролі кадрових офіцерів ЗС РФ і співробітників російських спецслужб в організації терористичній діяльності на Донбасі", - йдеться у повідомленні прес-служби СБУ.

Для росіян ляпас тим сильніший, що вони тільки-но зняли пропагандистське кіно про жінку-танкіста, «народну героїню» і намірялися показати його на 9 травня. Тепер: або «кіна не буде», або встигнуть за два місяці переробити фільм до ступеня «шоб никто не догадался».

 «Феноменальна пам’ять і працездатність швидко піднімала її кар’єрними сходами в підрозділах найманців. Вершина кар’єри – командування 11-го полку - найбоєздатнішого підрозділу бойовиків», - йдеться в сюжеті. Згаданий «11-й полк» більше відомий як батальйон «Восток», сформований ще на початку травня 2014 року, брав участь у штурмі Донецького аеропорту, захопленні Донецької ОДА, атаці на КПП «Маринівка».

«Мені кажуть: ти воювала, ти вбивала людей ... Так, в 2014 році я стала начальником штабу дивізіону ... Я себе не виправдовую, просто тоді був такий час».

Повністю змінити своє життя і опинитися на українському боці Світлану змусив «особистий мотив».

«У мене є, сподіваюся, друг, який мені набагато ближче зараз. Він співробітник спецслужби ... Я нормально живу. Зараз вирішиться певне питання, і у мене взагалі все буде в ідеалі ... Ті люди, які там, він потім зрозуміють, чому я так вчинила, чому я дітей звідти відвезла, - розповідає вона і додає: - Так, зараз будуть і мої рідні проти мене налаштовані».

Як розділилися думки

Соцмережі повні коментарів – і спектр їх широкий від краю до краю, вибираючи і не вибираючи слів: від «на кічу мразь» до «красава»:

«Я не зрозумів, вона вбивала українських воїнів, а тепер перейшла на бік України і у неї все буде все добре? Що за нах? »,« Її судити треба, а як же матері солдатів убитих нею - зрозуміти і пробачити, чи що ». І тут же «Добре хоч усвідомила, і прийняла правильний вчинок. Якщо в Гаазі буде говорити, то доведеться пробачити».

Сторінка Світлани Дрюк на сайті «Миротворець»

Багато хто хвалить спецслужби: «8 Танків !!!! Красавчіґі .... !!!! Контррозвіднікам Повага !!! »,« Таки працює контррозвідка, молодца !!! »,« Треба привітати СБУ з чудовою операцією !»« можуть коли хочуть ... так тримати мужики ! ». Припускають, що «пані була давньою закладкою спецслужб», що «…тітка виконувала завдання, а скільки ще таких тіток і дядьків впроваджено в ордлостан - прийде час ми - дізнаємося».

Втім, чимало сумніву в правдивості всієї цієї історії. Саме оприлюднення викликає підозру, навіщо шум, адже розвідки працюють тихо. Що це - чиїсь ігри?.. Чи піар?.. Чи намагання заслати «троянський коней»? І чому саме перед виборами?..

Багато сподівань, що «це тільки початок»: «Перехід на бік України скоро буде масовим», «Причина мутна, і незрозуміла, але то що у вати горять дупи, однозначно ...», «... здається сцикотно стало зараз на передку на лугандоніі», « пацюки втікають з тонучого корабля »,« Вчасно зрадити - не зрадити, а передбачити! »,« Навіть на дикому дамбасі дехто вже починає прозрівати. Згодом вся грязь руського миу відійде в минуле ». «В Іловайську на все місто не залишилося ЖОДНОГО педіатра! Всі поїхали ((((. За що тоді воювати?»,« Раніше були ідеї: "укрофашисти", "бандерівці їдять дітей", вічна казка про розіп'ятого хлопчика. Але вони бачать, що ми абсолютно нормальні. І розчаровуються».

Ну і, нарешті, «змішані почуття».

