17 березня, Святі мученики Павло і його сестра Юліанія (близько 273).

Святі мученики Павло і його сестра Юліанія були страчені при імператорові Авреліані (270 - 275) у Фінікійському місті Птолемаїді. Одного разу імператор приїхав до Птолемаїди. Серед стрічаючих був і Павло, який осінив себе хресним знаменням, і це було помічено.

Його тут же схопили і кинули до темниці. Коли наступного дня його привели на суд, він відкрито і сміливо сповідав свою віру в Христа, за що був підданий жорстоким мукам. Юліанія, бачивши страждання брата, стала при всіх звинувачувати імператора в несправедливості і жорстокості, за що також була піддана катуванням.

Мучеників били, тіла їх рвали залізними крюками, палили на розжарених гратах, але не могли зломити дивовіжного терпіння сповідувачів Господніх. Троє воїнів, які катували святих, вражені величчю духу мучеників, увірували в Христа. Ці нові обранці Божі Квадрат, Акакий і Стратоник були негайно страчені. Мучитель спробував спокусити святу Юліанію обіцянкою узяти її в дружини, якщо вона відмовиться від Христа, але свята відкинула пропозицію спокусника і залишилася непохитною. За повелінням імператора мученицю віддали до блудилища для осквернення, але Господь зберіг її і там: усі, що намагалися доторкнутися до святої, позбавлялися зору. Тоді розгніваний імператор наказав знову палити тіла мучеників. Народ, що товпився навколо, дивлячись на страждання безневинних, почав голосно ремствувати, Авреліан наказав негайно обезголовити мучеників.

З радісними обличчями брат і сестра йшли на страту і співали: "Ти нас Господи, спасеш від супротивників наших, і наших ненависників засоромиш!" (Пс. 44, 8).

Житие преподобного отца нашего Герасима, жившего на Иордане

Великий постник преподобной Герасим был родом из Ликии1. Еще с молодости он воспитал себя в страхе Божием и, приняв монашеский сан, удалился в пустыню в глубь египетской страны Фиваиды. Проведя там некоторое время в подвигах благочестия, он снова возвратился в свое отечество в Ликию. Затем он пришел в Палестину (в конце царствования Феодосия Младшего2 и поселился в Иорданской пустыне, где, как светлая звезда, блистал своею добродетельною жизнью. Там при реке Иордане он устроил обитель. Во время его пребывания в Палестине, в царствование Маркиана и Пульхерии3, был в Халкидоне четвертый вселенский собор святых отцов против нечестивого Диоскора, патриарха Александрийского, и архимандрита Евтихия, учивших, что во Христе только одно естество - Божеское; святые отцы осудили их. После появились некоторые еретики, хулившие собор и утверждавшие, будто на нем отвергнуты догматы истинной веры и восстановлено учение Нестория4. Таков был один инок Феодосий, зараженной нечестием Евтихия. Пришедши в Иерусалим, он смутил всю Палестину, прельстив не только простых людей, но даже многих святых и царицу Евдокию, вдову царя Феодосия Младшего, жившую в то время в Иерусалиме. С помощью последней и многих, им совращенных палестинских иноков он согнал блаженного Ювеналия, патриарха Иерусалимского, с престола и сам занял его. Оставшиеся верными правоверию много терпели от лжепатриарха Феодосия и уходили в самую глубь пустыни. Первый удалился преподобной Евфимий Великий5; за ним последовали и другие святые отцы. В это время, по попущению Божьему, совращён был и преподобной Герасим, но скоро раскаялся, как пишет Кирилл Иерусалимский6 в житии преподобного Евфимия. Был тогда, говорит он, в Иорданской пустыни один отшельник, недавно пришедший из Ликии, по имени Герасим. Он прошел все уставы иноческого жития и доблестно боролся с нечистым духом; но, побеждая и прогоняя невидимых бесов, он был прельщен видимыми бесами - еретиками и впал в ересь Евтихия. В это время слава добродетельной жизни Евфимия распространилась повсюду. К нему и пошел преподобной Герасим в пустыню, называемую Рува, и поселился там на долго. Насытившись сладостью поучений и вразумлений святого, он отвергнул лжеучение еретиков, обратился к правой вере и горько каялся в своем заблуждении. Так рассказывает Кирилл. Наконец святейший Ювеналий снова занял патриарший престол: благочестивый царь Маркиан послал схватить лжепатриарха Феодосия, чтобы отдать его под суд за его дела. Но Феодосий, узнав об этом, бежал на Синайскую гору и скрылся, неизвестно куда. Таким образом в Иерусалиме и во всей Палестине вновь воссияла правая вера, и многие, совращенные в ересь, снова обратились к благочестию. Также и царица Евдокия, познав свое заблуждение, воссоединилась к православной церкви.

