Тетяна  Іванівна  співала  разом  з  усіма. Ці  пісні  вона  знала  напам’ять.  Її  погляд   часто  зупинявся  на  багато  вбраному  столі   заставленому  фруктами  і  овочами.   Там  вабили  погляд  своїми  червоними-жовтими  боками  яблука  і  груші.  Поряд  віддавали  синявою  сливи  і  виноградні  грона,  поважно  лежали   величезні  дині  і  гарбузи. Та  чого  тут  тільки не  було  -  очі  розбігались,  і  все  це  дари  полів  і  садів,  дари  Божі.  Все  це  багатство  було  обрамлене  гірляндами  з  кленового  листя  багряно-жовтих  відтінків.
   Серед  цього  різноманіття  плодів  землі  красувався  пишний  коровай.  Випечений  з  муки  вищого  гатунку,  він  переливався  на  світлі  чудернацькими  рум’яними  квітами  і  листочками.
   Споглядаючи  цю  картину,  особливо  коровай  на  фоні  жовтого  листя,  жінка  мимоволі  перенеслась  в  далеке  минуле..
*     *     *
   …Йшла  осінь  1932  року.  Їхня  сім’я  не  була  заможною,  та  на  життя  вистачало  -  був  хліб,  було  і  до  хліба.  Тоді  їм.  маленькій  Тетянці  і  Володі,  ніщо  не  засмучувало  безтурботного  дитинства.  Вони  грались  з  ранку  до  вечора.  Їм  не  було  часу  навіть  і  поїсти.  Та  й  і  не  хотілось.        
-    На,  доню,  поїж.  Ти  за  тими  іграми  і  поїсти  не  маєш  коли,  -  припрошувала  її  мама..
-    Я  не  голодна,  -  відповіла  Таня,  проте  глянувши  на  маму,  зрозуміла,  що  та   не  задоволена  такою  відповіддю,  тому  швиденько  постаралась  виправити  свою  помилку.
-    Добре,  давайте,  -  вона  взяла   шматок  хліба, помащений  смальцем,  з  маминих  рук.  
Тані  не  хотілось  їсти.  А  ще  більше  їй  не  хотілось  витрачати  такий  дорогоцінний  час,  вони  з  братиком  щойно  так  гарно  гралися.  
-    Я  на  дворі  його  з’їм,  промовила  вона  і  вибігла  на  вулицю.
   Дівчинка  з  шматком  хліба  попрямувала  в  садок,  де  вона  гралася.   До  неї  підбіг  її  братик  Володя.
-    Таня,  що  ти  тут  робиш?  Ходи  гратися,  -  запропонував  він  бачучи,  що  сестричка  якось  не  так  поводиться.
-    Зараз  іду,  -  відповіла  Таня.  -  Та  потрібно  десь  цей  хліб  подіти,  щоб  мама  не  побачила.  
   Дівчинка,  оглянувшись  навкруги,  стала  похапцем  загрібати  хліб  в  купу  опалого  жовтого  листя.  Володя  взявся  їй  допомагати.  Розправивши  знову  листя  так,  наче  там  нічого  й  не  було,  Таня    переможно  подивилась  на  Володю,  потім  на  те,  як  вони  замаскували  сліди.  Залишившись  задоволеними  діти  обтрусила   руки.  Тепер  можна  було  гратися.  Проблему  з  їжею  було  вирішено...  
    Звідки  могли  знати  ці  діти,  що  через  короткий  час  проблеми  якраз  і  почнуться...  
     Наступив  1933  рік...  Рік  який  тепер  відомий  в  цілому  світі,  як  рік  голодомору  на  Україні.  Рік  геноциду  радянської  влади  на  чолі  з  Сталіним,  до  українського  народу... Мільйонами  людських  смертей,   через  голод,  ознаменувався  цей  страшний  рік...
    ...Нарешті  закінчилась  злощасна  зима  цього  страшного  року,  та  за  нею  настала  така  ж  весна...
      Людські  думки  тепер  були  направлені  на  одне  -  їжу.  Найбільшим  скарбом  називали  хліб.  Та  його  не  було...  
   Діти,  які  йшли  у  школу,  не  думали  ні  про  навчання,  ні  про  футбол  чи  інші  ігри,  а  роздивлялись  навкруги,  щоб  знайти  щось  їстівне.  Вони  йшли  у  школу  і  зі  школи  голодні,  про  те  теж  саме  чекало  їх  і  вдома.
   Таня  з  Володею  ще  не  ходили  до  школи,  але  у  них  вдома  теж  не  було  й  крихти  хліба.  Від  голоду  їм  аж  животи  зводило,   не  хотілось  навіть  гратись...   
   Вони  намагались  чимось  відволіктись,  не  думати  про  їжу,  та  відчуття  голоду  вже  ставало  нестерпним…
-    Володя!  Володя!  Я  знаю  де  є  хліб!  -  раптом  вигукнула,  ляснувши  тендітною  ручкою  себе  по  лобі,  Тетянка.
-    Де?!  -  запитав  Володя  і  його  байдужі  очі  раптом  ожили.  В  них  спалахнула  іскорка  надії.
-    Та  ж  у  нашому  саду,  -  стала  радісно  тлумачити  йому  Тетянка.  – Хіба  ти  забув,  як  минулої  осені  я  не  хотіла  їсти  і  щоб  мама  не  сварилась  заховала  там,  під  облетівшим  листям  шматочок  хліба.  Ти  ж  сам  мені  допомагав.
-    Правда!  Правда,  пригадую!  -  вигукнув  хлопчик. – Біжімо  швиденько  дістанемо  його.
   Діти  вибігли  на  вулицю.  Було  ще  досить  холодно,  хоч  почався  вже  березень  місяць,  та  сніг  тільки-но  розтанув.  Нашвидкуруч  вдягнені  діти  швидко  змерзли.    Але  не  зважаючи  на  те,  що  їх  аж  трусило  від  холоду,  вони  кинулись  до  місця  схованки  і  стали  руками  розгрібати  торішнє  листя.
    Почервонілі  рученята  завзято  гребли  і  хоча  ставали  синіми,  та  робота  потрохи  просувалась.  Вимазані  і  замучені,  вони  розгребли  мокре  листя.  Проте  під  ним,  крім  землі,  нічого  не  було…  Діти  стали  розширювати  місце  пошуку.  Знову  з-під  рук  полетіло  залежале  опале  листя,  галузки  дерев,  суха  трава.  Та  все  було  намарне…Задубілі  руки  вже  не  хотіли  більше  слухатись.  
   Нарешті  Таня  з  Володею  припинили  пошуки.  Подивились  розчаровано  одне  на  одного.  В  їхніх  очах  стояли  сльози  розпачу,  дрібно  цокотіли  зуби…  Нічого  не  кажучи  одне  одному,  діти  опустивши  голови,  повільно  побрели  в  хату.  Та  надія,  яка  загорілась  в  їхніх  дитячих  очах  з  такою  великою  силою,  погасла.  Погасла  вона  і  в  серці…  Замість  очікуваного  запашного  шматка  хліба  перед їхніми  очима  стояла  купа  гнилого  листя… Це  ще  більш  нагадало  їм  про  голод…
   Їхня  мама,  побачивши  як  до  хати  тихо  зайшли  замурзані  і  аж  посинілі  від  холоду  діти,  з  німим  запитанням  поглянула  на  них.  Це  викликало  ще  більший  жаль  в  дитячих  душах  і  вони  не  змовляючись  разом  голосно  заплакали.
-    В  чому  справа?  -  запитала  вона  їх  стурбованим  голосом.
   Діти  винувато  відводячи  погляди,  розповіли  їй  про той  випадок,  що  стався  минулої  осені  з  шматком  хліба.
 - Пробач  мені,  мамочко,  за  те,  що  я  тоді  викинула  хліб!  -  крізь  сльози  благала  маму  Тетянка. – Я  більше  не  буду  так  робити!  Не  буду!
- Я  знаю,  сонечко,  що  ти  тепер  знаєш  ціну  хліба  і  більше  так  не  зробиш,  -  стала  заспокоювати  її  мама.  Обійнявши  обох  дітей  вона  і  собі  заплакала.
   Діти,  притулившись  до  неї  мов  ластів’ята,  ще  шморгали  носами  і  витирали  сльози,  а  мама  дивлячись  поверх  їх  голів  шепотіла:
 - Збережи  хоч  їх,  Господи,  від  голодної  смерті!  Хоч  їх…
*     *     *
   Хор  перестав  співати...  І тут, наче  відповідаючи  на  думки пані Тетяни:  
  „ ...Я  -  хліб  життя.  Хто  до  Мене  приходить,  -  не  голодуватиме  він,  а  хто  вірує  в  мене,  -  ніколи  не  прагнутиме,”   -   пролунав  вірш  з  Євангелія  від  Івана.6.35.
  «...Істинно  так,  Господи, -  шептала  тихо  жінка,  і  перед зволоженими  очима  пропливала  її  непроста  доля...    Ти,  Господи,  мене  двічі  спас  від  смерті.  Перший  раз:  від  голоду  фізичного,  другий  раз  -  від  голоду  духовного,”  -  в  думках,  щиро  дякувала  Господу  Тетяна  Іванівна.  
   „..Я  -  хліб  живий,  що  з  неба  зійшов:  коли  хто  споживатиме  хліб  цей,  той  повік  буде  жити...
… Все ще лунало  в  Божому  храмі...  Молилися….
   Тетяна  Іванівна  зворушена  хвилею  спогадів,  молилась  в  душі  і  дякувала  Богові  за  те,  що  Він  почув  тоді  мамине  прохання  і  в  ті  страшні  часи  зберіг  їм  життя,  що  Він  научив  цінувати  хліб,  що  Ісус  тепер  Сам  став  тим  хлібом  життя,  який  вона  споживає  щодня...
*     *     *
Примітка: „ Причини  голоду  тепер  з’ясовані  цілком.  Це  був  наслідок  безвідповідальної,  антинародної,  злочинної  політики  московського  центру  та  їх  прислужників  в  Україні,  спрямованої  на  добування  коштів  для  індустріалізації.  Доля  селян  до уваги  не  бралася.  Голод  був  не  наслідком  стихії,  а  організований  керівництвом,  як  московським,  так  і  українським  штучно.  Це  був  справжній  геноцид  проти  українського  народу...”
   „...Хліба  вистачало  для  забезпечення  населення  України,  але  московське  керівництво  продовжувало  встановлювати  для  України  непомірні  хлібозаготівельні  плани. Уже  наприкінці  1931р.  В  Україні  почався  голод.  Навіть  в  умовах  голоду  хлібозаготівлі  нарощувались...”
    „Взимку  і  навесні  1933р.  -  апогей  голоду.  Люди  їли  все:  від  товченої  кори  дерев,  тирси,  щурів,  жаб  до  людського  м’яса,  а  пошуки  і  вилучення  хліба  і  харчів  тривали.  Внаслідок  голодомору  загинуло  від  3  до  4,5  млн.  селян,  а  повні  дані  загиблих  і  втрат  з  урахуванням  зниження  народжуваності  становили  від  5  до  6  млн.  Деякі  дослідники  наводять  і  вищі  цифри  -  7 млн.  Голод  1933р.  -  найстрахітливіший  серед  численних  злочинів  сталінщини.”
                      