«Дуже дуже змішані почуття з приводу цієї перебіжчиці, з одного боку хочеться щоб вона понесла покарання, бо воювала і, швидше за все, вбивала наших хлопців. З іншого боку, це привід показати що ми не такі, як нас малює Росія і її пропаганда»…

«Дай Боже, щоб скоріше закінчилася ця війна. Щоб усі «сепаратиси» скоріш прийшли так, як зробила героїня цого сюжету. Особисто я б їх простив, тому що, якщо вони не прийдуть зараз, всерівно рано чи пізно війна кінчиться, а от горя буде ще більше. Та й наша сторона має бути мудрішою.

«Порядність її, м'яко кажучи... сумнівна. Інше питання, що дати їй амністію вигідно»… «Слушно. Тоді ми зможемо багатьох людей звідти повернути в нормальне життя. Думаю, що і путіноїдам після цього буде там складніше».

Укрінформ звернувся по коментар до експертів у сферах розвідки, права та політтехнологій.

Юрій Радковець, генерал-лейтенант запасу, екс-заступник начальника Головного управління розвідки МО України (2000-2003; 2013-2015 рр.):

Юрій Радковець

«Не вигороджувати, не нагороджувати і не поспішати називати “легендарною”, а, перш за все, провести ретельну, ба більше, прискіпливу перевірку»

“Я звик до всього ставитися критично. Вже п’ятий рік іде війна, на носі – президентські та парламентські вибори. Задача ворога проста: за будь-що вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в країні, внести розкол, сіяти сумнів або, навпаки, необґрунтовану ейфорію, що ось, нарешті, почалося й таке інше. Йому потрібен повний хаос. Своїх планів Путін не міняв, ані по відношенню до Криму, ані по відношенню до ОРДЛО. І те, що російські війська стоять уздовж кордону – порядку 90 тисяч – і постійно оснащуються, зокрема, війська наступального характеру, говорить про те, що ці сили можуть бути залучені,  головним чином, у момент, коли в України пануватиме політичний розбрат. Відтак до цієї ситуації потрібно віднестися з критичною обережністю.

По-перше, не вигороджувати, не нагороджувати і не поспішати називати “легендарною”, а, перш за все, провести ретельну, ба більше, прискіпливу перевірку всіх даних. Проаналізувати все: де вона вчилася і працювала, хто її батьки та родичі, з ким вона контактувала, вивчити також думку тих, хто знаходиться по ту сторону,  всілякі чутки про неї тощо. Це велика і кропітка робота. Це той випадок, коли не треба поспішати з тим, щоб робити із неї Надію Савченко №2.

Мені б, звичайно, хотілося, щоб переходили на українську сторону, щоб діяла амністія, в першу чергу, для тих людей, які були обмануті, яких втягнули туди залякуванням. Але! Якщо ти доросла людина, здобула освіту, жила в незалежній Україні, а потім добровільно перейшла на бік ворога, а тим більше, коли командувала танковим підрозділом терористів – наслідки для тебе можуть і повинні бути жорсткішими.

По-друге, ми повинні діяти виключно в рамках міжнародного права. Інакше, якщо спиратися тільки на національне законодавство, пробачте, але ніякий суд, ніяка Гаага цьому не повірить”.

Надія Волкова, юрист-міжнародник, координатор організації “Українська правова консультативна група”:

Надія Волкова

«Якщо особа добровільно перейшла на сторону України, і при цьому дійсно володіє цінною інформацією, готова співпрацювати, то, як правило, слідство укладає з такими людьми угоду»

“Якщо слідчі проведуть належне розслідування, і встановлять, що вона дійсно вбивала або сприяла скоєнню воєнних злочинів, то, звісно, таку особу судитимуть. Що вона отримає – інше питання. По-друге, якщо така особа добровільно перейшла (здалася) на сторону України, і при цьому дійсно володіє якоюсь цінною інформацією, і готова співпрацювати, давати свідчення, приміром, щодо інших осіб, то, як правило, слідство укладає з такими людьми угоду, і вирішує, що робити далі, а саме: амністувати чи судити за статтею, яка передбачає менший термін ув’язнення? Тобто, як і що робити з такою особою – регулює національне законодавство країни. Але якщо ми внутрішнє законодавство намагаємося адаптувати до міжнародного, то, вважаю, як мінімум подивитися, а чи не суперечимо ми законодавству міжнародному – точно не буде зайвим.

