Не можна буть на світі красівим такім

  • 12.01.22, 13:43


Коли я бачу щось красіве, я маю про це розказати всім. Кліп просто мед для 44-х річної жінки... просто мед... просто... мед

Моя нова любов.



3%, 1 голос

80%, 28 голосів

3%, 1 голос

9%, 3 голоси

6%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Знакові подорожі. Ткварчел

  • 07.01.22, 00:43
     Розділ 2. Ткварчелі або Ткварчел
     Все літо 1992 року я провела в Абхазії. Мамина кума була звідти родом і вони вирішили три місяці пожити на курорті без чоловіків. Туди ми добиралися довго, але з шиком! З Одеси до Сухумі ми три доби йшли теплоходом вздовж чорноморського узбережжя, по ходу зупиняючись в портах Ялти і Батумі. На теплоході був басейн. Я з Олькою (мамина хрещениця) любили сидіти в ньому і спостерігати за гарною жіночкою в офігенному сріблястому купальнику. Вона у великій шляпі з самого ранку займала місце на лежаку і іноді кудись ходила з чоловіками, але потім верталася і займала своє звичне положення. Це тепер я вже розумію, що то була звичайна шльондра, а тоді в тому сріблястому купальнику вона здавалася чарівною русалкою.
     Мама моя дуже переживала, що нас з Олькою скосить морська хвороба і постійно придумувала нам ліки. Ми то смоктали сірники, то лизали валідол, то гризли м'ятні цукерки. Пам'ятаю, що першу ніч я зовсім не спала. Це тільки здається, що коли тебе колихає, то міцно спиться. У мене було навпаки. До ранку я ледве дожила. Я "спала" на другому ярусі, вентилятор, який був наді мною, постійно постукував. На другу ніч мій організм вже звик до качки, але вентилятор заснути так і не дав. Вже під ранок 13-ти річна я, тиха папина квіточка, влупила по вентилятору з ноги і він, падлюка, замовк. З тих пір всі мої проблеми приблизно так і вирішуються: я дуже довго терплю, а потім просто роблю так, щоб проблема зламалася. Ну ви зрозуміли... я з тих, на кому можна довго їздити, але якщо я вирішу, що доста, то скину раз і назавжди. 
     Грузія - це дивовижна за красою країна. Повітря там пахне зеленою кінзою, гарячим лавашем, соусом ткемалі і смаженим м'ясом. Ну мені тоді так здавалося, бо нас наперебій запрошували у гості якісь родичі і ми постійно щось їли. Ми з Олькою знали, коли завозять в крамничку гарячі лаваші і щодня зжерали їх по 2 штуки на день кожна. 
     Мами наші їздили в гори на радонові джерела і поки вони лежали в тих ваннах, ми бігали в сусідню крамницю прикупити щось смачненьке. 
     Майже все літо ми або купалися в морі, або їздили в гори, або просто лазили по місту і весь час їли, їли, їли. Було таке враження, що все там обертається навколо їжі. Всі розмови про рецепти ткемалі, або про те, яку кінзу краще додавати в аджику і, звісно, як смачніше готувати м'ясо. Саме там я закохалася в прянощі і гостре. Коли ми приїхали додому, то мій папуля з жахом дивився, як його булочка лупить з борщем по парі стрючків червоного перцю.
     Літо добігало кінця, а з ним і наш відпочинок. Мами складали в сумки пачки запашного чаю, пакети з пряними травами і банки з соусами, які дарували всі, де б ми не були в гостях. Ми з Олькою пакували в сумки наші старі сандалі, бо тепер на ногах у нас красувалися рожеві тапки мильниці. Щастя наше не мало меж.
     В серпні у нас були куплені білети на літак з Сухумі до Одеси. Ми їхали з міста в аеропорт, а на зустріч нам йшли російські БТРи. В місті почалась паніка. Люди збирали речі і їхали кто куди. Хтось в Росію, хтось ближче до Батумі, а хтось поодиноко стояв з квітами і махав військовим долоньками. Для мене було таке відчуття, що я опинилася всередині кіно і все навколо просто декорації. 
     Наш літак відірвався від землі. Казка скінчилася.
     Далі була війна.
     Абхазія заявила про незалежність. Великій брат надав їй кришу, але взамін ... але взамін він забрав майже все: людей, міста, шахти, мандаринові сади і сотні тисяч щасливих судеб.
     На даний час Абхазія - це територія страху і зникаючих міст. Ткварчел, колись друге після Сухумі місто, покинуло все населення, тепер це місто - привид, його шахти затоплені, будинки заросли деревами, а в крамницях не пахне лавашами. Там панує руський мір. Але я іноді читаю відгуки росіян, які подорожують в Ткварчелі дикунами:"Такой удівітєльний город бєз людєй, как в фільмє ужасов. І всьо пачті на шару. На морє нікаво. В гарах нікаво. Ми так чудєсно атдахнулі." 
     Суки! Які же ви суки! Ви все перетворюєте на фільм жахів.