    ( Посібник  з  Історії  України.  Київ.  ВЦ  „Академія”. 2001.)
 

Під  прогнилою, почорнілою від часу,  солом’яною стріхою дрімав на сонечку старий горобець…
-    Дідусю! Дідусю!  -  влетів під стріху схвильований  горобчик. – Я щойно бачив тебе там!  - змахнув крильцем маленький горобчик.
-    Де це там?  -  усміхнувся до онука сивий, як лунь, горобець.
-    На городі!
-    Але ж, як бачиш, я тут!  - заперечив йому старий.
-    Так! Тут!  -  цвірінькав далі малий.  - Але ж і там!
-    Щось нічого не второпаю!  -  спроквола почесав себе лапкою старий. – І тут, і там? Як це може бути?
-    Може, дідусю! -  почав пояснювати йому онук. -  Тому що ти тут живий, переді мною! А там, ну майже живий, на картині.
-    На картині !?  - здивувався старий.  – Якій ще такій картині?
-    На картині молодого господаря.  Ходімо покажу!  - потягнув старого за  крило.
-    Старий я вже, внучку. Далеко від дому й не вириваюсь,  -  зітхнув.
-    А ти спробуй. Хіба тобі не цікаво глянути на себе збоку?А якщо щось, то я тобі допоможу! Обіцяю!  -  не вгавав малий.
-    Дивно,  -  задумався старий. -  Що це з нашим господарем? Він як пішов з дому, то тільки й минулого літа з’явився, через два роки? Не знаю, не знаю,  -  ще вагався дідусь. – Він коли закінчить картину, то сам її до хати принесе. А ми по дорозі, як йтиме, то й підглянемо. -    Але ж ти, дідусю!..  -  надувся малий і замовк.    Глянув на онука старий  горобець. Погладив його по голівці. -    А що там на тій картині, лишень я? Чи як? -    Ні! Ти і пшеничний лан! -    Таки вже й лан!? -    Ну може не лан, а город наш,  - зам’явся малий горобчик. – На картині ти летиш під самісінькими хмарами, а під твоїм крилом колоситься наша золота пшениця. -    Кажеш золота, внучку? -    Золота! -    Кажеш наша? -  сумно усміхнувся старий. -    Наша, дідусю!  - впевнено відповів горобчик. -    Ні! Вона - господаря. Хоча...  - старий і ще більше посмутнів, замислився  – Хоча, насправді, золота… -    Що хоча, дідусю!? Ти чогось не договорюєш? Чому він тебе надумав малювати? Розкажи… -    Добре, внучку. Розповім... Це стара, як світ історія…Якби не ця золота пшениця, вірніше однісіньке малесеньке зернятко, то й ніколи б тої картини не було, і нас би не було. Та й молодий господар, хтозна чи повернувся би коли до батьківського гнізда… *     *     *    Було це давно, два роки тому. Страшні часи тоді були. Голод звідусіль нахлинув на наш край. Все живе вмирало, мов мухи. Вмирали люди, худоба і птиця, серед неї звісно й ми - горобці. Діялось це у страшні часи. Знаючі горобці говорили, що страшний безбожник, який сидів далеко-далеко від нас за кам’яними мурами, разом з своїми посіпаками наслав цей голод нас. Він хотів знищити волелюбний народ нашого краю, а з ним і нас. Все до зернинки, до крихти, відбирали у людей його песиголовці. Забирали хліб у селян, у тих, хто вирощував його своїми мозолями та потом. Плакали люди, плакали й ми. Земля наша плакала. Плакала наша ненька Україна. Вмирала. Через того супостата і його прихвоснів вмирав наш квітучий щедрий край…А з ним і  селяни,  і ми… Так померли мої старі батьки. Померли й батьки молодого господаря. Та його не було на цей час у селі. Він давно подався до великого міста, де малював портрети ката свого народу. За це його любила тодішня влада, та ненавидів простий народ…   Залишився я сам на цілий двір, а може й село. Тиша стояла навкруги, цілковита гробова тиша. Чорне й німе, знівечене й безпорадне, лежало село серед столочених хлібів і лук. Ніде не чути людського голосу: хто вмер, а хто подався світ заочі. Ніде собачого гавкоту ні котячого нявчання. Поздихали, як одні так і другі. Хто не встиг - з’їли. Замовкли горласті півні. Ці не вмерли, пішли під ніж в першу чергу. Та хто під чий: чи господарський, чи тих бандитів-грабіжників, хто як. Пропали з села й птахи, а з ними й трелі солов’їні, просте зозулине  „ку-ку” й таке рідне гороб’яче цвіркання. Сутужно стало жити, хоч бери та й собі помирай.    Городи людські бур’яном позаростали. Хлібні амбари пусті та розбиті. Миші давно з них  у поля повтікали. У напіврозвалених хатах вітер свище. Вже навіть не трупи, а скелети  тварин, птахів, та й  людські неприбрані, непоховані валяються. Вже й не смердять - вивітрілись...   Тиняюсь я якось по сусідніх дворах, біля старих ангарів. Їсти хочеться аж живіт зводить. А тут, як на зло, паршивої комашки навіть за милю не видно. Отож ніде ні зернинки, ні крихти, ні комашки… Мало того що голодно, сумно так на серці, аж плакати хочеться. Находився, налазився. Та все безрезультатно. Лечу додому, під свою стріху, за звичкою розглядаю все навкруг. Аж, раптом, дивлюся… Що це?.. Очам своїм не вірю. Піді мною, на межі, зернятко лежить. Справжнісіньке таке. Кругленьке. Смачненьке. У мене слинка так і потекла. Опускаюся нижче, ще нижче. Сідаю на землю. Підкрадаюся до нього. От-от хапну у дзьобик…    Ще б пак. Така знахідка. Заспівало все у мене всередині. „Ось я зараз свій голод й втамую ”,  -  тішуся, як ненормальний. -    Не їж мене!  -  раптом чую писк якийсь.  З дива я аж на хвіст сів. Туди-сюди зиркаю. Нікого не бачу: „Що це? Хто б це?” -  Хто це ?  -  озиваюся нарешті. – Покажися! -  Це я! Зернятко! Не їж мене! Витріщився я на нього. Слова мовити не можу. Та ось опанував себе й питаю: -    А то ж чому? З якого дива? Ти знаєш який я голодний? Уже кілька днів нічого у дзьобі не мав. Не з’їм тебе зараз, то помру. -    Не помреш! Я одне-однісіньке не вирішу твоєї проблеми. А от коли ти мене залишиш, я тобі в пригоді стану,  -  торохтить  своє Зернятко. -    Ха-ха-ха! Ти вже й так мені у пригоді стало,  -  заявляю я, взявшись крильми в боки, і хап його у дзьобик та й полетів собі.   Думаю: „Дійсно зараз не буду їсти, відложу на потім, коли вже край з голоду буду вмирати, а поки що пошукаю іншу їжу. ”   Отож, лечу. Зернятко міцно у дзьобику держу. Лечу, а під крилом город наш. А на ньому бур’янів, а бур’янів  -  видимо-невидимо, незліченно. А серед них і осот, і лобода, ще не всю її люди з’їли, і гірчак, і мокриця, і плющ, і навіть полин де-не-де показався. Так і мелькають, так кивають головами мені у слід, наче глузують з мене. Аж злість мене взяла. Вони, як ті песиголовці, що хліб у селян забрали, тепер у них і городи відібрати хочуть. А тут, як на те й Зернятко обізвалося: -    Не їж мене! Випусти он над тією латочкою землі, що без бур’янів. Я тобі і всім в пригоді стану!    „Та як же ти можеш мені в пригоді ще стати, а усім та й поготів? У селі ні душі не залишилось?”  -  дзьоба не роззявляю, міркую мовчки. -    Випусти мене! Богом благаю!  -  під милий бік проситься Зернятко.   От я і випустив його над тією крихітною латочкою, що ще нагороді чистою залишилась. Може й би не випустив, та як міг вчинити інакше? Господу я не міг відмовити, так мене батьки учили. -    Дякую тобі, Горобчику!  Ми ще зустрінемось!  -  пропищало Зернятко та й упало на землю. -    Аякже зустрінемось!  -  буркнув я, нарікаючи на своє м’яке серце.    