Обитель преподобного Герасима отстояла от святого града Иерусалима на расстоянии 35 стадий, а от реки Иордана на одну стадию. Сюда он принимал вновь поступающих, а прошедшим искус давал отшельнические келлии в пустыне. Всего у него было не менее 70 пустынножителей, для которых преподобный Герасим установил следующий устав. Пять дней в неделе каждой проводил в своей уединенной келлии в молчании, за какой-либо работой, вкушал немного сухого хлеба, принесенного из монастыря, воды и кореньев. В эти пять дней не позволялось есть ничего варёного и даже не допускалось разводить огонь, чтобы и мысли не было о варении пищи. На субботу и воскресенье все приходили в монастырь, собирались в церковь на божественную литургию и причащались пречистых и животворящих Христовых Таин, потом на трапезе вкушали варёной пищи и немного вина во славу Божию и представляли настоятелю работу, исполненную в продолжении пяти дней. В воскресенье после полудня снова каждой удалялся в свою уединенную келлию в пустыню, взяв с собою немного хлеба, кореньев, сосуд с водой и финиковые ветви для плетения корзин. Нестяжание и нищета была у них таковы, что никто из них ничего не имел кроме одной ветхой одежды, рогожи для спанья и малого сосуда с водой. Настоятель даже запретил им, выходя из келлии, затворять дверь, чтобы всякий мог войти и невозбранно взять, что хотел, из этих убогих вещей. И вот они жили по апостольскому правилу "единое сердце и едина душа", и никто не называл ничего своим, но всё было общее. Рассказывают, что некоторые из пустынников просили у преподобного Герасима позволения зажечь иногда ночью свечу для чтения, или развести огонь, чтобы в случае нужды согреть воду. Но святой Герасим говорил им на это:

- Если хотите иметь огонь в пустыне, то приходите жить в монастырь с вновь поступающими: я, пока жив, никогда не попущу, чтобы у пустынножителей был огонь!

Жители города Иерихона, услышав о таком строгом подвижничестве под руководством святого Герасима, приняли за правило каждую субботу и воскресенье приходить в обитель преподобного и приносить в изобилии пищи, вина и всего потребного для монастыря.

Преподобной Герасим так строго соблюдал посты, что в святую и великую четыредесятницу совершенно ничего не вкушал до самого Светлого дня и подкреплял свои телесные и душевные силы только причащением Божественных Таин. У этого благочестивого наставника подвизался и блаженной Кириак, как о том написано в житии его: "Дружелюбно приняв пришедшего к нему Кириака и провидя в нем Божественную славу, преподобный Евфимий сам облек его в схиму и послал на Иордан к святому Герасиму. Святой Герасим, видя юность Кириака, приказал ему жить в монастыре и нести послушания. Готовый исполнить всякую работу, Кириак целый день проводил среди монастырских трудов, а всю ночь стоял на молитве, иногда только предаваясь сну на короткое время. Он наложил на себя пост и только через два дня вкушал хлеба и воды. Видя такое воздержание Кириака, не смотря на юные годы его, преподобной Герасим изумлялся и полюбил его. Святой Герасим имел обычай на Четыредесятницу уходить в отдаленнейшую часть пустыни, называемую Рува, где некогда жил преподобный Евфимий; любя блаженного Кириака за его великое воздержание, он брал его с собою, и там Кириак каждую неделю причащался Святых Таин из рук святого Герасима, пребывал в безмолвии до Вербного воскресенья и возвращался в обитель, получив великую пользу душевную.

16 березня, Святі мученики Євтропій, Клеоник і Василіск

Святі мученики Євтропій, Клеоник і Василіск постраждали в місті Амасії Понтійській (Мала Азія) близько 308 року.

Брати Євтропій і Клеоник і племінник святого великомученика Феодора Тирона (пам'ять 17 лютого) Василіск були друзями. Після мученицької смерті святого Феодора вони знаходилися в ув'язненні і своєю проповіддю привели до християнської віри багатьох язичників, що були з ними у в'язниці.