Коли я шукала фото міста, то мене на цій світлині наче вдарило струмом. Я впізнала цей будинок і цей балкон, і ці двері біля балкону. На цій довгій лоджії ми з Олькою гризли фундук (((.


     
     

Знакові подорожі. РИГА

  • 06.01.22, 11:50
     В моєму житті якось так складалося, що я опинялася в певних місцях, коли там проходили якісь знакові події. Якщо чесно, то це мені здається неймовірним і фантастичним збігом, зате тепер я можу робити конкретні висновки на власних спостереженнях.  Так в січні 1991 я з класом була в Ризі, а в серпні 1992 з мамою в м. Ткварчел це Абхазія. Що там, що там, саме в ці дні, відбувалися історичні події, які потім повністю змінили напрямок руку країн. Подробиці шукайте в Гуглі, але вони відомі багатьом. Мова йде про переломний момент виходу з СРСР і вибір вектору руху. Тоді я не могла оцінити ситуацію в силу свого віку, але запам'ятати, що і як було, я вже могла добре. Пройшов час. Наслідки вибору, як казав Кравчук, маємо, що маємо. 
     Розділ 1. Рига.
     Нашому класу пощастило з класною керівничкою, ми багато подорожували. Остання наша велика подорож була в Ригу. Гроші на білети збирались ще в вересні, тому наша вчителька не могла передбачити, що станеться в січні. Разом з нами ще поїхав 10-й клас. Наша і їхня класні були подругами, тому так.
     Наше стадо напівдиких дітей, яким батьки позашивали в труси гроші на покупку помад і духів Дзінтарс, зустріла звичайна російськомовна тьотя в окулярах. Вона одразу попередила, що швеньдятись по місту не можна, бо ми приїхали не вчасно, в Латвії нині неспокійно і російською краще мовчати, ніж говорити. Ми не тупі. Таке саме ми чули, коли нас возили в Карпати. Тоді нам було сказано:
     - Щоб ви мені згадали українську, гімна малі, бо получете по сраках і двійку з укр.мови і географії.
     Хоч ми всі жили і вчилися на Буковині, але школа наша була руська, бо містечко складалося переважно з спеціалістів, яких нагнали з усього союзу.
Установу говорити українською ми вивчили ще з Карпат, тому всі захитали головами вверх-вниз. Класуха наша тримала слово, за що була у нас в шаленому авторитеті. Ми її поза очі називали Анка. Наша Анка була родом з Франківщини, мала гостре око і пишні груди. Від того, як вона складає руки на них, ми знали, в якому вона настрої.
     Рига, після нашого рідного містечка з стандартними п'ятиповерхівками, які наклепали в 1973 спеціально під будівництво ГЕС на Дністрі, здавалася казкою. Ми, відкривши роти, йшли за екскурсоводом і ніфіга не чули, бо коли відкритий від здивування писок, то закриваються слухові проходи. Час від часу наша Анка спускала нас на землю шипінням:
     - Слухайте, довбні, я все потім перепитаю. 
     На хвилину ми закривали щелепи, але вони потім автоматично відпадали, бо перед нами з'являлося знову щось таке, що ми не бачили.
     Нас дивувало в Ризі абсолютно ВСЕ! Вузькі вулички, старовинні будівлі, великі магазини, гарні люди, породисті песики, готель, в якому ми жили, якась інша їжа...  Ну і відеосалон в нашому готелі це було щось! Ми потайки пробиралися, коли сеанс вже починався і дивилися американське кіно. Гроші в готелі за це не брали, послуга була закладена в ціну проживання. Відвідувачів теж ніхто не фільтрував. Але нас заклали старшокласники. Коли в салоні йшов фільм "Мальчішнік", а там сцени до 16, ми ржали, як коні, і збивали їм еротичний настрій. Старші вже встигли попаруватися між собою і наші вчительки мали клопіт вночі ходити по кімнатах і виколупувати хлопців з ліжок дівчат.