Проте, опускатись на землю не став. Таки передумав знову підібрати Зернятко. Дане мною слово чогось таки варте. Краще було не обіцяти. Та раз вже пообіцяв  - дотримайся. От я і полетів додому ні з чим…     А на ту пору осінь стояла. Сонце вже про зиму думало. Готувалось до неї, весь час за хмари ховалось. Небо й собі дощами плакало. Може, сумуючи за літечком, чи ще чого? Хоч думаю ні  -  по невинно згублених душах…    А там і зима вмить настала, наче проїхала на білому коні. Снігом усе навколо засипала. Сховались під ним і багнюка, і бур’яни, і ріки, й озера. Лише людська трагедія виглядала з повибиваних вікон і волала до Господа, щоб зглянувся над нашим краєм, та над долею нашою…   Надворі мороз стояв лютий. Я з-під стріхи майже не вилазив, хіба що інколи вдень, як тільки трохи сонечко блисне. А з їжею то був просто таки жах. Не знаю, як і пережив цю страшну зиму. Проте, всьому є кінець і всьому початок. Весна-красна настала. За нею й тепле літечко…    Ганяюсь я якось над нашим городом за комахою… Дивлюся. Жовтіє щось серед бур’янів. Цікаво мені стало. Підлітаю ближче. Опускаюсь нижче. Приглядаюсь… Аж то Колосок пшеничний до сонця тягнеться…    Важко йому бідному серед злих бур’янів. Вони й ту крихітну п’ядь землі, що колись була навколо нього, вже захопили. На його життя вже  зазіхають, зі світу звести намагаються. То закривають від нього хмарку, щоб дощику не попив, а то коренищами своїми вологу від нього крадуть. Та росте пшеничний Колосочок, бореться, сили набирається. Обвиває його плющ, павутина, задушити хоче. Та росте він. Жовтіє зерном наливається. Тут вже й я йому помагаю, чим можу. З бур’янів йому під ноги росу струшую, клюю їх дурні голови, щоб не заважали іншим під небом жити. Прилітаю кожного дня по пару раз, чекаю коли зернятка дозріють…    Ось одного дня бачу дозрів Колосочок і зернятка у ньому. Багато їх тепер стало. Смачненькі такі, аж слинка котиться. Ото думаю поласую, ото побенкетую, після днів голодних. Зібрався я був уже й зернятка видзьобувати, аж тут раптом: -    Не їж зерняток! Вони тобі у пригоді стануть! -    А це ще хто тут? -    Це я, Колосочок!   Я вже й начебто стріляний горобець, та тут знову мало не впав. -  Який ще такий Колосочок? В якій ще такій пригоді?  Вже мені хтось тут минулої осені обіцяв, що у пригоді стане. Я до цих пір викручувався, як міг, щоб з голоду не померти. Думаю нарешті поласую, а тут тобі й на! -  Хіба ти не здогадався, що з Зернятка я виріс?  - Та звісно здогадався! Не такий я вже й телепень, як декому здається!  -  буркнув я геть роздратовано. -  Проте їсти, як хотів, так і хочу.   -  Коли з’їси зернятка, то тільки на якийсь час втамуєш голод. Проте коли обтрусиш нас на землю, то мої зернятка тобі у великій пригоді стануть.   - Бачу не доживу до цієї великої пригоди. З голоду згину!  -  я далі ніяк не можу заспокоїтись.   -  Добре! Давай зробимо так! Як тобі зовсім зле буде, з’їж одне зернятко , а решту обтруси на землю.   -  Гаразд!  -  буркнув я, знову нарікаючи на своє м’яке серце.   -  Але мене ще одна річ дуже бентежить.   -  Говори. Я слухаю,  -  киває мені Колосочок.   -  Скажи  ще таке. Мені дуже цікаво. Як Зернятко вижило у ту люту зиму і прийнялося?   - Ти он про що?  -  усміхнувся Колосочок. – Це було не просте Зернятко, а озиме, вловлюєш різницю яре і озиме? У нас таких ще мало сіють. Наш господар схотів попробувати, та не вдалося, все вигребла нелюдська влада. Одне воно тільки й лишилось не поміченим. Видно Бог його зберіг для землі нашої. Он як.   -  Гаразд!  Буде по твоєму!  -  вже без вагань здався я  і зробив так, як просив Колосочок…    Знову природа зробила круг: настала осінь, а там і зима, за нею весна, а там і літо прийшло…   Виглядав я його всю ту пору. Дочекався. Лечу стрімголов на город. Дивлюся, а там замість одного колосочка їх вже біля тридцяти виросло (одне зернятко я все ж таки з’їв, не втримався). Всі купки тримаються на бур’ян наступають. Впізнали. Головами кивають до мене. Вітаються. Та все одно бачу сутужно їм в компанії з бур’янами. Ці розбишаки не дуже то їм поступатись збираються. Гуртуються в юрби і от-от попруть на пшеницю, щоб знищити її.    „Як же допомогти колосочкам моїм? Нездужають вони боротися проти тих посіпак. Не доростуть. Не наберуться сили. Загинуть,”  - сушу я собі голову і, хоч ти вбий, нічого путнього у неї не лізе. Вже й Бога благаю. Та немає відповіді. А бур’яни тиснуть, знущаються з колосочків…   Ото лечу я одного ранку, глянути на наш город, дивлюся, а по межі молодий господар іде. Ой і довго його тут не було. Видно нарешті вирішив своїми очима подивитись, чи то правду люди кажуть про того ідола, що його у місті малював. Отож іде він і бачу, напевне із кладовища, що за нашим городом. Мабуть батьків там шукав. Та їх там нема, бо нікому вже було хоронити. Не хотіли вони у хаті помирати. Вийшли на своє поле. Та навіть не поле, бо з нього лиш клапоть лишився - город. Отут і померли. Бачу, що лице його сумне-сумне, аж чорне стало, а сам ледве не плаче. Щось шепоче собі під ніс, як блаженний…   „А що як?”  -  тут на мене найшла божевільна ідея. Я запалився такою хоробрістю, що як сокіл налетів  господаря… *    *    *   - Що за скажений горобець!? Прямо таки атакує мене!  -  з досадою мовив молодий художник, відмахуючись від настирного горобця, що з якогось дива кружляв над ним, ледве не сідаючи йому на чуб.   -  А ну геть!  -  замахнувся на нього молодик.  -  Здичавіли тут у цім селі вже зовсім!  На людей кидаються!   Горобець, наче образившись, відлетів...   Та не ступив господар і пару кроків, як атака знову повторилась. -    Та що ж це за напасть така?  -  обурився він.  -  Ось я зараз візьму он ту тичку з квасолі і буде тобі непереливки.   Молодий господар, висмикнув  струхлявілу  від часу тичку, що стирчала під межею і погнався за птахом. Ось вже майже наздогнав. Замахнувся, щоб провчити нахабу… Та й остовпів… Рука з палюгою повільно опустилась… -    Ой, леле!  -  став, мов вкопаний, чоловік серед городу…   Горобець не тікав. Він висів у повітрі, відчайдушно тріпочучи крильцями…   Глянув молодик, а під ними, серед лави бур’янів, як  останній острів селянської надії, колосився клаптик пшениці… Так і застиг молодий художник… Занімів… Його лице гірко скривилось… Впав він на коліна перед золотими колосочками та й заридав… І згадалося йому його босоноге дитинство, і  батьки старенькі, і їх працьовиті руки.  Згадалося з якою любов’ю трудились вони на цьому клаптику землі, як орали, бережно розпушували землю, розбиваючи кожну грудочку, сіяли, доглядали врожай, пололи бур’ян…    Рясні сльози зросили його лице.  Тьохнуло серце чоловіка: -    Спасибі тобі, горобчику, що нагадав мені хто я! Нагадав, що я син своїх батьків! Син своєї землі!... *    *    *    Старий горобець замовк… -    Дідусю, а що було далі!?  -  тихо запитав онук. -    Далі?...  -  від спогадів у старого підозріло блищали очі. -  Цього дня художник не малював картини. Він полов бур’яни. Тепер пшеничним колосочкам ніщо не загрожувало. Вони зміцніли. Набрались зерном. Згодом молодий господар зібрав його. Правда і для мене залишив  пару колосків. А осінню зорав город  і  засіяв невеличку нивку.  Сьогодні ти мабуть якраз її і побачив, а біля неї і господаря з мольбертом. Після портретів того ідола, це його перший душевний малюнок. Тепер він оселився в батьківській хаті і здається нікуди звідси не збирається... А того супостата більше не малює... Малює рідний нещасний наш край. Можливо, побачивши його картини, ті хто якось вижив у цей лиховісний час, повернулися у рідне село, до батьківських осель, до рідної землі…   Знову замовк старий горобець… Тепер вже навіки… Та він не знав, що його розповідь переживе його. Що її, з покоління в покоління, будуть переказувати його родичі. Він не знав, що ще багато лихоліть переживе його рідний край, поки здобуде свободу. Він замовк, та на чудовій картині молодого художника, навіки залишився, як символ любові до батьківської хати, до рідного краю, до своєї багатостраждальної родючої землі….