Ну, і по-третє. А що, коли від самого початку вона співпрацювала, тобто наперед уклала якусь угоду з українськими спецслужбами чи Міноборони? Ну, якщо це справді так, то нічого їй не світить. Вона отримає імунітет від переслідування, і про це ніхто нічого більше не почує”.

Дмитро Бачевський, політтехнолог:

Дмитро Бачевський

«Не виключено, що ніякого коханця-контррозвідника не існує у природі»

З тієї інформації, яку ми всі поки що маємо, можна зробити висновок, що Світлана Дрюк вже давно працювала на українські спецслужби і була виведена з гри у найбільш зручний для цього момент як з погляду пропагандистського ефекту, так і з погляду її власної безпеки.

Ми не почули жодного слова про кримінальну справу проти неї, навіть формальну, яка могла б закінчитися хоча б умовним терміном, як для особливо цінного свідка.  Це означає, що в її службі на боці ворога складу злочину не вбачається. Таке можливо тільки у випадку, якщо вона була агентом і працювала з санкції спецслужб.

До того ж, слід врахувати, що її син, за даними терористичних ЗМІ, також перебував в “ополченні”, а донька була волонтером, але при цьому вони перебралися з нею на підконтрольну територію України.

Настрій після повернення на підконтрольну територію в Світлани Дрюк чудовий, явно відчувається полегшення після вдало виконаного завдання.

Нарешті, історія про кохання до співробітника українських спецслужб виглядає гарно і має слугувати логічним поясненням такого кроку, але як технічно відбулося це знайомство, кохання та вербовка? Через інтернет? Це також не має поки що пояснення і не виключено, що ніякого коханця-контррозвідника не існує у природі.

Питання також про підірвані танки. Якщо цей акт відбувся за участі Світлани, значить вона контактувала на тому боці з нашими диверсійними групами. Де гарантія, що вона не вела свою гру під керівництвом російських спецслужб і не здала би наших хлопців ворогу? Якщо довірили, значить були переконані у її вірності.

Навіщо вона продовжує грати за легендою “Вітерця”, якщо вона справді є агентом? Існує дві ймовірні причини. По-перше, пропагандистський ефект від переходу “легендарної ополченки” на бік України набагато більший, ніж просто вдала операція спецслужб, тим більше напередодні прем’єри фільму “Ополченочка”. По-друге, свідчення “терористки” для міжнародного суду є більш переконливими, ніж свідчення співробітника українських спецслужб.

Якщо ця версія вірна, то будь-які здогадки та припущення щодо використання Світлани Дрюк у політиці – скоріш за все безпідставні, як і конспірологічні теорії навколо неї. З усього видно, що політика – не її сфера інтересів. А тому нам варто підтримувати офіційну версію спецслужб та робити все, щоб використати цей привід для максимального пропагандистського ефекту”.

* * *

Кортить уявити, що «Вєтєрок» виправдає свій позивний і виявиться вітерцем перед справжнім вітром зміни настроїв на окупованому Донбасі; що там зріє готовність не тільки припинити спротив, а й поскручувати руки зайдам. Так бувало, коли велика проблема, дозрівши, немовби сама себе вирішує – була і ось вже нема. От як КПРС 70 років тримала владу непорушно, а зникла за два дні – мов здмухнув хтось; 30-річний режим Саддама Хуссейна з мільйонною армією впав за два тижні.