     Так от. Хтось зі старшаків пішов і настучав на нас, що ми, малолєтки, дивимось фільм для дорослих. Анка зайшла якраз в той момент, коли була сцена з голими цицьками. Руки на її грудях склалися в позицію, коли нам були глечики.
    - От, паразіти! По кімнатах і щоб через хвилину всі пускали слину на подушку! Я перевірю!
      Десятикласники буквально на секунду відчули свою перемогу.
     - Всі, я сказала. І ви, лосі, теж!
     Після того випадку стадо старших ходило окремо від нашого стада і відверто нас зневажало. Ми в свою чергу зневажали їх, бо придурки зламали кайф і нам, і собі. 
     Одного дня наша екскурсовод якось особливо була занепокоєна. Наша програма подорожей по Латвії була під питанням. Вночі поскидали пару пам'ятників радянської доби. Нічого не придумали краще, як повезти нас в центральний універмаг. Батьки нам дали грошей, то треба було щось купити. Ми скупили всі запаси помад і тонального крема, значки з рок групами, плакати, календарики, понабирали духів мамам і одеколонів Консул папам... коротше, гребли все. Всі свої скарби ми поскладали в модні пакети з обличчями гарних дівчат і іноземними буквами. Потім ми деякий час в цих пакетах носили в школі книжки і одразу було видно, хто бачив світ і нюхав Дзінтарс.
     Отак, всі спітнілі і з яскравими, повними скарбів пакетами, ми зустрілися в холі універмагу. Там стояв прилавок з морозивом. Ми всі чемно стали в чергу з зажатими в кулаці грошима. 
    - Дайтє мнє шоколадного!,- почав перший з нас.
    - Йаааа вассс ні пппаніммаааюююю, - відповіла з прибалтійським акцентом продавчиня і всім виглядом показала, що морозива вона нам продавати не має бажання.
     Наша черга змійкою перемістилася до Анки жалітися, бо до цього моменту всі нас кругом розуміли. Анна Степанівна (так офіційно її звали) підійшла до "злої тьотки" і на українській мові сказала:
     - Я все розумію. Але ці діти з України. Продайте їм, будь ласка, морозиво.
     Ми в черговий раз повідкривали роти. Продавчиня, мало того, що зрозуміла українську, та ще й настрій її різко покрашився, вона розплилася в чарівній посмішці і щедро стала накладати нам морозива.
     Тоді ми не парились, чому так відбулося і образу довго не тримали. Головне, що морозиво ми купили!
     - Казала ж вам, йолупи, говоріть українською!,- голосно крикнула Анка. На що продавчиня голосно розсміялася. А ми тоді ніяк не могли скласти цей логічний ланцюг до купи. Пройшли роки і все стало на свої місця. 
     В ту поїздку я набралася стільки вражень, що згадую і тепер. Це неймовірний палац в Даугавапілс, це меморіал на місці концтабору Саласпілс, це орган в костьолі в Ризі і ще багато-багато всього. 
     Отак я побувала в Латвії. Хто дочитав, тому дякую. Мабуть я трохи старію, бо все більше хочеться писати про те, що зі мною колись сталося.
     Всіх цілую. А хто не розмовляє українською, тих не в засос.
     