                                                 (продовження )
 З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?”
   А тут і тридцять дев’ятий рік наступив. Червона Армія поляків прогнала за Буг.  І їхнє містечко звільнили. Якось спромоглася звідатись на свою батьківщину. Ходила по рідні, розпитувала чи не знають чого про сина. Ні. Не знали. Сліди його загубились десь у Польщі,  а там зараз німці…
  Вернулась назад у свій вугільний край. В край, який дав їй притулок в лиху годину. Хоч серце тужило за Юрасем, та тут залишився другий син, меншенький  -  Івась.  Кажуть: „людина привикає до всього ”. От і вона Настя, звикла. Потроху й горе притупіло. Івась виріс. Хотіла, щоб син на завод пішов працювати, так ні, бачте у військові закортіло. Змирилась. Якось, навіть здалося, життя налагоджується. Та де там, як грім серед ясного неба  -  війна…
   Вона, кровопивця, забрала другого сина. Забрала прямо з військового училища. Фронт. Військова доля молодших командирів на фронті коротка, як спалах міни, як вибух снаряда. У перші дні війни, гинули десятками,  сотнями, тисячами. Разом з ними гинули  десятками, сотнями тисяч і їхні бійці. Розбиті. Знекровлені. Шоковані. Відступали. Та Бог милував її дитину. Не раз був ранений. Та вижив у цій страшній війні. Дійшов до самого гітлерівського кубла  -   Берліну. Повернувся майором. Живий. Здоровий. Хіба не радість? Чого більше треба? Та військова людина собою не розпоряджається. Як вихідця, з тих місць, направили на Західну Україну.
  Настя не знала, чи радіти, чи плакати. І хоч так хотілося знову побачити батьківську хату, душа була неспокійна. Люди говорили, що там, на її батьківщині, війна не закінчилась. Там і досі по ночах стріляють. Націоналістичні банди вбивають  всіх підряд. Та найперше комуністів, комсомольців, військових. Страшно переживала за Івася. Тож поїхала за ним.          Ось вони і на місці. Тепер син служить у місцевому гарнізоні. Просила, щоб був обережний. Та де там.
-    Щоб я фронтовик, боявся якихось бандерівців, що по лісах ховаються?
-    А хто вони сину? Чого хочуть? Навіщо людей стріляють?  -  питалася.
-    Радянську владу хочуть звалити,  -  відказав.  -  Хіба Радянський Союз не самий сильніший  у світі? Ми Німеччину перемогли. А вони хочуть самостійної України. Для чого? Для кого?
-    Колись її твій брат хотів, і ти теж,  -  задумливо мовила.
-    Хіба ж ми не звільнили Україну від поляків?
-    А хіба самі?
-    Ні. Червона Армія.
-    Та чи звільнила сину? Вона ж залишилась.
-    Так. Але ж Червона Армія це я. Твій син. України син. Я її теж люблю…
  Так і не порозумілись. Замовкли…