Чи буде так само з Путіним і філіями «русского мира» на захопленій території України? Буде. І Україна наближає цей день, зокрема і вдалими операціями спецслужб. Як зазначив голова СБУ Василь Грицак: «Ця операція була змаганням інтелекту і професіоналізму між російськими та українськими спецслужбами, а отриманий результат – черговий доказ російської збройної агресії».

Олександр Волинський, Мирослав Ліскович, Київ

«Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». – Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час взяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, в більшості відійшли в інший світ. Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона ідо мене. Захотілося розібратись у своєму житті, згадати всіх своїх рідних, з’ясувати історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів. Як з’ясувалось, всі мої родичі з давніх давен проживали в одному селі на півночі Одеської області. Я зміг прослідкувати свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити вже в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси. З приємністю спостеріг, що всі мої предки, без виключення, належали до селянського стану. Саме селяни були будівельним матеріалом потужних держав і імперій всіх часів. Римська імперія існувала доти, доки провідною верствою суспільства були дрібні вільні землевласники. Коли їх витіснили раби, імперія впала. В ті далекі часи селяни були аналогом нинішнього середнього класу. Володіння землею лежало в основі їх світогляду. Любов до землі, патріотизм, готовність загинути в бою за рідну землю мали для них буквальне значення. Проте в ряду інших держав Радянський Союз був унікальним явищем-виключенням. Більшовизм не був кроком вперед на шляху поступу людства. Це був крок назад у темні часи навіть не середньовіччя, а рабовласництва. Він споживав селянську кров у шаленому темпі. Він забрав у селян землю, а разом з нею і свободу, а у українських селян він забирав, по можливості, і життя. Їм нічого не платили за їх працю, вони працювали без вихідних і не можна були від праці ухилитись. Мати мого батька занедужала, не могла працювати в полі, і за кілька років померла. Та от, їй дозволили не виходити на роботу лише за умови, що її норму виконуватиме дочка. Так закінчились шкільні роки у дванадцятирічної дівчинки і все своє подальше життя вона вже не полишала цю роботу. Навіть юридично колгоспники, а вони в сталінські часи становили більшість населення країни,  не були повноправними громадянамикраїни. До Хрущовської відлиги у них не було паспортів і вони не мали права без дозволу влади відлучатись з села. Раби на землі і найдешевші у світі робітники у містах, безвідмовне гарматне м’ясо на війні – це була доля селян у радянські часи аж до смерті Сталіна. Люмпенізоване селянство було пізніше, одночасно і кадровим джерелом для самої правлячої партії. Партії були потрібні не здібні, а слухняні і серед сільського люмпену таких було чимало. Цілеспрямовано споживаючи селянські життя влада не розуміла, що разом з селянами вона споживає свій, фактично, єдиний ресурс для існування. Починаючи з шістдесятих провідною верствою радянського суспільства ставала інтелігенція, але вона вже не належала цілком, як ресурс,  партійно-державній бюрократії. Катастрофа для більшовизму сталася тоді, коли селянський ресурс був практично вичерпаний, а інтелігенція стала масовою.

                Як псевдотеорія, марксизм визрів частково в середовищі іудаїзму, частково в середовищі іудохристиянства. Самі марксисти були здебільше атеїстами, але відкидаючи ідею бога, вона наскрізь були просякнуті всіма найгіршими забобонами того середовища, можливо навіть не усвідомлюючи цього. В марксизм селяни не вписувались. Хоча вони становили у дев’ятнадцятому і навіть у першій половині двадцятого сторіччя більшість населення всіх європейських країн (80% в Російській імперії у 1913 році), їм не було місця в прокрустовому ложі марксизму з його зпрімитивленим поділом світу на два класи буржуазії і пролетаріату. Основою особистої свободи завжди є якійсь вартісний ресурс. В найпростішому варіанті це матеріальний ресурс, наприклад, земля, або рахунок в банку. Тепер ми розуміємо, що найвартіснішим насправді є духовний ресурс. Його найвищий прояв - це те, що ми називаємо талантом. Але селяни володіли землею. Їх особиста свобода підкріплювалась вагомим унікальним природним ресурсом і це викликало ненависть до них марксистів. Взагалі, вони ненавиділи все, що тхнуло особистою свободою і незалежністю. Разом з тим, багатих селян було мало. Більшість селян відстоювали свій статус вільних і незалежних людей важкою фізичною працею протягом всього життя. А це вже викликало презирство в середовищі марксистів Чого ніколи не було в цьому середовищі стосовно селян – це поваги і доброзичливості.