Коли кат святого Феодора - Публій безславно загинув, уражений Божим гнівом, правителем Амасії Понтійської був призначений Асклипіодот, який теж не поступався в жорстокості своєму попередникові. Дізнавшись, що друзі мученика Феодора Тирона все ще знаходяться у в'язниці, управитель звелів привести їх до себе. Перед новим управителем святі Євтропій, Клеоник і Василіск так само твердо сповідали віру в Христа. Вони були нещадно побиті, так що тіла їх перетворилися на суцільну рану. Під час тортур святий Євтропій голосно молився Спасителеві: "Подай, Господи, нам терпіння незрадне, а в ранах цих сподоби осягнути вінця мученицького, і прийди на допомогу до нас, як прийшов Ти до раба Твого Феодора". У відповідь на благання святого мученикам з'явився Сам Господь з Ангелами і з ними святий великомученик Феодор Тирон, що сказав їм: "Це на допомогу вам Спаситель прийшов, щоб були ви свідомі про вічне життя".

Воїни і багато хто з людей, що стояли поблизу, також сподобилися бачити Спасителя. Вони почали просити Асклипіодота припинити тортури. Побачивши, що народ хвилюється і готовий увірувати в Істинного Бога, управитель звелів відвести мучеників. Потім управитель запросив святого Євтропія до себе на обід і запропонував йому публічно принести жертви язичницьким богам, а в душі залишатися християнином.

Але Євтропій відкинув цю пропозицію. Наступного дня мучеників привели до язичницького храму, щоб насильно примусити їх принести жертви. Тоді Євтропій став просити Спасителя: "Господи, будь з нами, а все язичницьке біснування винищи. Вчини, щоб місці цьому християни Безкровні Жертви приносили Тобі, Істинному Богові". Тільки прозвучало останнє слово молитви, як почався землетрус, стали рушитися стіни храму, а з ними розбилося і зображення богині Артеміди. Всі кинулися з храму, щоб не загинути серед розвалин. Серед шуму землетрусу пролунав зверху голос: "Молитва ваша почута, і на цьому місці буде храм для молитви християн".

Коли закінчився землетрус, управитель Асклипіодот, що ледве схаменувся від страху, велів закопати в землю високі дерев'яні палі, прив'язати до них мучеників і поливати киплячою смолою. Святі стали молитися Богові, а Євтропій вигукнув, звертаючись до мучителів: "Нехай оберне Господь учинок ваш супроти вас!" І смола стала обтікати тіла мучеників, як вода мармур, і обпалювати мучителів. Очевидці, побачивши це, жахнулися, а управитель в озлобленні наказав рвати тіла святих залізними крюками і уражати їх рани гірчицею, змішаною з сіллю і оцтом. Святі і ці муки перенесли з дивовижною твердістю.

Останню ніч перед стратою мученики провели в молитві, і знову Господь з'явився їм і укріплював їх.

Вранці 16 березня святі Євтропій і Клеоник були розіпнуті, а Василіск залишений в ув'язненні.

4 червня у місті Команах стратили святого Василіска. Його обезголовили, а тіло кинули в річку. Проте християни знайшли його останки і поховали їх на зораному полі. Пізніше в Команах була споруджена церква в ім'я святого Василіска.

Заглина: «Ще нечувано ніколи, щоб Вона не помогла»

Цей край славився своєю святістю ще з ХV століття. І сьогодні тисячі паломників шукають Божої благодаті в Заглині, що є частиною села Монастирок Жовківського району Львівської області.
Вижив лише один чернець…

На Монастирськiй гopi, за свiдченнями архiвних документiв та лiтописiв, у XV-XVI ст. був невеликий монастир бiглих монахів. Це не був стацiонарний монастир, ченцi перебували тут тимчасово, переховуючись вiд бiди. Вони поселилися на лоні місцевої природи Розточчя, обравши добре захищене мicце. Проте, ні болота, ні лicи не змогли вберегти ченцiв вiд нападу татарських орд. Монастир пограбували і знищили, і від нього у Монастирку залишилась лише частина муру.