Фото:
*Ми стоїмо перед костьолом у Ризі. Задній ряд - старшаки в шапках-пітушках і білих шарфах. Перший ряд ми. Я крайня зправа в білій шубі зі штучного хутра, придурошній в'язаній шапці, яка кололася так, що запам'ятала до тепер і в шарфі, кінці якого дістають майже до колін. У мене на шарфі значок КІSS... бо, трясця, який вже дістався.*
     

Нас стало знову на одного менше...

  • 04.01.22, 06:59
Сьогодні вночі не стало Антона Денисенка, ми його знали, як Змєєлова http://blog.i.ua/user/8088198/
Юашка знову трохи померла.
Спочивай...


Продовження про дружбу. Передноворічна історія

  • 30.12.21, 12:18
     Я вже писала в минулій замітці, що маю подругу і друга, з якими йду по життю ще зі школи. Хочу написати про одну передноворічну історію, яка сталася зі мною і моїм дружбаном.
     Так вийшло, що після школи наша трійка розділилася. Наша подруга вступила на істфак в Чернівцях, ми в Київ, але в різні навчальні заклади. Якось перед самим Новим Роком, коли сесія вже була здана, а до потяга додому залишалось ще пару днів, я не стала сумувати в общазі, а поперлася в гості до мого кореша. Поки ми погуляли по місту, поки заїхали до нього, поки поїли, поки трохи випили... час вже наближався до ночі. Спати в його общазі я категорично відмовилася. Є у мене такий бзік, що гуляти можна хоч дві доби, а спати добиратися треба додому. Ми викликали таксі і рушили до цілі. Коли ми приїхали, то общага моя була вже закрита. Я постукала в двері і з того боку прокурений голос комендантши мені повідомив, що вхід після 23:00 заборонений. Скільки ми не стучали, нам ніхто не відкривав, а тільки щось гавкав про режим і совість. В решті решт нам пригрозили викликати міліцію.
- Казав я тобі, Олька, що нада було спать у мене.
- Не сци. Я знаю путь в абход!
     Діло було в 90-ті. Весь другий поверх нашої общаги займали братки савлохівської групіровки, але називались вони охоронна фірма. Весь задній двір був заставлений напіврозібраними машинами. Нам туди вхід був заборонений. Але з нашого 9-го поверху було все видно. В будь-якій такій стандартній будівлі від поверху до поверху йшли пожежні сходи. Але між першим і другим поверхами сходи були спиляні на рівні голови. Я підозрюю, що зроблено було спеціально, щоб тікати з будівлі було можна, а залізти в неї було важко. Братки все продумали. Не продумали вони тільки одне - одного разу захоче попасти в свою кімнату підбухана Оля і їй пофіг яка вони крута банда.
    Коротше, беру я свого друга за руку і впевненими, але не рівними кроками веду на задній двір. Перекидаю своє тіло через паркан (дякувати студентам, що під парканом була купа якогось сміття і перекидатись було не високо), потім перекидається тіло дружані і ми чешем до тих спиляних сходів. Далі я вилізаю на шию мого братана і він крехче, але підіймає мене, щоб я учепилася за ту спиляну драбину. "Ну",- думаю я,- "Зараз я постукаю в скло і бандіти мені відкриють". Але один з савлохівців виходив покурити і не зачинив за собою двері. Я відкриваю балкон і пру через довгий коридор до загальних сходів, які ведуть на мій 9-й поверх. Але тут мій кореш кричить:
- Олькаааа, ну шо там? Ти зайшла?!!!
- Даааааа. Я туууут, - кричу голосно я.
    На мій крик вибігає браток з голим торсом і з пістолєтом.
- Ты кто такая? Ты как тут очутилась? 
- Без паніки, мужчіна. Я з 916 кімнати, мене комендантша не пустила. Я до вас через балкон залізла. Відпустіть мене. Я спать хачу. 
- Я ж мог выстрелить!!!
    От дійсно. А якби вистрелив? Тоді довго не думали стріляти чи ні. Але мабуть зіграло роль, що я кричала жіночим голосом. Та я тоді була така втомлено-п'яна і так хотіла спати, що долізла б до ліжка навіть прострелена. Але я не таке гімно. Навіть в такому стані я згадала про свого друга і кажу "працівнику охоронної фірми".
- А не могли би ви передати хлопцю, який мене підсадив, що у мене все добре і викликати йому таксі.
    Накачаний лисий чувак подивився на мене, запхав пістолет в кобуру і пішов в кінець коридора до балкона.
- Слыш, пацан?! Всё нормально у этой чёкнутой. Жди, сейчас будет машина.

