-  Теж не жаліюсь! – на те їй мураха.

На сонечко разом би полежали. Поговорили б про те, про се. А то щось ті  харчі ніяк тобі на користь не йдуть. Висохла на тріску. Ноги ледве волочиш. І навіщо тобі стільки їжі?

-  Але ж я бачила, що твій чоловік теж додому щось ніс?

-  Але ж і твої старенькі теж не з пустими руками йшли?

-  Проте і діти ваші  щось несли? – робить великі очі гусінь.

-  І де ви стільки сил берете? Через те худющі такі. Їсте багато та гоните цілий день один одному догоджаючи. Ні щоб принести лише для себе, а ще краще на місці, як от я, одразу ж і з’їсти. І все!  -  каже гусінь зелений листок хрумаючи.  -  От і виглядали б не гірше за мене,  – тут, вона поворушила круглими боками,  -  і  час для відпочинку б мали. Ото щастя!

    Тут гусінь, зовсім на сонечку розімліла. Їсти перестала. Прикрила важкі повіки і солодко задрімала…

  Мураха ж, ношу свою на плечі зваливши, пішла  далі. Йде вона, додому поспішає. По-дорозі міркує:”І як то так можна жити  тільки для себе?”  -  ніяк їй у голові це не вкладається.

  Йде вона й ноші не відчуває, бо стало легко їй на серці і так радісно, що вона ледве не розплакалась від щастя…

- А чи ти чув, брате, що про нас усякі небилиці розповідають? Не хочеться в голос навіть і говорити, та думаю ти знаєш про що я кажу?

- Але ж це все неправда!  -  вигукнув баран.

- А то ж чому?  - налилися кров’ю очі в барана.

- Що ж. Давай!  - погодився баран.

-  Здоров був, брате!  - вони йому.

- А скажи нам брате: хто із нас мудріший?

трохи твердолобіший за інших.

житті ліпшої і не чули. Тож захотіли вони і ослові приємне сказати:

мудра сова на дереві прокинулась.

спозаранку мені спати не дає?»

види, в літах, поважні й не досить, світі й темні, різнокольорові й однотонні, гамірні, вишукані й прості, робочі, спортивні, розважальні, показові, буденні й святкові.   З кожною хвилиною, годиною, їх більшало. Чим ближче до полудня, вони робилися нетерплячими, дратівливими. В тому, чи іншому місці, стикаючись одна з одною, миготіли поворотами, блимали фарами, попереджали стоп-сигналами. Наповнювали вулиці гулом. Різким, нетерплячим звуком клаксонів. Сперечались. Скреготіли гальмами. Стукались. Обдирали одна одній боки. Отримували вм’ятини. 

На дворі знов засіріло. Справа йшла до вечора… Вони далі поспішали. Та тепер у зворотному напрямі, по домівках. Повертались, за цілий день, втомлені. Дехто обдертий. Дехто пом’ятий. Когось тягли на буксирі. Когось везли евакуатором. Повертались тихо, мляво мигаючи поворотами, сліпо блимаючи  фарами, втомлено кліпаючи стоп-сигналами.

Готувались до ночі. Відпочивали. Відходили від дня минулого, щоб завтра знову понестись по вулицях у шаленому ритмі життя…

Люди?..  Здається всі вони й ті, які без авто, без коліс, на своїх двох, вже й собі давно стали машинами…

Дякую за малюнок шановному користувачу "ПИВОМАН"

Хоч би що сталося, не втрачай бадьорості.

Л. М. Толстой

        Тендітний голос скрипки розливався по кімнаті. Присутні бачили, що майстер не дуже схильний до розмови. В його мелодії вчувся сум... Ніхто не мав бажання якось порушувати плин того, що їм саме довелося слухати. Неприємний серпанок події непомітно відходив у небуття. Усе розчинялося у музиці. Погордість, прикрощі, сум. В усьому можна знайти прихований сенс...

        Гравець помер... Як йому і належало. Випадковість трапляється коли завгодно. А можливо, і не випадковість. Буття набуває своїх обрисів для кожної людини. Але об’єктивність потребує відповідного сприйняття. А це вже особиста справа. «Кожному – своє»... Чи «по заслугам». Залежить від смаку.

         Його улюбленою грою була «класична для цього часу» “DOOM”. Це заняття вимагало чимало годин, але навички знаходили належне ставлення і він призвичаївся до гри, до швидкої реакції, до того, що йому доводилося діяти відповідно до ситуації, яка складалася навколо.