Розповідають, що під час ворожого нападу на монастир вижив лише один чернець. Він поселився окремо і жив самітником. Постійно молився, щоб Пречиста Діва взяла під свій покров беззахисних місцевих жителів. Через самотній спосіб життя його прозвали «Самітником», по тодішньому «Самцем». Коли доносились нові чутки про напади татар на галицькі землі, люди залишали свої домівки і втікали до лісу, до самотнього ченця. Тут спільно молилися, а коли небезпека минала – поверталися у села. Згодом монах помер, не залишивши навіть свого імені. Та люди і далі приходили молитися до цього урочища, яке і почали називати Самцем.
«Не бійся, дитино. На цьому місці є особлива Божа благодать…»

Ікона Об'явлення Пресвятої Богородиці в ЗаглиніНа місці, де колись був монастир, люди потай випасали худобу. Дівчинка-пастушок Марічка часто молилася там, де, за переказами, жив Самець. Одного разу раптом з-поміж листя дерев опустилося якесь світло. У світлі вималювались риси незвичайної жінки. Дівчинка хотіла податися назад, проте жіночий голос зупинив її: «Не бійся, дитино. На цьому місці є особлива Божа благодать…». Панна перехрестила дівчинку і зникла. Серце дитини відчуло, що це була Божа Мати.

Марічка так і розповідала іншим пастушкам, а згодом і односельчанам та священику: «Я бачила Матір Божу. Вона мені усміхнулася… А ще сказала, що тут є Божа благодать». Не всі повірили, дехто навіть сміявся. Дівчинка плакала, та раптом підвела очі вгору і… знову побачила свою Небесну Гостю. «Вона тут. Я Її бачу», – сказала дитина. За почутим проханням Богородиці Марічка підійшла до гори і маленькою ручкою розгорнула землю. І сталося диво: з-під землі почало бити джерело. У Заглині його і донині в народі називають Марусею. Сталася ця подія 13 вересня невідомого року XVII століття.

Чудесна новина облетіла навколишні села. Люди звідусіль ішли до благодатного місця, щоб скуштувати води, яку подала Небесна Цариця. Згодом селяни поставили тут дерев’яний хрест і обклали джерело каменем.

З того часу у Заглині траплялися чуда. Молода дочка пана Семінського втратила зiр. Роками пан возив її по світу, та ніхто не міг допомогти. Втративши надію, він нарештi дослухався до порад селян вмити дочку у джерелi Пречистої Дiви Марії. Згодом поволi дiвчина прозрiла. Вражений чудом, пан Семінський подарував землю бiля джерела громадi.

Отримавши благословення єпископа, люди почали будувати каплицю. У 1871 році селяни власними пожертвами збудували каплицю Положення Пояса Пресвятої Богородиці. Наступного року єпископ Перемиський (ця територiя була тодi пiдпорядкована Перемиськiй єпархії) Іван Ступницький (єп. 1871-1890) встановив день відпусту на празник Положення Пояса Пречистої Дiви Марії – 13 вересня. Цим роком iсторично датується перша згадка про каплицю бiля джерела.

Простояла перша дерев’яна капличка 52 роки. А в 1924-му на місці старої збудували нову каплицю св. мученика Йосафата. Її сьогоднi можна побачити на церковному подвір’ї храму Успення Пресвятої Богородицi у Монастирку, куди її перенесли у 1967 роцi, щоб уберегти від руйнації в атеїстичнi часи.

Цікаво, що дехто з жителів ближніх сіл знають це святе місце як Кубачиху i розповiдають свою легенду. У часи татарських нападiв жiнка, знана як Кубачиха, втiкала вiд загарбника разом зі своїми дiточками. У поривi страху перед смертю вона закликала про допомогу до Богородицi i впала, закривши собою їхнi тiла. Перед нападником з’явилася Небесна Мати i зупинила його. Переляканий він утік, а з джерела Кубачиха набрала води, щоб привести до тями дiточок. Так, кажуть, Богородиця врятувала життя матері i дiтям. А джерело почали називати Кубачихою.

Так чи iнакше, час святих об’яв i перших згадок про джерело збігаєтъся icторично за різними версiями.
Чорна лапа радянського атеїзму

Під час Другої світової війни українські партизани лікували тут поранення, а також передавали таємні повідомлення.