Це я якраз на першому курсі в ту саму зиму:


Історія моєї дружби. Початок

  • 29.12.21, 16:17
     У когось залишились кореша ще зі школи? У мене так. В моєму житті є такі друзяки, які не загубилися на життєвому шляху, всі роки вони поруч, пам'ятають мене ще з підлітковими прищами на лобі і, сподіваюся, побачать, як я старію, а я побачу, як старіють вони.
     Почну... В десятому класі до нас прийшли двоє з іншої школи. Вона - стильна штучка з білосніжним довгим волоссям. Він - стильна штучка... і теж з довгим волоссям, правда з русявим. Йшов 1992 - 1993 рік. Якраз в цьому році, на нас молодих і гарячих, тяжкою ношею впала свобода. В школі відмінили форму, дозволили дівчатам носити юбки-йолочки під турецькі светри, а хлопцям штани піраміди під ті самі матьйогозаногу турецькі светри. Взуті майже всі були у високі румунські кросівки з дермантіну. З прикрас на дівчатах колечка змійки і пластмасові яскраві сережки. На голові сумашедший начос і вибілена таблетками гідропериту чолка.
     Я, до речі, тоді, як мені пам'ятається,  не дуже мріяла і про турецький светр, і про юбку-йолочку, мої батьки не возили товари на Польщу і не привозили звідти цих скарбів. З речей "от кутюр" у мене були лише джинси і джинсова куртка. А!!!! трохи не забула про чорні замшеві ботфорти! Якщо подивитись на ту мене в 15-16 теперішніми очима, то вдягалась я досить непогано. Я завжди вміла прикрашати речі, дякувати богу і батькам, руки вже тоді у мене були не з сраки. Я щось шила, щось перешивала, десь щось дошивала або вишивала, десь відрізала зайве. Але я трохи відійшла від теми...
     З того часу, як двоє новачків прийшли до нашого класу, життя моє змінилося на 180*. Ми майже одразу відчули, що ми банда і у всіх нас попереду багато цікавого. Пишу зараз і на душі розливається тепло від гарних спогадів, від наших з ними пригод і від того, що ми троє не могли не зустрітися, без них в моєму житті було би не так весело і гарно, знаю це на 100%. 
     Два останні роки у школі, 10-й і 11-й клас були просто казкою. Я не знаю, як ми примудрилися закінчити їх без трійок, але якось примудрилися, навчання всім давалося легко. Він робив за мене французьку, вона за нього історію, я за неї алгебру і геометрію. Ми на раз-два могли збрехати, що нас визвали в організаторську для підготовки до КВН, а самі йшли до когось додому пити чай. Потім ми верталися, як ні в чому не бувало, на уроки... або не верталися. 
     У нас завжди були ідеї. Якось ми всі вирішили бігати зранку. Я встала в 6.00, нап'ялила спортівки і кросівки... Але коли ми зустрілися, то вирішили нікуди не бігти, а йти їсти до мене рибний пиріг. Ясно, що на перші уроки ми вже не пішли. Так ми "бігали" не раз. Батьки наші йшли на роботу, а ми збиралися разом, слухали музичку і курили на балконі молдавський LM.
     За те, що наш кореш був завжди в дівочій компанії, хлопці намагалися його тролити. Але ми могли перегризти горло кому хочеш, тому швидко все зійшло на нівець. 
     Тоді тільки почали говорити про геїв і якось пов'язати це з нашим дружбаном нам в голову не приходило. Ми просто знали, що він кращий з усіх пацанів, він самий кльовий і стильний, він ніколи не дозволить собі нас образити і обізвати, але він завжди скаже, що зелені тіні то перебор і накаже їх змити нахер. Або тицьне на облізлий лак на твоїх нігтях і скривиться так, що це в твоєму житті буде остання подібна ганьба. Навіть тепер, коли я йду на зустріч з ним десь в кафе, то готуюся так, як до першого побачення. Перед ним я не можу бути з непофарбованним корінням, або без макіяжу. Він, звісно, вже нічого не скаже про тіні і не ткне пальцем на мій лак, але я знаю, що він січе всі дрібниці, а я маю не підвести.
     Вже в 10-му класі, майже одразу в нашу трійку вклинився ще один наш однокласник, він по вуха закохався в нашу подружку, але совість не дозволяла йому прогулювати уроки і обманювати батьків, тому часу втрьох ми проводили достатньо. Четвертого зайвого ми майже не відчували.
    Школа закінчилася. Відгулявся випускний. Життя розкинуло нас по різних технікумах-інститутах, але це зовсім не означало, що ми забули один одного.
     Від першої зустрічі пройшло вже 29 років, а ми все ще маємо, що розказати один одному. До речі, так склалося, що ми і тепер живемо в одному місті, просто воно за 450 км від того першого, де ми здружилися і жили раніше. Я вийшла в Броварах заміж, а коли у моїх друзяк з'явилися гроші на покупки власного житла, то в якому саме пригороді Києва його купувати сумнівів не виникало, бо там же живе Олька... тобто я. 
     Тому, якщо хтось мені каже, що дружба недовговічна, або дружби не буває, то я тихо посміхаюся і знаю, що цим людям просто не пощастило так, як мені.