  Останнім часом Івася бачила рідко. Все десь пропадав. Коли бачила, пояснював, що зараз у них військові маневри. Розуміла  -  служба. Проте серцем відчувала, ловить бандитів.
  Розпитувала рідню,  про се, про те. Що тут? Як? Розпитувала й про тих бандитів.
  „Жінко, не путай їх з тими бандитами, яких повно під час кожної війни, і після неї. Ніякі то не бандити, то влада бандитська, безбожна. А це наші хлопці. Проте їх хочуть зробити бандитами, бо вони проти совітів. Вони за самостійну Україну”.
  Якось випадково підслухала розмову сина з полковником, начальником гарнізону:
  „Самий опасний із ніх  -  Крук!  Унічтожів єго, всє остальниє разбегутся!”
  Одного дня випадково на вулиці зустрілась з Грицем, давнім товаришем Юрася. Їх тоді, у тридцятих, поляки  разом арештували. Одразу й не впізнала. Та й він спочатку до неї приглядався.
-    Грицю це ти?  -  перепитала здивовано сивого молодика.
-    Тітка Настя?  -  не менш дивуючись почула у відповідь.
-    А Юрась де?  -  одразу ж вирвався зойк з її грудей.
  Тут Гриць ухопив її під руку і швидко повів у бік, подалі від людей. Йшла поряд, а ноги підгинались. Мало не впала. Та синів друг не дав.
-    Куди ти мене волочиш?  - перепитала, приходячи в себе.
-    Тітко! Так треба!  - пошепки мовив попутник озираючись навколо.
-    Так що з Юрасем? Він живий?
-    Живий!
-    Жи-ви-й!  - видихнула з полегшенням.  – А де ж він? Чому додому не звідається?
-    Він не знав, що ви теж вижили після цієї війни.
-    Грицю! Веди мене до нього!  - стала квапити синового товариша.
-    Тітко не можу!
-    Як так не можу? Чому?
-    Він переховується?
-    Від кого? Поляків тут уже нема?
-    Проте є совіти.
-    Ну то й що? Адже він свій.
-    Для когось свій. Національний герой. А для когось ворог народу. Бандерівець. Бандит.
-    Ой що ж це буде? Його ж уб’ють!  -  вхопилась за серце. – Не вбили поляки, то свої уб’ють! Благаю! Зведи мене з ним! Я його стільки літ не бачила.
-    Добре я йому все перекажу,  -  пообіцяв Гриць.  – Чекайте записки.
  На тім і розстались…
   Надворі стояла глуха ніч… Та Настя не спала…Чекала... Хвилювалась... І ось тихий стукіт у шибку. Запалила каганець. Вийшла у сіни. Відкрила вхідні двері. Глянула у темінь. Ніде, нікого. Вже хотіла йти в середину, аж раптом помітила, щось біліє на порозі. Клапоть паперу. Підняла. Знайомий почерк:
   „Завтра, опівночі, під старим дубом ”.
  І все. Не могла дочекатись. Як стемніло, полетіла, полинула на зустріч. Але що це. Чиїсь голоси. На околиці міста повно військових. Зачаїлись. Когось дожидають.
  „Може це по мого Юрася? Може хтось доніс на нього?”  -  затривожилась. Заховалась. Думала, як бути. Як попередити сина?
  Ось і північ. Серце мало не вискочить з грудей: „Що робити? Що робити?”
  Раптом серед військових почався якийсь рух. Стривожено підвела голову. У місячному сяйві, хтось пригинці підкрадався до дуба.
  „Юрась!”  -  тенькнуло у скронях.
  Про себе вже не думала:
-    Юрасю тікай!  -  закричала на всю околицю, на все містечко.
  Постать зупинилась. Завмерла. Військові вискочили з засідок. Хто кинувся до неї, хто до дуба.
-  Крук! Здавайся! Ти оточений!   -  пролунав такий знайомий голос.
„Івась?”  -  усе стерпло їй у середині.
  І тут роздався постріл. Один, другий… Хтось штурхонув її межи плечі. Настя упала на землю. Не відчувала болю. Зірвалась.
 - Не стріляйте! Не стріляйте! Івасю це ніякий не Крук! Це твій брат Юрась! -  розпачливий зойк знову сколихнув нічну тишу.
    І знову постріли. Один другий. Її хотіли затримати. Зупинити. Настя не знає звідки й сили взялися. Не розбираючи дороги, полетіла  у гущу пострілів, до дуба, до синів.
  Навкруг дуба блискали вогні пострілів.
-    Не стріляйте! Ви ж брати! Не стріляйте!  -  гукала мати та її ніхто не чув.
  Ось вона біля дуба. Постріли ущухли. Лиш двоє тіл переплелися у смертельній сутичці. Хрипіли. Рвали один одного зубами, давили за горло, кололи ножами.  В місячному сяйві мигнула зірочка на погонах, тризуб на  кашкеті.
Раптом упали додолу. Качались по землі. Хрипіли. Затихли…
-    Зупиніться скажені! Ви ж брати!  - з останніх сил, заволала у ніч.
  На тремтячих ногах, підійшла ближче.
-    Ви ж брати!  -  шепотіла потрісканими губами. – Не діліть її. Не діліть мене. Україна ж у вас одна. Єдина. Як я.
  Лежали... Мовчали...
   Нахилилась над ними:
-    Юрасю!? Івасю!? Це я. Ваша мама! Обізвіться!
  Та вони не розмикали смертельних обіймів, які могли бути й братніми… Та не стали. Померли обоє за свою любиму Україну. А вона ж у них була одна, як мати…
    Тепер он вона стоїть над їхніми мертвими тілами. Сива. Простоволоса. Згорьована. Уже й не плаче. Сама самісінька. Боляче здавило серце. Схопилась за груди. Застогнала гірко. Та хай там: „Кому я потрібна без вас? Та й навіщо мені жити? Яка мати без дітей?.. От і зустрілись…Сини мої соколята…”  Та й не договорила. Упала обабіч них під дубом, та й навіки завмерла…
    Не хотіли, та вбили її сини. Загнали у могилу свою любу неньку… Не вберегли. Вони боролись за Україну. Та вбили матір, яка любила їх однаково, зрештою, як і Україна. Правда Україна залишилась. Та без них осиротіла ще на дві душі. Та чи тільки на дві?...
  Хтось і зараз вбиває свого брата українця, та не кулею, а словом та ділом. Пустіє, сиротіє Україна й  далі. І нема тому зупину і просвітку не має. Як же їй бути, коли брат іде супроти брата, а вона так би хотіла бачити їх пліч-опліч, як колись у дитинстві  та безталанна мати, що похоронила своїх дітей під старим дубом…
*     *    *
   Догоряв могутній дуб…
   Розгнівався Бог на нього, метнув блискавку і все... Згорів… Його не стало…
   Лиш обпалений, обвуглений самотній стовбур, як обеліск серед пшеничного лану. Як гірка пересторога нащадкам…
   Та чи дуб так прогнівив Бога? Чи люди  - брати, що убивши один  одного за Україну, не вберегли ні її, ні рідної неньки  ...