Не було забутим джерело i в повоєнний перiод. Як тiльки затихли останні здригання землi вiд пострiлiв i вибухів, його розчистили, прибрали. А через деякий час пiд дашком над водою з’явився лист паперу iз виразно написаним текстом. У ньомy йшлося про чудодiйне зцiлення цією водою солдата, що повернувся з фронту калікою. Він був зі сусіднього селища Потелич і тому з дитинства пам’ятав про чудотворну воду в 3аглиннi, на неї i покладав останню надiю. Та не міг сам подолати тих кiлька кiлометрiв. У думках уявляв себе на місці джерела Пречистої Дiви Марії, чiтко пам’ятаючи картину того мicця з дитячих років. Уявляючи, як він iде до джерела, хворий пiднявся з крicла. Свою icторiю, чи майже сповідь, він i описав на паперi та залишив бiля джерела, щоб yci читали i вiрили в силу цього мicця i води.

У комуністичний час постійні руйнації джерела і атрибутів біля нього раз-у-раз лякали місцевих вірних. Каплицю, хрест, навіс над джерелом особливо часто руйнували перед празником 13 вересня. У ніч перед святом люди будували нову. У пам’яті людей налічується від трьох до п’яти відбудованих дерев’яних каплиць.

Неодноразово ікони від джерела знаходили десь у ярах або на смітнику біля цвинтаря у містечку Рава-Руська, що поблизу Заглиної. Так само, як змінювалися каплиці, відновлювалися і зруйновані хрести, що стоять по обидва боки від каплиці.

Каплиця у Заглині. Світлина зі сайту a-starosta.narod.ru
«Всі клопоти, всі турботи милувала Мати. Діставали всі полегші, хто лиш вмів благати»

Люди виліковують тут різні недуги, у тому числі й найважчі. 1926 року смертельно хвора дівчинка Катерина Русин позбулася гнійної рани на нозі. 13 вересня 1968 року хлопчик-інвалід із села Середкевичі після купелю у джерелі прилюдно одужав і почав ходити. У 2005 році Степан Савчак джерельною водою вилікував виразку шлунку. А Іванна Думич рак крові вилікувала, вмиваючись і молячись над джерелом 12 світанків. Чимало недуг вилікувала Пресвята Богородиця у Заглині. Воду, і навіть пісок зі святого джерела передають на лікування за кордон.

Для багатьох священнослужителів Заглина стала місцем покликання. «Біля джерела я зрозумів, чого від мене хоче Бог», — висловлюється о. Іван Залуцький, настоятель храму Пресвятої Трійці парафії села Велика Вільшаниця Золочівського району Львівської області.

Молодь започаткувала тут новий звичай. Беручи шлюб, після церкви молодята з гостями їдуть у цей райський куточок просити благословення у Богородицi.

Скульптура Богородиці у Заглині
І знову залунає чернечий спів…

Бiля пiднiжжя статуї Богородиці у 2006 році вмонтовано капсулу з голгофською землею, привезеною прочанином iз Єрусалима. На мiсцi джерела споруджено капличку та басейн-купiль, посерединi якого – Хрест. Його треба тричi обiйти у святiй джерельнiй водi з вiрою в серцi. Деякi прочани, шукаючи зцiлення вiд найважчих недуг, зустрiчають у Заглинi 12 свiтанкiв.

У 2006 році Сокальська єпархія та Редемптористичні спільноти Львівської провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя організували першу масштабну молодіжну прощу у Заглину, яка стала традиційною і проводиться тут щороку у другу неділю травня.

13 травня 2007 року протоігумен отців-редемптористів о. Василь Іванів освятив ікону Заглинського Об’явлення Матері Божої. 8 травня 2011 року архиєпископ Львівський УГКЦ Ігор (Возняк) освятив камінь під будівництво храму бл. свщм. Василя Величковського в Марійському духовному центрі “Заглина”, і тепер триває будівництво храму.

Що цікаво, у самому селі Монастирок діє громада Української Православної Церкви Київського Патріархату. Таким чином це відпустове місце поєднує прочан різних конфесій. І вони сюди йдуть впродовж цілого року, найчастіше у вересні – на празник, і у травні — молодіжна проща.

Земля Заглини свята і намолена. Адже колись на цій території був монастир. Тому зараз тут планують спорудити новий монастир, щоб на цьому святому місці знову залунав чернечий спів.

Теодот, єп. Киринейський, св.

Святий Теодот відзначався духом християнської побожності й апостольської ревності. Під час перебування на Кіпрі він навернув чимало поган до Христової віри. Невдовзі Теодота обрали єпископом Киринеї. За правління імператора Лікинія, гонителя християн, було наказано ув'язнити також і Теодота. Довідавшись про це, єпископ сам прийшов до нього, щоб засвідчити свою віру в Христа.

