Александр Блок

О, весна без конца и без краю -
Без конца и без краю мечта!
Узнаю тебя жизнь! Принимаю!
И приветствую звоном щита!

Принимаю тебя, не удача,
И удача, тебе мой привет!
В заколдованной области плача,
В тайне смеха -  позорного нет!


Принимаю бессонные споры,
Утро в завесах темных окна,
Что б мои воспаленные взоры
Раздражала, пьянила весна!

Принимаю пустынные весы!
И колодцы земных городов!
Осветленный простор поднебесный
И томления рабьих трудов!

И встречаю тебя у порога -
С буйным ветром в змеиных кудрях,
С неразгаданным именем бога
На холодных и сжатых губах...

Пред этой враждающей встречей
Никогда я не брошу щита...
Никогда не откроешь ты плечи..
Но над нами - хмельная мечта!

И смотрю, и вражду измерю,
Ненавидя, кляня и любя:
За мученья, за гибель - я знаю -
Все равно: принимаю тебя!

   Вранці виглянув у вікно. Сонце вже встало.  Я ще тільки-но  потягувався після сну, а воно  вже помалу викочувалось з-за  обрію. День обіцяв бути чудовим. А як же інакше, адже на дворі весна. З бадьорим настроєм виходжу на вулицю, сідаю у маршрутку і їду на роботу. Ще якийсь час мене не покидає оптимістичний настрій, та згодом він мене залишає. Не знаю чому? Всю дорогу я дивився у вікно, як прокидається місто, природа. Але тут щось не так?     Роблю пересадку. Стою.Чекаю автобус. І  тут до мене доходить… Повз мене проходять люди. Вони поспішають, хто куди, та…  Я  нарешті звертаю увагу, що вони  майже всі в чорному; чорні, куртки, штани, кепки, шляпи, взуття. Зрідка по між них промайне щось сіре, чи світле. А то,якщо не повністю чорний одяг,  то темно

коричнева чи  темно зелена куртка ? І обличчя  -  сірі, заклопотанні, не виспані,  ні тобі посмішок,  ні веселого блиску в очах. Ще трохи рання  пора, можливо коли б на вулиці вийшли студенти, школярі, то частіше би мелькали джинси чи щось тому подібне  і  сміх… А то іде старше покоління. Покоління  в  чорному. ("Люди в черном").Воно мовби ще й досі не може вийти з трауру. По кому? По чому? А може ми усі в ньому перебуваємо  -  і  дорослі, і не зовсім,  і юні, і не зовсім?  Коли прийде весна в наші оселі, в наші серця? Коли  ми скинемо з себе цей траур?    Не віриться, що так буде завжди… Хочу бачити весну в людях! А ви?... Хочу бачити щасливі, радісні обличчя…  і усмішки. Багато усмішок. А ви?...Міняймо цей світ. Даруйте йому хоча б по одній посмішці  і він зміниться! Даруйте тепло тим хто вас оточує, і світ зміниться! А для чого ж тоді ми живемо?  Щоб засмучувати інших? Ні! І ще раз ні! Щоб підтримувати їх. Щоб їхні серця наповнювались любовю до нас, до життя… Хіба не так? Тоді як?

  Їхав  в автобусі і ось так думав...   Нарешті  моя кінцева зупинка. Виходжу. Мене чекає робота. Але я знаю  -  весна таки буде!

  Залишився після роботи. .Тишина.... Майже нікого вже не має. Дай думаю щось напишу....
Посидів...  .Подумав... А про що власне писати День видався нікудишній... Настрій так собі... . Тож напишу щось веселеньке....
... Це вже було давненько. Їду в тролейбусі. Щось собі думаю. Раптом  чую:
- Ваш талончик?
Повертаю голову, це не до мене, до якогось мужика.
 А він:
- Я учасник бойових дій.
- Показуйте посвідчення! - невідступає кондуктор.
-Забув.
-Щось замолодий ти голубе.
- Я й зараз воюю! - чути впевнену відповідь.
- А це ж де? З ким?
- Вдома.З жінкою. Вже ось десять років буде...

"У щасті легко знайти друга, в нещасті важко".

"Усі ми маємо досить сили, щоб зносити нещастя інших".


(хоча здається теж  Ф.де.Ларошфуко)

"Якщо людина не може знайти спокій у собі, марно шукати його деінде".

В.Юхимович "А любов над житами й мостами,
Як весна, вишнецвітами дихала,
Пломеніла палкими устами,
Як трояндова віхола.

Йшла до мене весна роками, -
Прилітала ясними годинами
І леліла легкими руками,
Мов крильми лебединими.

Чорні коси несла за плечима,
Як повісла у світі прозорому,
І світила досвітньо очима  -
Найніжнішими зорями.

Як в снігах мене кликала вірою,
Озоветься усе й пригадається:
Ніби ластівка юності з вирію, -
Знов до серця вертається".

С.Крижанівський

"Тепер не маю сумніву  -  це та:
Омрієна, єдина, довгождана,
Судьбою суджена чи Богом дана,
Моя зірниця і моя мета.
Мені  -  твоя любов і доброта,
Терпіння, розуміння  і  чекання,
Моя достойна і моя остання,
Моя довічна мрія золота".

«…Мерзавцы дразнили меня необразованною и ретроградною верою в Бога. Этим олухам и не снилось такой силы отрицание Бога, какое положено в Инквизиторе и в предшествовавшей главе, которому ответом служит весь роман. Не как дурак же, фанатик, я верую в Бога. И эти хотели меня учить и смеялись над моим не развитием. Да их глупой природе и не снилось такой силы отрицание, которое перешел я. Им ли меня учить.»

«Я вручил мою душу в руки Бога, моего Создателя, и абсолютно непоколебимо
верю в Иисуса Христа, моего Спасителя».