         Бог дивився на душу, що “стояла” перед ним. Йому було якось не до вподоби відсилати її до Пекла, але усталений звичай, як і гріхи, що тяжіли над цією душею, вимагали підходу, в якому повною мірою було б окреслено Верховну Справедливість.

         Бог промовив:

– Ну що ж... Ти вдосталь грішив, а тому тебе не можна пускати до Раю. Але й справ добрих за життя чимало ти встиг зробити… Давай вчинемо з тобою ось що: ти можеш попросити аби Я виконав три бажання, які б викликали в тебе радість та втіху. Але опісля цього ти маєш відійти до Пекла.

– Передусім хотів би отримати IDDQD!

        Подібне викликало в Бога посмішку й він запитав:

– Добре, Я виконаю це твоє бажання. Яким же буде наступне?

– Мені хотілося б отримати також IDKFA.

– І що дозволило б тобі відчути щастя насамкінець?

– Нічого більше не потрібно. Лише дозволь вже потрапити до Пекла!!!

– Добре. Як забажаєш.

         Кімнатка для вартового була зовсім маленькою. Але це не заважало бажаючим трохи перепочити від буденних клопотів, лежачи на кількох стільчиках, зіставлених разом поруч зі стіною. Додатково для пошановувачів комфорту можна було брати з собою щось м’яке аби підстелити на час вартування (скажімо, ватяний тулуп). Але молодий чорт спостерігав за тим що діялося зовні через маленьке віконечко у дверях. Відсутність досвіду компенсувалася його наполегливістю. Партія нових душ прибула згідно з графіком. Перше чергування не повинно було принести якихось незвичайних пригод. Усе відбувалося саме так, як і повинно було бути згідно з розповідями “колег”. Інструкції щодо цього були цілком зрозумілими, а їх положення, - беззаперечними. Чорт відкрив ворота…

         Опинившись у вузьких переходах, він відчув знайому жагу та пристрасть, яка охопила усе його єство… Йому вже не вперше доводилося насолоджуватися цим виром, що дозволяв ніби опалювати самим лише поглядом усе що було навколо нього. Пекельні коридори не давали змоги місцевим “мешканцям” чинити гідного спротиву цьому непередбаченому нападу. А втім, сім кіл Пекла виявилися не готовими до подібних “маневрів”, що зумовлювалося і їхнім “технологічним призначенням”. Намагання якось забарикадувати переходи провалювалися через потужність зброї та непристосованість самих “барикад” до подібних “перевантажень”.

        Янголи були поінформованими про успіхи їх “потенційного колеги” на “пекельній ниві”. Вшанування обіцяло бути доволі урочистим. Трохи чи не усі зібралися для такої події. Сьоме коло повинно було виявитися особливо жарким, але його пристрасть була палкішою:

– Дякую тобі Господи! От і восьмий рівень!!!

Приціл модифікованої зброї спрацював відмінно.

- Ой!  Які  гарні  каштанчики! – раптом почули.

землі  валялись  лиш нікому  не  потрібні  каштани.

сорому…

   На краю лісу росли горіх і каштан.  Одного ранку  проснувся горіх,  дивиться  - каштан увесь білий. 

сідати  птахи  і  клювати їх.  Ті  зривались  з  гілок, падали  на  землю.  Каштан  сміявся:

- Прийміть мої щирі співчуття,  - промовив чоловік. – А що сталось?

а  я  з Надійкою залишились  живими.  Хотіла накласти на себе руки. Якби не Надійка, я б мабуть так і зробила,  та живу… Заради неї. На цілім світі,  у нас більше нікого не має. Коли вона народилась, то чоловік одразу ж назвав її Надійкою. Він  казав: «В мене є велика Віра,  тож не хай ще буде з нами маленька Надійка, яка згодом виросте в велику  Надію. А любов ми вже маємо між собою.»

Він обережно опустив свою ношу на теплий пісок.. До них  збігалися люди. Дівчинка поволі приходила до тями. Раптом крізь коло,  що утворилось з цікавих відпочиваючих, пробралась жінка. З перекошеним від страху  обличчям вона кинулась  до дитини. Дівчинка розплющила очі:

Його в мене хотіло забрати море, - роздався винуватий голос.

жінка заплакала, - а  море  захотіло тебе відібрати у мене.

тримав  дівчинку за руку.

-  Це ви її врятували?

- Надійку? – перепитав  він. -   Перепрошую. А вас як звуть?

-         Віра.  Таке чудесне  поєднання: Віра  і Надія. Біля вас поруч ще десь мала  б  бути і  Любов?