    Вогонь усе ще борсався змагаючись з темрявою, що наступала на нього зусібіч. Він з останніх сил викидав то довгі язики полум’я, то жбурляв у нічне небо снопи іскор. Та все було намарне. Сухе дерево догоряло. Правда, на якусь мить тьма розсіювалась, та після того ще дружніше, ще ближче підступала до непокірного вогню. Дрібні іскри, що відірвавшись від материнського вогнища, злітали у височінь, за долі секунди догоряли, розчинялись у темряві, а потім безсило і тихо спадали назад, на землю, сивим попелом. Дерево теж не хотіло здаватись, проте не темряві, вогню. Воно тріщало, пручалось, корчилось у муках, та полум’я, п’ять за п’ядь безжалісно пожирало його руки-віти. Ті що були слабкіші ,  спочатку в’яло пробували опиратись, та незабаром здавались на волю переможця. Під його шаленим натиском, опускались додолу, а згодом і зовсім відвалювались від стовбура. Ті ж, котрі були міцнішими, догоряли разом з ним. Ось, на кінець від них залишились, тільки ледь помітні цурпалки. Стовбур залишився сам. Один проти вогняної  стихії. Він стояв обвуглений, весь обвитий полум’ям, як обеліск.  Нещасне дерево пережило не одне воєнне лихоліття, та  стало жертвою блискавки, яка раптом упала з розгніваного неба…
  Колись  зелений, красивий, кремезний дуб, з роками перетворився на сухе виснажене дерево. Здавалось таким він буде незворушно, вічно стояти собі під блакитним небом серед безмежного поля, і ніяка сила не порушить його спокою. Так ні. Роки зробили свою чорну справу. Хоча може й не роки? Може й люди? Тепер вже  не дуб  - сухе виснажене дерево. Проте навіть таким, він здавався вічним. Аж тут блискавка. Вогонь з неба. І дуб, ось  уже догоряє. Гине. Гине, як колись, як ті два юнаки під ним. Як їхня стара мати…