Теодота почали бити палицями, рвати до костей тіло залізними гаками, але він терпеливо все зносив і навіть не зойкнув, а тільки голосно молився. Багато поган, які бачили геройську терпеливість мученика, навернулися до Христа. Тоді його кинули до в'язниці. За правління імператора Константина Великого Теодота звільнили і він ще два роки управляв Церквою в Киринеї. По вічну нагороду визнавця відійшов 320 року.

Преподобна мучениця Євдокія

Преподобна мучениця ЄвдокіяСвята Євдокія (грецькою — «благовоління, добра слава») була самарянкою, родом із міста Іліополя. Тривалий час жила нечестиво. Якось опівночі Євдокія прокинулася й почула, як за стіною співають і читають Святе Письмо. Благодать Божа торкнулася її серця, жінка зрозуміла, що скоєні гріхи тягарем лежать на душі.
Зранку Євдокія поспішила до сусідів, де познайомилась із старцем Германом, який повертався з паломництва по святих місцях. Чимало повчань вислухала жінка, і душа її сповнилася радістю, любов’ю до Христа. Через кілька днів похрестилася. Самарянка віддала усе майно бідним та пішла в монастир, де прийняла найсуворіші обітниці. Господь наділив її даром чудотворення. Невдовзі сестри обрали святу Євдокію настоятелькою монастиря.
Коли посилилися гоніння на християн, преподобну Євдокію схопили і привели на тортури до місцевого правителя Діогена. Та воєначальник Діодор, якому наказали її катувати, одержав звістку про раптову смерть своєї дружини Фірміни. У відчаї нещасний кинувся до святої, щоб та помолилася за померлу. Преподобномучениця випросила в Бога повернення Фірміни до життя. Побачивши силу й милостивість Господа, Діодор та Діоген увірували в Христа і невдовзі зі своїми сім’ями охрестилися. Євдокія певний час жила в домі Діодора, де навчала новонавернених християн.
Якось єдиного сина удови, яка працювала садівницею, ужалила змія, і хлопець помер. Мати гірко оплакувала його. Тоді Євдокія сказала Діодорові: «Настав і твій час показати свою віру у Всемогутнього Бога, Який чує покаянні молитви грішників і виконує їхні прохання». Діодор збентежився, бо не вважав себе достойним, але послухав святу й ім’ям Христовим звелів небіжчикові встати. На очах у всіх юнак ожив. Згодом преподобна Євдокія повернулась у монастир.
Наступник Діогена Вікентій був жорстоким гонителем християн. Дізнавшись про безстрашну сповідницю, він наказав стратити її. Першого березня (приблизно 160-170) святій відтяли голову.
У народному побуті 14 березня відзначали Явдохи. За стародавньою традицією, це не тільки перший день весни, а й перший день нового року, адже у наших предків він починався навесні. Вважалося, що свята Євдокія зберігає ключі від весняних вод, таких потрібних для майбутнього врожаю. На Явдохи повертаються з вирію ластівки.

13 березня - преподобного ісповідника Василія, сопосника

святий Василій сопостник ПрокопіяВ цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті  преподобного ісповідника Василія, сопосника Прокопового.

Він жив за царювання Лева Ісаврянина, затятого іконоборця. Покинувши ж світ і все, що в світі, став монахом і життя чернече добродійне, як же годилося, пройшов. Тоді, коли шанування святих ікон несамовито й люто відкидалося, твердо тим запеклим іконоборцям протистояв — через те був схоплений і довго мучений, проте не підкорився і не погодився з їхнім єретицтвом, але правду визнавав аж до смерти, маючи собі помічником божественного Прокопія. Дерли-бо Василія святого [як же і Прокопія преподобного] по цілому тілу, і по шиї, і в темницю вкинули, перебував у путах часу немало, допоки не загинув із землі цар беззаконний. Коли ж помер кат той, відпущено було преподобного Василія зі святим Прокопієм й иншими ісповідниками. І жив у таких, як і раніше, постницьких трудах, багатьох до правовір'я приводячи і на добродійне наставляюючи життя. Тоді після років достатніх і життя богоугодного блаженна його кончина прийшла. У молитвах і похвальбах до Бога, Якого ж змалку полюбив, веселячися, відійшов.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

До Тернополя везуть чудотворну ікону Матері Божої Зарваницької для молитви за мир в Україні

Зарваницьку ікону, через молитву до якої тисячі людей впродовж століть отримували заступництво, зцілення та допомогу Матері Божої, привезуть до Тернополя у неділю, 16 березня. Архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський кир Василій Семенюк просить усіх тернополян та небайдужих взяти участь у цілодобових моліннях за мир, спокій та соборність України.