Фоткі не мої. Просто, щоб нагадати, яка була мода.



Далі буде, якщо треба.

15%, 2 голоси

38%, 5 голосів

38%, 5 голосів

8%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Заметка для тех, кто помнит...

На облаке, свесив ноги вниз, сидел уставший, немолодой мужчина со странной бородкой. Рядом с ним аккуратно стояли кеды, любовно обмотанные синей изолентой.
За мучения при жизни и честно и по совести проведённое время на земле, небесная администрация выделила новому постояльцу просторное кучевое облако, практически без осадков и с прямой видимостью на Украину.
- Просрали... все просрали. Но мне по фигу. Я уже не с вами дураками, - бурчал себе под нос мужчина.
- Ой ,Саша, ты все ноешь?
- Опять ты подкрался незаметно, без стука. Нигде нет уважения к личному пространству, даже тут.
- Саша, а во что стучать-то? Кругом всё мягкое.
- Я вам не Саша.
- Да знаю я, что ты этого не любишь. Хотел тебя позлить немного. Можно я рядом присяду?
- Садись, раз приперся. Мне по фигу.
- Да знаю я, знаю. Чем больше ты это повторяешь, тем меньше тебе хочется верить.
На какое-то время на туче воцарилось молчание. Два, свободных от проблем и болезней, человека с грустью смотрели вниз на когда-то свою родину.
- Думаешь, нас там кто-то помнит?
- Помнят, Допа, помнят. Кто любил, тот помнит.
- А-а-а-а по фигу...
- Ага. В курсе. Было бы тебе по фигу, ты бы не сидел тут и не смотрел за ними.
- А я разве виноват, что на входе сюда тело забирают, а душу нет. А она сука болит.
- Да ладно... тебе даже кеды оставили и разрешили помидоры сажать. Вон все соседние облака засадил томатами, а сам их не собираешь.
- Не интересно.
- Что именно?
- Не интересно так выращивать, помидоры тут растут крупные и не болеют. Я их даже не поливаю, а они растут окаянные.
- Ех... привык ты трудности преодолевать.
Оба вдруг разошлись диким неуёмным хохотом, переходящим в настоящую истерику. Что у одного, что у другого возникло давно забытое чувство боли в мышцах живота. Ни живота, ни мышц, в принятом на земле смысле, у обоих не было, но фантомные боли никто не отменял.
Вдруг снизу послышалось женское шипение.
- Ш-ш-шшшш. Тихо там. В ад оба захотели? Вон давеча двоих сослали за анекдоты о Боге.
- Дааавеееча,- ехидно пропел Допа.
На нижнем слое облаков обитала интелигенция, расстреляная большевиками и Doppler часто срывался в споры о том, что именно они профукали тот момент, когда власть захватили красные.
Мужчины замолчали. Но не потому, что попросила дама снизу, а просто от того, что на обоих снова нахлынули воспоминания.
- Саш, а помнишь юашку?
- Помню.
- А они нас помнят?
- Не знаю, Al Kazloff, не знаю. Мне по фигу.
- Ну да... ну да... по фигу. Я тебе верю. 
 Al Kazloff лукаво улыбнулся и толкнул Допу плечом в плечо.


