стоїть хропіння коней, цокання копит і дзенькіт зброї. За ним женуться Іродові солдати. Ці черстві душі хотуть мечами убити Йосипа та Марію, а ще безневинне Дитятко Боже — Ісуса.

Ірода, що хоче смерті Дитятка.

 Хлопчик щосили товче босими п'ятами у кінські  боки.  — Швидше! Швидше, Каштанчику! — шепоче хлопчик. — Ти зможеш! Ми встигнемо — я знаю. Пробач, що змусив тебе вирушити в таку далеку небезпечну мандрівку, але хто як не ми? Ти ніколи такого раніше не робив. Ти був собі старим татовим конем, який тягнув плуга і ні про що більше не думав, крім сіна у яслах. Та і я раніше ні про що не думав, тільки про ігри з хлопцями на вулиці. Та й на тобі я їхав один тільки раз, і то тато тоді вів тебе за вуздечку. Але тепер я таке дізнався! Не можу ніяк цього допустити! Вже всі вкладаються спати, один лише Ірод не спить. Чорні, лихі думки снують у його голові та серці. Він не хоче дати людям Спасителя, хоче погубити Його ще маленьким, але Ірод не знає, що крім нього ще не сплю я. І я геть зруйную його плани.

 «Зупинитись би... Роздивитись би, яка то вона, земля Ісусова. Хоча я вже й так бачу —  не така, як наша: в нас інакше, більше зелених лісів і полів, немає стільки каміння, та й дерева інші, й кущі… Правда тато казав, що вся земля Божа і наша Україна теж. Та все ж хотілось би роздивитись Ісусову батьківщину... Але ж ніколи! А зима? Зима в нас люта-прелюта, як Ірод, не те що тут...»

стомився… Хоча з ним було б набагато легше. Він сам, однією лівою поклав би всіх ворогів! Та доведеться розраховувати тільки на себе й Каштана…»

коли я маленьким хлопчиком віз із дядьком Андрієм вечерю хресним батькам. Минали роки, та чомусь ніяк не виходило її написати. Інші оповідання та казки, ніби самі лягали на папір, а ця – ніяк. Вже й мої діти виросли… Таким далеким, ніби світлий сон, здавалися власні дитячі роки. Та раптом одного разу наважився – сів і почав писати. А як дійшов до слів «Йосип з Марією…», враз несподівано згадав, що моїх хресних саме так і звали – Йосип і Марія. Чому ніколи раніше не ставив їхні імена поряд?! Немає вже моїх хресних батьків на землі, немає кому везти святу вечерю… І тільки світлі спогади теплим подихом зігрівають серце. Христос народився!

— А Миколка наш не  змерз?

— Зовсім ні! Він щасливо усміхається у сні.

 Ви питаєтесь: «Чому?» — А тому,

 Що сниться дивний сон йому…

вгору. І він полетів, полетів... 

   «Я лечу! Я пташка!» - глянув м’яч з висока на землю. Та й упав… Проте покотився з гірки до води.  

«Я біжу! Я людина!» - закричав він. Аж тут берег закінчився і він – плюх у воду…   

«Я пливу! Я риба!» - не вгавав м’яч.   

Підбіг хтось з дітей та й виловив його з води. А так як він був мокрий, то щоб обсушити - поклав біля багаття. "У небі я літав, по землі скакав, у воді плавав… Ще у вогні я не був!" – подумав м'яч і покотився.  

Знайшовши іншу гру, діти забули про м’яч. Аж тут у  повітрі потягло смородом, та аж таким, що в носі закрутило.

- Що то смердить? Наче паленою гумою чути! - догадався хтось з дорослих.   

Почув ці слова м’яч.  - Я, я гумовий! Хіба від мене смердить? – ображено подумав він.  

Оглянулись малюки, аж дійсно то м’яч горить. Це від нього такий сморід… Кинулися його рятувати, аж тут:

    «Ба-бах!!!» І м’яча не стало. Лопнув – від образи.

   Заплакали дітлахи, а батьки їх втішають: 

   - За чим ви жалкуєте? Це ж звичайний гумовий м'яч.