Архиєрей закликає вірних не втрачати надію, зберігати спокій та усилено молитися до Богородиці: «Україна сьогодні переживає надзвичайно нелегкі часи. Бог прагне побачити нашу віру. Станьмо у цей Піст на Господню сторону і покиньмо всякий гріх. Церква неодноразово заохочувала і просить молитися та постити заради спасіння нашого краю і недопущення війни й поділу України. Чинімо покуту, берімо в руки вервицю – нашу духовну зброю, аби наші вояки не бралися до справжньої. Бог - всемилостивий і всемогутній, у Ньому наша надія, наш захист і наше спасіння. Від нашої віри та відваги, вміння бути разом, солідарними залежить доля України».

Згідно з благословенням архиєрея ікона перебуватиме у різних храмах УГКЦ Тернополя з 16 березня до 6 квітня. 16 березня (неділя) її привезуть до Архикатедрального собору близько 17.00. О 18.00 відбудеться Свята Літургія за мир в Україні та недопущення війни. Після її завершення розпочнеться цілодобове чування впродовж 3 днів.

Ввечері, 18 березня, між 18.00 та 19.00, ікону передадуть до храму Матері Божої Зарваницької у Старому парку, а відтак за наступним розпорядком:
18-19 березня – храм Матері Божої Зарваницької (Старий парк)
19-20 березня – храм св. Івана Богослова (проспект Злуки)
20-21 березня - церква Святого Духа (вул. Тарнавського)
21-22 березня – храм св. архистратига Михаїла (вул. 15 квітня)
22-23 березня – храм Всіх святих українського народу (вул. 15 квітня)
23-24 березня – храм св. апостола Петра отців-францишкан (масив «Аляска»)
24-26 березня - храм Матері Божої Неустанної Помочі (бульвар Данила Галицького)
26-27 березня – храм Різдва св. Івана Хрестителя (вул. Довженка)
27-28 березня – храм Пресвятої Трійці (вул. Чайковського)
28-29 березня – храм Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Князя Острозького)
29-30 березня – храм св. Йосафата (вул. Лучаківського)
30-31 березня - храм Софії Премудрості Божої (вул. Кривоноса)
31 березня - 1 квітня - храм св. Володимира і Ольги (вул. Пилипа Орлика, масив «Дружба»)
1-2 квітня – храм св. Пантелеймона (вул. Бережанська)
2-3 квітня – храм Перенесення мощей св. Миколая (вул. Миру-Карпенка)
3-4 квітня – храм св. Андрія Первозванного (вул. Чернівецька)
4-5 квітня – храм св. Василія Великого (Новий світ)
5 квітня, ввечері, ікону повернуть до собору, де 6 квітня відбудеться урочиста віднова посвяти всього українського народу під покров Матері Божої.
Передавання ікони супроводжуватиметься молитовною хресною ходою вулицями Тернополя.

12 березня, Преподобний Прокопій Декаполіт, сповідник (близько 750).

Преподобний Прокопій Декаполіт, сповідник, народився в країні Декаполітській (тобто Десятиградді), на схід від Галилейського озера. Залишивши суєтний світ, Прокопій прийняв в одній обителі чернечий чин і проводив весь час в молитві та пості. Досвідчений в чернечих подвигах, оздоблений чистотою душевною, він був славний і знаменитий серед подвижників. В цей час почала поширюватись єресь іконоборства. Порушив її нечестивий імператор Лев Ісаврянин, який вважав ікони ідолами, і всіх, що поклоняються їм - ідолопоклонниками.

Преподобний Прокопій разом з іншими ревнителями православ'я повстав проти нечестивої єресі іконоборців; він викрив божевільні міркування єретиків і переміг їх непереможними божественними словесами. Це і накликало на нього гнів і немилість імператора. За його наказом, св. Прокопія схопили і піддали жорстоким мукам: його жорстоко били, стругали тіло його залізними знаряддями і потім кинули в сморідну в'язницю.

У цій похмурій в'язниці преп. Прокопій разом зі святим Василієм, його сподвижником по чернечому життю, мучився до самої смерті імператора Лева Ісаврянина. Коли ж Лев помер, то Прокопій разом з Василієм та іншими святими мучениками, був випущений з в'язниці. Кінець свого життя преподобний Прокопій Декаполіт провів мирно в чернечих подвигах.