З Миколаєм чи що...

  • 19.12.21, 16:19

Я вам чорного гумору назбирала. Беріть, що є, або несіть своє.

Цьомаю всіх крепко, але поганих не в засос.

Апгрейд кухні намба ту

  • 17.12.21, 20:23
Не знаю, як у кого, а у мене перед Новим Роком завжди чешеться фен-шуй... ну в смислі, що треба пересунути трохи меблі, або той ковйор, що у спальні, перетягти у дитячу, а з дитячої на кухню, або повикидати половину з шафи, щоб потім через пів року зійти з розуму, шукаючи любиму футболку. 
Цей рік не виключення, тому показую вам, що я наробила. 
Кухню перемальовую не перший раз і, підозрюю, не останній.

Так було...




А так стало...
Вибачаюсь, що не дуже прибрано на столі, краще дивіться на ліхтарики, які ми із Степаном повісили.




Всіх люблю.

Про зиму

  • 10.12.21, 22:21
Чи хтось не любить зиму більше за мене?
Зима мене починає бісити ще з вересня місяця, коли приходять перші холодні ночі і мій організм якось одразу скукоджується, починає кутатись в одіялко і все тяжче його з того одіялка виколупати без серйозної мотивації. 
В зимі мене вкурвлює абсолютно все. Головне, це, звичайно, холод. За гороскопом я Змія, мабуть причина в цьому. Друге - це короткий світовий день. Без сонця мені одразу хочеться скружопитись в калачик. Це, скоріш за все, теж зміїне. Третє - взимку все сіре. Я ненавиджу, коли сіро. Четверте - коли біло, то треба відкидати сніг. Так, я маю в хаті чотирьох хлопців, але як падає сніг, то всі десь, крім мене. Я, курво, завжди на місці. П'яте - я терпіти не можу колготки, светри, шарфи, шапки і іншу в'язану хрінь, яка наче м'яка і ніжна, але, насправді, роз'їдає моє тіло до нервових бісиків.
Ну і головне, взимку я не можу колупатись на городі. Не така я вже селянка, як каже про мене Сало, але заземлятись це моя життєва необхідність.
Єдине, що спасає цю грьобану пору року, це мандарини і хурма. Я дуже люблю всі фрукти, а хурму просто обожнюю. Недавно купила ящик, я вам писала... наморозила з неї хурмового морозива, то може протримаюся якось, щоб когось не вбити.
Коротше, всіх люблю, крім зими.
Ну і фоточки...



52%, 12 голосів

22%, 5 голосів

9%, 2 голоси

17%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.