Я виявився нащадком чотирьох численних родів: Швеців, Мясковських, Кузенків і Чепелюків. В прізвищах мої предків відбилась географія всієї України від Сяну до Дону. На межі вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторічь кожний рід був представленим однією родиною. Це означає, що засновник кожного роду мав народитись десь у середині вісімнадцятого сторіччя. А що було перед тим? Думаю просто не було поіменного письмового згадування мешканців села в офіційних документах. Доленосною подією для села вважаю заснування в селі моїх батьків – Мошнягах греко-католицької церкви святого мученика Олександра у 1750 році. З цього моменту, мабуть, і почалась для більшості мешканців села письмова фіксація їх прізвищ. Цікавою є етимологія слова Мошняги. Молдавською слово «мошняг» означає мудру людину. Отже, Мошняги – це село мудрих людей. Переглядаючи метричні книги дев’ятнадцятого сторіччя, я практично не зустрів на їх сторінках молдавських прізвищ. Звідки ж така назва села? За даними Вікіпедії село засноване у 1176 році. Між дванадцятим і вісімнадцятим сторіччями багато чого могло статись, не зафіксованого на папері.

У 1794 році греко-католицька церква була перетворена у православну церкву святого Іоана Богослова. Це означає, що в тих роках Російська імперія на теренах Одещини почувала себе вже цілком впевнено. На ці землі прийшла Новоросія через шістсот років після заснування села! Всі записи в метричних книгах кінця дев’ятнадцятого початку двадцятого сторічь виглядають дуже охайними. Гарний каліграфічний почерк настоятеля церкви, що їх вів, викликає естетичне задоволення і легко читається, не зважаючи на суттєву відмінність орфографії тих років від сучасної. Вражає і наявність метричних книг за всі роки від 1890 до 1920 – до моменту утвердження радянської влади на цих землях. Але у 1918 році священика вбили, про що свідчить запис у метричній книзі. Революція докотилась вже і до Мошняг. Записи почала вести інша людину, хоча і духовного сану, але з нижчих щаблів духовної ієрархії. Корявий, неохайний почеркмалоосвіченої людини, велика кількість граматичних помилок. Схоже, навіть серед священників високоосвічених людей було небагато. Про те, що щось недобре діялось в Російській імперії після 1914 року можна зрозуміти з того, що з’явились нові причини смерті людей, як то тиф і іспанка – незмінні супутники війни Про те, що у 1920 році нова влада таки утвердилась в Мошнягах красномовно свідчить запис в метричній книзі про смерть чотирьох молодих людей в один день з зазначенням причини смерті – убитий. Можна лише здогадуватись про те, як це відбувалось. Після 1920 року функцію реєстратора громадського стану людей взяла на себе держава. Лаконічні і дуже інформативні записи в церковних метричних книгах були замінені на двосторінкові анкети, де потрібно було лише заповнити відповідні пробіли тексту. Інколи записи велись українською мовою, інколи російською, проте вкрай неохайно і безграмотно. Тепер церква вже була повністю виключена з громадського життя і стала непотрібною. Її проповіді про високі людські ідеали увійшли в протиріччя з класовою мораллю нової влади, з її приматом класової (бюрократично-партійної) доцільності над будь-якими загально людськими цінностями. Тому ще в роки дитинства моїх батьків церкву зруйнували.