У глибокій старості відійшов він в інше життя, щоб бачити Христа вже не на іконах, які він захищав все життя, а лицем до лиця, і щоб отримати від Нього за свою працю страждання велику нагороду на Небесах.

11 березня святителя Порфирія, архієпископа Газького

Святитель Порфирій, архієпископ Газький, народився близько 346 року в Фессалоніках, в Македонії. Батьки його були людьми заможними, і це дозволило святителю Порфирію отримати хорошу освіту. Маючи схильність до чернечого життя, в двадцять п'ять років він залишив батьківщину і відправився до Єгипту, де трудився на горі Нітрійській під керівництвом преподобного Макарія Великого (пам'ять 19 січня). Там він зустрівся з блаженним Ієронімом, що відвідував у той час єгипетські монастирі. І разом з ним вирушив до Єрусалиму на поклоніння святим місцям і Животворчому Хресту Господньому (пам'ять 14 вересня), після чого оселився в пустелі Йорданській для молитовного та постницького подвигу. Там святий Порфирій впав у тяжкий недуг. Для зцілення він вирішив йти до святих місць Єрусалима. Одного разу, коли він у повному розслабленні і забутті лежав біля підніжжя Голгофи, Господь відвідав Свого раба в рятівному сновидінні. Святий Порфирій побачив Ісуса Христа, що зійшов з Хреста і звернувся до нього зі словами: "Прийми це Древо і бережи його". Прокинувшись, він відчув себе здоровим. Слова Спасителя незабаром справдилися: Патріарх Єрусалимський висвятив святого Порфирія в пресвітерський сан і поставив хранителем Чесного Древа Хреста Господнього. У той час святий Порфирій отримав свою частину батьківської спадщини - 4000 золотих монет. Всі їх він роздав потребуючим і на прикрасу храмів Божих.

У 395 році помер єпископ міста Гази (в Палестині). Місцеві християни відправилися в Кесарію до митрополита Іоанна з проханням поставити їм нового єпископа, який міг би протидіяти язичникам, що переважали в їх місті і гнобили християн. Господь вселив митрополиту закликати єрусалимського пресвітера Порфирія. Зі страхом і трепетом прийняв подвижник святительський сан, зі сльозами поклонився Животворчому Древу і відправився для виконання нового послуху.

У Газі він виявив всього три християнські церкви, а язичницьких капищ і ідолів - велику кількість. У той час сталося бездощів'я і велика засуха. Жерці приносили жертви ідолам, але лихо не припинялося. Святитель Порфирій призначив для всіх християн піст, звершив всенічне бдіння і обійшов з хресним ходом все місто. Відразу ж небо вкрилося хмарами, загримів грім і пролився рясний дощ. Бачачи таке чудо, багато язичників вигукували: "Один Христос є Бог Істинний!" Після цієї події до Церкви приєдналися, прийнявши святе Хрещення, 127 чоловіків, 35 жінок і 14 дітей, а незабаром і ще 110 осіб.

Проте язичники як і раніше гнобили християн, усували їх від громадських посад, обтяжували податками. Святитель Порфирій і митрополит Кесарії Іоанн вирушили до Константинополя, щоб просити захисту в імператора. Їх прийняв святитель Іоанн Золтоустий (пам'ять 14 вересня, 27, 30 січня) і надав дієву допомогу.

Святителі Іоанн і Порфирій були представлені імператриці Євдоксії, яка в той час чекала дитину. "Потрудися за нас, - сказали єпископи імператриці, - і Господь пошле тобі сина, який запанує за твого життя". Євдоксія дуже бажала мати сина, бо раніше у неї народжувалися дочки. І дійсно, в імператорському сімействі, по молитві святителів, народився спадкоємець. В 401 році видано указ імператора про руйнування в Газі ідольських капищ і надання християнам привілеїв. Крім того, імператриця дала святителям кошти на побудову нового храму, який був побудований в Газі на місці найголовнішого капища.

Святитель Порфирій до кінця життя повністю затвердив християнство в Газі і абсолютно огородив свою паству від утисків язичників. За молитвами святителя відбувалися численні чудеса і зцілення. Протягом 25 років наставляв архіпастир словесне стадо і преставився в похилому віці, в 420 році.