  Випадковий подорожній напевне здивувався би тому, що серед поля стирчить поодиноке обгоріле дерево. Здивувався би тому, як у роки пресловутої колективізації, його тут залишили? Не зрубали, не викорчували з пнем? Як? Чому навіть тепер, колгоспний парторг, з місцевих жителів, і той не торкається тієї теми? Чому? Та тому, що він знає, яка трагедія розігралася під його могутнього кроною. Знають її і жителі невеличкого містечка на Західній Україні. Знає бо це було не так уже й давно. Знають і мовчать. Ні вірніше мовчали до цього часу. Тепер уже можна й розповісти…
   Бідна Настя не знала кого й слухати. Важко бути вдовою. Та ще важче самій приймати рішення. Був би чоловік, а так нема. Загинув у двадцятих  ні за цапову душу. Залишилась вона з двома синами на руках. Звісно важко. Та хіба вона така одна на білім світі? Декому ще важче. Отож і змирилась з долею. Плекала синів. Колись би вони таки підросли і було б усе так, як у людей. Так ні. Не судилось. У інших діти, як діти. У неї  -  патріоти. І від кого вони того набрались?
   Останнім часом Настя почала помічати, як старший, Юрась, почав пропадати десь по вечорах.
   „Діло молоде. На вечорницях проводить час. Може скоро уже й невістка з’явиться у хаті?”  - тішила себе думкою.   
    Коби ж знала, що то за вечорниці?
   Одного разу, Юрась так і не повернувся. Виглядала до ранку. Нарешті дочекалась. Та не сина. Жандармів. Мов скажені увірвалися до хати.  Перерили все догори дригом. Та й пішли лаючись. Ні тобі Слава Богу, ні тобі бувайте здорові?
Крім їхнього „псякрев”, не могла втямити чого від неї хочуть. Згодом дійшло  -   шукали заборонену літературу.
-    А син? Де син?  -   хапала за поли жовнірів.
-    Той лайдак у нас?  У гміні,  - зрозуміла нарешті сердитого пана офіцера.
  Так лаючись і пішли. Вона чайкою полинула  за ними, до Юрася. Не пустили кляті ляхи. Не допомогли ні вмовляння, ні сльози. Ото тільки й дізналась, що її син  бидло. Холоп, який бунтує проти Речі Посполитої. Що за ним в’язниця плаче. А що плаче його ненька, то їх не обходило.  Мов жебрачку виставили за двері. Та й усе…
   За сльозами, не знає, як і до дому втрапила.
  „Сини мої соколята  -  не вберегла вас рідна мати!”  -  затужила, заголосила переступивши поріг домівки... 
   Юрася таки посадили. Надовго. Після тої звістки зчорніла уся. Світ став не милим. Пригорнула сердешна якось меншенького сина, Івася, та й знову у сльози. А він, так по чоловічому, візьми та й бовкни: „Не плачте мамо. Ото трохи підросту, зберу хлопців, та й покажемо тим ляхам де раки зимують!”
  Від тих слів      так і застигла. Сльози текти перестали.
-    Ой доленько моя не щаслива!  -  зойкнула з переляку. – Я тобі помщуся! Я тобі покажу вояка задрипаний! -  та й не стямилась, як хльоснула малого по обличчі.
-    Мамо!  - крикнув Івась, аж спалахнувши з образи.
  Глянула. А у нього, з-під чорних брів, блискавки так і стріляють. А у карих очах сльози бринять. Проте стерпів. Мама все таки. Насупився. Цілий вечір мовчав….
   Настя вже й жалкувала, що не стрималась. Прикусивши губу, поглядала скоса на сина. Проте не вибачалась.
   „Навіщо? -  міркувала.  - Не треба. Ще подумає, що я погодилась з ним. Проте з тим потрібно щось робити. Знаю їхню породу. Упертий, як брат, зрештою, як і батько ”.
   Питала поради у знайомих, у рідні: „Як бути? Адже підросте Івась і закінчить, як його брат?”
  От хтось і порадив:
-    Поки не пізно,  втікайте за Збруч.

  Лежить гусінь. На сонечку ніжиться. Боки вигріває. Листок зелений жує.  Дивиться мураха йде. Їжу несе. Та так багато, що аж вгинається під нею. Помітила вона гусінь. Зупинилась. -    Привіт сусідонько! Як поживаєш?  -  питається. -   Як у Бога за пазухою!   -  мляво відповідає гусінь. -    А ти?       

-  Теж не жаліюсь! – на те їй мураха.

 -  Ну не скажи. Хіба я не бачу, як ти щодня надриваєшся?  Менше б їла. Більше б часу мала на відпочинок.  

На сонечко разом би полежали. Поговорили б про те, про се. А то щось ті  харчі ніяк тобі на користь не йдуть. Висохла на тріску. Ноги ледве волочиш. І навіщо тобі стільки їжі?

-   Так я ж не для себе стараюсь. Чоловіка, дітей, батьків  стареньких накормити хочу.    „Не розумію я тих мурах ”,  -  буркнула собі під ніс гусінь і  каже дивуючись:        

-  Але ж я бачила, що твій чоловік теж додому щось ніс?

-  Так це він за ради мене, дітей та батьків трудиться.       

-  Але ж і твої старенькі теж не з пустими руками йшли?

 -  Так це ж  вони заради нас, дітей своїх, та онуків  стараються.        

-  Проте і діти ваші  щось несли? – робить великі очі гусінь.

-  Та це ж вони нам і нашим батькам хочуть догодити.        

-  І де ви стільки сил берете? Через те худющі такі. Їсте багато та гоните цілий день один одному догоджаючи. Ні щоб принести лише для себе, а ще краще на місці, як от я, одразу ж і з’їсти. І все!  -  каже гусінь зелений листок хрумаючи.  -  От і виглядали б не гірше за мене,  – тут, вона поворушила круглими боками,  -  і  час для відпочинку б мали. Ото щастя!

    Тут гусінь, зовсім на сонечку розімліла. Їсти перестала. Прикрила важкі повіки і солодко задрімала…

  Мураха ж, ношу свою на плечі зваливши, пішла  далі. Йде вона, додому поспішає. По-дорозі міркує:”І як то так можна жити  тільки для себе?”  -  ніяк їй у голові це не вкладається.

І тут вона уявляє, як рідні зустрівши її,  будуть хвалити, жаліти, говорити, щоб так не надриватися…

  Йде вона й ноші не відчуває, бо стало легко їй на серці і так радісно, що вона ледве не розплакалась від щастя…

   Зустрілися якось вранці цап та баран. Розговорились про те, про се. От посеред розмови баран і каже:-        

- А чи ти чув, брате, що про нас усякі небилиці розповідають? Не хочеться в голос навіть і говорити, та думаю ти знаєш про що я кажу?

-    Аякже. Звісно  знаю. Всяк рад язиком про когось плескати, - погодився цап.       

- Але ж це все неправда!  -  вигукнув баран.

-     Звісно ж неправда!  -  і собі обурився цап. – Я ж за тебе мудріший.       

- А то ж чому?  - налилися кров’ю очі в барана.

-     А от давай когось запитаємо. Хай нас розсудить,  -  цап йому на те.       

- Що ж. Давай!  - погодився баран.

   Йдуть вони, аж дивляться осел стоїть.       

-  Здоров був, брате!  - вони йому.

-   І вам доброго здоров’ячка!  -  осел відповідає.       

- А скажи нам брате: хто із нас мудріший?

   Осел подумав, що то вони про себе і про нього запитують. Тож каже:  -  Та ви обоє мудрі. Просто ти, цапе,  - звернувся він до того,  -   трохи задерикуватіший. А ти, баране, 

трохи твердолобіший за інших.

  Хоч ця відповідь і не вирішила їх спір, проте цап з бараном і їй зраділи, бо ніколи в

житті ліпшої і не чули. Тож захотіли вони і ослові приємне сказати:

-   Ти хоч і впертий, та мудрий, брате.    Тут і осел порадів. Стоять вони задоволені собою. Регочуть. Та так голосно, що аж

мудра сова на дереві прокинулась.