Як тільки держава взяла відповідальність за реєстрацію громадського стану людей на себе, так відразу у дослідника зникла можливість систематичного аналізу цих даних. За деякі роки метричні книги були просто знищені (1927 – 1933), це інформація від працівників архіву. Це для того, щоб не лише не можна було точно з’ясувати кількість жертв геноциду, але неможливо було б, на думку відповідальних державних осіб, і оцінити їх на основі аналізу даних за попередні роки. За деякі інші роки книги зникли через недбале зберігання. Так що матеріалів для аналізу за роки радянської влади небагато. Тому зрозуміла та розбіжність оцінок в кількості жертв геноциду, що ми її знаходимо у відповідних публікаціях по голодомору-геноциду, а саме: від 4 до 10 мільйонів жертв. За моїми оцінками на основі аналізу стандартної математичної моделі розвитку біологічних популяцій виходить число, ближче до верхньої межі цього діапазону. Брехня у всьому і приховування – це головна суть радянської влади і її спадкоємця – влади сучасної Московії.

Чи можна щось сказати про якість життя у селі Мошняги в різні періоди його існування? Або хоча б чи є характерні параметри, безпосередньо пов’язані з цією якістю? Думаю, що першим таким параметром є середня тривалість життя. Другим параметром є перевищення народжуваності над смертністю. Цей останній параметр свідчить про подальші перспективи нації. Наступна таблиця дає певне уявлення про життя села Мошняги у часи Російської імперії.

У цій таблиці звертає на себе увагу низька тривалість життя селян на початку двадцятого сторіччя. Ці числа є значно меншими статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню, як основний засіб свого існування. Очевидно, що за таких умов життя не могло бути медом.  Наведена тривалість життя – це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли Європейський континент 30-40 тисяч років тому. Але таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у двадцятому сторіччі (якби не радянська влада). З  таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшого значення тривалість життя досягла у 1919 році (42 роки) перед приходом у село московитської влади. Перша світова війна розпочалась у 1914 році. Величезна кількість чоловіків була мобілізована до війська. Здавалось би народжуваність мала б суттєво скоротитись. Проте зменшення хоча і є, але мало помітне. За п’ять передвоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39 осіб За п’ять років війни вона склала 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності, кількість смертей дещо збільшилась. Тут якраз і спрацювали хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років вона в середньому склала 24 особи. За п’ять воєнних років – 29 осіб. Цікавим є той факт, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять передвоєнних років вона в середньому становила 19 років. За п’ять воєнних років – 29 років. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглись із згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватись, а отже довше жити. При цьому хвороби війни знищували переважно слабких людей, для яких хвороби є не причиною смерті, а приводом для неї. На мою думку, доброю ілюстрацією цієї тези є різке зростання тривалості життя саме у 1919 році, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Село жило без зовнішнього управління і нікому не сплачувало податки. Мабуть селяни всієї України відчули цей подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армії Махна, Зеленого і десятків інших селянських ватажків. Десь в тих загонах воював і мій дід Петро – батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних» - слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, що взялись за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилось у них в останні роки занепаду старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, що належить гнобленій нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації. Я вибірково подивися і дані, що стосувались інших сіл Балтщини. Мій висновок той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

 Аналізувати дані радянських часі надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970 року така інформація подається вже щорічно. Між 1943 роком і 1970 роком інформація подається епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника. Дещо прояснюють ситуацію архівні дані. Їх я і наводжу в наступній таблиці.

З таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалась, досягши перед війною рівня початку двадцятого сторіччя, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті роки все відбувалось навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ і якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.  Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим грунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936 році тут середня тривалість життя склала 5 років. А 12 роківдвома роками раніше це набагато краще? А що було у 1932-1933 роках, з яким ми пов’язуємо офіційно визнаний світом голодомор-геноцид українського народу? Але я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу - найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання. Про трійку таких жінок – активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932-1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній України. Ходили по хатах з обшуком, коли їх заманеться, або коли закінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горіщі клунок з фасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з біглянок. Подальша доля тих жінок склалась по різному. Одну з них невдовзі розбив параліч і вона швидко померла. Мабуть трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре влаштували у житті своїх дітей. Можна уявити за кого вони і їх діти голосували на виборах всіх рівнів і як вони згадували зірковий час свого життя..

Аж ось прийшов 1941 рік. В село Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, воно потрапило в зону румунської окупації. Село зустріло німецький підрозділ, який першим заїхав у село на мотоциклах, хлібом і сіллю. Що тут коментувати? У 1943 році до села зайшла радянська армія, але хліба і солі не було. У дитинстві я вважав своїх дідів наймудрішими і найрозумнішими людьми серед всіх, кого я знав.Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їх життя я задати не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Про те знаю певний красномовний факт. У 1943 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, що наближався до села, в городі мого діда Василя – батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд в село з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів, але годував і обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Причому робив це з власної ініціативи, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь вперше покликав німця обідати, німець неправильно зрозумівши наміри діда, зустрів його пострілами в повітря, але згодом вони порозумілись Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з неюі потрапив в полон, з якого його відразу відпустили додому.

А як же з запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо вони були знищені, можливо погано зберігались. Стосовно Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувались декількох колгоспів зі старими комуністичними назвами без зазначення відповідних населених пунктів і лише за 1943 рік. За цими даними середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також чудом вцілілі дані стосовно села Волове. Тут середня тривалість життя склала аж 43 роки. Що ж, схоже румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян. Виглядає, що найгіршою окупацією була окупація Московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам? Так, думаю, що всі ключові посади належали виключно московитам. Мої особисті спогади стосовно Балтської влади починаються  з другої половини п’ятидесятих років. Тоді на рівні району не було жодної посаду, яку б обіймав українець. Перший і другий секретарі районного комітету партії, директори підприємств, командири військових частин і вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції і пожежної охорони, пошти. Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвище, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміні партійної влади. В Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий – неблагонадійні. Деякі зміни в кадровій політиці партії відбулись лише в кінці шестидесятих років. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. З 25 завідувачів кафедрами українців було троє, чи четверо. Так що радянську владу цілком справедливо можна було називати московитською владою і в додаток найгіршим варіантом окупаційної владив України за всі часи після монголо-татарської навали. Більшовизм, з моєї точки зору, це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але і в практичному плані, роль запалу, з моєї точки зору, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті і жорстокості, який дрімав в московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917 року. Це виверження ще не закінчилось. Ми присутні на одному з його етапів під назвою чергова російсько-українська війна. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису буде весь час збільшуватись.

Моїм найбільшим відкриттям після десятків годин архівної роботи, полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не 1932-1933 роки, як вважається тепер. Він тривав всі роки перед другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після її завершення. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним гвинтиком страхітливої машини фізичного знищення української нації. Емоційні основи цього геноциду пов’язані з найтемнішими закутками душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав його демонстраційний характер у 1932-1933 роках, все таки пов’язаний з індустріалізацією. І справа була не в зерні. Ті півтора мільйона тон зерна на рік, що вивозили з України на експорт в ті роки не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на міжнародній арені. Блокування правди про геноцид, реклама «колосальних» позитивних досягнень країни рад коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації.Цей тотальний контроль не розповсюджувався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх підприємств, побудованих за передвоєнне десятиліття не могли споруджуватись коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий і владний ресурс.Безумовно – це не одна людина і не уряд тої країни.

А що мої любі Мошняги? Немає вже хати діда Петра, немає хати і діда Василя. Немає більшості хат навколо, що я пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З  тисячі мешканців за сто років в цьому залишилось може 200 осіб переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?