- Ви діду якийсь не сучасний, могли  б і на нашому озері навчитись плавати.

 - Вони сказали:  «Без «нашого багатія»  на  море не поїдемо».
- Так  і сказали?  - перепитав  Мирон Степанович.
- Зуб даю. Так і сказали, - серйозно відповів хлопчина.
- Так дитино тепер я хоч на старості літ маю друзів,  які мене люблять і поважають,  - повеселішав  Мирон Степанович. – А ти?  -  прищурившись він глянув на маленького Івасика.
- І я теж вас люблю.  Тато з мамою  кажуть,  що  ви  мій рідний  дід, а дядько Василь  другий хресний.  А скажіть,  -  малий знову перейшов на шепіт,  -   ви й справді такі багаті?
- Так Івасику,  після твоїх слів я став ще багатший,  -  цілком серйозно відповів  Мирон Степанович  і  враз перемінився на лиці. – А тепер давай купатися, а то ми як жінки на  перелазі стали і  теревені правим!   Мирон Степанович зачерпнув жменями  морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав, зареготав і заляпав руками  по воді,  намагаючись і собі хлюпнути у  відповідь.
-        Держись козаче, а то скупаю,  -  закричав Мирон Степанович,  забувши про свої  статечні роки  і кинувся по воді за Івасиком.

-   Я від  мами втік, я від тата втік, і від вас утечу,  -  знов  зареготав хлопчик і пустився  навтікача.

  З  води на берег вийшло невеличкий гурт людей.  Були це дві пари,  одна ще досить молода, друга ненабагато старша.  Вони зупинились спостерігаючи за тим, як старий чоловік  кумедно піднімаючи ноги, мов бузьок, бігав серед набігаючи на берег хвиль, за вертким хлопчиком.  - Василь Васильович  дивіться,  як «наш багатій» подружився  з Івасиком, -  сказав  тато хлопчика. - Знаєте народ, -  звернувся до компанії Василь Васильович. – Мирон Степанович  мені говорив,  що  за ті гроші, що я загубив, а він знайшов, хотів собі купити житло. Він хотів мати свій дім. А  як  тільки  вашого  Івасика виписали з столичної  лікарні,  він мене одразу  попросив познайомити з ним. А далі ви самі знаєте, що він його мало не щодня відвідував.  А коли Івасику дозволили гуляти,  то  ще невідомо  хто з вас з ним більше гуляв,  ви чи він.

  Слухаючи  його мову,  батьки  Івасика тільки головами кивали. -   А  знаєте,  - продовжив далі Василь  Васильович, - він  все ж  таки  знайшов свій дім. І хоча живе і далі в гуртожитку, та серце його з вами, зі мною, з  вашим Івасиком. Напевне він на старості літ зрозумів одну просту істину, що дім людини там де його люблять і чекають. Він мені і сам  казав,  що тут на землі його дім з нами,  його  друзями.  А  ще  Мирон Степанович  сказав, що спочатку  прочитав  всю Біблію.  Потім почав ходити на богослужіння  і  зрозумів, чого  від нього  хоче Бог  і  що тепер  він має  ще один дім  -  небесний,  де його теж люблять і чекають. Ну тепер після  всього  цього  скажіть  мені  -  ну  хіба  він  не  багатій?

Нарешті  перед їхніми  очима  постало  море.  Вони  з  нетерпінням  кинулись  до  нього.  Проте  дорогу їм  заступила  ціла армія  відпочиваючих.  І  так  не широка  піщана  коса була  запруджена  ними, що  і  ногою ніде  ступити.  Червоні, бронзові  тіла,  мовби розкидані  снопи  валялись купами  на  піску. Інші  стояли  чи сиділи.  Різнокольорові  панамки,  капелюшки,  брилі,  кепки, купальники,  темні  окуляри,  що  виблискували  на сонці,  намащені  кремом тіла,  створювали  картину якогось  багатоногого  і -рукого  чудовиська,  що виповзло  з  моря на  берег  і пожирало  кукурудзяні  палички, пиріжки,  креветки,  соняшник, кавуни  і  інші фрукти,  і  запивало все  це  пивом і   різними  напоями. На  березі  стояв шум  і  гам, що  глушив  навіть морський  прибій.

бачачи  сонця  майже  круглий  рік,  вирізнялись  на  фоні  пляжного люду,  за  кілометр.  Тоді  вони  швиденько  кинулись  в  хвилі  Чорного  моря. Там,  залізши  по  шию  в  воду,  відчули  себе  вільніше.  Тепер  вони  були  майже  як  усі.

 - Діду ви напевне жартуєте.  Ви  ж старші за тата,  маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони он куди заплили звідси  майже не видно. Мені сказали залишайся з  дідом  Мироном, то й я  думав ви мене навчите. А ви самі не вмієте.

(далі буде)

                                                          (продовження 7)

-    Справа  в тім, що у моїх сусідів біда. Їх  маленький  син важко хворий. Для того щоб його вилікувати потрібна кругленька сума на  операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене допомоги. Хотіли  щоб я їм позичив. 

-      Це  напевне було би  мерзенне відчуття, - погодився Мирон Степанович. - Але я  слухаю вас і чую, що совість ви ще не зовсім втратили, а лише гроші. Тож приїжджайте я їх дійсно  знайшов і хочу вам повернути. А як повернути повністю  свою совість  -  думайте  самі. Усе ще поправимо і все в руках Божих.       

- Ви це  серйозно? Знайшовши таку велику суму і хочете її повернути?

                                                                         (продовження 6)

 ...Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу.

    Тож коли  Мирон Степанович вже і зовсім заспокоївся.  прийшов, як кажуть до тями, то з прикрістю  мусив визнати, що можливо йому незабаром таки прийдеться зустрітися з майстром  високого класу Дем’яном, та на цей час гроші вже його напевне цікавити не  будуть.

-  Тепер  через гроші ви поміняли думку про себе?

      ( продовження 5)

-    Я  щось нічого не розумію, - і зовсім спантеличується  Мирон Степанович.

- Дем’ян? А це хто такий?

  Мирону Степановичу стає  душно….

- Та  ким, ким? Сторожем звісно.

    (далі буде)

- Двісті? Та що ви таке кажете? –  спантеличено  перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один метр коштує разів в чотири  більше).

- Ні-ні. Що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.

квітів біля власного особнячка, а то вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв, що на березі Чорного моря, і ще багато чого.

фантазії в дійсність. Він купляє газету і серед реклами,  в колонці про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії. Раніше йому ніколи не приходилось дзвонити по таких важливих справах. Та й чого б було  Мирону Степановичу дзвонити коли, крім власної  пенсії, інших грошей, останнім часом,  в нього й не траплялось. Добре що хоч домігся собі телефон якось провести.    Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити,  -  чухає собі голову наш герой. -  Трохи вже пізно. Але то все приватники, а ті,  напевне, ще працюють. А давай подзвоню  хоча би в ось цю.    Мирон Степанович читає:    « Фірма «Гарант» працює виключно для вас і приймає ваші замовлення,  як і вдень, так і вночі».    Тремтячими, від хвилювання, пальцями він набирає потрібний номер:

-   Читав.