   Щулить вона підсліпувато очі, бо ж не бачить удень, та й думає:   «Хто це

спозаранку мені спати не дає?»

  - Ме-е-е! Бе-е-е! І-а-а! І-а-а!   Ме-е-е! Бе-е-е! І-а-а! І-а-а!   – роздається на всю околицю.  «По голосах здається цап, баран та осел,  -  міркує далі сова.  -  І з кого ці троє телепнів так сміються? Мабуть, із себе…»

Ледь-ледь сіріло. Ось загорівся один вогник, другий, третій. Потроху робилося шумно. Проте ще все одно дуже рано. Ранок. Та вони вже поспішали. Куди? Чого?  Мабуть так треба? Хто знає? Отож поспішали. Мчали. То слідом, одна за одною, то навипередки. Такі ж самі мчали їм на зустріч. Хтось когось впізнавав. Вітався поспіхом. Не зупиняючись, мчав далі. Проте більшість байдуже проносилась мимо. Серед них були малі, й великі, ті які  вперше з’явились на вулицях й видавши

види, в літах, поважні й не досить, світі й темні, різнокольорові й однотонні, гамірні, вишукані й прості, робочі, спортивні, розважальні, показові, буденні й святкові.   З кожною хвилиною, годиною, їх більшало. Чим ближче до полудня, вони робилися нетерплячими, дратівливими. В тому, чи іншому місці, стикаючись одна з одною, миготіли поворотами, блимали фарами, попереджали стоп-сигналами. Наповнювали вулиці гулом. Різким, нетерплячим звуком клаксонів. Сперечались. Скреготіли гальмами. Стукались. Обдирали одна одній боки. Отримували вм’ятини. 

 В місцях найбільших скупчень, на перехрестях, їх намагались зупинити світлофори. Зупинити, помирити, розвести у різні сторони. Та де там… Проминувши  їх, вони знову ставали такими як були…  

На дворі знов засіріло. Справа йшла до вечора… Вони далі поспішали. Та тепер у зворотному напрямі, по домівках. Повертались, за цілий день, втомлені. Дехто обдертий. Дехто пом’ятий. Когось тягли на буксирі. Когось везли евакуатором. Повертались тихо, мляво мигаючи поворотами, сліпо блимаючи  фарами, втомлено кліпаючи стоп-сигналами.

Готувались до ночі. Відпочивали. Відходили від дня минулого, щоб завтра знову понестись по вулицях у шаленому ритмі життя…

Вони машини, а в них люди… Вони стали з ними одним цілим механізмом… Люди?..  Здається всі вони й ті, які без авто, без коліс, на своїх двох, вже й собі давно стали машинами…

  Здається я тут уже сто років не був. Та ось  - я тут! Та коли вчора мав можливість заглянути краєчком ока, то сьогодні навіть щось написати. Все тече все міняється, все повертається на круги своя...
Ось таке воно житіє-битіє  то тернові колючки, то букет квітів може не завжди варто битись головою об стінку , а просто її обійти звісно, якщо це не китайська стіна

                                                                               "Ой радуйся земле..."

 …Миколка, все ще не міг прийти до тями від радості: вдалося, встигли, врятували!

 Хлопчик поволі розплющив обважнілі повіки. Теплі, яскраві картинки, які він тільки-но бачив зникли. Миколка потер оченята.Визирнув з-під теплого маминого кожуха, яким був мало не з головою накритий.

 Тепер перед його очима постало інше диво: навкруги, скільки сягало око, розкинулось білосніжне поле. Сніг, хоч уже й слабенько, та ще іскрився в проміннях вечірнього сонця, що поволі ховалося за лісом. Ось хлопчику в лице влучила грудочка снігу, що вилетіла з-під кінських копит. Щоб краще роздивитись, Миколка аж шию витягнув. Пара коней, закинувши на бік голови, легко несла їхні сани по затверділому за декілька днів снігу. Розкішні, руді кінські гриви тріпотіли на вітрі, а з-під копит вилітали й вилітали грудочки снігу. Ось знову одна влучила Миколці в груди, інша в плече, третя в лице.

 Хлопчик, відмахуючись від них руками, дзвінко засміявся. Дядько Андрій, що до цих пір мовчки правив кіньми, обернувся на цей сміх:  – А-а! Ти вже проснувся, небоже! А я вже думав, до самого села проспиш. Дивись,

яка краса навколо! — він повів рукою навкруг. — Це Господь на Своє свято накрив білими обрусами поле, а на похмурий зимовий ліс надів велику білу шапку. Ти ще  де-небудь бачив таку красу невимовну? Бачив землю кращу ніж наша!?

 Дядько Андрій натягнув віжки. Коні захропівши, зупинились. Тоді дядько — молодий. високий, широкоплечий, як богатир — звівся на повний зріст. Він здійняв з себе шапку-вушанку і, як артист на сцені (якого бачив Миколка вчора у телевізорі), розвівши поперед себе руки раптом заспівав. Він заколядував:

— Ой ра-адуйся, земле-е, Син Божи-ий, народи-ився!»

 Коні, сполохавшись дядькових помахів руками, рвонули з місця. Він не втримавшись, на ногах, впав на сидіння.

— Ого—го—го—о—о! – раптом закричав дядько на весь голос.

         — Ого—го—го—о—о! — закричав і собі Миколка.   Тоді дядько повернув до нього розпашіле на морозі обличчя й вигукнув:

—А нумо разом зі мною!

    Він набрав повні груди повітря:  — Ой радуйся, земле—е... — затягнув гучним басом.  — Син Божи-ий народи-ився! — тоненько підхопив за ним Миколка.  — Різдво! – вигукнув дядько на все поле.  — Різдво! – і собі закричав щасливий Миколка.  — А тепер держи калачі, щоб не повилітали з саней! —гукнув до нього дядько Андрій, — А то не довеземо їх до твоїх хресних. Дядька Йосип і тітка Марія вже  й заждалися нас!  Миколка притис до себе два вузлики зі святою вечерею — один для хресного Йосипа, що живе на тому хуторі, а інший – для хрещеної Марії, котра живе ген аж на отому хуторі за лісом.

—  Но—о! — загукав дядько до коней і змахнув батогом.

          — Но—о! — прикрикнув і собі Миколка.

 Коні прискорили біг. Грудочки снігу стали частіше вилітати з-під їхніх копит.

         — Ой радуйся, земле-е, Син Божи-ий народи-ився, — знову затягнув дядько, а за ним одразу ж і Миколка. — Застеля-айте столи та все рушниками! Радуйся-а! Ой радуйся, земле, Син Божий народився-а! — лунало над засніженим полем.

 Грубий дядьків голос і тонесенький Миколчин  голосочок в дуеті перепліталися між собою і злітали високо над полем, над лісом, над хмарами. А десь там у небесній височині разом зі всіма тими, хто в цей день славив народження Сина Божого, лягали до ніг Господніх…

Одним словом: РІЗДВО!!!